Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16

5.

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:

— Але ми можемо бути разом, хіба ні?

— Без пам’яті — ні.

— Тоді зроби так, щоби я про все забула.

6.

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, й це бісило більше, ніж прямий удар.

— Сонечко, — м’яко мовила вона. — Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати...

— Малювати?! Знущайся, знущайся! Але — не говори — зі мною — як — із — хворим! — Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:

— Ти — повинна — повірити — що — існує — Дещо — Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав — правда!

— Але ж це вигадки, — прошепотіла вона. — Цього не існує...

— НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА ДУРНА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!

Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.

Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.

Якби ж то ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоб ми знайшли компроміс.

Якби я міг, то знову заплакав би — на жінок це діє безвідмовно.

7.

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач, просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.

Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.

— Ти розумієш? — ламким напівшепотом спитала вона востаннє. — Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.

Вона поцілувала мене у скроню — війнуло легким ароматом тютюну і черешні — й підвелася. Зовсім спокійна. Не те, що я.

— Я піду, — прошепотіла вона, залишаючись на місці.

Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — перший поверх. Зацокали обцаси по бруківці — Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.

От і все.

8.

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, — і гучний крик, і знову брязкіт розтрощеного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не заоравши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.

В очах почорніло, куля млості накотила на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.

Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.

Раз-два, трас-трас по писку.

ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО

Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні ввійшов кремезний дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.

Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.

Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.

Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як поранений звір

Раз-два, трас-трас по писку.

Мені допоміг підвестися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, мало не падаю з асфальту. Мороз по шкурі. Я вмираю.

— Ара, ті как? — питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.

— Батя, дай затягнусь, — просипів я.

— Курі, дараґой, — посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. — Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!

Знову все осипається. Все в тумані.

9.

Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.

Буду пам’ятати.

10.

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.

Квартира видалась мені віддалено знайомою — принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.

Все в тумані. Оглушення.

Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Все в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.

Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.

В довбешці нарізка пам’яті

нарізкапам’яті

село, я живу в селі. Займаюся господарством, сапаю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку — в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний кегль задрібний

нарізкапам’яті

я ходжу на дискотеку в сільському клубі. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батя щоби не довідався, а так усе фігня.

І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, свербить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю, все таки

нарізкапам’яті

вже курва сорок, а я бля все пашу кіномеханіком. Нє бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сукаблядь гади, виперли. Вже курва сорок, як швидко час летить, щойно був блядь пацаном, бігав за клуб дівок їбати нахуй блядь, а тут он куди бля все зайшло. Ремінь нахуй старий такий ношу, і викинути курва шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь опустився за цей місяць — голова жирна, морда блядь розпухла, треба блядь завтра встати в шостій ранку, піти на стадіон побігати

нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті

все крутиться, мене нудить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як нудить, фашисти блядь замучили як нудить

ні хто я ні де я

хоч би це пройшло ця нудота я просто стікаю через величезну діру якою мене нудить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні

де я

стоп-кадр

— Ти не зможеш повести її за собою, — каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.

— Я тебе згадав! — радісно кричу йому. — Юра, я тебе пам’ятаю!

Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулку.

— Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?

— Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.

— Кажи, я слухаю.

— У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.

— Чому? — питаюсь, внутрішньо бунтуючи. — А може, якраз? А може, вистачить?

— Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само, або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, — шепоче він. — У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! — шепоче він, — Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай

один смак...

пригадай

наказую собі

ПРИГАДАЙ!

11.

МЛОСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.

Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна

(«Відкритого кафе»!)

(квартири Акопа!)

(хати в Мідних Буках!)

(Вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)

своєї кімнати в Хоботному.

Світ здається мені нематеріальним, ненадійним. Замість мене у цьому світі присутній спустошений привид, опудало на осінньому вітрі, від якого хочеться плакати.

Я пригадав — пригадав усе, що насправді трапилося з Гоцою Дралою, і зі мною, і з Юрою на прізвисько «Гагарін». Важкий камінь скотився мені з грудей, бо краще знання, ніж неміч.

Я добре змерз. На вулиці світало, а я стояв біля вікна в одних трусах, мене колотило з холоду.

12.

Одягнувся, пішов на кухню і розпалив пічку. У хаті зависли блакитні сутінки, замішані на запаху старої людини. Підігрів чайник, запарив собі кави з цикорію. Сів і задумався.

Як я міг жити раніше, не пам’ятаючи Гоци Драли? Не пам’ятаючи кафе, не пам’ятаючи самого себе — як я міг? Жив, як зомбі, не усвідомлюючи, де я, коли я.

Що було в моєму житті важливого, справжнього? З таким самим успіхом, я міг і взагалі не жити.

Кожна хвилина.

Кожна хвилина тепер як дарунок.

Жити на всі сили, жити на всі жили. Жити в Духові, діяти Духом. Щосекунди, щосили, до останнього віддиху намірятися повернути нескінченність, яка тут, поруч, на відстані руки.

Зі всіх сил Бути — тільки це щось може важити супроти холодної, німотної пітьми, яка рано чи пізно поглине кожного з нас.

Blog

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти