Держава І право українських земель у складі великого князівства литовського та речі посполитої

Вид материала

Документы

Содержание Військова організація Судові органи 2 види церковних судів Запорізькій Січі 5. Характеристика права Земські устави Судебник Великого князя Казимира

Подобный материал:

• Укр землі в складі Речі Посполитої, 42.55kb.
• Українські'землі у складі великого князівства литовського та інших держав друга половина, 56.98kb.
• Програма вступного випробування з історії україни, 430.79kb.
• Держава І право західноукраїнських земель у складі австро-угорської імперії (1772-1918, 3303.83kb.
• Тема Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини, 179.02kb.
• Остання чверть ХVІІІ ст ознаменувалася посиланням експансії Московії щодо Речі Посполитої,, 503.02kb.
• Ентральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава, 145.39kb.
• Радянська державність в Україні 20-30рр підготували студенти І i -го курсу групи пб-24, 256.36kb.
• Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського, 131.77kb.
• З історії боротьби за соборність українських земель, 1072.35kb.

Військова організація

Основою збройних сил Польського королівства і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення – загальнодержавне або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругові; у хоругву входило 200-600 чол. У рушінні були зобов`язані відбувати військову службу усі боєздатні чоловіки, а за Литовським статутом 1588 р. – усі повнолітні особи незалежно від їх станової приналежності. Ухилення від участі у посполитому рушінні каралось конфіскацією майна. Із зростанням фільваркової системи посполите рушіння витісняється найманим військом, яке стає основною частиною збройних сил. Вперше наймане військо було використане у Польщі у 15 ст.; формувалось воно, головно, на час війни. На Сеймі 1562-1563 рр. була прийнята постанова про утворення “кварцяного війська” для оборони південно-східних кордонів, яке утримувалось на відрахування ¼ (“кварти”) доходів держателів королівських маєтків. У 1678 р. з метою збільшення війська Сейм прийняв закон про вибранців, за яким королівські селяни від 20 ланів землі виставляли 1 жовніра (рекрута), який звільнявся від усіх податків та переходив на військову службу з придбаною на власний кошт зброєю і амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основу коронного (королівського) війська становила шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спершу угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман. Прикордонними військами командували польні гетьмани. За Генріковими статутами на час війни гетьман мав право засуджувати солдат до страти, а за заслуги представляти їх до шляхетського звання. Власне військо (піхоту, кіноту, артилерію) мали окремі магнати, які часто володіли оборонними фортецями (у Барі, Кам`янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі). З 14 ст. була введена вогнепальна зброя.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво, гетьманом якого було призначено черкаського і канівського старосту Ю.Вишневецького, при якому перебували його помічник і писар реєстру. При створенні за королівським універсалом 1572 р. реєстр з низових козаків становив 300 чол., у 1578 р. – збільшився до 600 чол. за рахунок “кращих козаків”, які проживали у королівських маєтках; наприкінці 15 ст. – до 1000 чол., у 1625 р. – до 6 тис.чол., притому в Україні було засновано 6 реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, які поділялись на сотні. У 1630 р. козацький реєстр зріс до 8 тис.чол., та у 1635 р. Сейм постановив, що чисельність реєстру не повинна перевищувати 7 тис.чол. Після придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. польський уряд намагався скоротити реєстр і скасувати здобуті реєстровими козаками права і привілеї, про що видав “Ординацію війська Запорізького реєстрового“ 1638 р., за якою верховне керівництво належало коронному гетьману, військову і судову владу над реєстровим козацтвом здіснював замість раніше виборного гетьмана старший комісар, який обирався Сеймом із шляхтичів за поданням коронних гетьманів. Комісару підпорядковувались військові осавули і полковники, які не обирались козаками, а призначались польським урядом із шляхтичів, що мали досвід у військовій справі, а також сотники і отамани, які обирались з козаків, що мали заслуги перед польським урядом. Реєстр складався з 6 тис.чол. і поділявся на 6 полків.

Судові органи

Судова система грунтувалась на залежності суду від адміністрації - майже до кінця 14 ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі – уся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях – спершу удільним князям, а згодом намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам; міські і сільські громади мали свої виборні суди. Князь як найвища судова інстанція розглядав скарги на рішення нижчестоячих судів, а як перша інстанція – справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення у державних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення; іноді він вирішував справи спільно з Пани-Радою, а іноді вона судила без участі князя, і тоді її рішення можна було оскаржити князю, який переглядав справу спільно з нею.

Діяв становий принцип побудови судових установ - представники панівних станів користувались “судом рівних” – магнати і шляхта судились у сеймовому і королівському судах, шляхта підлягала юрисдикції утворюваних нею повітових шляхетських судових органів – земських судів (шляхетських трибуналів). За Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. До земського суду входили суддя, підсудок і писар; на кожну посаду повітові шляхетські сеймики обирали по 4 кандидати із писемних і знаючих право шляхтичів-християн, з-поміж яких Великий князь затверджував по 1 посадовій особі і призначав їх на необмежений строк. На першій сесії судді присягали справедливо судити; сесія земського суду відбувалась тричі на рік і тривала 2 тижін; у своїй діяльності вони керувались, головно, Литовськими статутами. Апеляційною інстанцією щодо земських судів були Коронний чи Литовський (Великого князя) трибунали.

Повітовими судами для шляхти і простого люду були гродські (замкові) суди, в яких головними суддями виступали намісники, воєводи і старости. Суди поділялись на вищі, до яких входили головні судді і представники місцевих феодалів, і які вирішували конкретні справи і були судом 2-ої інстанції; та нижчі, до яких входили намісник головного судді, шляхтич і писар, їх засідання починались щомісячно першого числа і тривали 2 тижні. Гродські суди розглядали справи щодо найтяжчих злочинів усіх вільних людей в разі затримання злочинця на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян, а також виконували вироки і рішення інших судів та здійснювали нотаріальні функції, для чого велись спеціальні “гродські книги”.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який здійснював по повітах провадження щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був підкоморський суд, до якого входили призначені Великим князем підкоморій, коморник - його заступник, мірники, підкоморний писар і копачі. На Правобережній Україні (у Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах) підкоморські суди були запроваджені Литовським статутом 1566 р.

Правосуддя здійснювали також призначені воєводою за поданням земського суду і шляхти возні (дітські). У кожному повіті було кілька возних, головний з яких – генерал. За дорученням земського суду чи за зверненням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри заподіяної шкоди тощо, викликав сторони у суд, за потреби забезпечував явку відповідача чи обвинуваченого до суду.

На початку 16 ст. з`явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду Великого князя, і діяв за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд – роз`їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і за участю засідателів-шляхтичів.

В українських землях існувало 2 види церковних судів: 1. духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; судові функції у них виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита; 2. церковний доменіальний суд – суд церкви як феодала над залежними від неї людьми, який розглядав дрібні цивільні і кримінальні справи селян, що проживали на церковних землях, та справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічну юрисдикцію щодо ченців і підлеглого монастирям населення здійснювали монастирські суди. Єпископи і настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, проживаючого на церковних землях. Аналогічним був феодальний доменіальний суд – одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими залежними людьми. Доменіальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію; ці суди отримували від князя грамоти на право здійснення судочинства.

Щодо міщан королівських і приватних міст судові функції виконували судді, які призначались власниками цих міст, що, по суті, було різновидом доменіального суду. У самоврядних містах судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядала Рада на чолі з бургомістром, а кримінальні – Лава на чолі з війтом; найтяжчі кримінальні справи (убивство, замах на життя шляхтича, згвалтування, розбій, підпал) розглядала магістратська Рада з міським старостою. Староста разом з війтом розглядали справи, у яких стороною виступали міщани і міські жителі. У ратушах судові справи розглядали війт або бургомістр під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди засідали двічі на тиждень; їхнє рішення можна було оскаржити підвоєводі, який виступав судом другої інстанції. Жалувані грамоти містам надавали міщанам право-привілей судитись за магдебурзьким правом. Самоврядними судами були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався за потребою, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги; до нього входили лентвійт (заступник війта), до 4-х бургомістрів, кілька радцв і лавників. Виложений суд діяв під головуванням війта; збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до 2 тижнів; він вирішував майнові спори, розглядав кримінальні і цивільні справи. У містах також діяли цехові суди, де суддею виступав цеховий майстер; вони розглядали дрібні спори між членами цеху у процесі їх трудової дільності – спори про неявку братчиків на раду цеху, про непристойні висловлювання у присутності цехмейстера, про кепкування з праці іншого майстра; тяжчі злочини ремісників розглядали загальні суди міста. Залежно від ступеня провини цеховика цехмейстер карав його грошовим штрафом, короткочасним позбавленням волі, виключенням із цеху. Рішення цехмейстера можна було оскаржити на цехових зборах.

В Україні, головно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні (копні) суди, які були судами сільської громади (територіально об`єднували кілька сіл) і виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. Засідання копного суду відбувались на заздалегідь визначеному місці – коповищі, куди збирались представники селянських дворів – сходаі, мужі, судді копні - 10-20 чол.; право належати до копи мали лише глави сімей, які постійно проживали у даному місці, а їхні дружини, брати і діти запрошувались на засідання копного суду лише як свідки. Запрошувались також селяни сусідніх громад – люди сторонні, які не мали права втручатись у справи, а лише спостерігали за перебігом подій. Засідання копного суду відбувались у присутності представника державної адміністрації – возного, який складав протокол і доповідну у гродський суд для запису рішення в актові книги. Копний суд розгляжав земельні спори між селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Суд призначав покарання у вигляді штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань і навіть страти, але здебільшого застосовував умовні покарання. Копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувались негайно. Іноді копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич, який, поза тим, мав право розгляду справи у гродському суді; та поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Підсудність копних судів поступово звужувалась, і врешті вони були замінені вотчинними (доменіальними) судами феодалів.

Своєрідна судова система існувала у Запорізькій Січі, де судові функції здійснювали усі представники козацької старшини – кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман був найвищою судовою інстанцією, так як зосережував вищу владу над усім запорізьким військом; спершу суд кошового отамана був судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкових полковників, а з середини 17 ст. став вищою апеляційною інстанцією. У найскладніших справах судом першої інстанції іноді виступав увесь кіш. Основні функції у здійсненні правосуддя покладались на військового суддю, який розглядав на основі козацького права і традицій кримінальні і цивільні справи, а найскладніші справи передавав на розгляд кошовому отаману або Військові Раді. Судові повноваження інших козацьких старшин зводились, головно, до виконання окремих доручень: військовий осавул здійснював функції слідчого, наглядав за виконанням судових рішень; курінні отамани часто були суддями по своїх куренях, де розглядали справи козаків куреня і навіть мали право карати їх тілесно; паланкові полковники здійснювали судові функції у межах своєї паланки.

5. Характеристика права

Джерела права

Внаслідок перебування українських земель у складі кількох сусідніх держав в Україні діяли різноманітні джерела права, які грунтувались, передусім, на джерелах права Київської Русі, а саме, на звичаєвому праві і Руській Правді. У цілому правова система оформилась на основі поєднання місцевого звичаєвого права українських земель, яке тривалий час діяло поряд із нормами писаного права, та нормативних актів Польського королівства і Великого князівства Литовського – судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв тощо. Польське право не становило єдиної кодифікованої системи, натомість створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції та норми звичаєвого права, особливого значення набули Генрікові артикули 1572 р. На відміну, у Великому князівстві Литовському було здійснено 2 великі кодифікації – Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та 3 Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., і навіть після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, крім Галичини, продовжували діяти обласні привілеї і Литовські статути, а не польське право.

З кінця 14 ст. почала розвиватись законодавча діяльність литовських князів, які видавали привілеї (з лат. privata – приватний закон), які стосувались спершу окремих осіб чи питань і у письмовій формі підтверджували вже існуючі порядки і звичаї, а згодом почали видаватись групам осіб і навіть станам. Привілеї поділялись на: 1. пожалувані – виділення землі, шляхетського титулу, посади тощо; 2. пільгові – звільняли від сплати податків, підсудності тощо; 3. охоронні – видавались при порушенні чиїхось особистих чи майнових прав. Існували також земські привілеї – про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, які визначали організацію місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, а також містили норми цивільного, кримінального і фінансового права. Багато привілеїв мали загальнодержавне значення – Ягайла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1437 р. – поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам залишати шляхетські маєтки, встановив доменіальні суди над селянами; Олександра 1492 р., 2 привілеї Сигізмунда І 1506 і 1522 рр. Згодом поширились нові назви законодавчих актів – постанови, устави, ухвали.

Окремим джерелом були Земські устави – законодавчі акти для князівств, земель-намісництв, воєводств. Вони стосувались не осіб чи станів, а усієї землі, усього населення, і видавались, головно, при скасуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному Сеймі у Вільні (Вільнюсі) у 1468 р. Він містив деякі запозичення із Руської Правди, звичаєвого права, привілеїв, інших законодавчих актів та складався з 25 статей. Судебник закріплював норми земельного, кримінального і судового права та стосувався порушень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами.

І Литовський Статут (Старий) був прийнятий при Сигізмунді І на Вальному сеймі у 1529 р. як виключно світський кодекс, і юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного устрою. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди, звичаєвого (українського, білоруського і литовського) права, окремих положеннях польських і німецьких судебників, у т.ч. Саксонського Зерцала, та поширювався на усе населення держави незалежно від станової приналежності, зокрема, закріплював отримані за привілеями права шляхти, яку зрівнював в єдиний стан, та водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю. Він складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного ужитку.

Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання про його перегляд. Для розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (5 католиків і 5 православних) – радників маршалкових, урядників земських, хорунжих та інших шляхтичів, а також чужоземних докторів права. Статут було затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність лише з 1566 р.; так як ця редакція з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, він називається також – Волинський. За рівнем кодифікаційної техніки він перевершував І Статут; поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-економічні і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів, встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із польським. За дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на чолі з литовським підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий), що був затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту, щоправда, у приєднаних до Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості селян.

Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-українською мовою, а на початку 17 ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв, привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої чверті 19 ст.

Значного поширення в українських землях набуло магдебурзьке право у вигляді збірників німецького права у польському перекладі; це, передусім, “Статті магдебурзького права”, видані Бартоломеєм Троїцьким у 1556 р., після чого він видав ще 5 книг, присвячених різних розділам міського права, і які вважались офіційною інтерпретацією магдебурзького права. Містам магдебурзьке право надавалось грамотами чи привілеями.

До джерел права належало і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви в українських землях були кормчі книги, зокрема збірник церковного права “Номоканон”, та церковні устави князів Володимира і Ярослава (“Сувій Ярослава”). Найвідомішою католицькою кодифікацією, що діяла у Великому князівстві Литовському, був “Звід канонічного права” 1532 р. Частково містили норми церковного права привілеї польських королів Сигізмунда І 1511 р. і Стефана Баторія 1588 р.

Джерелами права були також міждержавні договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.

Особливим джерелом права були гетьманські (Військові) артикули, які видавались у Великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій; вони були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв козацтва; його визнавав польський уряд і навіть після приєднання України до Росії царська грамота 1654 р. надала Запорізькому війську право судитись за власним давнім правом. Норми звичаєвого права Запорізької Січі закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, порядок діяльності судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.