Geum.ru

Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача

Вид материалаКнига
Viii. друга світова війна
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

VIII. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА


Якщо не брати до уваги дати 1.10.1914 р.64, то фактично Другу свiтову вiйну розпочало у липнi 1933 року свiтове жидiвство. Перед 1933 роком побита Нiмеччина лежала спаралiзована економiчно i полiтично. В Нiмеччинi розпаношувався комунiзм. У Баварiї був комунiстичний уряд. Отже, нiякої загрози СРСР не було. Та 1933 року до влади в Німеччинi прийшов А. Гiтлер65. Московщина перелякалася.

Перелякалося також i свiтове жидiвство. Воно поквапно скликало ще в липнi 1933 року до Амстердама свiтову жидiвську нараду, щоби обмiркувати створення свiтового, всебiчного бойкоту Нiмеччинi. Нарада обмiркувала способи економiчної вiйни проти Нiмеччини i ухвалила закласти свiтову жидiвську Економiчну Раду, яка мала керувати тою вiйною. На голову її вибрали Самуїла Онтермеєра з Нью-Йорка. Ухвалено притягнути до бойкоту Нiмеччини увесь свiт. Внаслiдок такої ухвали гiтлерiвська партiя росла в Нiмеччинi щогодини, i А. Гiтлер не потребував пiд'юджувати нiмцiв проти жидiв.

Два мiсяцi по тiй жидiвськiй нарадi президент Ф. Рузвельт поквапно визнав комунiстичний уряд СРСР.66 Іншими словами, вiн почав готуватися до вiйни з Нiмеччиною. До речi, гiтлерiвська партiя офiцiйно називалася нацiонал-соцiалiстичною i справдi мала у своїй програмi чисто соцiалiстичнi пункти. А лад своєї партiї та її способи працi, разом iз терором, А. Гiтлер змавпував докладно з КП СРСР.

Президент Ф. Рузвельт почав вiйну вже 5.10.1934 р. Тодi вiн у своїй промовi у Чикаґо вимагав „карантину" проти Нiмеччини. I той „карантин" вiн розпочав, дуже збiльшивши ввiзне мито на німецький крам (деякi товари нацiнювалися аж на 75 % їхньої вартостi). Великi банки США, власниками яких були жиди, робили всiлякi бiржовi шахрайства, щоб знизити вартiсть нiмецьких грошей. Крiм жидiв цей „карантин" гаряче вiтали й комунiсти. Голова КП США А. Бровдер обiцяв урядовi 100 %-ну пiдтримку. Кандидат на заступника президента Г. Трумен писав: „Я вiтаю пiдтримку А. Бровдера, чи будь-кого iншого, хто допоможе вибрати Ф. Рузвельта на президента".

Нiмеччина пропонувала ще 1937 року, а потiм знову 1938 р. розпочати переговори, щоби прийти до якогось порозумiння. Президент Ф. Рузвельт не лише вiдкинув будь-якi переговори, але й вiдкликав 1938 року посла США з Берлiна. Нiмеччина була примушена вiдкликати свого посла з Вашинґтона. А. Гiтлер одержав добрий доказ того, що „Гармати потрiбнiшi нiж масло". Цi дворазовi нiмецькi пропозицiї мирно полагодити стосунки мафiя затримала в таємницi, не подала iнформацiї про них до часописiв. Аж по вiйнi Парламентська комiсiя знайшла цi документи в архiвi й оприлюднила їх.

Люднiсть США не є ще нацiєю у соцiологiчному розумiннi, а лише духовно нез'єднаною мiшаниною європейських переселенцiв та африканських негрiв, мiшаниною переселенцiв i їх нащадкiв усiх народiв, усiх рас, усiх набоженств свiту. Тi переселенцi приїхали до Америки з метою забагатiти, заробити якомога бiльше доларiв. Добробут був i тепер є життєвою метою кожного американця. Прикладом цього є статистичне опитування, що охопило кiлька унiверситетiв США з кількадесятьма тисячами студентiв. У тому опитуваннi був такий пункт: „Що є метою вашого життя?". Отже, 73 % вiдповiли: „Добре платна посада, власна хата, безтурботне родинне життя". 2 % додали до цього ще й спокiйну громадську працю. Решта вiдповiла: „Не знаю". А це майбутнi провiдники народу! Що ж можна думати про загал?67

Отже, маючи такий, украй матерiалiстичний свiтогляд, янкі цiнять свiй добробут та життя понад усе. Тому що американцi США не є ще нацiєю, їм цiлковито чужий i незрозумiлий дух старих європейських народiв, що породив морально-нацiональні iдеали та iдеї.68 Нiякi духовнi iдеї чи iдеали не зрушать пересiчного янкі до вiйни. Єдино, що може штовхнути його до зброї – це загроза його добробутовi, прикрита пропагандистською личиною загрози його волi, свобод. Iдею покласти свою голову за щось iнше теперiшнiй янкi вважає за божевiльну глупоту. Вiн хоче жити, хоч би навiть i в рабствi, а не вмирати. Смертi вони жахаються. Життя цiнять дорожче навiть за волю, навiть за добробут. Янкi каже: „Better red, than dead", тобто „Лiпше жити в комунiстичному рабствi, нiж умерти". Отже, вiн волiє поступитися Московщинi всiм, крiм свого життя. У цiй психiцi пересiчного янкi лежать джерело i коренi його туги за „спiвiснування" хоч би з самим чортом. А коли б той чорт дав справжню запоруку, що не порушить американського добробуту (American way of life)69, то янкі пальцем не поворухнули б, якби той чорт пожирав усiх людей на свiтi крiм американцiв. Тут мова йде про загал США. Винятковi особи лише підтверджують правило.

За Конституцiєю США ухвалювати вiйну чи мир має право лише Парламент та Сенат США, а не президент. Демократично обраний Парламент не може ухвалити щось таке, чого не хоче народ. А народ США воювати не хотiв за жодну мету. Вiн твердо тримався доктрини Монро не втручатися в жоднi позаамериканськi конфлiкти. А мафiя хотiла вiйни за всяку цiну. Вона стала перед великим i тяжким завданням – намовити народ на вiйну.

Вiльна торговельна конкуренцiя породила торговельну рекламу, вона стала у XX ст. некоронованим володарем усього життя в США, королем i законодавцем. Тепер той розголос унапрямлює все життя янкi вiд колиски до труни. Вiд раннього ранку до пiзньої ночi вiн навчає янкi що мають їсти, пити, як одягатися, як розважатися, як думати, що читати, що любити, що ненавидiти. З винаходом радiо – а понадто телебачення – торговельна реклама мiльйонократно посилила свiй „виховуючий" вплив на янкi, тепер пропаганда є вже високорозвинутим мистецтвом, ба, навiть наукою. Десятки тисяч науковцiв-психологiв дослiджують справу як i чим можна вплинути на людську думку, а з того i на людськi вчинки. На такi дослiдження видаються в США великi мiльйони доларiв.70

У демократичних державах владу обирає народ, обрана ним влада мусить виконувати волю народу. Президент А. Лiнкольн висловив цю засаду надзвичайно яскраво: „З народу, через народ i задля народу". Так у теорiї. Фактично ж – iнакше, бо вчинками кожної людини керують свiтогляд та почуття тої людини. А свiтогляд, погляди янкi творить пропаганда, реклама. Отже, у чиїх руках є засоби пропаганди – тi й накинуть свої погляди i свiтогляд на янкi, тобто „волю народу". А тепер, з казковим поширенням радiо у всьому свiтi, цим визначаються погляди не лише янкi, але й усiх народiв свiту. Таким чином власники засобiв пропаганди – радiо, телебачення, кiно, часописів, журналів, видавництв, книгарень, книгозбiрень тощо – стають фактичними керiвниками всього життя навiть такої демократичної держави як США, а про диктаторськi, як СРСР,– казати нема що. У США, до того ж, панує в усiх царинах життя засада особистої, приватної власностi, тому i засоби пропаганди є також у приватних руках. Навiть школи в США не є державнi, а приватнi чи громадськi. У чиїх руках засоби пропаганди в США ми вже оповiли у попереднiх роздiлах. У США нiхто i нiщо не перешкоджає будь-кому пропагувати свої погляди, але задля того треба грошей i то великих. Мафiя їх має дуже багато, тому вона змогла захопити у свої руки понад 75 % всiх засобiв пропаганди i має силу легко заглушувати i справдi заглушує голос своїх ворогiв та противникiв. Українцi з власного досвiду знають це, але переважаюча бiльшiсть американцiв не усвiдомлює цього i тому є в полонi мафiї.

Цiлковите опанування пропагандою розуму янкi призвело до того, що теперiшнiй, навiть i непересiчний янкi виховався на безкритичного мiлкодума, якому дорiвнюється в цьому хiба що африканський дикун чи мала дитина. Знавцi технiки торговельної реклами в США пишаються: „Ми можемо продати все: вiд голки – до найдурнiшої, найнеймовiрнiшої iдеї разом". I справдi, ми бачимо на власнi очi, як Московщина „продає" янкі не лише найнеймовiрнiшi, але й навiть згубнi для США iдеї.

Щоби намовити суспiльство США на вiйну, мафiя пустила свою величезну пропагандистську машину повною ходою. Не шкодувала мiльйонiв доларiв на пропаганду, знаючи, що вони повернуться їй з величезною лихвою. Крiм приватних засобiв пропаганди, мафiя потребувала мати у своїх руках також i офiцiйне джерело iнформацiї „Канцелярiю воєнних вiстей". I справдi, вона мала її у своїх руках. Починаючи вiд її заступника, керiвника цiєї Канцелярiї, шестиколонника i москволюба Овна Латiмора, аж до найнижчого урядовця, вона була переповнена п'ятиколонниками, шестиколонниками, москволюбами, москвинами, змосковщеними жидами i навiть московськими шпигунами. Ця Канцелярiя замовчувала новини, некориснi Московщинi; перебiльшувала понад усякi межi кориснi їй; видумувала всiлякого роду брехнi; роздмухувала щосили обурення проти потвор-нiмцiв та iталiйцiв i водночас учинила несамовиту глорифiкацiю всього московського та москвинiв, перемальовуючи їх на мирних соцiалiстичних демократiв, таких самих як i янкi. Колишнiй посол США Артур Лейн вiдкрито запитав через журнал уряд США: „Хто з найвищих урядовцiв США наказав заховувати всi тi повiдомлення нашої розвiдки, що є шкiдливi чи неприємнi Московщинi, а наказав поширювати лише брехню та комунiстичну пропаганду?". Жодної вiдповiдi не одержав. Янкi хоч i вiрили мафiознiй пропагандi, проте воювати не мали жодного бажання. Мафiї довелося шукати способу ПРИМУСИТИ янкi воювати. Єдиним способом задля цього було створити, спровокувати напад на США.

Не бажаючи воювати, янкi, понадто жiнки, вимагали вiд кандидатiв на президента ясної i твердої обiцянки не затягати США у будь-яку вiйну. I на виборчому вiчi в Бостонi 1940 року Ф. Рузвельт у своїй промовi наголосив: „Я вже казав, але повторюю ще знову, знову i знову: – Матерi та батьки! Я не пiшлю ваших дiтей воювати в жоднiй чужiй вiйнi".

Пересiчний янкi розумiє поняття „чужа вiйна" як вiйну поза Америкою самих європейських чи азiатських народiв, вiйну, яка не зачiпає прав та добробуту США. Мафiя та Ф. Рузвельт навмисно не розтлумачили виборцям, що за теперiшнього розвитку технiки та економiки життя всiх цивiлiзованих народiв так взаємно пов'язане, що вже нема i не може бути таких європейських чи азiатських воєн, якi не зачiпають прав чи добробуту США. Вони не розтлумачили цього виборцям, бо знали, що якби розтлумачили, то або програли би вибори, або люди ще твердiше спротивилися би будь-якiй вiйнi, навiть i такiй, що зачiпає права та добробут США.

Навiть великий приятель Ф. Рузвельта Р. Шервуд пiзнiше признався, що цей їхнiй пiдступ трохи мулив його сумлiння, але вiн вважав, що наслiдки будуть менш шкiдливi, нiж програнi вибори.

Нищення релiгiї в СРСР обурювало багатьох виборцiв у США. Отже, Ф. Рузвельт був вимушений сказати виборцям щось i про це. I вiн сказав на нарадi журналiстiв: „Прочитайте статтю 124-ту Конституцiї СРСР. У тiй статтi закони докладно такi самi, як i в Конституцiї США. У нас вони лише iнакше висловленi".

У листопадi 1939 року Московщина напала на Фiнляндiю. Симпатiя усього свiту була на боцi Фiнляндiї, i 14.12.1939 р. Лiга Нацiй викинула СРСР зi свого складу. Пiвтора року пiзнiше президент Ф. Рузвельт заклъкав (31.07.1941) до себе посла СРСР у Вашинґтонi А. Уманськоґо та заступника Головнокомандувача СРСР генерала Ф. Ґолiкова, який був тодi у Вашинґтонi. Тi москвини входили до Бiлого Дому71 сумнi, невеселi, бо знали, що без допомоги США їхнiй СРСР завалиться у вiйнi, а про допомогу США Московщина не може навiть i мрiяти, бо щойно пiвтора року тому Московщину вигнано з Лiги Нацiй за мiжнародний бандитизм, бо Московщина два роки приятелювала з гiтлерiвською Нiмеччиною i допомагала їй усiм чим могла; бо щойно зробила друге мiжнародне своє харцизство, загарбавши Естонiю, Латвiю, Литву; бо за останнi 20 рокiв зломила кiлька своїх мiжнародних зобов'язань, в тому числi i зобов'язання щодо США. Iдучи до президента наймогутнiшої i найбагатшої у свiтi держави, тi москвини гадали, що вiн подасть їм рахунок усiх їхнiх харцизств, i, використовуючи надзвичайно скрутний стан СРСР, зажадає вiд них оплатити той рахунок. Рахунок величезний, i оплатити його треба буде цiною не меншою за разчленування нової московської iмперiї СРСР на її складовi частини. На щось менше президент США напевно не погодиться. Вони мали направду причини сумувати, iдучи до нього. I вони входили до Бiлого Дому як побитi пси, пiдiбравши хвости пiд себе.

Але..., але виходили веселi, усмiхненi, задерши свої кирпатi носи догори. Чому? Бо сталося неймовiрно величезне чудо. Президент Ф. Рузвельт не лише не згадав про будь-який рахунок, але без жодних передмов i передумов запропонував їм всебiчну, нiчим необмежену допомогу США, просив подати йому список – чого Московщина потребує i скiльки, а вiн накаже негайно вислати те все до СРСР.

У той самий день уповноважений президента Г. Гопкiнс у Москвi запропонував Й. Сталiновi всю допомогу США, яку лише Й. Сталiн забажає. Вихований на догмi, що всi капiталiсти мрiють знищити соцiалiстичний СРСР, Й. Сталiн не вiрив своїм вухам i запитав Г. Гопкiнса про цiну тої допомоги. Посол США у Москвi В. Булiт записав тодi з жахом: „У замiну за допомогу США Г. Гопкiнс не просив нiчогiсiнько. Вiн навiть не запитав Й. Сталiна, що той думає робити в Європi, коли переможена Нiмеччина впаде".

Направду, день 31.07.1941 Московщина може святкувати як казково величезну перемогу, бо у той день наймогутнiша капiталiстична держава схилила до нiг рабської, деспотичної, дикої Московщини свiй демократичний прапор Волi i Справедливостi. Щобiльше! Волелюбнi, християнськi США зобов'язалися допомогти деспотичнiй, безбожницькiй Московщинi розбудувати московську вiйськову силу на таку могутню, що страх перед нею спаралiзує розум i дух тисяч, мiльйонiв людей у свiтi на чолi з їхнiми державними провiдниками.

Хоч нiмцi менше за будь-кого мали право обурюватися на це, проте офiцiйний нiмецький речник кинув тяжкий закид урядовi США. Вiн писав: „Гопкiнсова пропозицiя допомогти Московщинi зброєю робить США спiльником комунiстичної Московщини в її зусиллях поширити комунiзм на ввесь свiт. США дуже добре знають про мiльйонні, жахливi вбивства, муки, в'язницi, смертельнi табори, нищення культури на загарбаних Московщиною немосковських землях. А той, хто пiдтримує нищильникiв культури, бере на себе спiввiдповiдальнiсть за нищення культури i людей".

На цей закид Ф. Рузвельт анi пари з вуст не пустив. А мафiя знайшла спосiб заглушити в США цей закид. У Першiй свiтовiй вiйнi сержант США Алвiн Йорк зробив якесь велике геройство. Про його геройство i про нього самого нiхто вже не пам'ятав. Проте, Голлiвуд зняв великий фiльм „Сержант Йорк". Цей фiльм – аж надто надумана шовiнiстична пропаганда в чисто американському стилi, на взiрець невмирущого Тарзана, який завжди перемагає. Тож i А. Йорк б'є нiмцiв як мух; рятує нiмецькi жертви тощо, а в нагороду – слава, закохання дiвчат i т. п. Метою фiльму було збудити призабуту ненависть до нiмцiв, збудувати у молодi бажання стати героєм. Мафiознi часописи не знали меж глорифiкацiї того фiльму, i вiн демонструвався кiлька тижнiв у переповнених кінотеатрах. Ф. Рузвельт запросив до Бiлого Дому А. Йорка, а часописи зробили з цього величезну подiю, пишучи цiлi сторiнки про неї. Так у тiй повенi нахвалок потопилася звiстка про пропозицiю допомогти Московщинi зброєю. Ф. Рузвельт i його мафiя знали, як керувати американськими вусатими полiтичними дiтьми. Це також є зразком мафiозної пропаганди.

Ф. Рузвельт затягнув США у вiйну фактично ще 1939 року. Президент США не має права проголошувати вiйни. Це право належить лише Парламентовi та Сенатовi. Парламент не може зробити чогось, що зустрiло би загальний опiр людностi США. А люди не хотiли воювати за нiяку мету i противилися будь-якiй участi США у позаамериканських сварках. Ф. Рузвельт взявся цей опiр зломити. Майже неможливо було послабити цей опiр, не подавши янкі якусь, хоч не знати як потрiбну, мету, бо найдорожчою метою їх було (i є) жити, а не вмирати. Лишився єдиний спосiб – спричинити напад Нiмеччини чи Японiї на США.

Цiлковито вiдкрита, офiцiйна допомога зброєю та вiйськовим спорядженням нейтральними ще тодi США ворогам Нiмеччини – це вже був виклик для нападу Нiмеччини на США, бо та допомога порушувала визнанi всiм свiтом мiжнароднi закони про нейтральнiсть. Та Нiмеччина – навчена досвiдом минулої вiйни – мовчала про це порушення нейтралiтету урядом США.

Кораблiв США, що везли з Америки до Європи вiйськове спорядження, супроводжували й охороняли вiйськовi кораблi, пiдводнi човни, лiтаки США. Президент Ф. Рузвельт наказав ще 21.04.1941 р. (отже, коли США були ще нейтральнi) флоту США вислiджувати нiмецькi та iталiйськi кораблi в океанi i подавати через кожні чотири години їхнє мiсце перебування в океанi радiотелеграфом i звичайною не кодованою мовою. Iншими словами – наказав робити вiйськову розвiдку на користь англiйського флоту. Ясно, що адмiрали та генерали США добре розумiли, яка то є активна участь у вiйнi. Командувач флоту США адмiрал Г. Старк тодi писав: „Ми вже воюємо".

Нiмцi бачили Рузвельтову пастку і не далися спровокувати. Нiмецький уряд наказав своєму флотовi у нiякому разi, за жодних обставин не чiпати кораблiв США. Своїм пiдводним човнам наказав триматися якнайдалі вiд флоту США.

Тодi Ф. Рузвельт послав великий вiддiл свого вiйська до Iсландiї, щоб замiнити п'ятнадцятитисячну англiйську залогу, яку Англiя потребувала на фронтi. Нiмеччина мовчала.

Тодi раптово потопився винищувач США „Ґрiн" за дуже пiдозрiлих обставин, якi НЕ вказували, що його потопила торпеда. Затоплення Нiмеччиною „Ґрiна" було достатнiм приводом проголосити Нiмеччинi вiйну. Отже, Сенат зажадав вiд Морського Мiнiстерства корабельний щоденник „Ґрiна". Мiнiстерство не дало. Не дало, бо подiбне сталося ще за Першої свiтової вiйни. Тодi уряд США проголосив, що нiмецький пiдводний човен затопив пароплав США „Суксес", i вся його залога потопилася. Отже, Парламент i Сенат проголосили 8.04.1917 р. вiйну Нiмеччинi. Пiсля проголошення вiйни виявилося, що „Суксеса" нiхто не топив, а вiн перебуває неушкодженим в європейському порту i вся його залога жива i здорова.

Холоднокровних нiмцiв не пощастило спонукати до нападу. Треба пробувати спонукати гарячих японцiв.

Тодi в Японiї боролися двi полiтичнi сили за напрям закордонної полiтики. Перша – японськi промисловцi, які знали, що Японiя, лишаючись нейтральною, багато скористає з вiйни: добре заробить, продаючи свої вироби всiм, i тим, що воюють i тим, що не воюють. По-друге i головнiше: вiйна давала Японiї велику нагоду захопити ринки збуту i джерела сировини вiд тих, що воюють цiлковито мирним шляхом. А вже захопленi ринки ледве чи хто зможе вiдiбрати вiд Японiї, бо за час вiйни Японiя виросте на таку економiчну, а з нею i на полiтичну та вiйськову потугу, що на її голос примушенi будуть вважати i великопотуги, бо будуть виснаженi вiйною. З цих розрахункiв японськi промисловцi дуже противилися участi Японiї у вiйнi на будь-чийому боцi.

Друга сила – командування вiйська i флоту хотiли воювати, бо були запеклими азiатськими нацiоналiстами, „бiлих чортiв" ненавидiли i не вiрили їм. Вони були непохитно переконанi, що лише вiйськова міць Японiї є забезпекою її господарчої сили. Вони доводили iсторичними фактами, а їх не бракувало, що „бiлi чорти" шанують лише гармати, а не папiрцi, хоч би і з королiвськими пiдписами та печатками парламентiв.

Подiбно до Англiї Японiя на своїх перенаселених островах може вижити лише з добре розвиненої промисловостi та закордонної торгiвлi. Як i Англiя, Японiя своєї сировини не має. Нафту тепер називають „кров'ю промисловостi". Японiя не має власної нафти для своїх електростанцiй. Припинити доплив чужої нафти до Японiї – зупинити промисловiсть i торгiвлю. Це – виморити Японiю голодом. Жодний народ не буде спокiйно вмирати з голоду, а буде хапатися й бритви, щоби вижити.

Про це попереджували Ф. Рузвельта керiвник воєнного планування флоту адмiрал Р. Торнер та командувач флоту адмiрал Г. Старк. Вони писали йому ще 22.07.1941 р., що заборона торгiвлi з Японiєю, а понадто заборона продавати Японiї нафту викличе в Японiї величезне загальне обурення проти США, дуже посилить вплив вiйськових, що прагнуть вiйни. Така заборона примусить Японiю здобувати нафту силою в Малайзії та у Схiднiй Iндiї, де нафта є в англiйських та голландських руках. Почавши вiйну з Англiєю, Японiя через стратегiчну необхiднiсть займе Фiлiппiни, а це втягне США у загальну вiйну. З цих причин адмiрали радять президентовi НЕ забороняти торгiвлi з Японiєю, а понадто НЕ забороняти продавати їй нафту, якщо вiн НЕ хоче вiйни з Японiєю. Але Ф. Рузвельт, мафiя власне хотiли вiйни з Японiєю, щоби через неї втягнути США у вiйну з Нiмеччиною.

Японцi змiнили 18.07.1941 р. свого Мiнiстра закордонних справ, нiмецького прихильника, на помiркованого Т. Тойоду, а на заступника Мiнiстра наставили промисловця Б. Гiранума, що був проти участi Японiї у вiйнi i прославився своєю боротьбою проти нiмецьких шпигунiв у Японiї. Отже, полiтичне повiтря в Японiї погiршилося для Нiмеччини i полiпшилося для США. Ф. Рузвельт i мафiя мусили поспiшати зi своїми планами. Отже, три днi по одержаннi згаданих попереджень адмiралiв Ф. Рузвельт наказав (25.07.1941) „заморозити" японськi грошi в США, тобто фактично припинив торгiвлю з Японiєю, хоч вона нiчогiсiнько не зробила ще злого супроти США. Попередження адмiралiв Р. Торнера та Г. Старка Ф. Рузвельт затаїв навiть вiд Парламенту i Сенату.

Наступного дня (26.07.41) Ф. Рузвельт заборонив продавати Японiї нафту та бензин. Уряд склав „чорний список" пiвденно-американських торгiвцiв, якi торгували з Японiєю та закрив японським кораблям Панамську протоку. Ф. Рузвельт казав журналiстам, що тих заходiв вимагало Морське Мiнiстерство, тобто i автори попередження адмiрали Р. Торнер та Г. Старк. Поставивши цими заходами Японiю перед примарою голодомору, мафiя – нiби на глум – тлумачила їх бажання утримати Японiю вiд участi у вiйнi. П'ять рокiв пiзнiше адмiрал Г. Старк свiдчив у Парламентськiй слiдчiй Комiсiї, що Генеральний Штаб i Вiйськове Мiнiстерство та всi найвищi генерали й адмiрали дуже добре розумiли, що тi заходи були спрямованi навмисно, щоби спонукати Японiю до вiйни зі США. Адмiрал Г. Старк казав тодi, що вiн не може кинути камiнь провини на Японiю, бо якби вiн сам був японцем, то почав би вiйну, щоб рятувати японський народ вiд голодомору.

Посол США в Токiо Дж. Ґрю жив дев'ять рокiв у Японiї, добре знав вдачу японцiв i розумiв засади японської полiтики. Вiн вислав довгу телеграму Мiнiстровi закордонних справ США К. Голу, в якiй повiдомляв, що голова японського уряду князь Коноє дуже хоче обмiркувати з президентом Ф. Рузвельтом справу японсько-американських стосункiв. А вiд себе додав, що вiн переконаний у добрiй волi японцiв, i що вони пiдуть на великi поступки, отже, мирне полагодження тих стосункiв цiлковито можливе. Вiн просив поспiшитися з вiдповiддю, бо вiйськова партiя тлумачить затягнення переговорiв як американську пастку. Ф. Рузвельт вiдповiв Дж. Ґрюєвi, що вiн розмовлятиме з князем Коноє лише ПIСЛЯ того, як японський уряд погодиться задовiльнити всi домагання США. Вiдповiдаючи так, Ф. Рузвельт дуже добре розумiв, що жодний уряд у свiтi не прийме такої нахабної передумови, тобто вести переговори пiсля прийняття того, про що мають говорити. Чесна людина Дж. Ґрю не знав планiв мафiї i розпачливо намагався переконати Ф. Рузвельта у шкiдливостi для США такої безглуздої вимоги. Вiн не знав, що Ф. Рузвельт хоче вiйни, а не миру з Японiєю.

Як дуже хотiв князь Коноє порозумiтися зi США, видно з того, що вiн проковтнув образу такої нахабної передумови i ще раз просив Ф. Рузвельта зустрiтися й обмiркувати. Ф. Рузвельт знову вiдкинув його прохання. Уряд Коноє впав. На його мiсце прийшов уряд генерала Г. Тоджо, прихильника вiйни.

Рузвельтовi звеличники промовчують телеграми посла Дж. Ґрю. А iсторик США Т. Бейлi пише, що Ф. Рузвельт у часi перед нападом японцiв на Перл-Харбор (7.12.1941) кiлька разiв збрехав i ошукав суспiльство США.

Останню спробу порозумiтися Японiя зробила 16.08.1941 р. Японський посол у Вашинґтонi К. Номура запропонував Мiнiстровi закордонних справ К. Голу розпочати переговори. Дiставши вiдмову, вiн попросив К. Гола викласти передумови США. Той виклав. Передумови вимагали вiд Японiї вiдмовитися вiд будь-якого поширення своїх будь-яких впливiв, отже, i торговельних поза межами своїх островiв. Iншими словами, вимагали САМОГУБСТВА 90-мiльйонного народу, зданого на ласку чи на неласку великих потуг, разом з СРСР. Отже, то були не передумови переговорiв, а безумовний ультиматум. Європейцi можуть мати свої рисовi, чайнi, гумовi, цукровi посiлостi в Азiї, але азiати-японцi таких посiлостей в Азiї не мають права мати. А це була велика вода на млин японських вiйськових нацiоналiстiв, що звинувачували „бiлих чортiв" у загарбництвi.

Ф. Рузвельт дуже добре знав, що Японiя нападе, бо сам навмисно i свiдомо штовхав її до нападу. На засiданнi уряду (були К. Гол, Ф. Нокс, Г. Стiмсон, Дж. Маршалл, Г. Старк) сказав, що Японiя нападе мабуть у наступний понедiлок (1.12.1941). Трохи пiзнiше вiдомостi розвiдки США вказували, що нападе 7.12. Якби Ф. Рузвельт хотiв запобiгти нападу i вiйні, то вiн мав кiлька днiв часу, щоби звернутися безпосередньо до японського iмператора. А вiн навмисно вiдтягав таке звернення аж до 9-ої години вечора 6.12, розраховуючи, що його телеграма спiзниться. I дiйсно, iмператор одержав Рузвельтову телеграму 20 хвилин по нападі на Перл-Харбор. Сам К. Гол пiзнiше признався, що посилали ту телеграму аби була лише в архiвi на всякий випадок.

Пiзнiше (20.06.1944) навiть англiйський мiнiстр О. Лiтлтон мусив сказати у своїй промовi у США, що США штовхали Японiю до вiйни так сильно, що Японiя була примушена воювати.

Само собою зрозумiло, що голова Великобританського уряду У. Черчiлль дуже зрадiв нападовi японцiв на Перл-Харбор. Вiн казав 7.12.1941 р. в Парламентi: „Те, про що я мрiяв, до чого прямував, задля чого я вперто працював – тепер здiйснилося".