Принципи реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Мета дисертаційної роботи
Предметом дослідження
Джерельною базою дослідження
Наукова новизна
Теоретичне значення
Практичне значення.
Особистий внесок здобувача.
Структура дисертаційної роботи
РОЗДІЛ І Концептуальні ЗАСАДи класичного еволюціонізму
1.1. Становлення та розвиток еволюційної думки у класичній британо-американській культурній антропології
1.2. Принципи та джерельна база реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст.
1.3. Детермінанти культурної еволюції
Розділ ІІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ неоеволюціОНІЗМУ
2.1. Універсальна еволюційна теорія у британо-американській культурній антропології
2.2. Теорія багатолінійної еволюції Джуліана Стюарда
Висновки до ІІ розділу
3.1. Теорія «загальної» та «конкретної» еволюції Е. Сервіса та М. Салінза
3.2. Культурний процес в еволюціонізмі Роберта Карнейро
3.3. Культурний матеріалізм та еволюційні ідеї Марвіна Херріса
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6


КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


На правах рукопису


Кравець Світлана Володимирівна

УДК: 130.2:572(410)+(73)


ЕВОЛЮЦІЙНА ТЕОРІЯ В БРИТАНО-АМЕРИКАНСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ


Спеціальність 09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук


Науковий керівник:

Панченко В.І. – доктор

філософських наук, професор

кафедри етики, естетики і

культурології


Київ 2008


ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ КЛАСИЧНОГО ЕВОЛЮЦІОНІЗ-
МУ 8
    1. Становлення та розвиток еволюційної думки у класичній британо-американській культурній антропології 9
    2. Принципи реконструкції еволюції культури у класичній антропології ХІХ ст. 31
    3. Детермінанти культурної еволюції 42

Розділ ІІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ НЕОЕВОЛЮЦІОНІЗМУ 79

2.1. Універсальна еволюційна теорія у британо-американській культурній антропології 80

2.2. Теорія багатолінійної еволюції Джуліана Стюарда 103

Розділ ІІІ ВІДРОДЖЕННЯ ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ В БРИТАНО-АМЕРИКАНСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ 117

3.1. Теорія «загальної» та «конкретної» еволюції Елмана Сервіса та Маршала Салінза 117

3.2. Культурний процес в еволюціонізмі Роберта Карнейро 134

3.3. Культурний матеріалізм та еволюційні ідеї Марвіна Херріса 148

Висновки 165

Список використаних джерел 170


Вступ


Актуальність теми дослідження. В Україні відбувається складний і суперечливий процес оновлення, демократизації всіх сторін суспільного життя на засадах формування громадянського суспільства і правової держави. Настає час перейти від системи силового нав’язування суспільству чужих для нього постулатів та думок до усвідомленого вибору своєї долі кожним громадянином. Вибір між революційним та еволюційним розвитком – це боротьба життя і смерті, це суперечка між громадянським миром та громадянською війною. Історія, на жаль, часто вирішувала її на користь війни. Сьогодні доведено, що силові революційні методи соціального прогресу себе вичерпали. У зв’язку з цим у багатому арсеналі світової філософської думки актуалізуються ідеї соціального еволюціонізму, в яких шукають відповіді не лише на питання про походження і розвиток світу, але і про його найближчі перспективи, обґрунтовується доцільність поступового, плавного, органічного характеру розвитку суспільства та рішуче заперечуються його силові, волюнтаристські, революційні перетворення.

Еволюційна теорія досягла свого апогею у сфері біології і знайшла своє втілення в працях сучасних біологів В. Гранта, С. Четверікова та С. Райта, котрі хоч і розробляли синтетичну теорію еволюції (синтез класичної менделівської генетики і дарвінізму), започатковану Е. Майром, всі визнавали культурний еволюціонізм з усіма його аспектами. Особливо інтенсивними у філософії є дослідження еволюційних процесів у культурній антропології – напрямку, що вивчає проблему взаємовідносин людини і культури. Окрім еволюціонізму існують й інші напрямки аналізу культури, такі як: дифузіонізм (пояснює розвиток культур окремих народів не їх самостійною еволюцією, а запозиченням культурних досягнень інших народів), представниками якого є британські та американські вчені К. Уісслер, Е. Сепір, А. Крьобер, Г. Еліот-Сміт та інші; функціоналізм (заснований британцем Б. Маліновським, спрямований на вивчення та з’ясування функцій кожного елемента культури); структурна антропологія визначає символічну природу свого об’єкта та описує системи знаків згідно із структурними моделями, представлена К. Леві-Стросом, А. Редкліфом-Брауном та іншими.

У вітчизняній філософській літературі дослідженню еволюційної теорії у культурній антропології порівняно з іншими напрямками приділяється недостатня увага. Відсутні монографії та дисертації, які б розкривали цілісний системний характер еволюційного розвитку. Інформація про теорії культурної еволюції лише стисло викладена в окремих підручниках та навчальних посібниках з філософії культури та культурології (С. Гатальськa, Б. Головкo, В. Панченко, О. Погорілий, М. Савельєва тощо).

У зв’язку з цим вельми конструктивним і плідним є звернення вітчизняних науковців до досліджень теорії еволюції у британо-американській культурній антропології, недостатнє вивчення якої в Україні унеможливлювало розвиток цілісних уявлень про походження і сенс деяких її концепцій, про долю і роль її авторитетів, про досліджувані ними інституції, до яких у нас сформувалося суперечливе ставлення. Саме у Великобританії та США у ХІХ ст. зароджувались ідеї еволюційної теорії в культурній антропології, в результаті гострих наукових дискусій вони поступово складались у цілісне вчення, яке стало самостійним напрямком у антропології. Через це вивчення еволюційних ідей у британо-американській культурній антропології є важливим для адекватного розуміння не лише минулого цієї науки, але й багатьох сучасних теоретичних напрямків, що визначають наукову діяльність антропологів, етнологів, істориків, соціологів тощо. Отже аналіз культурологічного контексту і систематизація основних векторів теоретизувань британських (Е. Тайлора, Г. Спенсера, Г. Чайлда) та американських (Л. Моргана, Дж. Стюарда, Л. Уайта, Р. Карнейро, Е. Сервіса, М. Салінза, М. Херріс) антропологів – актуальне завдання сучасної філософії.

Актуальність проблеми, теоретична нерозробленість та суперечність підходів до висновків учених-еволюціоністів зумовили вибір теми дисертаційного дослідження : «Еволюційна теорія в британо-американській культурній антропології».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», науково-дослідної роботи філософського факультету №01БФ01-01 „Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть”, науково-дослідницької тематики кафедри етики, естетики та культурології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертаційної роботи. На основі реконструкції та системного аналізу еволюційної теорії в британо-американській культурній антропології визначити місце та особливості еволюційних теорій у сучасній філософії культури.

Відповідно до поставленої мети визначено наступні завдання:

- на основі аналізу автентичних джерел і критичної літератури виявити витоки еволюціонізму та простежити еволюційні зміни в британо-американській культурній антропології;

- виділити й обґрунтувати методи та принципи реконструкції еволюційної теорії у британо-американській культурній антропології;

- проаналізувати основні детермінанти та ознаки культурної еволюції;

- дослідити особливості теорій лінійної, універсальної та багатолінійної еволюції в культурній антропології;

- визначити специфіку неоеволюціонізму як рефлексії класичних ідей.

Об’єктом дисертаційного дослідження є еволюційна теорія в культурній антропології.

Предметом дослідження є процес становлення та особливості еволюційної теорії в британо-американській культурній антропології ХІХ – ХХ століть.

Теоретико-методологічною основою роботи є теорія еволюції у філософських, соціологічних, антропологічних та культурологічних дослідженнях, універсальний закон диференціації та інтеграції культур як рушійна сила соціального розвитку, ідея Л. Уайта про поведінку людей як функцію культури, праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені історичним, загальнотеоретичним та методологічним проблемам філософії культури та культурної антропології (Ю. Аверкієвої, В. Андрущенка, Ю. Асочакова А. Белика, І. Бичка, С. Гатальської, Б. Головка, І. Добронравової, Ю. Ємельянова, К. Жоля, І. Зельнова, С. Іконнікової, А. Коротаєва, А. Лоя, М. Михальченка, В. Панченко, Б. Парахонського, О. Погорілого, Е. Орлової, С. Токарєва, А. Садохина, О. Соболя, Г. Осипова, Г. Отюцкого, Ю. Солоніна, Е. Дюркгейма, Ж. Кондорсе, Д. Мілля, Ш. Летурно та ін.).

Джерельною базою дослідження стали автентичні праці британських та американських теоретиків еволюції, які здебільшого не перекладені російською та українською мовами і недоступні для широкого вітчизняного наукового загалу (Г. Аппельбаума, Г. Бернса, Ф. Боаса, Е. Еванса-Прічарда, Р. Карнейро, А. Купера, Р. Лоуві, Л. Моргана, Дж. Мура, Р. Нерола, М. Салінза, С. Сендерсона, Е. Сервіса, Г. Спенсера, Дж. Стокінга, Дж. Стюарда, Е. Тайлора, С. Такса, Л. Уайта, М. Херріса, Г. Чайлда та ін.). Робота над ними здійснювалась у наукових бібліотеках США та Великобританії.

Вирішення поставлених завдань та досягнення мети забезпечувала сукупність методів, використаних в дисертаційному дослідженні, зокрема: проблемно-категоріальний аналіз, який дозволив простежити розвиток категоріального апарату в еволюційній теорії; описовий метод застосовувався для опису основних ідей еволюційної теорії; порівняльний аналіз культурологічних та філософських поглядів зарубіжних учених на досліджувану проблему; соціокультурний аналіз як теоретико-методологічна підстава дослідження культурно-історичного процесу; історико-філософський аналіз забезпечив можливість глибше вникнути в детермінанти тих чи інших наукових підходів до даної проблеми; за допомогою методу іманентної критики було розглянуто взаємодію і протиріччя між ідеями вчених-еволюціоністів у вирішенні основних теоретичних проблем.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні зроблено теоретичну реконструкцію та системний теоретичний аналіз історії становлення та розвитку еволюційної теорії в британо-американській культурній антропології.

У дисертаційному дослідженні отримано результати, які відзначаються науковою новизною та виносяться на захист:

- виявлено основні стадії розвитку еволюційної теорії у британо-американській культурній антропології: класичний еволюціонізм, неоеволюціонізм та відроджений еволюціонізм;

- розкрито сутність основних принципів реконструкції культурної еволюції у класичній британо-американській антропології: уніформізму; послідовності; переходу від простого до складного; психічної подібності людей; диференційованого підходу; «сучасного предка»; «пережитків»; оптимізації соціальних змін;

- виділено основні детермінанти і ознаки культурної еволюції, концептуалізовані вченими-еволюціоністами, а також напрямки та особливості еволюційної теорії у британо-американській культурній антропології: однолінійний, універсальний і багатолінійний еволюціонізм;

- виявлено тенденції трансформації інтегральної оцінки розвитку культур в еволюційній теорії: підпорядкованість середовищу (від слабкої до сильної), організаційна структура (від простоти до складності), організація життя популяції (від сільської до міської), спеціалізація в суспільному поділі праці (від нерозділеної до вузькоспеціалізованої), моделі керівництва (від авторитарного до консенсусу), розподіл благ (від зрівняльного до чітко диференційованого), поведінка еліт (від експлуататорського до відповідального), функція війни (від помсти до політичних інтересів);

- розкрито причини зростання та спадання наукового інтересу до еволюціонізму.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють виявленню додаткових можливостей для всебічного аналізу антропологічної проблематики та здійснення конкретних досліджень в галузі культури.

Практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані при розробці нормативних курсів з філософії культури, культурології, спецкурсів з методологічних проблем філософської антропології та культурології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження оприлюднені на міжнародних конференціях „Дні науки філософського факультету” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2006 р., 2007 р.); на звітній науковій конференції викладачів та аспірантів Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка (м. Тернопіль, 2006 р.), на міжнародній науково-практичній конференції «Релігія, релігійність, філософія та наука у сучасному світі» (м. Луганськ, 2008).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у дев’яти публікаціях – семи статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України і двох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 186 стандартних сторінок, з них 169 сторінок основного тексту. Список використаних джерел становить 16 сторінок, містить 223 найменувань, з яких 163   англійською мовою.


РОЗДІЛ І Концептуальні ЗАСАДи класичного еволюціонізму


Культурно-антропологічна думка в англомовних країнах склалася на ґрунті емпіризму з його тяжінням до фактологічного матеріалу. Великий інтерес до первісних народів, що з’явився ще у романтиків, до середини ХІХ століття призводить до появи культурної антропології як єдиної науки про різні народи, яка включає в себе історію, психологію, археологію тощо. Культурна антропологія – це особлива сфера наукових досліджень, що концентрує увагу на процесі взаємовідносин людини і культури. В рамках культурологічних дисциплін ця наука, на нашу думку, є однією з найцікавіших і найпопулярніших. Можливо цей інтерес обумовлений значною мірою тим, що під цією назвою об’єдналися різні підходи. В одному випадку культурна антропологія ототожнюється з філософською антропологією, а в іншому – її предмет і методи дослідження зазвичай переплітаються з американською школою культурантропології та британською школою соціальної антропології. І коли йдеться про соціальну та культурну антропологію, зазвичай виникає плутанина. Соціальна і культурна антропології є в сутності однією наукою. Назва «культурна антропологія» (cultural anthropology) з початку ХХ ст. прийнята у США. У Великобританії утвердилась назва «соціальна антропологія» (social anthropology). Розподіл антропології на соціальну і культурну іноді теоретично обґрунтовується тим, що по обидва боки Атлантики сформувались різні підходи у трактуванні основного предмету пізнання. У США з часів Ф. Боаса основним предметом прийнято вважати культуру. В працях більшості американських антропологів основна увага приділяється тому, що відповідає їх широкому розумінню категорії «культура» у відомому визначенні Е. Тайлора, тобто звичаї, суспільна свідомість і психологія, вірування, міфологія, а також матеріальна культура. В працях же британських антропологів головним предметом аналізу найчастіше виступає соціальна структура суспільств у вигляді систем спорідненості, родових, общинних, племінних, а пізніше і класових утворень. Але таке протиставлення американської і британської антропології дуже умовне, оскільки мова при цьому йде лише про розстановку акцентів в однотипних дослідженнях, що здійснюються в межах відносно єдиної дисциплінарної традиції.

Показовим щодо проблеми тотожності соціальної і культурної антропологій є, приміром, те, що російська дослідниця Е. Орлова називає свою працю, видану у 1994 році, «Введение в социальную и культурную антропологию», а через десять років перевидає її під назвою «Культурная (социальная) антропология».

Історично першим чисто антропологічним напрямком став еволюціонізм, який задає теоретичну модель незворотних культурних змін, що називається еволюцією, або розвитком, застосування котрої дозволяє оцінити дану культуру чи культурну рису згідно з прийнятими в ній критеріями.


1.1. Становлення та розвиток еволюційної думки у класичній британо-американській культурній антропології

Ще до формування перших філософських систем, в міфологічному світогляді первісних людей ми знаходимо своєрідне уявлення про розвиток, котре спиралося на очевидні факти індивідуального розвитку рослин, тварин й людини, розвитку роду, племені. Оскільки первісні люди одухотворяли всі явища природи, їх уявлення про розвиток були антропоморфними й розповсюджувалися на все живе. Поступово ці уявлення трансформувалися у філософські поняття розвитку, що охоплювали в давніх філософів елементи стихійної еволюції.

Перед тим як перейти до аналізу культурного еволюціонізму, спершу варто стисло описати історію загального поняття еволюції. Термін «еволюція» походить від латинського слова evolutio (де е – з, volutus – розгорнутий). Буквально це слово означало «розгортання» й застосовувалося в основному до розкриття книги. В Римі книжки писалися на довгих пергаментах й скручувалися в згортки, отже, для того, щоб прочитати їх потрібно було спершу розгорнути (evolve) [148: 2] .

Існує низка теорій, що ототожнюють поняття прогресу з поняттям еволюції – цього факту є достатньо, щоб віднести всі ці теорії до одного типу, за тією, звичайно, умовою, що і поняття еволюції всіма цими теоріями пояснюється приблизно однаково. Але якщо поняття еволюції вже обумовлене поняттям прогресу, котре лежить в основі еволюційної теорії, то закінчений й цілісний вигляд та чи інша теорія отримає лише в тому випадку, якщо будуть розглянуті типові види різноманітного розуміння еволюції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Американський соціолог Дж. Барроу, натомість, у книзі „Еволюція та суспільство” (“Evolution and Society”) 1966 року, стверджує, що згідно зі Спенсером, будь-які зміни у суспільстві залежать від зовнішньої дії на них оточення. Згідно з думкою члена „Британської Асоціації Соціологів”, Ф. Абрамса і багатьох інших критиків, ключем соціального еволюціонізму Г. Спенсера є природний відбір.

Марвін Херріс, професор антропології університету Флориди, котрий очолював головне відділення антропології „Американської антропологічної асоціації” та є автором близько шістнадцяти праць з культурної антропології, у 1977 р. писав, що Спенсер, сповідуючи віру в універсальний прогрес, біологізовував історію. Його фундаментальною помилкою, за Херрісом, було те, що вчений надто перебільшував значення спадкових факторів як причинних елементів у поясненні особливостей поведінки Homo Sapiens, а також, що він підтримував ідею расового детермінізму. Натомість американський антрополог, Р. Карнейро, котрий усе своє життя присвятив вивченню культурної еволюції, включаючи реконструкцію історичного порядку розвитку еволюціонізму, впевнений, що Спенсер не вірив у те, що расова належність є причиною соціокультурних відмінностей. Аналізуючи ідеї Спенсера, Роберт Карнейро зазначає в „Міжнародній енциклопедії соціальних наук” (“International Encyclopedia of the Social Sciences”), що „майже постійно він пояснював культурні феномени взаємодією культури та факторами навколишнього середовища” [79:126].

Думки вчених розходилися також щодо питання лінійності соціальної еволюції Герберта Спенсера, котрий вважав, що «кожне суспільство проходить через низку незмінних стадій» В. Мур (1963), котрий очолював „Асоціацію Американських Соціологів”, наполягає на тому, що концепція еволюції Спенсера є безсумнівно нелінійною” [151:7]. Проте Р. Карнейро стверджує, що процес розвитку суспільства полягає у реакції на конкретні проблеми, поставлені культурою та природним навколишнім середовищем, а не у русі через загальні та необхідні стадії. Барроу у праці „Еволюція та суспільство” зазначає, що Спенсер не розглядав еволюцію як загальну та обов’язкову форму змін, не нехтував ідеї про єдність цілого, оскільки розглядав суспільство як систему комплексних функціональних відносин; його цікавили типи суспільств, а не історія окремих суспільств чи культурних рис. Соціальний еволюціонізм Спенсера тлумачився різними вченими по-різному. Деякі їхні інтерпретації є досить повними та, на перший погляд, безпомилковими, проте часто взаємосуперечливими. Цей факт може свідчити про те, що Спенсер висунув не одну, а чотири різних теорії, які він часто називав „соціальною еволюцією” (“social evolution”) (іноді „соціальним розвитком” (“social development”)). Отже, мабуть, більшість сучасних інтерпретаційних розходжень походять від неусвідомленого цього факту.

Критика Г. Спенсера та французького філософа-позитивіста О. Конта, викладена К. Бокком у його „ Теоріях прогресу та еволюції”, налаштувала Спенсера проти Конта. Г. Спенсер заперечував помилкове упередження О. Конта про те, що різні форми суспільства, котрі представлені по всій Землі дикими та цивілізованими расами, є лише різними стадіями еволюції однієї форми. Тобто Г. Спенсер не розділяв концепції однотипного лінійного прогресу. Насправді, стверджує Спенсер, соціальні типи, як і типи людських організмів не формують ряду, а лише класифікуються на дивергентні та недивергентні групи. Суспільства, диференційовані та розташовані по всій Землі, з часом набували різних рис, що й призвело до появи та зростання відмінних одне від одного родів та видів суспільств. Будь-яке судження про „види суспільств” („species of societies”) вимагає визначення кожного з них, а також доказів того, як вони взагалі з’явилися. Для того, щоб спростити це завдання, Спенсер об’єднав теорії британського економіста Томаса Мальтуса (про надлишкову народжуваність), Ж. Б. Ламарка (про адаптацію до навколишнього середовища і умов, результатом яких є передача культури чи традицій) та аспекти теорії Ч. Дарвіна (про зміни та міжсуспільні змагання, результатом яких, є поширення чи втрата політичної автономії, і як наслідок поглинання менших спільнот більшими, тобто „виживання сильніших”). Вислів Г. Спенсера „виживання сильніших” з’явився в його праці „Теорія населення” („A Theory of Population”), що побачила світ у 1852 році, і випереджає „природній відбір” (“natural selection”) Ч. Дарвіна на сім років.

Інтелектуальний вплив Герберта Спенсера був дуже великим у багатьох наукових та ненаукових колах. Більшу частину свого творчого життя він мав величезну славу серед людей різних станів та у багатьох країнах світу, особливо у США. Зважаючи на те, що чотири різних теорії соціальної еволюції Спенсера не були помічені критиками, це не дозволяло впродовж тривалого періоду часу чітко розуміти походження його ідей, тому новий погляд на науковий спадок британського вченого-еволюціоніста може мати значні перспективи.

Підсумовуючи, варто зазначити, що перша теорія соціальної еволюції Спенсера, в якій йдеться про розвиток, що веде до утворення „демократичної держави”, є прикладом багатовікової західної віри у прогрес. Вона не має реального зв’язку з трьома іншими ідеями. Проте друга, третя і четверта теорії взаємопов’язані, оскільки є аналогами біологічного прогресу, а саме: ранньому та пізньому онтогенезу (функціональна диференціація та зростаючий поділ праці) й філогенезу (соціальне видоутворення).

Основна робота Едварда Бернетта Тайлора, одного із засновників британської антропології, „ Первісна культура” цілком відрізняється від однієї з основних праць Г. Спенсера під назвою „Основи соціології”. Він був першим професором антропології в Оксфорді і активно створював антропологічні асоціації. Ідеї Е. Тайлора стимулювали інтелектуальні суперечки кінця ХІХ століття, розпалені „Походженням видів” Ч. Дарвіна.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

У ХІХ столітті існувала думка про те, що пасторальна стадія передувала сільськогосподарській. Л. Морган, наприклад, характеризував суспільства періоду варварства, як ті, що тримали домашніх тварин для отримання м’ясних та молочних продуктів споживання і не вирощували садові культури й не виготовляли хліб [152:452]. З „Антропології” Е. Тайлора є очевидним, що він вірив у передування періоду випасання сільськогосподарському [51:280]. Проте, не можна стверджувати, що класичні еволюціоністи розглядали таку послідовність як універсальну. Для цього вони були надто добре обізнані у світовій етнографії.

Окрім детального вивчення процесу культурної еволюції, важливим є питання, як саме класичні еволюціоністи визначали міру, до якої культурна еволюція розвивалася. Щодо цього, варто зазначити, що всі еволюціоністи одноголосно стверджували, що культурний розвиток з часом прискорився. Е. Тайлор знаходив людський прогрес як той, що з самого початку був повільним, а зі стадіями зростав з подвійною швидкістю [212:30]. Л. Морган переконував, що перші винаходи і соціальні організації безумовно найважче досягалися, і, як наслідок, були віддалені одні від одних великими інтервалами часу. Цей закон прогресу, що працює за принципом геометричної прогресії, пояснюється найдовшою тривалістю періоду дикості.

Г. Спенсер також математично підходив до вивчення культурної акселерації. В „Перших законах” він писав, що ускладнення культури проходило зі зростаючою швидкістю, пізніше він додав до цієї думки ідею про те, що частковою причиною еволюції є збільшення різних впливів на неї, що зростають у геометричній прогресії, оскільки гетерогенність стає більшою [187: 452]. Проте, Спенсер вбачав цю акселерацію не лише в силі, що рухає змінами, а також у факторах, що протистоять їм.: „Коли сила прогресивних впливів вдвічі зростає, сила протилежних впливів вдвічі зменшується, тому факт, що загалом для досягнення певного рівня розвитку раніше потрібно було тисяча років, сьогодні для цього достатньо року” [189: 327-328].