Geum.ru

Of the well-known teacher and public figure, the fellow-champion of the Ukrainian education and culture, the hot patriot of his native land Mykhailo Lomatskyy

Вид материалаДокументы

Содержание


Key words: harmonious world, popular Pedagogics, environment, professional growth, teacher-patriot, Ukrainian teachers, Union of
Подобный материал:
Іван Руснак,

доктор педагогічних наук, професор

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


Ivan Rusnak,

Doctor of Pedagogics, professor Chair of

Pedagogics of Chernivtsi National

University named after Yuri Fedkovych

УДК 371.1


Учитель – патріот, що жив життям дітей-горян


Teacher-patriot who lived the life of the children-highlanders


The article is devoted to the pedagogical activity of the well-known teacher and public figure, the fellow-champion of the Ukrainian education and culture, the hot patriot of his native land – Mykhailo Lomatskyy.

Key words: harmonious world, popular Pedagogics, environment, professional growth, teacher-patriot, Ukrainian teachers, Union of the Ukrainian youth.


„Школа вчителем стоїть...” Ці пророчі, вистраждані серцем і розумом слова Івана Франка, що давно вже увійшли в скарбницю народної мудрості українців, як ніякі інші, характеризують стан освіти і подвижницьку працю її творців на Гуцульщині початку двадцятого століття. Вони ж можуть бути своєрідним епіграфом до життя і діяльності Михайла Ломацького та його книги „Українське вчительство на Гуцульщині” – надзвичайно цінного художньо-документального свідчення про отих „безіменних плугаторів”, отих „чорноробів учителів, що були, жили трудилися і зійшли зі сцени життя-буття, ніким не оплакувані й не оцінені”. А було їх близько сотні – „отих учителів-українців на Гуцульщині, тих, що взялися за важку працю нести світло правди й знання в темні закутини гір. Це вони будили Гуцульщину з вікового сну. Вони не жаліли себе й свого труду, щоб вивести гуцулів із духової темряви, несвідомості до світла, до знання, з темних закурених колиб вивести їх на сонце” [1, 9].

Написати так щиро й схвильовано, документально точно й художньо переконливо могла тільки людина, до глибини душі зачарована працею вчителя і життям-буттям господарів Карпатських гір, людина, добре обізнана з працею „ безіменних плугаторів”, що міцно тримали в руках плуги і, як завзяті, вперті й натруджені каменярі, й на хвилинку не випускали молотів із рук та безперебійно лупали ними скелю темряви... Власне, таким плугатарем, що засівав душі юних гуцулів зерном знань, мудрості, любові до людей і рідної землі, якраз і був Михайло Ломацький – учитель, громадський діяч, подвижник української освіти і культури, палкий патріот, що приніс „на вівтар батьківщини все, включно з своїми найближчими”...

Народився Михайло Ломацький 23 листопада 1886 р. у Гусятині, над Збручем. Спершу вчився в учительській семінарії в Тернополі, а потім – в Заліщиках, де й здобув педагогічну освіту. Уже в студентські роки сформувався як національно свідомий українець, невтомний борець проти чужинського гніту й іноземного поневолення.

У 1906 р., склавши випускні іспити в семінарії, енергійний, повний патріотичного запалу (саме так характеризує М. Ломацького відомий українсько-канадський педагог і його побратим Семен Фодчук) дістав посаду вчителя на Снятинщині. Шкільна влада перекидала його із села до села, і все це за його працю серед і для народу. Зрештою, опинився він під Чорногорою у забутому людьми і богом селі Голови (сьогоднішній Верховинський район Івано-Франківської області). Та гуцули полюбили вчителя, а він полюбив їх і віддав їм своє серце і душу. Був М.Ломацький людиною неспокійного духу. Не гнувся ніколи перед „сильними світу сього” і завше ставив їм чоло. Одним словом, як стверджують однодумці й сучасники, був непокірний, упертий і завзятий. Думки, слова і вчинки завжди гармоніювали в нього. А все тому, що ще в юності визначив такий девіз свого життя: „Для тебе, Україно, для тебе, народе, все: перший і останній віддих мій для вас”. Тож і старався, щоб слово чином віддалось. Особливо тут, у горах, де потреби ”письма” гуцул не відчував, а „учителем” для дитини були дєдя й неня. Як писав М. Ломацький, „що самі знали, те передавали дітям, а насамперед учили їх і наказували шанувати старі, прадідні звичаї і добре їх „сокотити”берегти. Їх наука була для дитини святою, їх заповіти – святощі, яких нарушити не було вільно. Життєвий досвід і традиція, передавані батьками дітям, це були великі ціннощі, а обов’язком дітей було не лише їх зберігати в собі, але й передавати їх далі, наступним поколінням” [1, 13].

Волею долі (і не тільки!) пірнувши у цей дивовижний, напрочуд гармонійно вибудований світ народної педагогіки, пізнавши його неписані, але від того не менш тверді й непорушні закони (правічні як самі Карпати), М.Ломацький добре усвідомив, що „школою для „гуцулєт” був родинний дім, його атмосфера і дух, що в ньому проживали”, й іншої школи вони не бажали, особливо тієї, де вчителями були наставлені владою „зайди” і всякі чужинці. Водночас зрозумів він й інше (швидше сприйняв душею, аніж розумом): так довго гуцули своїм питомим життям, своїми первісними звичаями-обичаями і побутом не втримаються, не проживуть. Тому прагнув прилучити їх до цивілізованого життя, до джерела знань і науки. І мав для цього не тільки завзяте бажання, а й відповідну освіту, досвід, уміння. Виробляв їх у щоденній праці над собою, у постійному самовдосконаленні, бо мав ще один девіз у житті (сформований уже в роки вчительської праці) – „Не зважай на врожай, сій жито, хліб буде!” – і користав з нього повсякчас.

Джерелом його знань, його професійного зростання було насамперед довкілля – світ, у якому жив і творив, який безперестанку відкривав і осмислював, світ природи і людського життя. А ще... книги. За спогадами С. Фодчука, „читав він дуже багато. Мав бібліотеку, якої ніхто інший з українців, мабуть не мав на Гуцульщині. Вся українська література, від найдавніших до найновіших часів, була в нього. А надто вся світова література в різних перекладах. Був близько знайомий із В. Стефаником, М. Черемшиною і Л. Мартовичем. М. Коцюбинському і Г. Хоткевичеві помагав збирати на Гуцульщині матеріали для їхніх прегарних повістей. Знайомий був теж із М.Могилянським, І.Франком, В.Гнатюком і М.Крушельницьким. Листувався з М. Сріблянським (Шаповалом) і П. Богацьким, які видавали журнал „Українська Хата”. Дочка його Лідія, колишня студентка університету, позувала мистцеві-маляреві М. Новаківському до „Дзвінки”. З українських письменників найбільше цінив Т. Шевченка, І. Франка і В. Стефаника, і любив також світову, особливо скандинавську літературу” [2, 4].

Як досвідчений педагог розумів, що знати багато самому ще не досить, щоб бути справжнім учителем, наставником і порадником юних гуцулят. Тому-то й намагався по-різному дійти до їх розуму, до їхніх сердець. То ж досить часто йшов з ними в гори пізнавати навколишню природу чи на берег річки або приводив їх на дарабу, що, прив’язана до берега, чекала дощу. Читав уголос Шевченка й Франка. Майже кожний урок починав українською піснею. За власні кошти придбав мікроскоп. Ходив із школярами на весілля і похорон, влаштовував дитячі розваги й забави, тобто жив життям своїх учнів і їх батьків, світом їхніх радощів і тривог, успіхів і невдач. Навчав не тільки дітей, а й дорослих, бо хотів бачити їх, гордих, мужніх, сміливих гуцулів, ще й національно свідомими, непокірними перед чужинцями, ляшками-панками.

Спілкуючись із відомими в Галичині педагогами, культурно-просвітницькими діячами, про яких уже згадувалось вище, М.Ломацький дійшов усвідомлення, що „школи по далеких закутинах гір, у присілках більших сіл закладено щойно за часів Польщі. Поляки ж страшно були завзялися на гуцулів. Задумали були при допомозі шкіл і польських учителів патріотів – шовіністів сполонізувати, а як що ні, так зовсім здеморалізувати й позбавити національної свідомості й гідності мешканців гір, гуцулів” [1, 16]. І ще він добре розумів, що австрійський уряд „хотів мати вчителів сервілістів і безхарактерних, які сліпо виконували б накази влади і до жодної „політики” не брались – за винятком виборів до сойму чи парламенту, коли то мали виконувати функції старостинських „наганячів-агітаторів”, чи, вульгарно кажучи, мали бути „виборчими гієнами” й „учителями хрунівства” (зради). За його переконаннями, „позасновувано там школи не з дбайливости про просвіту гуцулів і не з бажання дати гуцульським дітям можливість здобути освіту, – ні, ті школи засновано, щоб було куди запроторювати молодих учителів-українців, отих неспокійних і непокірних „духів”, які зганяли з очей сон косівсько-кутській „польонії” – старості, маршалкові повіту, уродовцям лісництва і всім іншим польським „панам”, що досі всю Гуцульщину безконкуренційно тримали в своїх руках” [1, 23]. А позаяк така політика, такий підхід до освіти його, свідомого патріота, що в національних справах не визнавав жодних компромісів, зовсім не влаштовував, ішов іншим шляхом до простого люду, до правди, до волі. І шлях той був насправді дуже тернистий. За просвітницьку діяльність, за пропаганду національної ідеї тричі заарештовували його поляки, а влітку 1920 р. сидів у коломийській тюрмі разом із гуцульськими повстанцями.

Після звільнення із в’язниці шкільна влада намагалася вислати М.Ломацького за межі Гуцульщини. Староста з Косова писав до Шкільної Кураторії у Львові буквально таке: „Як длуґо Ломацкі бендзе у тутешних гурах, так длуґо нє моґєн одповядаць за спокуй на Гуцульщизнє”. Чимало зусиль і здоров’я довелося затратити патріотично налаштованому вчителеві, щоб хоч ще на якийсь час залишитися в улюблених горах, серед людей, до яких прикипів душею і серцем, задля яких невтомно лупав скелю темряви, гніту й зневаги. Та й не хотілося йому залишати таких же, як він самий, учителів-подвижників, колег, однодумців, яких на Гуцульщині ставало з кожним роком, незважаючи на реакційні, антиукраїнські заходи польського уряду, все більше і більше.

Уже згодом, перебуваючи в еміграції, М.Ломацький добрим словом згадував про них, описував їх нелегку працю, їх многотрудне життя.

Так, розповідаючи про вчителя Савкевича з Яворова, він з пієтетом писав: ”Ще й сьогодні Савкевич перед моїми очима як живий стоїть. Стрункий, високий, чорнявий, з буйною чуприною на голові, із стрічкою „Січ у Яворові” через плечі, з топірцем у руці. Не було в ньому ні крихітки панщизняно-рабської крови, якої немало ще плило в жилах деяких наших людей, – був він повний почуття людської і національної гідности. В ньому ні сліду покори, завжди неподатний і не вгнутий. На саму думку, що станеться, коли таких Савкевичів наплодиться більше, дрижала косівсько-кутська „польонія”” [1, 25]. Педагог наголошував, що Савкевич – дивна людина. Ніжний і ввічливий у розмові та поведінці з людьми своєї нації, ставав гострим і різким у поведінці з поляками, ворогами українського народу. Усією душею і серцем любив свій нарід, але й з глибини душі ненавидів його ворогів. „Савкевич, – зазначає М.Ломацький, – вільним орлом із барткою в руках і січовою стрічкою на плечах по горах ходить, гуцулів на віча скликає, гаряче – палкими словами до них промовляє, до непослуху й непокори супроти панів закликає. Він засновує читальні і Січі та каже гуцулам отак, як у пісні, що її склав колись о. Іван Плешкан: „будитися зо сну, лучитися в громаду і гнати з гір біду”” [1, 25]. За твердженням автора нарису „Українське вчительство на Гуцульщині”, Савкевич був справжнім патріотом, щиро й повністю відданим своєму народові і праці для нього, був безстрашним борцем за його права.

І таких учителів-патріотів, наголошує М. Ломацький, на Гуцульщині було чимало. До них належав і Михайло Вихнюк – найбільший діяч радикальної партії в Косовському повіті. Уродженець села Русова, батьківщини В.Стефаника, дуже легко й швидко перейняв гуцульську говірку, а з нею дух і спосіб життя горян. Як зазначає М.Ломацький, „шість годин денно був він учителем, а поза ними був політиком. Незвичайно енергійний і працьовитий, находив завжди час для політичної роботи. Був людиною твердого, неподатного характеру та залізної волі й витривалости”.

Власне, такими, як і сам автор наведених вище рядків, була більшість українських учителів у Карпатах. І навіть тоді, коли вони з різних причин покидали ці краї, десь там, у Гуцульських горах, по селах, верхах і грунях, десь так у місячні ночі, снуються їх тіні, блукають їх душі. Та ще й десь „там у душах їх колишніх учнів, на самому дні, ворушиться та щира любов до свого рідного, що її там ті, яких сьогодні вже нема, засіяли і в серцях прищепили. Кільчиться і зеленіє те здорове зерно, ними вкинене в тверду, гуцульську землю. Не в’яне і не всихає” [1, 9].

Саме так невдовзі склалася й доля Михайла Ломацького. Через постійні переслідування жандармерії, утиски шкільного начальства змушений був він залишити чарівний карпатський край і мандрувати долішніми селами Галичини і Покуття, розбудовуючи там українські школи, засіваючи добірним зерном добра й любові спраглі душі юних українців. Його, щирого українського патріота, в 1940 р. більшовики запроторили до львівської тюрми, з якої вирвався з початком воєнних дій на території України. Під час Другої світової війни виїхав до Австрії, а згодом прибув до Німеччини і поселився у ній назавжди.

Невтомний, енергійний, повний сил і бажанням допомогти українцям, які волею злої долі опинились на чужій землі, М.Ломацький веде широку просвітницьку роботу в таборах біженців, організовує тут школи для навчання дітей, створює осередки Спілки української молоді (СУМ). Здібний оратор виголосив у країнах, де поселилися українці, 1700 доповідей і, як згадує в листі до С.Фодчука, „гавкав, щоб Україна не спала”. Жодного дня не мав відпочинку. „Тисячі молоді перейшло через мої руки, тисячі „приятелів” мав, – писав він в одному з листів до свого приятеля і однодумця з Канади. – Залі, в яких я виголошував доповіді, були переповнені”.

В еміграції М.Ломацький, збагачений життєвим досвідом і знаннями, зайнявся журналістикою. Протягом двох з половиною років був постійним кореспондентом щоденника „Америка”, багато дописував до паризького тижневика „Українець – Час”. Орган УРДП „Українські Вісті” писав про нього, що це „український Ганді”, який може раз на день їсти й жити, ще й працювати. А він від себе додає: „Правда, але Ганді мав козу, а я її не маю, та й, мабуть, не буду мати”.

Життя М.Ломацького на чужині складалося гірко. В одному листі до С.Фодчука ось як скаржиться він на свою недолю: „Я ж не маю тут нікого близького – кругом чужі люди. А дістану листа від Тебе, так здається, що повертаються молоді літа. Повертають... „Машерують за тамбором, цісарсков дорогов”, – як писав О.Ю.Федькович. – А нас... мало... Ще рік, два й не буде тих, що нею марширували. Ба й тої дороги не буде вже. Та Бог із нею, з тією дорогою. Були молоді, дорога здавалася така коротенька, що ось–ось їй кінець” [2, 6].

І все ж, не зважаючи на тяжкі життєві умови, він пише і видає друком монографії „Українська еміграція”, „Українська культура”, „Національна свідомість”, „Любов до батьківщини” і „На чисті води”. Крім того, видав дві великі книжки нарисів „Верховино, світку ти наш” і „З Гуцульщини”. Над ними працював три роки в холоді й голоді. У ті нариси вложив свій щирий патріотизм і тепло серця. Написані вони, як то кажуть, кров’ю серця.

Знаний мистець–маляр і публіцист Іван Кейван, прочитавши ті нариси, зазначав: „Автор чудово подає картини з Гуцульщини і навіть з певним літературним хистом. Це дуже цінна річ, і кожний українець повинен її мати в хаті. Поза „Тінями забутих предків” М.Коцюбинського, „Кам’яною душею” Г.Хоткевича в нас подібних речей не було досі. Це поважна й монументальна праця” [2, 7].

Останні роки свого життя М.Ломацький прожив у будинку для старих, де, як писав, „має запевнений не лише харч, але й смерть і домовину. Більше нічого не треба”. Там, у Німеччині, відійшов він у вічність, залишивши добру пам’ять у серцях тисяч дітей і молоді, подарувавши читачам сотні публіцистичних статей, десятки наукових праць, а, найголовніше, передав їм любов до України, яку любив усім серцем і задля щастя якої віддав свій талант, свою працю, власне, й своє життя.


1. Ломацький М. Українське вчительство на Гуцульщині. – Торонто, Онтаріо, 1958. – 72 с.

2. Фодчук С. Слово про автора // Українське вчительство на Гуцульщині. – Тор., 1958. – С. 3 – 8.