Юрій Щербак Причини І наслідки роман

Вид материала

Документы

Содержание Розділ восьмий

Подобный материал:

• Причини та наслідки вживання наркотичних речовин підлітками, 84.94kb.
• Уласа Самчука "Марія", 188.25kb.
• Юрій Щербак Оповідання аве марія, 1797.63kb.
• Юрій Щербак Як на війні повість, 1923.97kb.
• Небезпеки в сучасному урбанізованому середовищі План, 184.78kb.
• Завдання для дпа основи ринкової економіки блок І. Економічна теорія, 671.75kb.
• Україна канада, 63.59kb.
• Вишукувальні роботи для будівництва, 90kb.
• Перелік робіт провадження господарської діяльності у будівництві, пов’язаної із створенням, 97.13kb.
• Г. В. Шелест Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті, 455.78kb.

Розділ восьмий


І


А через три дні захворів Роман Поплавський.

Ішла одинадцята година ночі, й Ліда вже збиралася йти від Жадана: боялася залишати на ніч дочку саму. Але він не відпускав, просив ще трохи побути. Лежав, міцно пригорнувши її до себе, втративши відчуття їхньої окремішності, бо тепер усе було спільне — їхні тіла й душі, слова і думки. Ліда пошепки, на вухо, розповідала йому історію свого життя й одруження, коли у двері хтось неголосно, але рішуче постукав. Вони замовкли. Ліда полохливо притиснулась до нього, мовби шукаючи прихистку. Жадан вирішив не відповідати — може, хтось помилився номером? Але стук повторився, був довший і голосніший.

— Не пускай нікого сюди, — прошепотіла Ліда. — І не вмикай світла.

Вона пірнула під ковдру, як мишка, і йому стало смішно.

— Хто там? — спитав, ледве стримуючи сміх.

— Євгене Петровичу, це з лікарні. Відчиніть, будь ласка.

Він трохи прочинив двері. Побачив знайому ще з осені медсестру Марусю, яка працювала тепер у відділенні. Стояв, загорнувшись у жовте плюшеве покривало; уявив усю недоладність і дикість свого вигляду. Наче буддійський монах, подумав. Чортзна-що.

— Бадяк просить, щоб ви прийшли негайно. Захворів Поплавський.

— Що?! Поплавський?

— Так.

— Що з ним?

— Бадяк казав, щось незрозуміле. Просив вас прийти.

— Зараз прийду. А чому не подзвонили?

— Та у вас телефон не працює. — Маруся пом'ялася трохи й сказала: — А ще Бадяк просив передати, щоб Лідія Василівна теж прийшла. Там з переломами мужчину привезли, треба робити операцію, він сам не впорається...

— Добре, — буркнув Жадан, зачиняючи двері. Служба інформації в цьому містечку поставлена непогано. Підійшов до письмового стола, намацав у темряві телефон. Трубка лежала поруч. Ліда поклала, подумав він. Відчай охопив його. Поплавський... Телефон відключити можна. Смерть — ні. Невже це сказ? Невже такий короткий інкубаційний період? Сім днів. Все може бути, бо може бути все.

Коли він прибіг у відділення (Ліда мусила хоч на кілька хвилин заскочити додому), біля ліжка Поплавського вже стояли Огородник, Бадяк, завідуюча інфекційним відділенням і лікар-невропатолог. У палаті горіло світло, стривожені хворі не спали, розуміючи, що діється щось незвичне. Поплавський весь горів, температура сорок, він марив і стогнав.

— Неврологічний статус? — спитав Жадан.

Лікар-невропатолог стенула плечима:

— Болі в голові і ділянці носа. Більше нічого.

— Гідрофобії немає?

— Давали пити чай... начебто п'є.

— Негайно переводимо в ізолятор, — сказав Жадан. — Можливо, грип. А можливо...

— Що матері скажемо? — спитав Огородник.

— Що грип, — сказав Жадан, бажаючи сам повірити в це, та не повірив: болі в місці укусу не обіцяли нічого доброго. І почав проклинати себе за те, що не дав цьому хлопцю метафену. Але тоді препарату не вистачило б для Надії і Григора Моргунів.

Поплавського перевели в ізолятор інфекційного відділення, туди, де помер Чорнодуб. Літня жінка-санітарка, що приходила восени до Жадана і весь час злякано обмацувала тоді свою шию, була тепер у масці й гумових рукавичках. Підвела Поплавського до ліжка, дбайливо підгорнула подушки.

— Лягай, синочку, бідненький ти мій, де це на тебе взялося, ось так, ось так, обережно. Зараз я тобі чайку дам, з ложечки тебе напуватиму...

Але Поплавський відмовився, простогнав тільки, що голова болить, і заснув.

— Може, менінгіт? Як ускладнення від укусу? — висловив припущення Жадан.

— Менінгіальних знаків поки що нема, — сказала лікар-невропатолог. — Почекаємо до ранку.

У Жадана залишалося тільки чотири ампули метафену, і він гарячково вирішував: що робити? Якщо це сказ, то метафен не допоможе. Тобто не існувало ніякої теоретичної можливості. Але... Може, існує можливість позарозумова, ірраціональна? Якщо забрати ці ампули у Моргунів, вони отримають неповний курс... Це небезпечно. Всі холодні раціональні міркування були проти того, щоб дати Поплавському метафен. Однак Жадан, дивуючись собі, безглуздю свого вчинку, лаючи себе за це, наказав ввести дві ампули метафену Поплавському негайно. А дві вранці.

Спати влаштувався в ординаторській інфекційного відділення, але майже не спав, бо щогодини схоплювався, йшов у палату до Поплавського, який перебував у тяжкому забутті, з ординаторської кімнати добре було видно вікна операційної хірургічного відділення, які світилися цілу ніч. Там працювала Ліда. Хірургом вона стала випадково, під впливом свого колишнього чоловіка, що був набагато старший за неї й викладав хірургію в їхній групі. Цей самовпевнений серцеїд (чомусь Жадан уявляв його схожим на Бадяка) дуже швидко обкрутив наївну, романтичну студентку; але спалах її першого кохання минув так само швидко: коли почали до неї приходити жінки з усієї Львівщини й Підкарпаття, яких ошукав її чоловік, за ніч приємності наобіцявши бозна-чого, і жінки ці тепер вимагали від неї (сиділа з малою дочкою вдома, а чоловіка вічно не було) львівської прописки, аліментів, співчуття (вона їм співчувала, так само як і собі), повернення рожевих сподівань, сімейного затишку й втраченої дівочої цноти. Ліда перестала пускати до себе чоловіка, розлучилася з ним, замкнула кімнату, відокремилася, але як відокремитись, коли він продовжував жити поруч, у сусідній кімнаті. І тепер почалася нова мука: стали приходити не ті, з ким він був у минулому, а ті, хто мріяв піти з ним у майбутнє, претендентки на його сливові очі, на його масну усмішку, на його гроші (він безсоромно брав хабарі з хворих за те, що влаштовував їх до інститутської клініки), на його високе, огрядне тіло кабана-запліднювача. І ці претендентки, ці нові його жертви з того вічного і дедалі більшого племені самотніх жінок, знайомилися з Лідою. Вона намагалася знайти в їхніх очах крихту зніяковіння чи сорому перед нею. Та де там! Розміняти квартиру не вдавалося — чоловік не хотів, він усе ще сподівався, що Ліда заспокоїться, звикне до такого неміщанського, як казав, життя, повернеться до нього, бо час від часу, п'яний, він падав перед нею на коліна, каявся в гріхах, просив прощення й казав, що тільки її в цілому світі кохає; так проминуло чотири страшні роки, коли Ліда прокляла все, що є в чоловічому племені сильного й життєлюбного, і свою професію хірурга теж прокляла, бо їй здавалося, що майже всі її колеги-хірурги мазані одним миром з її чоловіком. Коли у Старій Митниці померла її тітка, залишивши у спадщину півбудиночка, Ліда, не вагаючись, переїхала сюди.

Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, — і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті — щастя першого і, можливо, останнього кохання — зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.

Він подумав, що його біль від згадок про Олю — як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься — фантомні болі.

...Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.

Поплавський марив — і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.

— Лейтенант, лейтенант! — кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. — 3 гори б'ють духи!¹ Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди... Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота... гади... тримайтеся, Серього, Серього... це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо... мамочко!


¹ Духи, душмани — афганські контрреволюціонери.


Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.

— Синочку... синочку, не можна так... страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, — повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя — тільки очі блищали, — та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться...

Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.

— Де я? — спитав. — Що зі мною? Де мати?

— Ти в лікарні, — відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. — Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?

— Хочу,

— А пити?

Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.

— Хочу.

Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім... Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.


II


Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.

— Ви до мене? — спитав він.

Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.

— Я вас слухаю, — сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.

— Це правда... що з Ромою... що сказився він?

— Хто вам сказав?

— Це правда?

— Ви ким йому доводитесь? — спитав Жадан, спохмурнівши.

— Мені сказали, що ви професор... що з Києва... і що все знаєте... Це небезпечна хвороба?

— Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?

— Я... я... ми любимо одно одного... збираємось одружитись...

— Тобто наречена? — так, наче сидів в якійсь бюрократичній установі, тупо допитувався Жадан, намагаючись відтягнути час, коли доведеться сказати правду.

— Я дуже за Рому хвилююсь. — Жаданові здалося, що іній встелив її очі, бо з волошкових вони стали світло-сірими. Хоча, можливо, вся справа була в сонці, яке знову почало свою сліпучу роботу над Старою Митницею.

— Становище дуже серйозне. Треба бути готовим до всього. — Він повернувся, щоб іти, щоб не дивитися більше у вічі цій чистій дівчині, але вона міцно схопила його за рукав халата.

— Стійте. Професоре, скажіть правду... тільки все. Я мушу знати... Може, треба якісь ліки? Я дістану, ви не думайте... В мене дядько в області, в облспоживспілці працює, він усе може. Торік матері дістав ліки дефіцитні... глівенол називаються.

Який же це дефіцит, подумав Жадан, вириваючи руку, але вперте дівча не відпускало його. Не породжуйте безпідставних надій — знову в його пам'яті спливли слова професора Сокол. На щастя, в коридорі нікого не було. Він зупинився.

— Він помре післязавтра. У нього сказ.

— Що? — скрикнула дівчина, й лице її стало гнівним, а очі почорніли. — Ви... ви... брешете! У вас самих сказ... Він абсолютно нормальний. Абсолютно! Розумієте це? Якщо хочете знати, вчора я була в нього, хоч мене не пускали. В мене подруга тут працює, я з нею домовилась. Він абсолютно нормальний. Як ви смієте вигадувати таке! Рома сміявся, жартував... ми... ми з ним... Як вам не соромно. Хіба можна бути таким жорстоким?

— Ну, чого ви мене мучите? Я хочу помилитися. Мрію. По-ми-литися. Вам ясно? Це той випадок, коли я хочу бути брехливим пророком... І коли так буде — плюньте мені межи очі, я витруся й буду щасливий, що помилився. Я не хочу відбирати у вас надію, але й не маю права брехати.

Рум'янці зникли з її обличчя, стояла приголомшена, все ще не вірячи йому.

— Як це так — післязавтра? Що? Труна? Могила? Так швидко? Післязавтра... Дозвольте мені з ним побачитись.

Правилами інфекційних відділень таке категорично заборонялось.

— Дозвольте, — наполягала дівчина. — Це дуже важливо.

Післязавтра, подумав він. Завтра він втратить свідомість.

— Дозволяю, — сказав Жадан, почувши, наче здаля, свій далекий і мертвий голос.

Вийшов на подвір'я в самому халаті, не відчуваючи морозу, не розуміючи ні зблисків снігу в заметах, що оточували інфекційне відділення, ні цвірінькання горобців, що зібралися біля старого лікарняного коня, запряженого у воза, на якому розвозили бідони з їжею, не думаючи ні про що — ні про які особисті чи службові справи, наче після спалаху наднової потрапив у страшну гравітаційну зону повної зупинки часу й всіх почуттів. Зону відчаю. Не знав, скільки хвилин минуло звідтоді, як розмовляв з білявою дівчиною, — може, й година? — а дівчина знову стала перед ним. Її важко було впізнати: в ній уже проглянули ті сірі вдовині риси, та набряклість обличчя від сліз і горя, що робить такими однаковими всіх тих жінок, і молодих, і старих, які, запнуті чорними хустками, йдуть повільно за труною. «Післязавтра», — подумав він.

— Ви сказали правду, професоре, — широко розплющивши очі, вона з жахом дивилася на Жадана, немовби на злого чаклуна. — Вибачте мені... Рому не можна впізнати... Він ненормальний... Він мене не впізнав, сказав, що я прийшла загризти його, кричав, де його автомат. Хотів у вікно вискочити. Ледве його поклали з ліжко...

Затулила руками лице, а коли забрала руки, вони були мокрі від сліз.

— Що робити, професоре? — спитала.

— Чекати. І молити бога, щоб я помилився...

— Я не про це... Що мені робити?

— Вам?

— Адже ми... ми вчора цілувалися з Ромою...

— Ти знаєш, який це стрес? — тихо, чітко й несподівано для себе вимовив він, боячись, щоб не почалася істерикам. — Ти мені хворих будеш убивати?! Як електрошок. Ти що наробила?

Пополотнівши, вона мовчки слухала його.

І раптом гострий сором пойняв Жадана. «Що я роблю? — подумав.— Хочу звалити на цю шмаркачку, — не таку, правда, вже чисту й невинну, як я, старий дурень, міг подумати, — хочу звалити на неї провину за смерть Поплавського? За те невідоме, що стоїть за цією смертю? за наше незнання і невміння?»

Він торкнувся пучками пальців її схололої щоки, зітер сльози. Дівчина навіть не ворухнулась,

— Вибач. Як тебе звуть?

— Лариса.

— Вибач, Ларисо. — Навіть не подумав у цю хвилину про Ларису Супрун, лише потім згадав, уже в поїзді. — Ти ні в чому не винна. Якщо треба буде, призначимо тобі щеплення. Ще є час.

До післязавтра, подумав. Вчора й позавчора вірус у його слині вже був. Доведеться їй призначати дванадцять щеплень. І ніяких випивок на поминках. І тільки коли дівчина повільно, старечими кроками перетинала двір, Жадан подумав: як могла вона цілуватися з Поплавським, адже замість носа була в нього пращоподібна пов'язка, й вона, торкаючись місця укусу своїм маленьким рожевим носиком, завдавала хлопцеві болю. А може, все було якось інакше? Жадана вже ніщо не дивувало в цьому світі.


III


Ні, неправда. Здивувала Діна Кротова, яка, тільки почула про захворювання Поплавського, одразу ж прикотила до Старої Митниці організовувати заходи. Що організовувати? Похорон за участю представника районної санітарно-епідеміологічної станції? Після Чорнодуба вони й самі знали, як це робиться.

Поплавський помирав. Жадан подзвонив в обласну санепідстанцію, попросив купити йому квиток до Києва — поїзд вирушав увечері. Сидів в ординаторській інфекційного відділення, робив останні виписки з історії хвороби. Крім нього, нікого в кімнаті не було.

Увійшли Кротова й Куля. Зранку вони їздили до Ставичан купувати фінський костюм чоловікові Кротової. Правда, щоб часу не гаяти, Кротова вирішила там перевірити, як проводять місцеві ветеринари щеплення собак проти сказу.

— Купили? — підняв голову з-над паперів Жадан.

— Де там, — мляво сказала Куля. — Розміру не було потрібного. Діна Михайлівна синові джинси купила і блузку собі румунську. Гарну, сріблясту.

Кротова швиденько накинула халат наопашки й сіла навпроти Жадана. А Куля, порившись у великій сумці (у неї все було велике — тіло, руки, каракулева шуба, сумка й задишка), дістала звідти папку фотокарток і поклала на стіл. Це були фотокартки, зроблені Афанасьєвим: люди, покусані в Івашківцях скаженою вовчицею.

— Це для статті, Євгене Петровичу? — спитала.

— Для монографії.

— Нас, грішних, не забудете?

— Ні, звичайно.

— Вони всі так кажуть, — сказала Кротова, недбало тасуючи знімки. — А потім забувають нас, практиків. Куди нам до великих учених. Візьміть Мідатова. Скільки разів обіцяв надрукувати разом зі мною статтю...

Жадан підсунув до себе фотокартки, став надписувати.

Але Кротова не дала: поклала на них руку. На її старіючих пальцях виблискувала дуже широка обручка, шлюбна, і тонесенький перстень з діамантом.

— Євгене Петровичу, перервіться на хвилинку. Є дуже серйозна розмова.

Він здивовано подивився на Кротову.

— Слухаю вас.

— Так от, — рішуче затарабанила пальцями по фотокартках Кротова. — Поплавський помирає не від сказу.

— А від чого? — наївно спитав Жадан.

— Євгене Петровичу, будемо відверті. Цей випадок сказу нікому не потрібний. Ні мені — в мене це вже буде четвертий за останні два роки, ні їй, — вона кивнула на Кулю, — ні вам.

— Нормально, — протягнув він.

— Це ненормально, але іншого виходу в нас немає.

— Але ми виділимо з його мозку вірус. Я не маю жодного сумніву в цьому. Що з вірусом робити?

Кротова насмішкувато, як на сільського дурника, подивилася на нього. Була неприємно пожвавлена, майже весела. Вона виразно і дзвінко карбувала кожне слово, наче читала лекцію санітаркам:

— Євгене Петровичу, ви давно вже не хлопчик. Якщо ви захочете, то ніколи ніякого вірусу не буде. Я пропоную провести цей випадок як гнійний менінгіт. Поранення, ускладнене інфекцією. Ви ж самі припускали таку можливість. Тим більше, що клінічна картина нетипова. Для сказу це дуже короткий інкубаційний період.

— Були коротші, — сказав він. —У статті Зіннекера з НДР описується...

— Зараз не час розводити теорії. Цей випадок показувати не можна. Поплавському однаково, який діагноз стоятиме на свідоцтві про смерть, І його родичам теж. А вам — не однаково.

— Мені?

— Так, Євгене Петровичу, вам.

Браво, Діно Михайлівно, подумав він. Ось ви яка. Ось що криється за вашим веселим цвіріньканням про Піцунду, за вашою загорілою шкірою й фарбованим волоссям, за вашим апломбом бога обласного значення.

— Насамперед цей випадок боляче вдарить по вас, Євгене Петровичу, і по вашій лабораторії. По вашому престижу керівника Республіканського центру боротьби зі сказом. Бо від самого початку й до кінця ви призначали лікування й відповідали за все. Ви. А не якийсь нещасний Бадяк. Тепер уже не можна буде списати провину на Бадяка. Чому помирає Поплавський, ви знаєте?

— Не знаю. Все, що в наших силах, було зроблено.

— Ось бачите. — Кротова підвелася й почала переможно міряти кроками ординаторську, притримуючи руками халат, щоб не впав з пліч. — Ми з вами нічого не знаємо. Так навіщо ж нам самим роздмухувати цю історію, кричати на всю республіку, що в нас померла людина, яку ми з вами лікували? І виявилися такими безсилими. В чому ж річ? Чи препарати нікуди не годяться, чи що?

— Не знаю, — вперто повторив Жадан. — Не думаю, що гамма-глобулін. Але треба перевірити. Треба обов'язково виділити вірус і вивчити.

— Євгене Петровичу, — пробасила Куля, — та пошліть ви все це під три чорти. Нащо вам цей сказ здався? Хай виставлять менінгіт — буде всім краще. І вам, і нам, і родичам Поплавського.

— Чому родичам? — спитав він.

— Та хвороба дуже вже неприємна, — пояснила вона. — На смерть теж треба мати щастя. Одне діло померти від чогось чистого, аристократичного. Від інфаркту. А друге — від цієї зарази.

Кротова різко зупинилася перед ним:

— Крім того, вже пішов матеріал у нашу обласну газету. Про те, що всіх покусаних врятовано. Там і вас називають. Хвалять.

— Хто дав? — підскочив він.

— Я. Хіба в цьому є щось погане?

Жадан сів і знову почав надписувати фотокартки. Побачив обличчя Поплавського: навіть спотворене укусом, воно було прекрасне у своїй молодій мужності її задумі. Темні очі Поплавського незмигно дивилися на Жадана. Він вірив мені, подумав Жадан. Адже я всім їм пообіцяв, що ніякого сказу не буде.

Перевернув фотокартку, щоб не бачити більше погляду Поплавського.

— Значить, так, — сказав неголосно. — Ніякої брехні, ніякої халтури не буде. Якщо вірус ми виділимо, — а це безперечно, — я одразу ж повідомляю в міністерство, і ми реєструємо цей випадок сказу, як завжди. Незалежно від того, хто винний. Нехай буде створено комісію, всесоюзну чи міжнародну, нехай приїздять Мідатов чи Шар'є, мені однаково. Вам ясно, Діно Михайлівно?

Вона нічого не відповіла.

— І не здумайте щось перекручувати в історії хвороби, підганяти її під якийсь інший діагноз. Я знаю, Діно Михайлівно, здібності ваших лікарів. Ось у мене в руках копія справжньої історії хвороби, — він ляснув долонею по столу, — і я зможу порівняти. Домовились?

Кротова скинула з себе халат, акуратно повісила його до шафи. Підійшла до холодильника, відкрила й зазирнула. На лице її впало світло електричної лампочки, що засвітилася всередині,— наче рожевий грим поклали.

— Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара... яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.

— При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, — зітхнула Куля. — Кажу їм, кажу, а вони... Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.

Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.

— Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити... Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте... Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а...

— Продовжуйте.

— Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.

— Це не попередження, — криво посміхнувся Жадан. — Це шантаж в усіх його можливих виявах. Так не можна, Діно Михайлівно. На все інше я вже дав вам остаточну відповідь.

На порозі з'явилася Галина Федорівна — завідуюча інфекційним відділенням.

— Він помер, — сказала вона і заридала.

— Господи, — прошепотіла Куля. — Що тепер скажемо його матері?