Лекція Поняття загальної теорії держави І права та її предмет

Вид материала

Лекція

Содержание 1. Суспільна наука, що має прикладний характер. 3. Наука, що втілює в собі досягнення наук про мислення. Другу групу становлять галузеві науки Третю групу Четверту групу 2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси 3. Предмет загальної теорії держави і права, його структура 4. Функції загальної теорії держави і права Пізнавальна (гносеологічна) функція Евристичну функцію Прогностична функція (наукового передбачення) Практично-прикладна функція (допомоги практиці) 1. Методологія і методи в пізнанні держави і права Загальний (філософський) підхід Методологія правової науки 2. Загальні (філософські) підходи до дослідження держави і права Феноменологічний метод Герменевтичний підхід 3. Загальнонаукові методи пізнання держави і права Логічний метод ... Полное содержание

Подобный материал:

• Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
• Лекція на тему „Основи теорії держави І права" > Лекція на тему, 3538.68kb.
• Основи теорії держави І права поняття та ознаки держави. Функції та механізм держави, 252.1kb.
• Основні положення теорії держави та права, 84.69kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.
• Лекція 1 Тема 1: Основи теорії держави, 1651.69kb.
• Лекція №1 Тема Поняття, предмет, метод, система кримінально-виконавчого права, 236.64kb.
• Загальне поняття I, 562.53kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Навчально-методичний комплекс із дисципліни «актуальні проблеми теорії держави та права», 708.36kb.

Лекція 1. Поняття загальної теорії держави і права та її предмет


1. Поняття та система юридичної науки


Наука — це форма духовної діяльності людини, яка спрямована на одержання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), відкриття об'єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку. Основою цієї діяльності є збирання фактів, їх систематизація, критичний аналіз і на цій підставі — синтез (створення) нових знань або узагальнень про досліджувані явища.

Будь-якій науці притаманні, принаймні, такі цілі:

1. пояснення явищ навколишнього світу і закономірностей їх ви­никнення та розвитку на основі сформульованих наукою законів, тео­рій, принципів;
   
2. втілення наукових досягнень у практику задля поліпшення жит­тя людини та суспільства;
   
3. прогнозування розвитку природних і суспільних процесів у май­бутньому з метою спрямування темпів та шляхів розвитку людства.
   

Усі науки поділяються на технічні (ті, що вивчають техніку та яви­ща, важливі для її розвитку), природничі (ті, що вивчають природні явища і процеси) та суспільні і гуманітарні (ті, що вивчають людину, стосунки між людьми та їх утвореннями, суспільство в цілому).

Серед суспільних наук чільне місце посідає юридична наука, яка спрямована на здобуття, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність.

Юридична наука — система знань про об’єктивні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, їх місце і роль у суспільстві.

Скакун О.Ф. виділяє такі основні риси юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби суспільного життя, юридичної практики, юридичної освіти;

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає, в основному, конкретні знання, виражені в точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки;

3. Наука, що втілює в собі досягнення наук про мислення. Вона досліджує питання, пов’язані зі здатністю відображати об’єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів й ін.).

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Науковий характер правознавства (юриспруденції) визначають наступні критерії:

По-перше, юридична наука має власний об'єкт і предмет дослі­дження. Ці поняття співвідносяться між собою, але повністю не збіга­ються. Поняття об'єкта ширше за обсягом, воно охоплює явища і про­цеси навколишнього світу, щодо яких здійснюється пізнання і справ­ляється практичний вплив людей. Об'єкт може бути спільним для різних наук. Для юридичної науки об'єктом дослідження виступають такі суспільні явища, як право і держава, які одночасно, але з інших сторін, вивчаються філософією, соціологією, політологією, культуро­логією, історією та ін.

Що стосується предмета науки, то це та сторона об'єкта пізнання (у даному разі права і держави), на яку спрямоване наукове досліджен­ня, тобто предмет науки є унікальним, він визначає самостійність, своєрідність і особливість кожної науки — те, чим вона відрізняється від інших наук. Предмет юридичної науки становлять закономірності виникнення, розвитку та функціонування усіх державно-правових явищ і процесів, їх окремих сторін та проявів, які разом утворюють державно-правову дійсність. З такого розуміння предмета науки ви­пливає важлива особливість юриспруденції — спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозумовленості та взаємовпливі.

По-друге, юридична наука має власну методологію, тобто сукупність прийомів, способів та принципів, за допомогою яких досліджуються право і держава. Пізнання державно-правової дійсності, формулювання законів її розвитку та вироблення практичних рекомендацій здійсню­ються на основі системи загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Крім того, юриспруденції притаманні й методи, що створені для вивчення виключно юридичних явищ і відображають специфіку даної науки. Це, зокрема, формально-юридичний і порівняльно-правовий методи.

По-третє, юридична наука використовуює власний понятійний апарат, тобто систему термінів і словосполучень, за допомогою яких формулюється наукове вчення про право і державу, їх елементи, форми, функції, інститути та ін. Од­ні з цих понять є специфічними для всіх юридичних наук (наприклад, «норма права», «правопорядок», «правопорушення» і под.) і тому на­зиваються загальноправовими; інші мають значення головним чином для окремих юридичних наук або їх груп. Так, поняття злочину та осудності застосовуються у кримінальному праві, поняття неустойки — у цивільному та господарському праві, поняття податку — у фінансо­вому праві тощо.

По-четверте, юридичній науці притаманні усі названі наукові цілі. Як вже зазначалось, юриспруденція досліджує і пояснює державно-правову дійсність. Кінцевою її метою є сприяння через дер­жавні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина. З метою досягнення цієї мети юридична наука визначає тенденції розвитку права і держави та корегує юридичну практику шляхом надання останній порад, пропозицій, рекомендацій.

Усі юридичні науки з огляду на предмет їх дослідження можна по­ділити на декілька груп.

До першої групи належать теоретико-історичні науки. Провідне місце у цій групі посідає теорія держави і права, яка є найбільш загальною юри­дичною наукою. Специфіку державно-правового розвитку конкретних країн, спільні та відмінні риси різних правових систем, тенденції їх розвитку, можливість запозичення іноземного досвіду до правової системи України вивчає порівняльне правознавство (юридична компа­ративістика). До групи теоретичних юридичних наук приєднуються окремі напрямки міждисциплінарних досліджень державно-правової дійсності (наприклад, філософія та соціологія права).

Історико-юридичні науки (вітчизняна та всесвітня історія держави і права, історія вчень про державу і право) досліджують умови виникнення, розвитку і особливос­ті функціонування держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.

Другу групу становлять галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, трудового, криміналь­ного, процесуального та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі.

До групи галузевих наук примикають і ті, що виникають на пере­тині різних галузей права і мають комплексний характер. Вони імену­ються міжгалузевими. До них можна віднести, наприклад, комплексну науку господарського права, яка виникла з потреби вивчення і вдо­сконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвива­ються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового — у сфері підприємництва. Комплек­сний характер мають також науки екологічного, земельного, аграрного та інших галузей права.

Третю групу в системі юридичних наук складають прикладні (спеціальні) науки. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки досліджу­ють питання, тісно пов'язані з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтира в діяльності посадових осіб з реаліза­ції вимог права. Наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при роз­слідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність, та ін. Характерним для наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юриспруденції, а й інших наук — хімії, біології, анатомії, фізики, балістики, мовознавства. Підтвердженням цього є те, що судова медицина, психіатрія, психологія та статистика виступають складовими частинами водночас як правової науки, так і медичної, ста­тистичної і психологічної наук, на положення яких вони спираються.

Четверту групу юридичних наук становлять галузі, що дослі­джують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публіч­ного і міжнародного приватного права, конституційне право зарубіжних країн.


2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси


Загальна теорія держави і права є фундаментальною юридичною наукою, яка вивчає сутність і найбільш загальні закономірності ви­никнення, розвитку та функціонування права і держави в їх взаємозв 'язку, а також вихідні для всіх юридичних наук поняття.

Загальній теорії держави і права як науці притаманні певні специ­фічні риси.

По-перше, загальна теорія держави і права є наукою суспільною, оскільки відповідно до свого предмета вона досліджує такі суспільні явища, як право і держава, їх структуру, призначення, цінність та осно­вні інститути. В процесі досягнення своїх наукових цілей теорія дер­жави і права взаємодіє з іншими суспільними науками і міждисциплі­нарними сферами знань, такими як філософія і соціологія права, по­літологія, психологія та ін.

По-друге, теорія держави і права є юридичною наукою. Формулюючи базові юридичні поняття, розглядаючи загальні положення про державу і право, а також соціальні, психологічні, ідео­логічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави і права посідає провідне місце в системі юриспруденції.

По-третє, для загальної теорії держави і права властивий двоєди­ний характер, що проявляється у дослідженні держави і права у межах однієї науки в їх єдності, взаємозв'язку і взаємодії. Теорія держави і права виходить з того, що сучасне право є невідривним від держави. Діючи у правових формах, держава повинна охороняти встановлений у суспільстві правопорядок та застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. У той же час право має верхо­венство над державою, що, зокрема, закріплено у ст. 8 Конституції України. Верховенство права проявляється передусім у приматі прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними, непорушними і такими, що не можуть бути ні анульовані, ні звужені державою.

По-четверте, теорія держави і права є наукою загальною, оскільки досліджує лише найбільш істотні, широкі за обсягом питання вчення про державу і право, розглядає основні закономірності державно-правової дійсності, розв'язує проблеми, важливі для юриспруденції в цілому. Сформульовані теорією держави і права наукові закони, концептуальні положення, принципи призначені, як правило, для їх загального засто­сування всіма юридичними науками або їх більшістю. Тому найточнішою назвою цієї науки буде «загальна теорія держави і права» — саме «за­гальна», оскільки й іншим юридичним наукам притаманні свої теорії.

По-п 'яте, теорія держави і права є наукою синтетичною (узагальнюючою). До складу загальної теорії держави і права входять не тільки знання, одержані цією наукою, а й в узагаль­неному вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, які вивчають різні аспекти державно-правової дійсності. Так, вчення про юридичну відповідальність, яке є складовою предмета загальної теорії держави і права, не може не спиратися на одержані галузевими науками дані щодо конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності.

По-шосте, загальну теорію держави і права слід розглядати як на­уку методологічну. Загальні закономірності, вироблені теорією держа­ви і права, використовуються іншими юридичними науками як мето­дологічні орієнтири при дослідженні останніми власного предмета та вирішенні своїх завдань. Методологічну роль виконує також єдиний для всіє юриспруденції понятійний апарат, якій розробляється загаль­ною теорією держави і права. Невипадково опанування юридичною професією майбутніми правниками розпочинається саме з курсу теорії держави і права, без якої системне вивчення інших юридичних дис­циплін є неможливим.

По-сьоме, важливою рисою загальної теорії держави і права є її фундаментальний характер. Пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї науки. Лише обмежене коло загальнотеоре­тичних здобутків безпосередньо впливає на юридичну діяльність (прикладом орієнтованих на практику положень теорії держави і права може бути, зокрема, вчення про юридичну техніку). Як уже зазначало­ся, для теорії держави і права властивий високий рівень наукових уза­гальнень, вона містить положення, які утворюють теоретичну і мето­дологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему.

Наведені риси загальної теорії держави і права дозволяють охарак­теризувати її як вихідну і основоположну дисципліну, що є ключовою для функціонування комплексу наукових знань про державу і право.

3. Предмет загальної теорії держави і права, його структура


Предметом певної науки є те, що вона вивчає.

Предметом загальної теорії держави і права є загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування право­вих і державних явищ і процесів, а також головні, вихідні для всієї юридичної науки поняття.

Відповідно до наведеного визначення у структурі предмета теорії держави і права можна вирізнити три складові:

1. сутність права і держави;
   
2. найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функ­ціонування права і держави;
   
3. систему юридичних понять.
   

Першим елементом предмета, який досліджується загальнотеоре­тичною наукою, є сутність права і держави. її становлять головні, найбільш істотні якості, що відрізняють ці явища від суміжних одно­рідних феноменів (наприклад, право — від інших видів соціальних норм, державу — від недержавних організацій влади). Для права такою якістю є закріплення ним з високим ступенем деталізації міри можли­вої і належної поведінки людей, для держави — наявність в країні політичної влади, що поширюється на все населення. Уявлення про сутність держави і права забезпечують поглиблення та конкретизацію знань щодо природи юридичних явищ та є відправними для виявлення і дослідження діючих у державно-правовій сфері закономірностей.

Розглядаючи другу складову предмета теорії держави і права, за­значимо, що державно-правові закономірності — це об'єктивно існу­ючі, можливі для пізнання загальні правила, за якими відбуваються формування, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Вивчення даних закономірностей розкриває необхідний, постійний та істотний зв'язок цих явищ між собою та з іншими соціальними фено­менами. Але слід враховувати, що в суспільній прак­тиці не виключаються окремі, у тому числі випадкові, відхилення від закономірностей. Закономірним, наприклад, є наявність у державно-організованому суспільстві своєї території. Це притаманно практично кожній державі. У той же час монгольська середньовічна держава постійної території не мала. Крім того, як правило, державно-правові закономірності є варіативними (тобто мають декілька варіантів розви­тку), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговано умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Так, значна соціаль­на напруга, що мала місце у розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці XIX — початку XX ст., в деяких випадках при­звела як до революційної зміни державного ладу (як, наприклад, у Ро­сійській імперії у 1917 р.), так і до ухвалення соціальних законів, по­долання значного економічного розшарування у суспільстві і врешті-решт винайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, СІЛА та ін.).

До закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, які вивчає загальна теорія держави і права, можна віднести, зокрема, закономірності формування права і виникнення державності, а також зміни історичних типів права і держави; законо­мірності розвитку форм права і держави та їх елементів і видів; зако­номірності дії державного механізму, механізму правового регулюван­ня, створення режиму законності і правопорядку тощо. При цьому теорія держави і права абстрагується від стану і розвитку права і дер­жави окремих країн, а також від закономірностей функціонування конкретних юридичних інститутів. Перші становлять предмет історико-юридичних наук, а другі вивчаються галузевими дисциплінами. Теорія ж держави і права розглядає тільки найбільш загальні державно-правові закономірності.

До структури предмета загальної теорії держави і права належать також основні юридичні поняття. Загальна теорія держави і права роз­робляє поняття основних правових і державних явищ та процесів, знання про які є необхідним теоретичним та методологічним фунда­ментом як для прикладних юридичних наук, так і безпосередньо для юридичної практики. Поняття юридичних категорій, що мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. Це такі поняття, як право, держава, їх типи, форми, функції, суверенітет, державний апарат, норми права, принципи права, правосвідомість, правовідносини, законотворчість, правозастосування і под. Використання спільних для всієї юриспруденції понять забез­печує внутрішню узгодженість і, найголовніше, ефективність юридич­ної науки, законодавства, права в цілому.


4. Функції загальної теорії держави і права


Функції загальної теорії держави і права — це головні напрямки її впливу на державно-правову дійсність та розвиток інших юридичних наук. Специфіка теорії держави і права полягає в тому, що ця наука має як функції, притаманні юридичній науці в цілому, так і функції, влас­тиві лише для теорії держави і права.

Серед функцій теорії держави і права, що є спільними для всіх юридичний наук, можна виділити такі.

Пізнавальна (гносеологічна) функція спрямована на здобуття і роз­ширення наукових знань про державно-правові явища, їх характерні риси, сутність, форми, принципи, інститути тощо. Ця функція найви­разніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описанні та з'ясуванні їх ознак і має першорядне значення для юридичної освіти. Треба також розуміти, що процес пізнання держави і права є невпинним, оскільки протягом історії люд­ства ці явища перманентно розвиваються і змінюються, що вимагає постійного оновлення уявлень про державно-правову дійсність.

Евристичну функцію загальної теорії держави і права спрямовано на встановлення закономірностей розвитку та функціонування права і держави. Якщо спостерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ або процесів, наука фіксує цю повторюва­ність як тенденцію. Висновок про постійність та стійкість існування певних тенденцій, їх істотність для державно-правової дійсності озна­чає перетворення тенденцій на закономірність. Так можна, наприклад, оцінити розширення демократичних прав людини і громадянина та гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнарод­них документах. Протягом певного часу дане відкриття було тенден­цією розвитку цих прав, але зараз набуло таких масштабів, які дозво­ляють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев­ристичної функції передусім є свідченням розвитку як загальної теорії держави і права, так і юридичної науки в цілому, гарантією від їх зайвої догматизації.

Прогностична функція (наукового передбачення) полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правової дійсності, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Наприклад, дослідження зв'язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування подальшого зростання сфери приватної власності, обмеження державного втручання у господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб'єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення у перспективі дер­жавного апарату. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачен­ня, загальна теорія держави і права виявляє проблеми, які постануть перед правом і державою у майбутньому, аби скорегувати і направити еволюцію цих явищ у потрібному суспільству напрямку.

Практично-прикладна функція (допомоги практиці) пов'язана зі службовою роллю загальної теорії держави і права, пізнавальна діяльність якої спрямована не тільки на формування теоретичного фундаменту юридичної науки, а й на ви­рішення суто практичних питань. Зокрема, розробляючи вчення про систему нормативно-правових актів, теорія держави і права здатна одно­часно розробляти пропозиції щодо вдосконалення системи законодав­ства. Для того, щоб встановити зв'язок між різними юридичними яви­щами, правильно витлумачити правову норму, застосувати аналогію права чи закону, правники звертаються саме до загальнотеоретичних положень. Важко переоцінити значення цієї функції як для юридичної науки, так і для права в цілому, оскільки юриспруденція, яка прямо чи опосередковано не виконує практичної функції, не має соціальної цін­ності, а право, що не спирається на наукове підґрунтя, не може ефектив­но виконувати практичну роль регулятора суспільних відносин.

Ідеологічно-виховна функція. Загальна теорія держави і права є сис­темою поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів залежить від ідейної основи уявлень про державно-правові явища і може вельми відрізнятися. В умовах демократичного суспільства такими ідеями є верховенство права, примат прав і свобод людини і громадянина, законність і правопорядок як основа соціального буття, розбудова правової і соціальної держави тощо. На підставі цих ідей теорія дер­жави і права орієнтує учасників суспільних відносин на повагу до прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, неухильне виконан­ня вимог законодавства, взаємну відповідальність людини і держави, підвищення правової культури та ін.

До функцій загальної теорії держави і права, які відображають особливості її наукового статусу та специфіку предмета, слід віднести узагальнюючу, інтеграційну та методологічну функції.

Виконуючи притаманну їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права акумулює і систематизує висновки, зроблені іншими юридич­ними дисциплінами. Наприклад, аналізуючи дані історичних наук про розпад первіснообщинного ладу в деяких країнах, теорія держави і права узагальнює відомості про соціальні норми, які діяли у первіс­ному суспільстві, а також про процес формування права, його особли­вості і етапи, причини та шляхи виникнення держави. Використовую­чи положення галузевих наук про норми права, загальнотеоретична наука створює вчення про норму права, її структуру, спеціалізовані норми права тощо.

Узагальнюючи наукові розробки окремих наук, теорія держави і права здатна забезпечувати свого роду «обмін» теоретичними здо­бутками між різними юридичними науками. Наприклад, вчення про правовідносини «визріло» усередині науки цивільного права, після чого було використано теорією держави і права для перенесення від­повідних загальнотеоретичних узагальнень в інші галузі юридичної науки.

Для загальної теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні понят­тя, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх визна­чення, основні риси і загальні закономірності розвитку та функціону­вання. Ці поняття та їх визначення становлять каркас усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі виводять спільні, найістотні­ші риси та ознаки головних державно-правових явищ.

Загальна теорії держави і права виконує й методологічну функцію. Як уже зазначалося, положення про закономірності розвитку державно-правових явищ, що розробляються цією наукою, її теоретичні конструк­ції та наукові прогнози є методологічною основою для дослідження усіма іншими юридичними науками своїх предметів. Непересічне зна­чення має єдина для всієї науки система юридичних понять, розроблена теорією держави і права. Без наукових категорій форми права, системи права та її складових, правовідносин, їх суб'єктів та об'єктів, юридичного факту, правопорушення тощо галузеві юридичні науки не зможуть плідно виконувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний понятійний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної законотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної та іншої юридичної діяльності.


Контрольні запитання

1. Назвіть риси теорії держави і права як юридичної науки.
   
2. Назвіть елементи предмета теорії держави і права.
   
3. Наведіть приклади загальнотеоретичних понять і закономір­ностей, що охоплюються предметом теорії держави і права.
   
4. Охарактеризуйте загальні функції теорії держави і права
   
5. Охарактеризуйте власні (специфічні) функції теорії держави і права.