Зміст а. Основи теорії держави

Вид материалаДокументы

Содержание


Б. основи теорії права
Соціальні норми діляться на види
Поняття та ознаки права
Право характеризується такими ознаками
3. Спільні і відмінні ознаки права та інших соціальних норм
Спільні риси права та інших соціальних норм
Відмінні риси права та інших соціальних норм
4.Функції права
Охоронна функція права має такі прояви
5.Поняття та елементи системи права
6.Загальна характеристика основних галузей права україни
Адміністративне право
Цивільне право
Кримінальне право
Трудове право
Земельне право
Цивільно—процесуальне право
Виправно—трудове право
7. Норма права. види та структура норм права
1. За функціональною спрямованістю норми права ділять­ся на
...
5   6   7   8   9   ...   32

Б. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРАВА




  1. ПРАВО У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ


Кожне суспільство потребує соціального регулювання, тобто впо­рядкування суспільних відносин та цілеспрямованого впливу на людсь­ку поведінку. Таке регулювання здійснюється за допомогою соціаль­них норм.

Соціальні норми це правила поведінки, що поширюються на певні групи людей, регулюють суспільні відносини та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Основні соціальні норми класифікують у залежності від їх змісту та способів встановлення і забезпечення.

Соціальні норми діляться на види:

норми права, які встановлюються чи санкціонуються і охоро­няються державою;

мораль — норми, що склалися під впливом громадської думки у зв'язку з уявленнями про добро, зло, правду, справедливість і т. д.;

звичаї— норми, що склалися історично і в результаті багатора­зового повторення увійшли у звичку;

корпоративні норми, тобто норми громадських організацій, які держава визнає або навіть надає їм обов'язкового характеру;

релігійні норми, тобто норми, що регулюють поведінку людей, посилаючись на існування тих чи інших надприродних сил.

Право є складовою частиною системи соціальних норм, хоч і має свої суттєві особливості. Всі соціальні норми повинні діяти в єдиній системі, яка є внутрішньо несуперечлива і узгоджена.

  1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВА


Право це система загальнообов'язкових, формально визначе­них, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та ви­ступають регулятором суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

нормативний характер, тобто право складається з норм як загальнообов'язкових правил поведінки, що визначають пра­ва, обов'язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів; — загальнообов'язковий характер, тобто дія норм права поши­рюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконувати­ся ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

системний характер, тобто право — це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, вико­нує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права;

формальна визначеність норм права, тобто зміст норм пра­ва чітко визначений і формально закріплений у тексті певно­го правового документа;

право сформульоване у вигляді юридичних прав та обоє 'язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.;

право виражає волю держави, тому забезпечується при по­требі силою державного примусу.

Право як соціальне явище становить єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Об'єктивне право це система загальнообов'язкових норм по­ведінки, яка існує незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

Суб'єктивне право це закріплена правовими засобами мож­ливість здійснювати певні дії, вимагати дій від інших суб'єктів та зверта­тися до держави за захистом порушених прав.


3. СПІЛЬНІ І ВІДМІННІ ОЗНАКИ ПРАВА ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ


Необхідною умовою стабільного функціонування суспільства є на­явність цілісної системи соціальних норм, в рамках якої гармонійно доповнюють одні одних норми права та інші соціальні норми. Як один з видів соціальних норм, право має спільні та відмінні з іншими нор­мами риси.

Спільні риси права та інших соціальних норм полягають у тому, що:

— вони відображають загальнолюдські цінності;

— мають спільну економічну та політичну основу;

— джерелом їх є народ;

— всі норми здійснюють функцію регулятора суспільних відносин.

Відмінні риси права та інших соціальних норм помітні з огляду на такі ознаки:

1) за походженням. Норми права утворюються, переважно, орга­нами держави і безпосередньо після прийняття стають обов'язко­вими. Інші соціальні норми утворюються під впливом громадської

думки, уявлень людей і стають значимими тільки після того, коли їх усвідомить велика група людей;

2) за сферою дії— норми права регулюють тільки найважливіші суспільні відносини, які до того ж піддаються зовнішньому контролю. Соціальні норми можуть регулювати і вужчу сферу суспільних відно­син, у т. ч. тих, що не піддаються контролю ззовні;

3) за ступенем деталізації— норми права є деталізованими пра­вилами поведінки, які чітко встановлюють права, обов'язки та відпо­відальність суб'єктів, а інші соціальні норми є, переважно, недеталі—зовані і виступають як загальні принципи;

4) за формою вираження — норми права фіксуються у спеціаль­них державних юридичних актах, а інші соціальні норми, як правило, не фіксуються у письмових документах;

5) за способом забезпечення — норми права забезпечуються дер­жавним примусом, а інші соціальні норми — силою громадської дум­ки, переконанням, виключенням з громадської організації тощо.


4.ФУНКЦІЇ ПРАВА


Функції права це основні напрями його впливу на суспільні відносини.

Основними функціями права є регулятивна та охоронна.

Регулятивна функція права полягає у закріпленні в нормах пра­ва бажаної поведінки суб'єктів. Вона ділиться на регулятивну дина­мічну та регулятивну статистичну функції.

Регулятивна динамічна функція права передбачає, що в нор­мах права закріплюються бажані моделі поведінки людей. Наприклад, норми цивільного права закріплюють право приватної власності, а це, в свою чергу, стимулює розвиток підприємництва.

Регулятивна статистична функція права полягає в тому, що норми права закріплюють ті відносини, що вже фактично склалися. Наприклад, перші нормативно—правові акти та Конституція закріпили основи державного і суспільного ладу України.

Охоронна функція права полягає в тому, що норми права за­кріплюють одні суспільні відносини і витісняють інші. Охоронна функція спрямована на припинення і попередження протиправної поведінки.

Охоронна функція права має такі прояви:

— заборона на здійснення протиправних діянь;

— встановлення юридичних санкцій за вчиненя протиправних діянь;

— безпосереднє застосування юридичних санкцій до осіб, що здійснили правопорушення.


5.ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ПРАВА


Правознавство розрізняє поняття «правова система» та «си­стема права».

Правова система включає всі правові явища даного суспільства, в т. ч. систему права, систему законодавства, правовідносини, право­свідомість, правову культуру, правопорядок, законність і т. д.

Система права— це внутрішня структура права певної держави, яка включає галузі, інститути та норми права.

Основою поділу права на ці групи і в першу чергу — на галузі ви­ступає предмет правового регулювання та метод правового регулю­вання.

Предмет правового регулювання це сукупність якісно одно­рідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами (на­приклад, майнові відносини, відносини в сфері державного управлін­ня і т. д.).

Метод правового регулювання це сукупність засобів і ме­тодів впливу права на суспільні відносини.

Основним елементом системи права є галузь права.

Галузь права це сукупність правових норм, що становлять са­мостійну частину системи права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом.

Інститут права це група норм певної галузі чи підгалузі пра­ва, яка регулює один конкретний вид суспільних відносин. Наприклад, інститут власності у цивільному праві. Інститути права бувають внут­рігалузеві (всі норми належать до однієї галузі) та міжгалузеві (містять норми, що належать до різних галузей).


6.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА УКРАЇНИ


Основні галузі сучасного права України:

Конституційне право регулює форму правління, форму держав­ного устрою, порядок формування та компетенцію органів держави, основи правового положення громадян.

Адміністративне право регулює відносини у сфері виконавчо—роз­порядчої діяльності, тобто організацію і порядок у системі державно­го управління суспільством і в самих державних органах. Адміністра—

тивне право встановлює поняття адміністративного правопорушен­ня, види адміністративних стягнень і порядок їх накладення.

Цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті не—майнові відносини (наприклад, відносини купівлі—продажу, захист честі та гідності тощо).

Кримінальне право встановлює, які діяння є злочином, називає види злочинів та покарання, що застосовуються до осіб, які ці злочини здійснили.

Сімейне право регулює порядок укладення і розірвання шлюбу, права і обов'язки подружжя, взаємовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування і т. д.

Трудове право регулює відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою з приводу укладення і розірвання трудового договору, умови роботи і оплату праці, порядок розгляду трудових спорів.

Земельне право регулює відносини між державою та суб'єктами різних форм власності на землю.

Фінансове право регулює порядок формування і розподілу Дер­жавного бюджету, податкову систему.

Цивільно—процесуальне право регулює відносини, що виникають під час розгляду судами цивільних, трудових, сімейних та деяких інших справ.

Кримінально—процесуальне право регулює відносини, що виникають у процесі попереднього розслідування та розгляду судами криміналь­них справ.

Виправно—трудове право регулює відносини, що виникають при виконанні кримінальних вироків.

Існують й інші способи поділу системи права в Україні на галузі, тому що відбувається процес становлення нових галузей права (на­приклад, підприємницького).


7. НОРМА ПРАВА. ВИДИ ТА СТРУКТУРА НОРМ ПРАВА


Норма права це загальнообов'язкове формально вираже­не правило поведінки, встановлене суспільством чи державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладання на них юридичних обо­в'язків.

1. За функціональною спрямованістю норми права ділять­ся на:

регулятивні (правоустановчі), що встановлюють права та обов'язки суб'єктів;

правоохоронні, що регламентують засоби юридичної відпо­відальності за порушення прав та обов'язків, які встановлені регулятивними нормами.

2. За предметом правового регулювання (за галузями права) —на норми конституційного, адміністративного, цивільного та інших га­лузей права. У свою чергу, галузеві норми права діляться на дві групи: матеріальні, що встановлюють бажане правило поведінки, права та обов'язки суб'єктів, та процесуальні, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав та обов'язків, встановлених матері­альними нормами права.

3. За функціональним призначенням норми права поділяються на відправні та норми—правила поведінки.

3.1. Відправні норми, в свою чергу, діляться на:

норми—начала, які закріплюють основні положення, на яких базується державний та суспільний устрій;

норми—принципи, які закріплюють вихідні, основні принципи права;

установчі норми, які містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання;

норми—дефініцЇЇ, що містять повні чи неповні визначення пев­них правових категорій та понять.

3.2. Норми—правила поведінки безпосередньо регулюють пове­дінку людей та суспільні відносини і діляться на такі групи:

З точки зору правових приписів:

зобов'язуючі, що закріпляють обов'язки суб'єктів;

забороняючі, що містять заборону на здійснення тих чи інших Дій;

уповноважуючі, що наділяють суб'єктів певними правами.

За формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів:

імперативні (категоричні), що однозначно закріплюють пе­релік прав і обов'язків і не допускають жодних відхилень;

диспозитивні, що встановлюють права і обов'язки, але за по­годженням суб'єктів ці права і обов'язки можуть доповнюва­тися;

рекомендаційні, що встановлюють бажану, але не обов'язкову поведінку.

Існують й інші способи класифікації норм права.

Структура правової норми це її внутрішня будова, яка вклю­чає взаємозв'язані елементи і яка обумовлена тими суспільними відносинами, які регулює дана норма.

Основними елементами правової норми є:

— гіпотеза;

— диспозиція;

— санкція.

Гіпотеза вказує на ті фактичні обставини, за наявності яких реалі­зується дана норма права, а також на коло осіб, до яких ця норма права звернена.

Диспозиція містить права і обов'язки учасників правовідносин, тобто саме правило поведінки.

Санкція вказує на наслідки, як правило несприятливі, які наста­ють внаслідок порушення диспозиції.




8.ДЖЕРЕЛА ПРАВА


Джерело права це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

У правознавстві розрізняють такі види форм (джерел) права:

Правовий звичай це неписане правило поведінки людей, яке склалося історично і внаслідок багаторазового застосування набуло обов'язкового характеру. Як правило, держава визнає, тобто санкціо­нує, правові звичаї, і ця обставина відрізняє їх від інших звичаїв. У європейській континентальній системі права правові звичаї не є по­ширеними, але у Великій Британії до цього часу вони займають по­мітне місце серед інших джерел права, зокрема у державному та ци­вільному праві.

Судовий прецедент це форма права, яка полягає у тому, що рішення вищої судової інстанції набуває обов'язкового значення при розгляді в подальшому аналогічних справ як даною інстанцією, так і нижчестоящими судами. Діє у рамках англо—саксонської системи пра­ва, переважно у США. Поряд з прецедентом у цій системі діють також закони.

Нормативно—правовий договір це угода двох чи більше суб'єктів, спрямована на встановлення прав, обов'язків та відпові­дальності за невиконання даного договору.

Нормативно—правовий акт це письмовий юридичний документ компетентного державного органу, який містить загальнообов'язкові нор­ми, які забезпечуються державою і спрямовані на врегулювання суспіль­них відносин.

Нормативно—правовий акт як основне джерело права в Україні та інших країнах континентальної Європи ділиться на закон та підзаконний акт.

Закон це нормативно—правовий акт вищого представницького органу держави або безпосередньо народу, який регулює найбільш важливі і загальні суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості населення і має вищу юридичну силу щодо інших норма­тивно—правових актів.

Розрізняють Конституцію як основний закон держави, конституційні закони та звичайні закони.

Підзаконні нормативно—правові акти —це акти, прийняті ком­петентними державними органами чи іншими, уповноваженими дер­жавою, суб'єктами на підставі закону, відповідно до нього і з метою його виконання (укази, постанови, розпорядження тощо).

Підзаконні акти поділяються на:

— центральні;

— відомчі;

— місцеві (регіональні);

— внутріорганізаційні.

Більш детальний матеріал про джерела права.

9. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА


Законодавство це система всіх чинних нормативно—правових актів даної держави. Іноді термін «законодавство» вживають у вужчо­му розумінні — лише як систему законів.

Законодавство і право співвідносяться як зміст і форма, тобто за­конодавство є основною формою вираження права.

Розрізняють вертикальну та горизонтальну структуру законодав­ства.

Горизонтальна структура законодавства передбачає його поділ на галузі.

Галузі законодавства це великі об'єднання нормативно—пра­вових актів, які характеризуються єдністю змісту та форми.

Вертикальна структура законодавства визначає юридичну си­лу нормативно—правових актів і пов'язується з місцем конкретного суб'єкта правотворчості у системі правотворчих органів у цілому.

Нормативно—правові акти потребують постійного впорядкування, яке здійснюється у процесі систематизації.

Систематизація нормативно—правових актів це впорядку­вання і вдосконалення нормативно—правових актів, зведення їх у внут—рішньонесуперечливу систему.

Розрізняють два основні види систематизації:

— кодифікацію;

— інкорпорацію.

Кодифікація це спосіб систематизації, в процесі якого здійс­нюється якісна переробка змісту нормативно—правових актів і резуль­татом є прийняття нового акта як правила кодексу.

Інкорпорація це об'єднання нормативно—правових актів у збірни­ки за хронологічним, тематичним, алфавітним чи іншим принципом без втручання у їх зміст.

У деяких правових системах застосовується такий вид системати­зації, як консолідація.

Консолідація це видання з кількох нормативно—правових актів нового об'єднаного (консолідованого) акта.


10. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ПРАВОВІДНОСИН


Ті відносини, які виникають у суспільстві між окремими людьми, їх колективами та суспільством у цілому, є суспільними відносинами. Вони можуть існувати у вигляді політичних, моральних, економічних, релігійних, правових та інших відносин.

Правовідносини— це суспільні вольові відносини, які виникають на основі норм права, учасники яких пов'язані взаємними юридични­ми правами та обов'язками, дотримання котрих забезпечується мож­ливістю державного примусу.

У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

1. Зміст правовідносин, який включає суб'єктивні юридичні права та обов'язки учасників правовідносин.

Суб'єктивне юридичне право це передбачена нор­мою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов'язками інших, зобов'яза­них суб'єктів. Суб'єктивне право включає три можливості (правомочності):

здійснювати певні дії;

вимагати певних дій від зобов'язаного суб'єкта;

вимагати відновлення порушеного права.

Суб'єктивний юридичний обов'язок це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов'язаного суб'єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб'єкта, що забезпечується можливістю застосування держав­ного примусу.

Суб'єктивний юридичний обов'язок включає:

здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб 'єкта;

утриматися від певних дій;

переносити санкції держави.

2. Суб'єкти правовідносин це їх учасники, які є носіями суб'єктив­них юридичних прав та обов'язків.

Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти пра­ва повинні володіти такою властивістю, як правосуб'єктність, що включає правоздатність та дієздатність.

Правоздатність це обумовлена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні юридичні права та обов'яз­ки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а при­пиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.

Дієздатність це обумовлена нормами права здатність суб'єкта власними діями набувати і здійснювати суб'єктивні юри­дичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов'язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народжен­ня, а залежить від ряду обставин, у першу чергу — віку та стану психічного здоров'я.

Будь-який суб'єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи дієздатності, або може позбавлятися дієздат­ності у випадках і в порядку, встановленому законом.

Інколи до складу правосуб'єктності включають також делік—тоздатність.

Деліктоздатність це здатність суб'єкта нести юридич­ну відповідальність за вчинені ним правопорушення.

3. Об'єкти правовідносин це матеріальні, духовні та інші соці­альні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов'язки.

Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.

Юридичний факт це передбачені гіпотезою правової норми конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зок­рема, за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії.

Юридичні поди— це юридичні факти, що виникають, роз­виваються та припиняються незалежно від волі суб'єктів пра­вовідносин.

Юридичні дії факти, що виникають внаслідок вольової діяльності суб'єктів.

Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують норм права, та неправомірні, які порушують норми права.

Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юри­дичні вчинки.

Юридичний акт це правомірна дія суб'єкта, яка здійснюєть­ся з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору купівлі—продажу).

Юридичний вчинок— правомірна дія суб'єкта, що не має спеціальної мети спричинити юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу).


11.ПОНЯТТЯ І СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ


Правопорушення це суспільне шкідливе чи небезпечне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке посягає на суспільні відносини, що охороняються законом.

Ознаки правопорушення:

суспільна шкідливість чи небезпечність, яка виявляється в тому, що правопорушення посягає на суспільні відносини, що охороняються законом;

правопорушенням може бути тільки діяння (тобто дія чи без­діяльність), але не думки чи почуття;

винність діяння виявляється у психічному ставленні особи до самого діяння. Винність виявляється у формі умислу чи необе­режності. При умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При необережності суб'єкт передбачає негативні наслідки вчин­ку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпевненість), або не передбачає можливості настання цих наслідків, хоча міг і повинен був це зробити (недбалість). — протиправність діяння передбачає, що цим діянням повин­на бути порушена конкретна норма права, що міститься в пев­ному нормативно—правовому акті;

деліктоздатність суб'єкта правопорушення передбачає, що він за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки.

За ступенем суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушен­ня діляться на злочини та проступки.

Злочин це передбачене кримінальним кодексом суспільне не­безпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом зло­чину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституцій­ний устрій України.

Проступок— це суспільне шкідливе діяння, що посягає на окремі сторони суспільних відносин.

Проступки діляться на такі види:

цивільні (порушуються майнові та особисті немайнові відноси­ни, що регулюються переважно цивільним правом);

адміністративні (посягають на громадський чи державний порядок, відносини в сфері державного управління, права гро­мадян, що регулюються переважно адміністративним правом);

дисциплінарні (пов'язані, переважно, з порушенням трудової чи навчальної дисципліни).

Склад правопорушення включає чотири елементи:

— об'єкт;

— суб'єкт;

— об'єктивну сторону;

— суб'єктивну сторону.

Об'єктом правопорушення є будь-які суспільні відносини, які охороняються правом.

Суб'єктом правопорушення є деліктоздатна особа.

Об'єктивна сторона правопорушення включає час, місце, об­ставини вчинення правопорушення, саме правопорушення, його нега­тивні наслідки та причинно—наслідковий зв'язок між правопорушенням та його наслідками. Об'єктивна сторона описує, як здійснене правопо­рушення.

Суб'єктивна сторона правопорушення включає вину право­порушника, мотиви та мету вчинення правопорушення. Суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

Правопорушенням є тільки те діяння, яке містить всі ознаки та елементи складу правопорушення.


12.ПОНЯТТЯ, ЦІЛІ І ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ


Правопорушення тягне за собою правові наслідки у вигляді юри­дичної відповідальності.

Юридична відповідальність це вид соціальної відповідаль­ності, який полягає у застосуванні до правопорушника заходів впливу, які визначені санкцією правової норми і полягають у позбавленні його матеріальних, духовних чи особистих благ.

Ознаки юридичної відповідальності:

зовнішній характер, тобто накладення юридичної відповідаль­ності зовнішньою щодо правопорушника силою, як правило уповноваженим державним органом;

застосовується лише за правопорушення, що вже вчинене. Факт вчинення правопорушення є єдиною підставою юридич­ної відповідальності;

у нормах права чітко визначені вид і обсяг юридичної відпові­дальності, а також процедура її накладення.

Як правило, юридичну відповідальність поділяють на види у за­лежності від виду вчиненого правопорушення, тобто на кримінальну, адміністративну, цивільну та дисциплінарну відповідальність.

Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочинів, тобто найбільш суспільне небезпечних правопорушень, що передба­чені кримінальним законом. Застосовується лише судами і передба­чає такі жорсткі заходи, як позбавлення волі на певні строки, ви­правні роботи, арешт і навіть довічне позбавлення волі.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адмі­ністративних проступків, перелік яких містить, насамперед, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Застосовується судами та іншими органами державного управління до осіб, що не підпоряд­ковані їм по службі.

Цивільна відповідальність настає за порушення зобов'язань, що випливають з закону чи договору. Як правило, полягає у повному відшкодуванні завданої шкоди, накладенні штрафу і т. д.

Дисциплінарна відповідальність встановлюється адміністра­цією підприємств, установ, організацій за вчинення дисциплінарних проступків, як правило порушення правил внутрішнього розпорядку.

Різноманітність видів юридичної відповідальності передбачає різноманітність цілей, які вони виконують.

Наприклад, цілями кримінальної відповідальності є виправлен­ня і перевиховання засуджених, попередження здійснення нових пра­вопорушень з боку засудженого та з боку інших осіб. А основними цілями цивільно—правової відповідальності є поновлення втрачених прав та відшкодування збитків.


13. ЗАКОННІСТЬ, ЇЇ ПРИНЦИПИ І ГАРАНТІЇ


Законність це такий правовий режим у державі, за якого діяльність усіх державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюєть­ся відповідно до вимог закону. Законність є невід'ємним елементом демократії.

Основними умовами законності є:

наявність системи законодавства, що відображає волю та інтереси більшості населення і спрямоване на забезпечення прав людини;

високий рівень правової культури населення, тобто повага до права і прагнення суб'єктів правовідносин діяти у встановлених правом межах;

наявність гарантій, за допомогою яких у суспільстві підтри­мується, а в разі потреби — відновлюється законність.

Гарантії законності це система засобів і умов, за допомогою яких держава забезпечує здійснення вимог законності. У право­знавстві розрізняють загальні та спеціальні гарантії законності.

Загальні гарантії— це економічні, політичні, ідеологічні, соці­альні, моральні та інші засоби та умови, в яких функціонує правова система та підтримується правопорядок.

Правопорядок це така реалізація правових норм, при якій діяльність суб'єктів права є правомірною. Загальні гарантії законності забезпечуються політичною та економічною системами суспільства.

Спеціальні гарантії— це спеціально—юридичні засоби і умови, які реально забезпечують вимоги законності. До спеціальних гарантій законності належать:

— ефективна робота правотворчих та правозастосовчих органів;

— попередження, виявлення та припинення правопорушень;
  • невідворотність юридичної відповідальності тощо.