Тема II: Фінансова безпека держави

Вид материала

Документы

Содержание Теоретичні основи макроскономічної стабілізації Центральної Європи Теоретичні основи макроекономічпої ст ВІеуегМ., СкеавІуА. Суторміна В.М., Федосов В.М., Андрущенко В.Л. Кеупез ].М. Брігхем Є.Ф. Хорошковгький В.І.

Подобный материал:

• Тематичний план дисципліни Навчально-методичне забезпечення до кожної теми дисципліни, 2613.51kb.
• 1. фінансова діяльність держави, 1932.51kb.
• Енергетична безпека регіону та шляхи її зміцнення, 207.5kb.
• Фінансова діяльність держави, 111.48kb.
• Фінансова діяльність держави, 110.86kb.
• Тема глава держави у зарубіжних країнах, 107.81kb.
• Національна безпека - це система, у якій інтересам особистості, суспільства, держави, 225.75kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Перелік виставкових заходів нк «Експоцентр України», які потребують державної підтримки, 94.99kb.
• 20. загальне поняття та ознаки держави концепції (теорії) походження держави, 46.63kb.

Тема II: Фінансова безпека держави


1.1. Сутність та основні параметри макроекономічної стабілізації

Упродовж кількох століть свого функціонування ринкова економіка пройшла ряд етапів поступального розвитку та еволюції. Щоденно і повсюди — від Північної Америки та Західної Європи до Японії, Південно-Східної Азії та Австралії — світова господарська практика переконливо довела, що, незважаючи на жорсткість дії економічних законів ринку, періодичні економічні кризи та глобальні фінансові потрясіння, на майнову нерівність та часті випадки насильства з приводу перерозподілу доходів і власності, загалом ринкова система як певний ступінь розвитку цивілізації довела свою високу ефективність. Які б не були вади ринкової економіки, без сумніву, можна констатувати: вона, пере­фразовуючи відомий афоризм, подібно до демократії не є доско­налою, але разом з тим є найкращою, яку донині знало людство. Десятки країн з розвиненими ринковими відносинами, які є на всіх континентах світ)', постійно демонструють високу мобільність своєї економіки, її здатність успішно пристосовуватись до історичних умов, що постійно змінюються.

За своєю природною сутністю ринкова економічна система є децентралізованою і значною мірою саморегульованою. Лише на досить високому рівні своєї зрілості, коли досягається висока концентрація та транснаціоналізація виробництва і капіталу, тоб­то коли економіка окремих країн стає більшою чи меншою мірою інтегрованою у світовий економічний простір, об'єктивно виникає

потреба інтенсивнішого державного втручання й регулювання роз­витку фінансово-економічних та соціальних процесів.

Одним з метафоричних стереотипів, яким характеризується ринкова модель економіки раннього етапу її розвитку (а це в ча­совому вимірі XVIII—XIX ст.), є теоретична версія про так звану невидиму руку, яка керує виробництвом та розподілом, урівноважує сукупний попит та пропозицію, регулює інвестиції,


ціни, потоки матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. А відтак стихійно формувалися і пропорції в суспільному виробництві, встановлю­валася кореляційна залежність та взаємодія між; окремими пара­метрами економічної системи. Внутрішньо притаманні ринковій системі певна гармонія та збалансованість головних її підсистем вважалися природними рисами ринкової економіки, яка цілком здатна до саморегулювання та збалансованого розвитку. Такою, зокрема, уявлялася природа ринкової економіки раннім представ­никам економічної думки.

На більш високому і зрілому етапі розвитку ринкових відно­син, особливо з поглибленням міжнародної спеціалізації виробни­цтва та світогосподарських зв'язків, дія магічної "невидимої руки" ставала все менш ефективною, а іноді й малорезультативною. Тому механізм стихійного саморегулювання економіки, спонтанний про­цес формування народногосподарських пропорцій все більше і все частіше доповнювався широким комплексом заходів з боку держа­ви щодо регулювання розвитку реальних економічних процесів. Проте фундаментальний принцип економічної свободи як атри­бутивної ознаки та іманентної особливості ринкової економічної системи лишився впродовж віків непорушним. Економічна свобода знаходить свій прояв, зокрема, у тому, що суб'єкти господарської діяльності — приватні підприємці, колективні власники капіталу та інші суб'єкти ринку — мають відносно необмежені можливості засновувати та розвивати підприємницьку діяльність і, відповідно, отримувати від неї дохід.

Між усіма суб'єктами ринку існують практично рівні можли­вості конкурентного змагання за підвищення ефективності вироб­ництва, отримання свого місця на ринку, за джерела капіталу тощо.


Розділ 1

Економічна свобода передбачає заперечення існування монополії в будь-якій сфері економічної діяльності. Монополізація виробни­цтва чи збуту товарів, як і монопольна діяльність у сфері надання послуг чи монополії на ринку капіталу — це антитеза економічній свободі, оскільки монополія як така суперечить існуванню та нор­мальному функціонуванню самої ринкової економічної системи. Головну роль у демонополізації виробництва та усіх інших сфер економічного життя має відіграти саме держава.

Економічна свобода притаманна й ринку праці. Наймані ро­бітники вільні у своєму виборі підприємств, де б вони бажали до­кладати свої трудові зусилля та реалізовувати професійні навички. Вони можуть змінювати місце роботи, конкурувати між собою за величину оплати їх праці, нарешті, вони можуть об'єднуватися в професійні спілки, в громадські організації. У такий спосіб еко­номічна свобода є підґрунтям політичної свободи, існування та функціонування відповідних демократичних інститутів.

Внутрішньо властивою особливістю функціонування ринко­вої економіки є наявність у ній тенденції до встановлення макро-економічної стабільності, тобто певної рівноваги сукупного попиту і пропозиції. Ця закономірність знаходить свій прояв у відповід­них макроекономічних параметрах, які мають корелюватись між собою. Ці параметри відображають взаємодію та взаємозалеж­ність розвитку реальних економічних процесів, а також процесів у сфері фінансово-кредитних та грошових відносин. До першої групи відносять економічні показники, головними з яких є: ва­ловий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), валові інвестиції, валові заощадження, показник зайня­тості та рівень безробіття. До другої категорії належать фінансові показники, основними з яких є: стан державного бюджету, облі­кова ставка центрального банку, проценти за кредитами комерцій­них банків, величина державного внутрішнього та зовнішнього боргу. Важливими монетарними показниками є величина грошової маси, її структура та динаміка і, головне, стабільність грошової одиниці, яка оцінюється за рівнем інфляції. У сфері зовнішньо­економічної діяльності та валютних відносин до макроекономіч-

Теоретичні основи макроскономічної стабілізації

них показників відносять сальдо платіжного та торговельного ба­лансів, курси валют.

Розглянута структура сукупності параметрів макроскономіч­ної стабілізації дає підстави для виділення двох її складових: суто макроскономічної та макрофінансової, що було вперше запро­поновано нами.¹ Такий підхід обумовлюється кількома чинника­ми. По-перше, різними аспектами дослідження даної проблеми. З одного боку, це предмет макроекономіки, важливою складовою якої є система державного регулювання економіки, у тому числі фінансовими засобами, що ґрунтуються на інструментах фіскальної і монетарної політики. У цьому контексті фінанси розглядаються як одна з головних складових системи макроекономічного регу­лювання. Відповідно й головні фінансові показники входять до основних параметрів макроекономічної стабільності. З іншого боку, фінанси є самостійною і надзвичайно важливою сферою, що забезпечує життєдіяльність економічної системи на всіх її рівнях, у тому числі і на макроекономічному. У зв'язку з цим важливим є дослідження проблем фінансової стабілізації у цілому, а також на окремих рівнях. При цьому слід враховувати, що основним для суспільства є забезпечення фінансової стабільності саме на макро-рівні. Це, звісно, не означає, що можуть ігноруватися проблеми, які мають місце в системі фінансів підприємницьких структур та домогосподарств. Більше того, окремі з них, зародившись на мікрорівні (наприклад, проблеми неплатежів), можуть набувати системного характеру і виходити на макрорівень.

По-друге-, запропонований поділ, на нашу думку, створює передумови для детального і глибокого макроекономічного ана­лізу. Він дає змогу розділити і класифікувати параметри, а отже, й оцінку досягнутих результатів. Адже може бути досягнута певна стабілізація у сфері фінансів, однак продовжуватиметься стагнація або спад виробництва. Крім того, окремі показники мають різну, іноді протилежну, спрямованість. Так, зменшення бюджетного де-

¹ Льовочкін С.В. Взаємозв'язок і параметри макроекономічної і макрофінан­сової стабілізації // Економіст. — 2001. — № 2. — С. 17-19.

Розділ І

Теоретичні основи макроекономічної стабілізації


фіциту і державного боргу можуть спричинити підвищення рівня безробіття. Тому макроекономічна стабільність характеризується врівноваженістю, збалансованістю усіх параметрів. За умови, коли лише один показник суттєво відхиляється від нормального стану, також немає підстав для визнання загальної макроеконо-мічної стабільності. Навіть, якщо в даний час він не спричиняє загострення економічної ситуації, то може значно її погіршити в майбутньому.

Подібний підхід до характеристики процесів макроеконо-мічної стабілізації використовують й інші вчені-економісти. На­приклад, В. Литвицький зазначає, що "наш досвід — це ще одне підтвердження того, що для більшості країн перехідної економіки відновлення економічного зростання без попередньої фінансової стабілізації неможливе".¹ Досліджуючи можливі сценарії загальної стабілізації — від фінансової до економічної (стабільна валюта — здорові фінанси — повнокровні інвестиції — багаторічне зростан­ня — підвищення рівня життя), чи від економічної до фінансової (відновлення зростання — зміцнення фінансів — розширення фі­нансової бази запровадження та утримання гривні — посилення інвестиційного попиту — перехід до тривалого піднесення — зрос­тання добробуту), він обґрунтовує, і ми з ним повністю погоджує­мося, правильність вибору і реалізації першого з них. При цьому акцентується увага на необхідності посилення синхронізації моне­тарної і фіскальної політики.

Між суто макроекономічною і макрофінансовою стабільністю існує тісний взаємозв'язок. Загальна макроекономічна стабільність передбачає, по-перше, стабільність обох складових, а по-друге, їх урівноваженість. Недоцільно досягати економічного зростання за рахунок виснаження фінансової системи, оскільки це рано чи пізно спричинить кризу. Але безглуздо і на межі можливого під­тримувати макрофінансову стабільність, якщо це або негативно відображається на економіці, або не дає позитивних результатів.

¹ Литвицький В. До історії фінансової стабілізації в Україні // Вісник Націо­нального банку України. — 2002. — № 6. — С. 7.

З позицій цього дослідження необхідно насамперед визначити взаємозалежність між двома складовими макроекономічної стабілі­зації. Реальна стабільність можлива тільки за умови її досягнення в обох напрямах. Звісна річ, як стратегічна політика може проводи­тись поетапна стабілізація. Причому вона може йти як від економіки до фінансів, так і навпаки (в Україні та більшості країн з перехідною економікою, як було зазначено вище, вона здійснювалася від фінан­сової стабілізації до економічного зростання). Однак визначальним чинником все ж є стабілізація економічної системи. По-перше, вона є базовою, адже основа основ життєдіяльності суспільства — це ви­робництво. Фінанси виступають скоріше засобом досягнення такої стабілізації, її передумовою. По-друге, тільки макроекономічна ста­білізація створює надійну базу для макрофінансової стабільності. Макрофінансова стабілізація за умов спаду виробництва є штучною і тимчасовою, тому що вона не має надійної опори. По-третє, ма­крофінансова стабілізація може бути досягнута і на низькому рівні фінансового забезпечення, яке знаходить свій вираз в обмежених доходах юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може бути й мови про надійну макроекономічну стабільність.

Як уже зазначалося, усі показники, що характеризують макро­економічну і макрофінансову стабільність, дуже важливі. Водночас серед них виділяються основні, тобто такі, що відображають па­раметри стабільності. Серед економічних показників такими є ВНП (ВВП) і рівень безробіття, а серед фінансових — інфляція та бюджетний дефіцит. Інші показники є чи їх доповненням, чи по­хідними від них. Так, показник валових інвестицій безпосередньо впливає на стан економіки, забезпечуючи зростання ВВП і сприяю­чи зайнятості населення. Величина державного боргу (зовнішнього і внутрішнього) багато в чому є похідною від бюджетного дефіциту. Валютний курс значною мірою залежить від стану національної валюти, який характеризується рівнем інфляції. Тому, характери­зуючи параметри загальної макроекономічної стабільності, слід насамперед оцінити саме ці основні показники.

Параметри макроекономічної і макрофінансової стабільності можуть відображатись в абсолютних та відносних показниках. До

Розділ і

Теоретичні основи макроекономічної стабілізації


абсолютних відносять обсяг виробленого ВНП (ВВП), чисельність безробітних, обсяг грошової маси, суму бюджетного дефіциту і державного боргу тощо. Однак за цими показниками оцінити стан економіки та фінансів досить сісладно. Тому в макроекономічному аналізі використовують насамперед відносні показники, які, у свою чергу, поділяються на дві групи — середні та динаміки. Середні по­казники дають можливість оцінити і порівняти макроекономічні параметри розвитку, показники динаміки — оцінити тенденції розвитку країни.

Вихідним макроекономічним параметром виступає ВНП (ВВП). З одного боку, він відображає результативність функціо­нування економічної та фінансової системи. З іншого, саме він є фундаментом добробуту, оскільки виступає основним джерелом фінансових ресурсів. Оцінка ВНП проводиться за двома показни­ками: рівень на душу населення та його динаміка. У табл. 1.1 наве­дені вибіркові дані про рівень ВНП на душу населення в окремих країнах світу, у тому числі в країнах з перехідною економікою, який характеризує життєвий рівень. Як свідчать наведені дані, в різних країнах він суттєво різниться. Максимального його рівня в останні роки досягала Швейцарія: в 1995 р. — 40 630, в 1997 р. — 44 320, в 2000 р. - 38 120 дол. США за рік. Мінімальний рівень у 1995 р. і в 1997 р. було зафіксовано у Мозамбіку, відповідно 80 і 90 дол., а в 1999-2000 рр. в Ефіопії — 100 дол. Україна належить до групи країн з рівнем доходів нижче середнього — в 1995 р. — 1630 дол., в 1997 р. - 1040, в 1999 р. - 750, у 2000 р. - 700 дол. на рік. При цьому в нашій державі в 1985-1995 рр. були зафіксовані одні з найвищих темпів падіння рівня ВНП на душу населення — в середньому 9,2% за рік. Ще вищим цей показник був тільки у Вірменії — 15,1%. Однак, якщо Вірменії вдалося зупинити еконо­мічне падіння ще в 1997 р., а протягом 1998-1999 рр. збільшувати рівень ВНП на душу населення на 2,3%, то в Україні цей процес тривав найдовше серед пострадянських республік.

Оскільки показник ВНП характеризує як результати діяль­ності, так і можливості подальшого розвитку, то стрижневою домінантою економічної і фінансової політики кожної країни є

Таблиця 1.1. Рівень ВНП на душу населення (1995-2000 рр.), дол. США*

Групи країн	1995	1997	1399	2000	200© (за паритетом купівельної спроможності}	Середньорічні темпи зростання,% 1999-2000
Низький рівень доходів	430	850	410	420	1990	£) А
з них: Мозамбік Ефіопія Індія	80 100 340	90 ПО 390	230 100 450	Лі і V/ 100 460	820 660 2390	2,0 2,2 3,9
Середній рівень доходів	лйЗІІ	1890	2000	1970	5650	4,8
з них нижче середнього рівня: Китай Єгипет Парагвай	620 790 1690	860 1180 2010	780 1400 1580	840 1490 1450	3940 3690 4460	7,3 3,2 -1,5
з них вище середнього рівня: Південно- Африканська республіка Чилі Малайзія	3160 4160 3890	3400 5020 4680	3160 4740 3400	3020 4600 3380	9180 9110 8360	1,4 4,0 6,0
Високий рівень доходів	24930	25700	25730	27510	27450
з них: Республіка Корея Австралія Фінляндія США Японія Швйіда£Ія___	9700 18720 20580 26980 39640 40630	10550 20540 24080 28740 37850 44320	8490 20050 23780 30600 32230 38350	8910 20530 24900 34260 34210 38120	17340 25370 24610 34260 26460 30350	7,8 3,0 5,4 4,0 1,7 2,7

Розділ 1

2000

Групи країн

Країни з перехідною

економікою а) Центральної Європи:

1140 3590 1420 3700 4430 5200

1390 3960 1520 3590 4650 5060

5530

9030

6380

11000

12060

13610

5,5 4,1 1,7

2,1 5,7 3,2

1330 2790 1480 2950

4120 3870

1510

4200 1670 3700 4740 4920

Болгарія

Польща

Румунія

Словаччина

Угорщина

Чехія

б) республіки колишнього СРСР

7550 2570 6960 8030 2380 3710

2630

490

2470

2270

720

750

6,3 5,5

7,2

8,8

2,9

.6,7

2150 530

2430 2740 10Ї0 !§4§

2990

520

2860

1660

610

70(1

2070

730

2270

2240

970

1630

Білорусь

Вірменія

Латвія

Росія

Узбекистан

* Джерела: 1) Шоґій сіеуеіортепі герогі 1997, Охіогсі ІІпіуегзиу Рге§з; 2) Шогісі (Іеуеіортепі герогі 1998/99, ТЬе Шзгісі Вапк; 3) Доклад о мировом разви-тии 2000-2001. — М.: Весь мир; Всемирньїй банк, 2001; 4) Доклад о мировом развитии 2002. — М.: Весь мир; Всемирньїй банк, 2002.

забезпечення його зростання. Приріст національного продукту ві­дображається в абсолютному і відносному показниках. Абсолютний характеризує динаміку маси ВНП. У провідних країнах світу цей по-


«-»т-1«»Т1«>МV ЧЯ 1 990—1 996 БО.

Теоретичні основи макроекономічпої стабілізації

1990-1996 рр. — 1,8%. Такий приріст є як достатнім, так і оптималь­ним. Він забезпечує постійне поступове зростання життєвого рівня і не виснажує матеріальні, фінансові та інші ресурси країни.

Відносний приріст характеризує динаміку ВНП на душу на­селення. У розвинених країнах він теж знаходиться на рівні, що наближається до 2%. У середньому у світі в 1985-1995 рр. він ста­новив 1,9%, а в 1998-1999 рр. — 1,3%. У країнах з низьким рівнем доходів він становив відповідно 3,8% і 2,5%. Це загалом нормальне явище, оскільки, по-перше, для цих країн економічне зростання є життєвою необхідністю, а, по-друге, забезпечити вищі темпи від низького рівня значно легше, ніж від високого. Для країн із серед­нім рівнем доходів характерним є незначне зростання, або взага­лі зниження рівня доходів. Але слід відзначити, що найбільшою мірою на середні показники вплинуло падіння як загальної маси ВНП, так і рівня доходів на душу населення в країнах колишнього СРСР і соціалістичного табору. На загальному фоні виділяються окремі країни, які мають високі темпи економічного зростання: Китай — 8,3 і 6,3%, Республіка Корея — 7,7 і 10,1%. Сьогодні це економіки, що найбільш динамічно розвиваються. Але підкреслює­мо ще раз, такі темпи, по-перше, в цілому характерні для відносно короткого проміжку часу, і, по-друге, в тривалому періоді вони мо­жуть вести до певного виснаження економіки та фінансів, а тому їх слід оцінювати досить обережно. Так, у Чилі в 1985-1995 рр. середньорічні темпи зростання ВНП на душу населення становили 6,1%, а в 1998-1999 рр. було зафіксовано зниження рівня цього показника до 2,6%.

Показник ВНП (ВВП) на душу населення характеризує еконо­мічні та фінансові можливості країни. Водночас для забезпечен­ня достовірності порівняння життєвого рівня в окремих країнах світова статистика використовує рівень ВНП на душу населення, перерахований за паритетом купівельної спроможності відповід­них валют відносно долара США. Такий підхід дає змогу оцінити, з одного боку, як фінансовий потенціал, так і його вартісну оцінку,


В Україні рівень ВНП на душу населення за паритетом купі­вельної спроможності у 1999 р. становив 3142, а в 2000 р. — 3710 дол. США. На перший погляд, це суттєва різниця відносно обсягу виробленого ВНП на душу населення — 750 і 700 дол. Але слід вра­ховувати, що подібні коригування стосуються і більшості інших країн з низьким і середнім рівнями доходів. Наприклад, в Угорщині ці показники відповідно дорівнювали у 1999 р. 4650 і 10 479 дол., а в 2000 р. — 4740 і 12 060 дол. У багатих країнах пропорції зворот­ні, оскільки дуже висока вартість життя. Так, у Швейцарії вказані показники становили у 1999 р. відповідно 38 350 і 27 486 дол., а в 2000 р. - 38 120 і ЗО 350 дол., у Японії у 1999 р. 32 230 і 24 041 дол., а в 2000 р. 34 120 і 26 460 дол. Однак у кінцевому підсумку це суттєво не впливає на оцінку життєвого рівня окремих країн — за обсягом виробленого на душу населення ВНП Україна в 1999 р. посідала 143-тє місце у світі, а за перерахованим показником — 133-тє місце. По суті, показник за паритетом купівельної спроможності згладжує значні розбіжності між окремими країнами, але не може їх усунути. Тому у подальшому аналізі функціонування економіки та фінансової системи слід виходити з обсягів виробленого національного про­дукту, адже саме вони визначають потенціал країни.

З позицій нашого дослідження викликає інтерес порівняння показників країн, які здійснюють ринкову трансформацію еконо-иіки. Наведені в табл. 1.1 дані наочно підтверджують, що там, де зеформи проводились цілеспрямовано й динамічно, де, відпо-зідно, досить швидко встановлювалася макроекономічна й макро-.рінансова стабільність, досягнуті відчутні результати. Це насампе­ред стосується Польщі, Угорщини, Чехії, які мають сталу динаміку іростання і за обсягом ВНП на душу населення вийшли на рівень шщий від середнього (у середньому у світі цей показник у 2000 р. тановив 4620 дол. США).

Загалом показники країн Центральної Європи значно кра-гі, ніж у республік колишнього СРСР, де реформи здійснювалися :енш рішуче. Але й тут залежність між характером трансформацій-их процесів та досягнутими результатами очевидна. Країни Балтії


має чіткої стратегії реформ. Так, Латвія, країна, яка не мала осо­бливого виробничого потенціалу і має обмежені природні ресурси, істотно випереджає Україну, що, начебто, мала всі передумови для успішного розвитку. Загалом же ці порівняння свідчать, наскільки необхідно мати чітку фінансову стратегію і тактику та як важливо своєчасно досягти макрофінансової стабілізації.

Показники обсягу, рівня та динаміки ВНП (ВВП) є головними в макроекономічному аналізі. Водночас їх оцінювати слід у вза­ємозв'язку з показниками зайнятості та інфляції. Збалансованість та наближеність за параметрами один до одного економічних по­казників розвитку країни — це одне з головних завдань, що стоїть перед урядом у процесі реалізації політики макроекоиомічної ста­білізації і зростання. Уся складність цього завдання полягає в тому, щоб завдяки державному регулюванню постійно тримати на належ­ному, тобто збалансованому, рівні темпи економічного зростання, величину зайнятості робочої сили і, відповідно, середньозважений показник безробіття, а також темпи зростання цін (інфляція). Адже якщо, наприклад, інфляція набуває досить високих темпів, то, як наслідок, падає купівельна спроможність грошової одиниці, знижується валютний курс, погіршується стан платіжного балансу. За умов високої інфляції дезорганізовується процес виробництва, згортається інвестиційна діяльність, погіршується матеріальне ста­новище широких верств населення, скорочується сукупний попит, у кінцевому підсумку економіка вповзає в депресію.

Намагаючись вийти з цієї фази економічного циклу, уряди використовують різні регулювальні засоби, зокрема вдаються до політики стимулювання сукупного попиту як через механізм державних фінансів, насамперед відповідну фіскальну політику, так і через здешевлення кредитів, що надаються комерційними банками. У сфері зовнішньоекономічної діяльності вони намага­ються всіляко сприяти стимулюванню товарного експорт)' і в такий спосіб активізувати дію зовнішніх факторів виробництва. Отже, прагнучи збалансувати економічну систему, уряди країн з розви­неною ринковою економікою щоразу змушені вирішувати досить


середину", за якої б темпи зростання цін були помірними, існувала зважена, або, як її ще називають, "природна", норма безробіття та досягалась позитивна економічна динаміка.

Політика макроекономічної стабілізації і зростання, яка здійснюється в країнах з розвиненою ринковою економікою, завжди спрямовується на те, щоб у процесі економічного розви­тку постійно узгоджувалися і координувалися між собою основні макроекономічні показники — параметри кількості безробітних, темпи зростання цін та виробництва. Крім того, в умовах глибо­кого розвитку світогосподарських зв'язків основні макроеконо­мічні показники більшою чи меншою мірою мають корелюватися не лише між собою всередині економічної системи, а й з серед­ньозваженими економічними індикаторами інших країн. А відтак уряди, насамперед найбільш індустріально розвинених країн, осо­бливо тих, що виступають "локомотивові" розвитку усієї світової економіки, повинні тримати в полі зору означені вище головні макроекономічні показники.

Одним з таких показників, як уже згадувалося, є показник кількості безробітних. Безробіття завжди; було і лишається однією з найгостріших проблем ринкової економіки. Більше того, як ви­знають американські економісти П. Саіу(у_ЄЛЬСоН та В. Нордгауз, "безробіття лишається головною соціальною бідою ринкової еко­номіки".¹ Уперше безробіття як "соціальна біда" увійшло до числа першочергових і найгостріших проблем у період "Великої депресії" 30-х років. Тоді 25%, тобто одна чверть усього працездатного на­селення країн Європи та США, не мали роботи. Уже цей вражаю­чий за своїми масштабами факт засвідчував глибину кризи 1929— 1933 рр., яка, за словами американських Економістів Р. Дорнбуша та С. Фішера, "була найбільшою економічною кризою, яку будь-коли світ зазнавав".² ГІ. Самуельсон та В. Нордгауз торкаючись, як вони пишуть, "соціальної біди" того періоду, що спіткала їх країну,

¹ Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка: Пер ₃ англ — К.: Основи, 1995.—
С. 329.

² Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка: Пер. з англ. — К' Основи, 1996. —

констатують, що "мільйони людей не мали змоги знайти роботи і жили на межі голодної смерті".¹

Безробіття, особливо коли воно стає масовим, — це не лише гостра соціальна проблема, а й причина величезних матеріальних втрат, яких зазнає суспільство внаслідок того, що, з одного боку, мільйони людей виключені з виробничого процесу, а з іншого — більшість з цих "зайвих" людей змушена брати на своє утримання держава, тобто знову ж таки суспільство. Як правило, зауважує аме­риканський економіст Г. Хаберлер, "кожна година, що втрачається внаслідок існування безробіття, означає скорочення виробництва, а скорочення виробництва — це пряма втрата матеріальних благ".² Економічна система, яка не повністю використовує ресурси робо­чої сили, що кожного разу пропонуються на ринку праці, функціо­нує, не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. "Величина суспільного продукту, недоотриманого внаслідок існування безро­біття, — як констатує американський економіст Е. Долан, — інколи може досягти сотень мільярдів доларів".³

Проте безробіття спричиняє не лише величезні економічні втрати. Воно також має й глибокі морально-психологічні наслідки. Далі Долан пише: "Ці мільярди доларів нествореного суспільного продукту мають другорядне значення порівняно з втратами безро­біття в нормативному розумінні, тобто з втратами, що враховують шкоду, яка завдається життєвим інтересам людей. Для багатьох людей почуття власної гідності безпосередньо пов'язане з тією справою, якою вони зайняті. Тому, виявивши, що жодний підпри­ємець не прагне їм сприяти, люди переживають тяжкий психоло­гічний стрес. Статистично такого виду втрати можна простежите в тенденціях динаміки показників злочинності та захворюваності величина яких зростає в періоди підвищення рівня безробіття".

Про гнітючу психологічну ауру, яка оточує будні безробітних пише і шведський економіст К. Еклунд. "Безробіття, — наголошуй

¹ Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — С. 109.

² НаЬегІегС. Есопотіс СгоуЛп апсі ЗіаЬШгу. Ап Апаїізіз оі'Есопотіс СЬап§е
апсі Роїісіе». Ьоз Ап§е1ез, 1974. - Р. 229.

³ Долан 9. Макрозкономика: Пер. с англ. — СПб.: Литера плюс, 1994. — С. 6


він, — це не лише зниження доходів... Почуття власної гідності страждає особливо гостро. Зростає ризик зловживань та інших негараздів... Зростання безробіття погіршує здоров'я нації".¹ Оскільки безробіття досить негативно впливає на "здоров'я на­ції", то політичні діячі, які не на словах, а на ділі піклуються про благополуччя своєї держави та її народ, прискіпливо стежать за динамікою зайнятості у своїх країнах, роблять усе можливе, щоб не допустити масового безробіття.

Нормальні, тобто не порушені будь-якими внутрішніми чц зо­внішніми "шоками" розміри безробіття, перебувають у межах, які скоординовані з іншими головними макроекономічними парамет­рами розвитку. Наприкінці 90-х років експерти МВФ констатували, що в минулі кілька десятиріч безробіття в індустріально розвине­них країнах різко зросло й останнім часом досягло "критично ви­сокого рівня".² У США, наприклад, з 1950 р. до 1993 р. число без­робітних зросло майже втричі — відповідно з 3188 тис. до 8734 тис. осіб.³ Згідно з підрахунками спеціалістів секретаріату ОЕСР⁴ рівень безробіття в 1993 р. становив: загалом у країнах ОЕСР — 7,7%, у США - 6,9, у Німеччині - 7,6, у Франції - 11,7, в Японії - 2,5%. У наступні роки ситуація дещо поліпшилась — у цілому по ОЕСР у 2001 р. рівень безробіття становив 6,4%. У країнах, де був відносно високий рівень цього показника, зниження відбулося більш від­чутно: у США - 4,8%, у Франції - 8,7%. В Японії, навпаки, рірень безробіття зріс — 5,0%, а в Німеччині залишився майже без змін — 7,4%. У середньому в останні 20 років безробіття перебуває на рівні 6-7%.

Серед фінансових параметрів основним показником макро-економічної стабільності чи, навпаки, нестабільності є динаміка індексу цін або інфляція. Економічний ландшафт кожної країни значною мірою визначається розмірами інфляції. Чим вищі темпи

¹ Зклунд К. Зффективная зкономика. Шведская модель. - М.: Зкономика,
1991. -С. 224.

² \\^гоі-М Есопотіс ОиСІоок, Мау 1994. - ШР, Шазпіпіоп Б.С. - Р. 13.
⁸ ЗиаіізгісаІ АЬзігасі оГіЬе ІІпкесІ Зсасез. - 1994,- Р. 395.

⁴ ОЕСВ. Есопотіс Оииоок. - 2002. -іипе. - № 71. - Р. 220.


інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність, передусім нестабільність національної валюти як фундаментального інстру­менту функціонування будь-якої ринкової економіки і фінансової системи. І навпаки, чим нижчий рівень інфляції, тим вищою є макроекономічна навпаки, чим нижчий рівень інфляції, тим вищою є макроекономічна стабільність, тим ефективніше функціонує гро­шово-кредитна і фінансова система.

Інфляція — це складний, багатофакторний феномен, який проявляється у зростанні цін на товари та послуги. Існують два основні й найбільш типові прояви інфляції. Перший — інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше, ніж виробляються товари та послуги. За цих умов виникає економічна ситуація, що характеризується появою дефіциту товарів та послуг. Це явище було притаманне економіці колишніх соціалістичних країн, населення яких упродовж десятків років відчувало тоталь­ний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки "інфляція попиту", тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над пропозицією товарів та послуг, відбувається за екс­тремальних умов, а саме за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних потрясінь. Як стверджує основоположник теорії "інфляції попиту" видатний економіст XX ст. Джон Мейнард Кейнс, цей тип інфляції розвивається тоді, коли сукупний попит перевищує межі максимального використання виробничих потуж­ностей. А така ситуація у "зрілій" економіці виникає у виняткових випадках. Головною проблемою нормально функціонуючої еконо­міки, навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, про­блема ринку.

Другий, досить поширений тип інфляції — це "грошова ін­фляція", яка виникає і набуває розвитку внаслідок надмірної грошової емісії та кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час воєнних лихоліть і повоєнної розрухи та в умовах проведення політики "шокової терапії" в країнах пере­хідної економіки.

Інфляція як процес кумулятивного зростання цін на товари та послуги глибоко вражає економіку будь-якої країни. Особливо руйнівного характеру мав розвиток інфляції в країнах з перехід-


ною економікою. У процесі здійснення економічних реформ від­бувалася лібералізація цін, яка пов'язана з усуненням значною мірою державного контролю над ними. А відтак першим, досить "шокуючим" результатом лібералізації цін було стрибкоподібне та фронтальне їх підвищення. Інфляційний процес на початковому етапі економічних реформ підштовхувався товарним дефіцитом, який був успадкований від адміністративно-командної системи. Тобто в країнах з перехідною економікою на початковій стадії реформ мало місце потворне переплетіння різних факторів роз­витку та стимулювання інфляції: "інфляції попиту" та "грошової інфляції". Вони злилися, по суті, в єдиний могутній інфляційний процес, який дезорганізував, деформував, спотворив та виснажив

економіку.

Оскільки в країнах, що трансформуються, досить сильним чинником інфляції була і певною мірою залишається монополі­зація виробництва як пережиток централізоваио-керованої та високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, окрім товарного дефіциту та надмірної грошової емісії, значною мірою гальванізувався також монопольним диктатом цін. Водночас еко­номічна свобода та мотив максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше стимулюють підприємницьку діяль­ність. Починають збільшуватись інвестиції в економіку, поступово зростає виробництво, ринок дедалі більше починає наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг, оскільки вона набуває значно відчутнішої ролі в економічному житті. За такої економічної ситуації інфляція поступово втрачала сили свого роз­витку і врешті-решт значно послабилися чинники, які живлять інфляційний процес. Окрім того, в міру завершення завдання лі­бералізації цін політика "шокової терапії", що була розрахована на болісний, але рішучий перехід від централізовано-розподільної системи до системи ринкових відносин, поступилася конструк­тивній політиці роздержавлення і приватизації. Необхідною пе­редумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є політика макроекономічної та макрофінансової стабілізації з її антиінфля-


Адтиінфляційна політика в будь-якій країні з розвиненими ринковими відносинами, у тому числі в країнах з перехідною еконо­мікою, має бути науково-обґрунтованою, всебічно зваженою, тобтс максимально ефективною. Адже, як уже наголошувалося, чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність у кра­їні, і навпаки, однією з важливих ознак економічної і соціальної стабільності є відсутність інфляції чи її незначний рівень.

Економічна історія засвідчує, що впродовж усього XIX ст світовий рівень цін був досить стабільним як прояв стабільнос ті й збалансованості ринкової системи. Порушення рівноваги ) функціонуванні економіки через певне розладнання механізм) ціноутворення спостерігалося здебільшого лише тоді, коли в тій чи іншій частині світу відкривалися нові, більш доступні родови ща дорогоцінного металу або відбувалися прогресивні техноло гічні зрушення в засобах та знаряддях видобутку золота чи срібла Наприклад, у США, починаючи з часів Громадянської війни і де середини 60-х років XX ст., річні темпи зростання цін у мирний час становили в середньому лише 2%.¹

У новітню історію, тобто в XX ст. бурхливий розвиток інфля ції був спричинений першою світовою війною, впродовж якої ціні-в більшості країн зросли в багато разів. Макроекономічна неста більність більшості країн Європи, яка була спричинена війною тг повоєнною розрухою, обумовила переростання інфляції в її руй нівну стадію розвитку — гіперінфляцію. Особливо навальною булг інфляційна стихія у Веймарській Німеччині, де супергіперінфля ція спричинила астрономічне зростання цін. Наприклад, у 1923 р грошова маса в обігу в цій країні обчислювалася сумою в 496,!: квінтильйона марок, проти 6,6 млрд марок у 1913 р.² Є також інш цифри, які характеризують обвальне руйнування грошово-кредит ної системи в цій країні в ті роки. Так, у 1922 р. ціни зросли і Німеччині на 5470%, а в 1923 р. - у 1 300 000 000 000 разів.<sup>3

1</sup> Долай 3. Макрозкономика. — С. 14.

² Хандруев А.А. Деньги в зкономике современного капитализма.— М.: Ммсль
1983.-С. 131.

•> Тпягліііііг'ичг'іі