Donetsk compartment of shevchenko scientific society

ДОНЕЦЬКИЙ

ВІСНИК

НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА

ім. ШЕВЧЕНКА

ІСТОРІЯ

т. 8

Донецьк

Східний видавничий дім

2005

Засновано в 2001 р.

Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т.8 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – с.160

У т. 8 вісника вміщені матеріали секції історії березневої 2005 року наукової сесії Донецького відділення Наукового товариства ім. Шевченка. Секція конференції працювала у Донецьку та Краснодарі.

Редакційна колегія:

д.т.н., проф. В.Білецький (відповідальний редактор);

д.і.н., проф. В.Пірко (головний редактор);

к.м.н., ст.н.сп. Л.Болонова (технічний редактор).

Члени редакційної колегії:

д.і.н., проф. П.Тригуб;

д.і.н., проф. С.Лях; д.і.н., проф. В.Липинський;

д.і.н., проф. В. Кравченко, к.і.н., доц. В.Футулуйчук.

© Донецьке відділення НТШ, 2005

Наукове видання

ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (т.8)

Набір та комп’ютерна верстка І. Кучук, Г. Педик

Коректори Л. Болонова, Т. Плахтій,

Г. Сімченко

ЗА ПІДТРИМКИ “ЦЕНТРУ МОЛОДІЖНИХ ТВОРЧИХ ІНІЦІАТИВ”

Підп. до друку 10.04.2005. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Друк різографний. Ум. друк. арк. 9,3

Обл.-вид. арк. 7,8. Тираж 200 прим. Зам. 1-05.

«Східний видавничий дім»

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготовників та розповсюджувачів видавничої продукції № 697 від 30.11.2001 р.

м. Донецьк, 83086, вул. Артема, 45

ЗМІСТ

Василь Пірко

ПРО СТАН ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

У XVII–XVIII СТ.

Олена Отземко

Документи НКДПУ у фонді Донецького

губвиконкому Донецького держархіву

Надія Темірова

Україністичні архівні центри за кордоном

Вадим Задунайський

Особливості відродження козацьких

військово-лицарських традицій

на Донеччині і на Дону

Дмитро Білий, Марина Ігнатова

Взаємодії між державними органами УРСР

та РРФСР ЩОДО здійсненнЯ національної

політики на Кубані в 20-х рр. ХХ ст.

Наталя Никифоренко

ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ

XVIII СТ. ОЧИМА Й.А. ҐІЛЬДЕНШТЕДТА

Володимир Кравченко, Юрій Красноносов

Наступність державотворчих процесів

як провідний чинник формування

сучасної української нації

Віктор Чумаченко

Кубань в житті І творчості СИМОНА ПетлюрИ

Анатолій Авраменко

Iсторія Кубанi в сучасних

українських атласах

Аркадій Слуцький

СУДЬБА БИБЛИОТЕКИ МЕЖИГОРСКОГО

МОНАСТЫРЯ НА КУБАНИ

Тетяна Федіна

К истории портрета Т. Г. Шевченко работы

Ф.С.Красицкого (из собрания Екатеринодарской

картинной галереи им. Ф. А. Коваленко)

Алла Дечева

М.Заньковецкая в Екатеринодаре

(По материалам театральных рубрик

дореволюционной региональной прессы)

Борис Фролов

Национальный состав Черноморского

казачьего войска (1787-1860 гг.)

Наталія Корсакова

Кубанцы-конвойцы в эмиграции

Микола Алфьоров

МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ДОНБАС У 1943 – 1951 рр.

Повідомлення

Василь Терещенко

За що боровся Микита Шаповал

Тетяна Болбат

ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

СХІДНОЇ УКРАЇНИ У 1980-ТІ РОКИ

Лариса Мазитова

СПРОБИ РЕФОРМУВАННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ СРСР І РОЗВИТОК БЮРОКРАТИЗАЦІЇ АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ У II ПОЛОВИНІ 50-х - НА ПОЧАТКУ

60-х РОКІВ XX ст. В УКРАЇНІ

ББК 63.3 (4 Укр-4 Дон)

Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор

Донецького національного університету

ПРО СТАН ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

У XVII–XVIII СТ.

Розвиток землеробства на Донеччині не був предметом спеціальних досліджень. У працях, що були присвячені розвитку землеробської культури протягом зазначеного часу [1] в цілому в регіоні, можна знайти лише окремі факти. При цьому вони здебільшого стосуються стану розвитку сільського господарства Слобожанщини або півдня України взагалі у XVIII ст.[2]. Надто мало уваги приділено цьому питанню і в спеціальних узагальнюючих працях з цієї проблеми [3] та історії України взагалі [4]. В останніх можна знайти навіть суперечливі висновки. Так, у багатотомній праці з історії України на одній і тій же сторінці можна прочитати: “...незважаючи на певні успіхи, сільське господарство південного краю робило лише перші кроки в своєму розвиткові... Проте саме в цей час склалася в основному система агротехнічних заходів і прийомів, що забезпечували піднесення продуктивності землеробства і тваринництва в наступний період” [5].

Враховуючи такий стан вивчення проблеми та підвищений інтерес за останні роки до проблеми освоєння Південної України, вважаємо за необхідне простежити, як у ході заселення краю в XVII-XVIII ст. формувалася землеробська культура одного з найбільш промислово розвинених у той час і нині його районів.

Археологічні й писемні пам'ятки свідчать, що землеробство у цій частині України набуло поширення ще в глибокій давнині, незважаючи на панування тривалий час тут кочових племен. За свідченням мандрівників, навіть в період Золотої Орди тут в річкових долинах висівали просо, ячмінь і пшеницю, забезпечуючи не лише власні потреби в хлібі, але й частину продавали на ринках, обмінювали на ремісничі вироби. Однак формування традиційної землеробської культури цього краю пов'язане головним чином із землеробською культурою тих народів, які в XVIІ – XVIII ст. заселяли регіон.

У заселенні Донеччини можна виділити такі періоди: кінець XVI – перша половина XVII ст.; друга половина XVII – початок XVIII ст.; кінець 30-х – 70-і роки XVIII ст..; кінець XVIII – початок XIX ст.

На першому етапі територія нинішньої Донеччини на правому боці Дінця перебувала юридично у сфері впливу Кримського ханства і Османської імперії, а фактично освоювалася слобідськими та запорозькими козаками. Татари здебільшого використовували її для випасу худоби в засушливі роки. Оскільки тут фактично не було постійного населення, то й не дивно, що ці землі на тогочасних західноєвропейських картах позначені як “пусті місця” (“lоса desolatа” [6]). Але вже з XVI століття на цю територію все більше просувається українське, а в районах лівобережжя Сіверського Дінця – частково й російське населення. На перших порах воно переважно займалося різними промислами, а згодом стало поступово осідати й освоювати ці землі, зокрема по берегах лівих притоків Дінця. Важливу роль у закріпленні українського населення на цій території мало створення за Дніпровськими порогами Запорозької Січі, яка з середини XVI ст. все більше стала проявляти інтерес до цих територій, оскільки через них проходив сухопутній шлях із Запорожжя на Дон і навпаки, а також потайний вихід через систему рік (Самару-Вовчу-Осикову-Кальміус) до Чорного моря, а інколи, під час блокування турецьким флотом Дніпровського лиману, й відбувалося повернення запорожців на Січ [7]. На цих шляхах в початку XVIІ ст. зазначаються козацькі пікети, які згодом переростали в зимівники. Найбільше їх наприкінці XVIІ ст. відмічено при верхів’ях Кальміусу, Кривого Торця, Лугані.

У запорозьких зимівниках на перших порах найбільше поширювалося скотарство, що зближувало за заняттями запорожців з їхніми сусідами – татарами. Поширенню землеробства в межах Запорожжя перешкоджали не лише внутрішні (заборона козакам-воїнам займатися землеробством), а й зовнішні чинники – постійна загроза набігів татар, під час яких витоптувалися засіяні поля, спалювався дозрілий на полях, а також зібраний у скиртах і схований після обмолоту в коморах хліб. У зв’язку з цим більш активно освоювалось лівобережжя Дінця слобідськими та донськими козаками. Останні, просуваючись на захід, в середині XVII ст. досягли р.Чорний Жеребець, при гирлі якої, при розмежуванні володінь Святогірського монастиря, крайнім поселенням донців на заході згадується Сухарівський юрт. В даному випадку факт розмежування земельних володінь свідчить про їх значимість у господарській діяльності.

Більшого поширення в регіоні набуває землеробство в другій половині XVII – на початку XVIII ст., коли значно збільшилося населення регіону. Ним займалися не лише в козацьких зимівниках, а й мешканці новозбудованих укріплених містечок, що зводилися за вказівкою царського уряду в Подонців’ї. Землями для випасу худоби й рільництва були наділені поселенці Маяцького (1663 р.), Соляного (1676 р.) й Городка (Райгородка – 1684 р.), збудованих у межиріччі Сіверського Дінця й Тору [8]. Відводячи землю для поселенців новозбудованих міст, царський уряд сподівався, що вони забезпечать самі себе хлібом. Однак, як свідчать скарги мешканців цих міст, через часті набіги орд заняття землеробством навіть під захистом розташованих поблизу острогів було ризикованою справою, бо нападники ловили працюючих в полі і брали в полон, витоптували посіви або спалювали вже дозрілий і зібраний урожай. Через це мешканці містечок вимагали від уряду забезпечення їх хлібом.

Однак, незважаючи на це, у розвитку землеробства в цей період наявні певні зрушення. Так, Святогірський монастир розширює свої земельні володіння. Однак придбання монахами Святогірського монастиря землі і млина на річці Студенок, оселення нового села під такою ж назвою на лівому боці Сіверського Дінця також дають підстави стверджувати, що загроза татарських набігів продовжувала стримувати розширення землеробства і монастирського землеволодіння за рахунок вільних земель на правому боці Дінця. Однак про певні досягнення в розвитку землеробства в регіоні в зазначений час говорить і той факт, що коли царський уряд розпорядився завести “государеву пашню” при новозбудованому Таганрозі й Азові наприкінці XVII ст., то порекомендував звернутися за досвідом й насінням зернових культур до керівництва Ізюмського слобідського полку [9], до якого відносилися перелічені вище населені пункти Донеччини та містечко Бахмут, засноване на однойменній річці слобідськими козаками в 1702 р. До речі, за свідченням матеріалів суперечок між слобідськими та донськими козаками за бахмутські соляні джерела на початку XVIIІ ст., витоки експлуатації яких приходяться на кінець XVII ст., то в той час ці місця використовувалися торянами, маячанами, райгородцями, що відносилися до Ізюмського слобідського полку, а також і донськими козаками Сухарівського юрту для випасу худоби, заготівлі сіна, утримання пасік, однак ще не для землеробства [10].

Після розорення царськими військами Старої Січі й переходу запорожців у межі Кримського ханства, перенесення російсько-турецького кордону згідно з умовами Прутського договору попередні набутки в розвитку землеробства разом з відтоком населення дещо загальмувалися. Лише з 30-х років XVIII століття можна говорити про стійкий процес розвитку землеробства в регіоні. Цьому сприяло подальше заселення території у 20 – 30-х рр. мешканцями Слобожанщини, повернення запорожців на старі місця й організація Нової Січі, перенесення російсько-турецьких кордонів після війни 1735 – 1739 рр. з межиріччя Орелі й Самари, верхів’їв Торця, Кальміусу й Лугані на узбережжя Азовського моря та поселення в цих місцях вихідців із центральних провінцій Росії, а також іноземців. У середині XVIII ст. в козацьких зимівниках, в тому числі й по р. Кальміус, зазначається не тільки худоба, яка випасалася майже круглий рік, але й продукція землеробства, зокрема хліборобства [11].

На підставі документальних і описових джерел можна стверджувати, що в другій половині XVIII ст. сформувалася в основних рисах землеробська культура регіону, яка увібрала в себе кращі традиції не лише землеробської культури українців, але й інших народів, що спільно з ними заселяли й освоювали край. Так, академік російської Академії наук Й. Гільденштедт у своїх щоденниках відзначив, що як українці, так і росіяни в Північному Приазов'ї займалися “тваринництвом і землеробством”. Українці орали землю “великим плугом”, подібним до грузинського, в котрий впрягали до чотирьох пар волів. Російські козаки користувалися сохою [12]. У соху впрягали одного коня, котрий управлявся однією людиною. Описуючи посіви озимих, Гільденштедт вказував на те, що відведені під них поля починають орати вже наприкінці червня. Борознами їх розділяють на рівні частини завширшки до двох сажнів. Сівач, проходячи по полю, через кожних два кроки розкидає по повній жмені зерно “направо і наліво”. Засіяне поле тут же переорюється і боронується. Однодвірці, підкреслював мандрівник, користувалися для оранки звичайною російською сохою, в котру запрягали одного коня і управлялася вона однією людиною. Орач прив'язував до свого пояса повід коня, котрий тягнув борону, примушуючи його таким чином рухатися зліва від себе. Завдяки цьому одна людина водночас орала і боронувала посів [13].

Такий метод обробітку ґрунту Гільденштедт вважав більш прогресивним, бо він не вимагав великих затрат праці. Однак його можна було застосувати лише на вже оброблюваних полях. Для підняття цілини однодвірці під впливом українських поселян користувалися також важким плугом, впрягаючи до нього по три-чотири пари волів. Оцінюючи в цілому стан хліборобства в однодвірців і українських поселян, він констатував, що воно переважало в перших. У їхніх дворах мандрівник бачив великі скирти жита, пшениці, проса, в той час як в українських селах цього не було. Відсутність на полях і при садибах скирт в українських селах до певної міри, очевидно, була зумовлена тим, що українські поселенці намагалися після збору урожаю обмолочувати його на влаштованих на полі токах, користуючись спеціальними катками або просто кіньми. Необмолочене зерно переважно зберігали в стодолах, а обмолочене – у спеціально обладнаних для цього ямах. Гільденштедт так описав їх: ”Отверствие ямы бывает в 3 фута длины и 4 фута ширины; под землею яма расширяется по произволу. Прежде, чем высыпать в нее хлеб, в ней разводят костер, обжигая и высушивая ее стены. Сохраняемый в ней хлеб покрывается соломой, а отверстие ее крепко забивается землей. Если яму спустя некоторое время придется открыть, то прежде, чем спускаться в нее, следует продержать ее открытой несколько дней для проветривания и доступа свежего воздуха; без такой предосторожности спустившийся может умереть от слишком спертого воздуха”. В ямах зерно було добре захищене від мишей, однак через певний час воно ставало непридатним для посіву [14]. Тому Гільденштедт рекомендував заводити “запасні магазини”, де у вигляді паїв можна було б зберігати громадський хліб до нового врожаю

Гільденштедт також зазначає, що українці багато зерна (переважно пшениці і жита) переробляли на горілку, що викликало ріст цін на зерно, зокрема в передпосівний період. Він детально зупинився на описі горілчаних підприємств (винокурень), при котрих часто знаходились відкормники великої рогатої худоби та свиней. Декотрі з них складали цілі комплекси з переробки сільськогосподарської продукції й виготовлення не тільки горілки, пива, але й різних м'ясних виробів – ковбас, баликів та ін. У цілому в рільництві провідне місце, за його описом, займало хліборобство. Тому не дивно, що мандрівник також велику увагу надає описам млинів, у переважній більшості водяних, на яких із зерна виготовляли муку та крупу.

Звернув увагу мандрівник і на таке явище, тісно пов’язане з хліборобством, як ”запасні магазини”, згадані вище. До них селяни були зобов’язані здавати за розпорядженням місцевої влади від кожного мешканця чоловічої статі щорічно по одному “гарнцу” жита, ячменю та вівса. Цей хліб зберігався у спеціальному приміщенні, і після того, коли його набиралося по четверику, ним могли скористатися “нуждающиеся”. Крім того, його виділяли для посіву з умовою повернення після збору врожаю з надбавкою в 1/9 від позиченої кількості. Залишки запасу продавалися, а виручені гроші зберігалися на потреби громади [15].

Порівняно менше подає відомостей Гільденштедт про садоводство та овочеводство. Найбільш детально він описав сади та виноградники поблизу Святогірського монастиря. За його спостереженням, в казенному саду на р. Кам'янці, який складався приблизно із 60 дерев, здебільшого з гарної породи яблунь та груш (“дуль, армуд, глив, бергамотів”) і декількох кустів агрусу. При самому Святогірському монастирі увагу мандрівника привернув виноградник “приблизно із 400 виноградних лоз, розведений понад 10 років тому”. Хоча в ньому було багато винограду, однак він був дрібний і поганого сорту. Поруч із виноградною лозою в саду росли “прекрасні яблуні та груші...” [16].

Серед овочів Гільденштедт відмічає їх різні види, в тому числі й ”земляні яблоки”, тобто картоплю. До того ж він підкреслює, що українці вживають до борщу різноманітні овочі, в той час як росіяни обходяться переважно однією капустою [17].

Найбільш чітку характеристику видів хліба та овочів, що вирощувалися на місцевих полях, подають укладачі топографічного опису Азовської губернії 1781 р.: “Качество земли произвот всякого рода хлеб – рожь, пшеницу, ячмень, овес, грачиху, просо, лен, конопель и пр.; из огородних овощей – арбузы, красные и белые дыни, разные огурцы, земляные яблоки, чеснок, лук, свеклу, петрушку и многия другия” [18].

На кінець XVIII століття найбільшого поширення в регіоні набуває трипільна система обробітку ґрунту. Гільденштедт відмітив, що селяни переважно ділили ріллю на три поля або частини, з яких кожна після дворічного обробітку на третій рік залишалася під перелогом. Удобрювання полів не практикувалося.

Урожай збирали переважно серпами. Косою користувалися для збору низкорослих зернових. Гільденштедт зазначав, що внаслідок засухи влітку 1774 року доводилося здебільшого “не жати, а косити жито, пшеницю, ячмінь і овес, оскільки ці культури були надто рідкі та низькі” [19]. Отже, на вибір знарядь для збирання врожаю мали вплив не лише певні культури, а й їх стан, обумовлений природними факторами, перш за все наявністю вологи у ґрунті. За спостереженнями Гільденштедта, в 1774 році, незважаючи на засуху, гречка видалася кращою, ніж інші зернові, однак вона також потерпіла від заморозку з 12 на 13 серпня. Мороз, як зазначав мандрівник, був настільки сильний, що від нього “зів'яли квіти багатьох диких рослин” [20].

Зібраний хліб однодвірці зберігали в стогах, що мали форму урізаних конусів, периметр яких досягав 10 сажнів. Ставилися стоги на дошки, підняті над землею “на фут” (ЗО см). Зв'язаний у снопи хліб складався в стоги колоссям досередини, а зрізаними – стеблами назовні. Зверху стіг накривався соломою. Якщо таким чином уміло поставити стіг, то, на думку автора щоденників, він міг зберігатися до 10 років, і зерно, що зберігалося таким чином порівняно довше, ніж у ямах, залишалося придатним для посіву. Хоча миші, звичайно, влаштовували собі гнізда в стогах і завдавали йому шкоди. Однак, на думку вченого, вона не була більшою за ту, коли б воно зберігалося в коморі. Зате коли хліб зберігався в стозі, то його можна використати в будь-який час. У разі необхідності снопи зі стогів перевозилися до стодоли, висушувалися й молотилися звичайними ціпами [21].

Українці сушили хліб на полі, розкладаючи його на землі. Після цього завозили в стодоли й обмолочували. Зерно зберігали переважно, як зазначалося вище, в спеціальних ямах. Відмічені два способи зберігання хліба були зумовлені не лише землеробськими традиціями, що склалися в місцях, де до того проживали поселенці (переважно російські однодвірці та українські селяни), але й можливостями спорудження комор, а також зовнішніми факторами. Збереження хліба в ямах для цієї місцевості мало свої переваги не лише в плані їх будівництва, але й в надійності захисту зерна від пограбування чи знищення під час ординських набігів.

Переробляли зерно на борошно та крупу на вітряках, водяних та земляних млинах, а на горілку – у винокурнях. Декотрі з винокурень складали цілі комплекси з переробки сільськогосподарської продукції й виготовлення не тільки горілки, пива, але й різних м'ясних виробів – ковбас, баликів та ін. У цілому в рільництві провідне місце займало хліборобство. Певні висновки про структуру та співвідношення посівів можна зробити на підставі табл. 1.

Таблиця 1.

Посіви та урожайність основних сільськогосподарських

культур у Новоросійській губернії у 1775 році [22]

Культура	Площа посівів		Посіви в чвертях	Урожайність в чвертях	Урожайність в “самах”
Культура	чвертей	%	Посіви в чвертях	Урожайність в чвертях	Урожайність в “самах”
Жито	7485,5	21,39	14981,25	60282,25	4
Пшениця	6518	18,59	12697,87	47535,25	4
Гречка	3226,5	9,19	6061,12	10079,5	2
Ячмінь	2292,5	6,53	4350	18781,6	4
Овес	2593,5	7,39	5223,6	24337,25	5
Просо	10435	29,79	3468.12	29986,25	8
Коноплі	623,5	1,77	1108	2411.25	2
Льон	1226,5	3,49	545,25	1045,87	2
Горох	204,5	0,59	338,5	669.25	2
Мак	131	0,39	33,12	134.5	4
Квасоля	21	0,06	42.12	104,4	2
Сочевиця	14,5	0.04	29,25	67,25	2,5
Аніс	251	0,69	62,87	437,4	7
Картопля, пудів	31	0,09	121	601	5

Співвідношення посівних площ свідчить, що в структурі зернових перевага віддавалася просу, за яким йшли жито і пшениця. На четвертому місці – гречка. У загальному балансі посівів ці дві круп'яні культури разом складали майже 39%. Переважання в посівах проса, на наш погляд, пояснювалося не лише попитом на ринку (серед зернових ціна на нього була найвища і постійна протягом року), але й високою врожайністю. Незважаючи на несприятливі умови, його врожайність у 1774 р. була вдвічі більша, ніж середня урожайність усіх зернових культур, а в порівнянні з гречкою – в 4 рази.

Підсумовуючи наведені факти, вважаємо, що є всі підстави стверджувати про перетворення рільництва наприкінці XVIII ст. на головне заняття населення регіону. Цей висновок підтверджують відомості про форми використання земельних угідь у 1795 році у Бахмутському, Донецькому, Маріупольському та Слов’янському повітах Катеринославського намісництва (табл. 2), за якими з загальної площі угідь під ріллею перебувало 59,42%, а з уживаних – понад 76%.

Blog

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Содержание

DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY

ВІСНИК

Наукове видання

ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (т.8)

ПРО СТАН ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

Повідомлення

Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор

Донецького національного університету

ПРО СТАН ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

У XVII–XVIII СТ.