Загальний огляд системи вищої освіти україни керівник дослідження – Тарас Фінніков

Вид материала

Документы

Содержание 3.2. Підготовка персоналу вищих навчальних закладів Форми підготовки професорсько–викладацького складу Підвищення кваліфікації викладачів Наукові ступені та вчені звання Викладацька мобільність, її тенденції та мотиви Можливості академічної та адміністративної кар’єри Державне, професійне та громадське визнання 3.3. Види діяльності професорсько–викладацького складу 3.4. Наукова діяльність у вищих навчальних закладах 4. Студенти вищих навчальних закладів

Подобный материал:

• Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
• М. Ф. Степко Модернізація вищої освіти України І Бол, 579.75kb.
• Висновки та рекомендації 14 Право на захист від катувань І жорстокого поводження, 2274.39kb.
• Науково-методичний центр вищої освіти, 579.99kb.
• Стипендіальної програми "Завтра. Ua" Фонду Віктора Пінчука Огляд актуальної наукової, 1827.12kb.
• Кабінетом Міністрів України юм. Азаров " " 2011 р закон, 1320.72kb.
• Управління освіти І науки, 115.73kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1301.39kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1184.66kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1157.11kb.

3.2. Підготовка персоналу вищих навчальних закладів

Форми підготовки професорсько–викладацького складу

Основними формами підготовки науково–педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації для вищої школи є аспірантура і докторантура. Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах здійснює Міністерство освіти і науки України, яке щорічно формує державне замовлення на підготовку аспірантів та докторантів. Існує і постійно розширюється практика підготовки аспірантів і докторантів поза державним замовленням.

Самостійна робота над дисертацією на здобуття наукового ступеня також розповсюджена як одна з форм підготовки науково–педагогічних і наукових кадрів. У такому випадку викладач набуває статусу “здобувача” і прикріплюється до однієї з провідних кафедр відповідного спрямування у своєму або іншому вищому навчальному закладі.

Підвищення кваліфікації викладачів

Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають проходити регулярне підвищення кваліфікації у формі навчання в інститутах (факультетах) перепідготовки, стажування у вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах тощо як в Україні, так і за її межами. Вищий навчальний заклад має забезпечити підвищення кваліфікації викладача кожні п’ять років із збереженням середньої заробітної плати, але часто це лишається власною проблемою педагога. Результати підвищення кваліфікації враховуються при атестації викладачів.


Наукові ступені та вчені звання


В Україні існує національна система наукових та педагогічних кваліфікацій, яка складається з наукових ступенів, вчених і педагогічних звань.

Науковими ступенями є: кандидат наук; доктор наук.

Наукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються спеціалізованим вченими радами вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій з подальшим затвердженням Вищою атестаційною комісією України, яка провадить експертизу дисертаційних робіт, розгляд атестаційних справ здобувачів та видачу дипломів доктора наук і кандидата наук. У разі порушення спеціалізованими вченими радами вимог нормативно–правових актів з питань присудження наукових ступенів Вища атестаційна комісія скасовує прийняті ними рішення.

Вченими званнями є: старший науковий співробітник; доцент; професор.

Вчені звання доцент та професор присвоюються на основі рішень вчених рад вищих навчальних закладів Міністерством освіти і науки України.

Вчене звання професора і доцента присвоюють, як правило, відповідно, докторам і кандидатам наук, які працюють на визначених посадах і мають належний стаж педагогічної роботи та певні академічні здобутки.

Педагогічні звання (категорії) присвоюються викладачам вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації.


Викладацька мобільність, її тенденції та мотиви

Історично склалося таке положення, при якому високої мобільності викладацького складу в Україні ніколи не було, навпаки дуже поширена практика, коли викладач протягом усієї кар’єри працює в одній освітній установі.

В останні десять років викладацька мобільність в Україні дещо зросла. Вона набула двох основних напрямів: внутрішнього та зовнішнього. Внутрішня мобільність, переважно, пов’язана з переходом значної частини викладачів (у першу чергу, кандидатів наук, доцентів у віці 30–45 років) у нові ринкові структури та до підприємницької діяльності, переходом до новоутворених вищих навчальних закладів усіх форм власності (які були здатні забезпечити кращі умови оплати праці та соціального захисту), а також зі створенням ексклюзивних умов для переходу провідних професорів з провінційних закладів до успішних національних вищих навчальних закладів.

Проголошення орієнтиру на побудову відкритого демократичного суспільства відкрило можливість для від’їзду найбільш кваліфікованої частини та молодих перспективних викладачів з ряду природничих та технічних напрямів для постійної або тимчасової роботи за кордон. Новим постійним місцем проживання вони найчастіше обирають США, Німеччину, Російську Федерацію, Канаду та Ізраїль. На тимчасову викладацьку роботу частіше від’їжджають до країн Центральної та Східної Європи.

Не набуло широкого розповсюдження запрошення провідних закордонних фахівців, більш того залишається епізодичним залучення навіть унікальних спеціалістів з одного вітчизняного вищого навчального закладу до іншого для читання окремих курсів. Натомість, поширився так званий “вахтовий метод” роботи деяких викладачів, коли професори і доценти з великих університетських центрів кілька разів на рік приїздять до провінційного інституту та за кілька днів інтенсивно (8–12 годин на день) вичитують окремі дисципліни, фахівців з яких у даній місцевості немає. На жаль, ця досить здорова ідея часом набуває характеру симуляції навчання, коли викладач начебто читає, студенти начебто вчаться, а рівень набутих студентами знань і новоствореного навчально–методичного потенціалу залишається близьким до нульового.

Стримуючим фактором викладацької мобільності є традиційна практика формування керівного складу вищих навчальних закладів майже виключно з числа власних співробітників. Більш того, у багатьох закладах підготовка аспірантів та докторантів спрямована, перш за все, на підвищення кваліфікаційних ознак своїх співробітників.


Можливості академічної та адміністративної кар’єри

Як вже раніше згадувалося, в Україні викладач протягом усієї кар’єри часто працює в одній освітній установі, а формування керівного складу вищих навчальних закладів ведеться майже виключно з числа власних співробітників.

На відміну від багатьох видів людської діяльності, темп кар’єри у системі вищої освіти досить повільний, оскільки пов’язується не лише з особистими успіхами працівника, але й цілою низкою супутніх факторів.

По–перше, тривалий час кількість навчальних закладів та їх підрозділів змінювалася повільно, вищі посади були зайняті, а на вакансії вартувала черга.

По–друге, існує жорстка детермінованість академічної та адміністративної кар’єри. Щоб посісти посаду доцента чи заступника декана необхідно мати науковий ступінь кандидата наук, а професора чи ректора – доктора наук. І навпаки, щоб отримати вчене звання професора чи доцента необхідно певний час перебувати на відповідній посаді. Винятки існують, але вони лише підкреслюють правило.

По–третє, наука у вищих навчальних закладах знаходиться у вкрай занедбаному стані, відсутність стабільного фінансування стримує наукове зростання викладачів, що відчутно уповільнює підготовку дисертаційних досліджень, особливо в прикладних і технічних науках. Щоправда, значно зросла кількість дисертацій з гуманітарних та суспільних наук сумнівної наукової цінності.

По–четверте, керівні посади забезпечують особі не тільки певне підвищення прямої матеріальної винагороди і суспільного статусу, але також істотний вплив на розподіл різноманітних ресурсів та деякі негрошові привілеї. Внаслідок цього формується система абсолютизації влади на кожній ієрахічній щаблинці (ректора у вищому навчальному закладі, декана на факультеті, завідуючого кафедрою на кафедрі), принижується роль колегіальних і дорадчих органів, створюється спокуса боротьби за довічне зайняття певної посади. Тим більше, що правила змінюваності керівних працівників дуже ліберальні і часто порушуються.

Нарешті, Вища атестаційна комісія України в останні роки істотно підвищила формальні вимоги до здобувачів наукових ступенів, часто спрямовуючи свою вибіркову суворість саме на викладачів вищих навчальних закладів.


Державне, професійне та громадське визнання

Система державного, професійного та громадського визнання викладацької праці не зазнала радикальних змін порівняно з радянським періодом.

Почесні звання “Заслужений діяч науки і техніки”, “Заслужений працівник вищої школи”, а також інші урядові нагороди присвоюються Президентом України. Найчастіше почесні звання та урядові нагороди присвоюються керівним працівникам вищих навчальних закладів до ювілейних дат (самих нагороджених або вищих навчальних закладів), причому вони самі ініціюють клопотання з цього приводу.

В арсеналі Міністерства освіти і науки є почесні грамоти та значки “Відмінник освіти України”. Ці відзнаки можуть бути присуджені як до ювілейних дат, так і в разі досягнення визначних успіхів у професійній діяльності.

Місцеві органи державної влади інколи нагороджують освітян подяками, почесними грамотами, подарунками, але ці заходи не піддаються систематизації.

Система громадського визнання в Україні знаходиться на етапі становлення. Найбільшу шкоду їй чинить розповсюдження інформації про продажність цих відзнак.


3.3. Види діяльності професорсько–викладацького складу

Діяльність професорсько–викладацького складу має особливі регламентації, що пов’язані з додатковими соціальними гарантіями, які обумовлені національним трудовим законодавством.

Середня тривалiсть робочого тижня викладачiв складає 36 годин, а річна відпустка надається в обсязі 56 календарних днів. (Більшість працюючих в Україні користується правом на 40–годинний робочий тиждень і 28–денну річну відпустку). Викладачам державних закладів виплачують надбавки за стаж роботи та підвищену наукову пенсію. У державному секторі діє також штатно–окладна система, яка не пов’язує оплату праці викладача з виконанням уніфікованих трудових зобов’язань.

Робочий час викладачiв вищих закладiв освiти III i IV рiвнiв акредитацiї визначається обсягом їх навчальної, методичної, наукової й органiзацiйної роботи. Планування робочого часу викладачiв здiйснюється на навчальний рiк за затвердженими Міністерством освіти і науки нормативами і переліками робіт усіх видів. Вищі навчальні заклади обмежені в правах на корегування цих нормативів. Навчальний заклад кожного навчального року визначає межі обов’язкового обсягу навчального навантаження викладачiв, а кафедри здійснюють розподіл роботи між викладачами з урахуванням її особливостей i структури.

Найбільші проблеми породжує зв’язок між загальним обсягом робіт і кількістю викладацьких ставок, а також між однаковим обліком різних за напруженістю робіт. Звичайними явищами є намагання завідуючих кафедрами і деканів обґрунтувати потребу в додаткових працівниках, використовуючи недосконалість системи планування педагогічного навантаження. Натомість, ректори додаткове навантаження часто намагаються поділити на наявних співробітників.

Всередині кафедр завідуючі мають великі повноваження по розподілу різних видів і обсягів робіт між викладачами. Тим створюється небезпека поділу колективу за критерієм доступу до найбільш привабливої частини педагогічного навантаження. Найменш привабливим навантаженням вважають аудиторну навчальну роботу (лекції, практичні, семінарські та лабораторні заняття). Розповсюджена мінімізація найбільш впливовою частиною викладачів (часто професорами і досвідченими доцентами) обсягів власної “горлової” роботи, яку залишають молодим викладачам і аспірантам.

У провідних університетах обсяги аудиторної навчальної роботи викладачів намагаються встановити в межах 300–500 годин на рік, але 800–1000 і навіть 1200 годин на рік часто зустрічаються у вищих навчальних закладах України.

Цілий ряд державних та приватних вищих навчальних закладів впровадили прив’язку оплати праці (або додаткової винагороди) викладача до обсягу його аудиторної навчальної роботи. Це відразу вирішує проблему стимулювання кращих викладачів до аудиторної роботи, але з’являється зловживання цим на шкоду методичній, науковій та органiзацiйній роботі, коли викладач 150–200 і більше годин на місяць проводить в аудиторії.

Залікова наукова, методична і організаційна робота викладачів часто зводиться до заповнення різних форм звітності, що зовсім не еквівалентне відповідній діяльності. Реальна наукова діяльність викладача пов’язується з власним науковим інтересом або бажанням підвищити формальний кваліфікаційний рівень. Організаційною ж роботою переймаються схильні до неї викладачі.

Ситуація у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації має певні особливості, які не носять принципового характеру і часто обумовлені ще більшою державною регламентацією.

Питання про академічні права, свободи, традиції і корпоративний дух професорсько–викладацького складу вищих навчальних закладів заслуговує на окреме дослідження. Варто лише зазначити, що небезпечність прямого застосування західного мирила цих понять до української реальності полягає в різних історичних традиціях розвитку університетів.


3.4. Наукова діяльність у вищих навчальних закладах

Науковий потенціал України складається з двох основних частин: науковці, що працюють в науково-дослідних установах Національної академії наук та галузевих наукових установах, і науковці, що зайняті у вищих закладах освіти. Кількісне співвідношення між ними варіюється в межах 50:50. Особливість роботи останніх полягає в тому, що поряд з науковою роботою вони ведуть педагогічну діяльність, яка, певною мірою, виступає формою апробації результатів наукових досліджень. Згідно з вимогами вищої школи України кожен викладач має займатися науковою діяльністю, що розцінюється як запорука його науково-педагогічного професіоналізму і втілюється в інноваційні курси, теми курсів, програми. З 1991 по 1998 р. професорсько-викладацький склад за своєю кількістю залишався майже незмінним (приріст склав 0,07%), проте число професорів та доцентів, які є найбільш активною науковою силою, зросло на 9% і суттєво збільшилося число докторантів (у 3,1 рази) та аспірантів (в 1,9 рази). В 1999 р. в системі Міністерства освіти і науки до наукових досліджень було залучено понад 43 тис. науково-педагогічних працівників, у тому числі 4 тис. докторів наук, професорів.

Друга особливість організації наукової роботи У ВЗО - наявність у структурі більшості навчальних закладів спеціальних науково-дослідних центрів, на які покладається завдання ведення науково-дослідних, проектно-конструкторських та технологічних робот. Число спеціалістів, що виконують такі роботи, має сталу тенденцію до зниження. Якщо в 1991 р. їх частка становила16,8%, в 1995 – 10,3%, то в 1998 – 8,9%. Падіння відбулося за рахунок скорочення числа наукових співробітників всіх категорій: провідних – на 0,09%, старших – на 1,37%, наукових та молодших співробітників – на 2,21%, спеціалістів – на 2,65%.

Дослідження, що ведуть науковцями ВЗО, поділяються на дві категорії: бюджетні, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету і входять до складу індивідуального навантаження викладача, і госпрозрахункові (комерційні), які виконуються на замовлення різних інституцій і ними фінансуються. Перша категорія досліджень є переважно фундаментальними, друга – прикладними. Фінансування фундаментальних та пошукових досліджень, наукових досліджень, проектів державного значення в ВЗО, науково-дослідних установах системи освіти здійснюється на конкурсній основі в обсязі, не меншому від 10% державних коштів, що виділяються на утримання вищих закладів освіти. Результати прикладних досліджень, проведених у ВЗО, розцінюються як товар.

В цілому обсяг виконуваних науковцями-освітянами науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт зменшується: в 1998 р. їх обсяг становив 68,8% обсягу робіт, виконаних у 1991 р. Однак обсяг робіт, що виконувалися за рахунок коштів державного бюджету, за цей же час зріс у 2,5 рази, що означало домінування державного фінансування наукової діяльності у ВНЗ: в 1998 р. частка робіт, що фінансується державою, склала 78,2%, в той час як в 1991 р. вона становила 21,8%, а в 1995 р. – 44,6%.

Наприкінці 90-х років було створено передумови для виходу української науки у світовий науковий простір та інтенсивного пошуку можливостей реалізації технічних досягнень в Україні та за її межами. Зокрема в 1999 р. від міжнародних фондів було отримано 153 гранти. На виставках представлено 1600 експонатів. Відновилися зв’язки вищих закладів освіти з науковими установами академічної та галузевої науки у виконанні національних, міжнародних, галузевих та регіональних програм. Понад 2 тис. студентів проходять практику в установах Національної академії наук України; майже 1,5 тис. студентів виконують дипломні та магістерські роботи з тематики фундаментальних досліджень. Суттєво збільшилася частка студентів, які беруть участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях, та кількість виставок, що проводяться за участю ВЗО.

Вищі заклади освіти України мають, як правило, свою видавничо-поліграфічну базу, яка дозволяє своєчасно публікувати результати наукових досліджень. Більшість державних і недержавних ВЗО видають наукові часописи. Це в основному щорічники, що відповідають профілю закладу освіту. Фінансування видання щорічників здійснюється за рахунок коштів ВЗО та або авторів (у державних закладах освіти) і за рахунок ВЗО в недержавних закладах. Найбільш потужні ВЗО публікують за власний рахунок монографії, підручники та навчальні посібники, що були підготовлені їх науковцями.

Українська вища школа активно співпрацює з міжнародними донорськими організаціями. Найбільш вагомий внесок у сприяння розвитку науки у вищій школі України – це внесок Американської ради по співробітництву в галузі освіти та вивченню мов (ACCELS), Британської Ради, DAAD (Deutscher Akademischer Austauschdienst),
Об’єднання німецьких закладів вищої освіти, Міжнародного фонду “Відродження“, IREX-Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів, Представництва Європейської комісії в Україні,
який бере активну участь у керівництві та втіленні програми Європейського Союзу – Тасіс-Темпус, Фонду Євразія (Київське регіональне представництво), Українсько-американського доброчинного Фонду "Сейбр-Світло".

Переважна більшість наукового потенціалу ВЗО зосереджена в державних закладах перш за все в університетах. Це пояснюється, по-перше, наявністю необхідної дослідницької бази, по-друге, наявністю наукових шкіл, які склалися за радянської доби.

Провідним науковим центром серед закладів освіти є Київський національний університет. У складі науково-дослідної частини університету працює 37 усталених наукових колективів (шкіл) світового рівня. Особливістю наукової роботи в університеті є виконання комплексних наукових тем, які об’єднують наукові інтереси фахівців різних профілів знань і мають форму міжфакультетських наукових програм. Протягом останнього часу науковці КНУ імені Тараса Шевченка отримали 53 патенти на винаходи, вони активно співпрацюють у міжнародних програмах, систематично виборюють гранти на ведення науково-дослідної роботи.

Більшість державних вищих закладів освіти інститутського рівня, незважаючи на обмежене фінансування науки, також прагнуть до інтенсифікації наукової діяльності. У Харківському інституті удосконалення лікарів, наприклад, діє чотири відомих за межами України наукових школи. Протягом п’яти останніх років науковцями інституту видано 22 монографії, 865 наукових статей, отримано 13 авторських свідоцтв, 35 патентів України, 13 патентів Російської Федерації, представлено 64 заявки на винаходи, зроблено 183 раціоналізаторські пропозиції.

Окремі державні ВЗО виборюють фінансування переважно на конкурсній основі. 15 грантів Міносвіти на ведення фундаментальних досліджень отримав, наприклад, Сумський держуніверситет.

Позиції і здобутки недержавних вищих закладів освіти є скромнішими. Більшість їх науковців працює за сумісництвом і в силу цього їх наукова діяльність обмежується бюджетною тематикою державного ВЗО. Відносно незначна кількість докторів наук, професорів у недержавній вищій школі, початковий етап процесу формування в них наукових шкіл стримують розвиток науки в цьому секторі ВЗО.

Основні проблеми науки у сучасній вищій школі України можна звести до таких:

1. Відсутність національної програми розвитку науки у ВЗО, скоригованої з програмами розвитку академічної та галузевої науки. Безсистемність і несталість наукових зв’язків вищих закладів освіти, академічних та галузевих науково-дослідних установ.
   
2. Розпорошеність досліджень по різних установах і центрах, дублювання тематики досліджень, відсутність координації роботи науковців та об’єднання зусиль структур та осіб, здатних до наукової роботи.
   
3. Низька дієздатність принципу конкурсного розподілення коштів для кращих проектів і робочих груп, яка супроводжується неефективним використанням коштів і часто відносно низькими результатами.
   
4. Слабка фінансова база, яка обмежує наукові можливості структур системи вищої освіти.
   
5. Низька ефективність підготовки наукових кадрів через аспірантуру, яка є наслідком, з одного боку, браку відповідної дослідницької бази, з іншої – недостатнього рівня матеріального забезпечення, яке вимагає пошуку додаткових джерел доходу і стає на заваді науковій роботі.
   
6. Відтік кращих науковців за кордон.
   
7. Відсутність пенсійного забезпечення науковців недержавних ВЗО, адекватного пенсійному забезпеченню науковців державних ВЗО, що призводить до вимивання серйозних науковців з недержавних ВЗО.
   

4. Студенти вищих навчальних закладів

4.1. Умови вступу до вищих навчальних закладів

Розширення доступу громадян до вищої освіти.

Розширення доступу громадян до вищої освіти в Україні є процесом амбівалентним: одночасно зі збільшенням кількості студентів постають чинники, які значно обмежують доступність вищої освіти для частини населення. Крім того, розширення доступу до вищої освіти (як категорію екстенсивного розвитку) необхідно розуміти у зв’язку із якістю освіти (як категорією інтенсивного розвитку).

Доступності вищої освіти сприяє усунення ряду перешкод. Наприклад, скасовано вікове обмеження до 35 років для вступників на денну форму навчання, яке існувало в СРСР. Абітурієнти отримали право, подаючи копії документів, вступати до кількох вищих навчальних закладів одночасно. Таким чином, не склавши екзамени в одному з них, вони не втрачають шансів вступити до іншого. Дозволяється паралельне навчання у кількох вузах. Гнучкіші, ніж раніше, терміни прийому документів і проведення вступних випробувань залишають більше часу для вибору навчального закладу.

Доступ громадян до вищої освіти розширюється за рахунок платного навчання, процедури зарахування на яке часто носять спрощений характер. Кількість студентів збільшується за рахунок заочної форми навчання (від 282,4 тис. осіб у 1995-1996 р. до 463,5 тис. у 1999-2000), яка коштує дешевше порівняно з денною і до якої можуть вдаватися мешканці віддалених районів або особи, що працюють. Втім, зворотним боком поширення заочного навчання є погіршення якості освіти. Зменшується кількість студентів у навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації, натомість збільшується число студентів у вузах ІІІ-IV рівнів акредитації. За власні кошти навчаються 43% студентів вузів ІІІ-IV рівнів акредитації, решта ­­студентів здобуває освіту за рахунок державного замовлення, коштом галузевих установ та місцевих бюджетів. Загальна кількість студентів ­у 816 державних та 163 недержавних вузах України усіх рівнів акредитації складає 1 млн. 930 тис або 392 особи на 10 тис. населення.

Хоча теоретично вища освіта загальнодоступна і безкоштовна в межах державного замовлення, на практиці головними чинниками, які обмежують її доступність, є матеріальне становище та місце проживання абітурієнта. Через низьку якість підготовки в сільських школах, недоступність додаткових занять особливо потерпає сільська молодь, сироти, напівсироти, вихованці дитячих будинків, діти з малозабезпечених сімей, які не здатні скористатись платними освітніми послугами.


Система прийому до вищих навчальних закладів (умови та правила прийому)

На відміну від СРСР, в якому існували жорсткі, централізовані і регламентовані на центральному рівні правила вступу, нині вищі навчальні заклади отримали широкі права самостійно встановлювати перелік вступних випробувань та їх форми, порядок зарахування, апеляцій тощо. Система прийому декларується як гласна, прозора та демократична, не допускається жодної дискримінації абітурієнтів за ознаками віку, статі, переконань, але етап прийому до вищого навчального закладу є найвразливішим місцем з точки зору зловживань. Широкі повноваження адміністрації вузу при встановленні правил вступу і формуванні приймальних комісій, залежність вступника від екзаменатора, слабка дієвість апеляцій та остаточний характер рішення приймальної комісії залишають широкий простір для корупції та знецінюють конкурсний відбір.

У правилах прийому зазначаються спеціальні категорії громадян, які мають право на пільги при вступі. Адміністрація навчального закладу може самостійно регулювати порядок вступу таких абітурієнтів, причому політика навчальних закладів, як правило, спрямована на те, щоб обмежити кількість пільг при вступі, наприклад для осіб, що закінчили середню школу з відзнакою.

Критерієм зарахування до вузу, зазвичай, є достатня сума балів, яку абітурієнт має набрати на вступних іспитах і встановлюється залежно від конкурсу. При всіх інших рівних показниках, перевагу надають спеціальним категоріям вступників.