Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание Українська держава в зовнішньополітичному контексті Крах Гетьманщини

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1711.21kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

Українська держава в зовнішньополітичному контексті


Якщо в соціально-економічній галузі Ук­раїнська держава виступила антиподом УНР, то в зовнішній політиці вона про­довжила курс, започаткований урядом В.Голубовича. Незаперечне дотримання Брестської мирної угоди було однією з головних вимог, які поставив перед П.Скоропадським начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер, даючи згоду на державний переворот. На­далі ця угода та її учасники: Німеччина, Австро-Угорщина й РСФРР — стали головними об'єкта­ми докладання зовнішньополітичних зусиль уря­ду Української держави. Попри причетність за­значених країн до одного договірного процесу, відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Як відомо, Л.Троцький на завершальному етапі підготовки мирної угоди відмовив делегації УНР у праві на ведення переговорів. Однак 3 бе­резня, підписавши в Бресті мирну угоду з Цент­ральними державами, РСФРР визнала суве­ренність України й зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Рес­публікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». Перші спроби розпочати переговори були зроблені ще за Центральної Ради, але відкрилися вони лише 23 травня. До Києва прибула російська делегація на чолі з Х.Раковським, українську сторону очо­лював С.Шелухін. На першому етапі централь­ною темою переговорів стали умови підписання перемир'я. 12 червня договірні сторони уклали прелімінарну мирну угоду, за якою між двома державами до завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, Україні повертався пере­гнаний до Росії в березні-квітні 1918 р. рухомий залізничний склад, налагоджувався поштово-телеграфний зв'язок, визначались умови това­рообміну й правила повернення українських гро­мадян із Росії та російських — з України. Держави обмінювалися консульськими службами.

Надалі центральне місце в переговорах посіла проблема державних кордонів. Тимчасово за уго­дою 4 травня з участю представників німецького командування роль кордону між Україною й Росією відігравала демаркаційна смуга («нейт­ральна зона» завширшки 10 км). Але ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська де­легація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів. Х.Раковський відкидав його й пропонував провадити плебісцит у кожному окремому населеному пункті.

Після довгих дискусій делегації погодилися, що питання, які не будуть вирішені шляхом пе­реговорів, розглядатимуться міжнародним су­дом. Що ж до кордонів, то за основу їх визна­чення домовилися взяти етнографічний прин­цип, а в окремих випадках провадити вільний опит людності під наглядом спільних комісій за умови звільнення цих місцевостей від військових сил як однієї так і другої сторони.

Далі цієї домовленості у визначенні кордонів піти не вдалося. Ще однією непереборною перешкодою стали взаємини України з Доном і Кубанню. Українська дипломатія виходила з факту розпаду старої Російської імперії й визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. На початку червня в Києві відбулася зустріч П.Скоропадського з повноважною делегацією Кубані, а 7 серпня в Києві було підписано попередню угоду між Українською державою та Всевеликим військом Донським, якою встановлювалися кордони між цими державами.

Радянська делегація не хотіла погодитися з таким станом речей. 9 вересня вона оголосила декларацію про те, що всі території колишньої Російської імперії становлять невідривну частину РСФРР.

Довгі дискусії не привели до порозуміння. Так само не вдалося вирішити питання поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Російська сторона, свідомо гальмуючи переговори, використовувала перебування своєї делегації на території України для реанімації більшовизму та розгортання підривної діяльності. Більшовики не могли змиритись із втратою України. Ленін ще в травні визначив гетьманський зворот як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму, що давало ідейні підстави для боротьби з українським урядом. У Росії знайшли притулок вигнані з України більшовики. В липні з них було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновити радянську владу в Україні. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшовики зробили в серпні. Повстання було придушене, але його організатори не втрачали надій. В.Винниченко згадував, що восени 1918 р. мав таємні зустрічі з керівниками радянської дипломатичної делегації Х.Раковським та Д.Мануїльським, на яких обмірковувався н повстання проти гетьмана. Мануїльський пропонував Винниченкові гроші на повстання, тож не дивина, що переговори, а разом із ними й російсько-українські стосунки зайшли в глухий кут. На початку жовтня за наполяганням російської сторони переговори тимчасово припинились і вже не поновлювалися. В Москві готувалися плани експорту революції в Україну.

Проблема кордонів і врегулювання територіальних суперечностей становили основу зовнішньополітичних стосунків України з Білорусією, Доном, Кримом, Польщею та Румунією.

8 серпня Україна та Всевелике Військо Донське підписали договір про врегулювання взаємних стосунків. Українська сторона пішла на певні територіальні поступки, визнавши за До­ном право на Таганрозьку округу, в решті місць кордон між цими державами визначався за ста­рою адміністративно-територіальною схемою.

17 червня 1918 р. в Криму зі згоди німецьких військ було сформовано уряд генерала Сулькевича, який декларував самостійність Кримського півострова. Щоб подолати сепаратизм цього уряду й показати певну залежність півострова від економіки України, гетьманський уряд засто­сував до Криму з середини серпня 1918 р. еко­номічну блокаду. Через місяць уряд Сулькевича повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Предметом суперечностей України з Ру­мунією стали землі Бессарабії, окуповані ру­мунськими військами в березні 1918 р. Ук­раїнський уряд не визнавав законності цієї акції. Каменем спотикання в стосунках України з Польщею стали західноукраїнські землі. Власне, Польща ще не була відновлена, її інтереси за­хищала Австро-Угорщина.

Поставлені у безвихідь проблемою голоду, австрійські дипломати підписали в Бресті з деле­гацією УНР окремий договір, за яким австрійська сторона обіцяла не пізніше 20 липня 1918 р. пода­ти «райхсратові законопроект про відділення східних районів Галичини, де більшу частину на­селення становлять українці, від цього коронного краю і об'єднання зазначених районів з Букови­ною в окремий коронний край». Договір, підписа­ний 8 лютого (за н.ст.), мав таємний характер та був тісно пов'язаний із загальною Брестською угодою. Однак про нього стало відомо польським політичним силам, які вже мали аванси від австрійського уряду. Поляки вкрай вороже поста­вилися до ідеї можливого поділу Галичини й роз­горнули сильний тиск на австрійські урядові кола. Хоча симпатії австрійського імператорського двору були на боці поляків, сподівання на ук­раїнський хліб змушували австрійців вдаватися до дипломатичних маневрів і зволікання з вирішенням питання Галичини, а одночасно — з ратифікацією Брестської мирної угоди. Влітку 1918 р. Німеччина, Болгарія й Туреччина ра­тифікували цю угоду та обмінялися з українською стороною ратифікаційними грамотами. Австро-Угорщина цього не зробила. 16 липня вона в од­носторонньому порядку скасувала таємний до­говір, виставивши за формальну причину те, що він був підписаний не з гетьманським, а з уже неіснуючим урядом УНР, а також те. що Україна не виконала в повному обсязі взятих на себе зо­бов'язань щодо поставки хліба. Розрахунок австрійців на те, що Україна, окупована австрій­ськими військами, які, до всього, відігравали для гетьманського уряду роль стабілізуючого чинни­ка, не вдасться до акцій широкого протесту, вия­вився точним. Заява гетьмана австрійському по­слові про те, що він «не має сили противитися анулюванню договору, але не може залишити йо­го без протесту», мала формальний характер. До неї додався демарш українського посла у Відні В. Липинського, який 28 липня поштою послав міністрові закордонних справ Австро-Угорщини гр. Буріану відповідний протест. Напруження в австро-українських відносинах посилювалось і проблемою Холмщини, на яку, поряд з Україною, претендували поляки, котрих знову ж таки підтримував уряд Австро-Угорщини. Останній не допустив на територію п'яти повітів Холмської гу­бернії, окупованих австрійськими військами, гетьманської адміністрації. Все це, як і спроби австрійського ерцгерцога Вільгельма (Василя Вишиваного) зіграти роль претендента на ук­раїнський монарший стіл, негативно позначилося на австро-українських стосунках. І хоч вони не мали відкрито конфронтаційного характеру влітку 1918 р., але вже з осені, після перемоги революції в Австро-Угорщині, вилилися в гострий збройний українсько-польський конфлікт, який безпосе­редньо відбився на становищі Наддніпрянської України в 1919-1920 рр.

У Німеччини й України не було спільних кор­донів, і їм не доводилося висувати одна одній територіальних претензій. Але не ця обставина робила стосунки обох держав більш «рівними». Німеччина грала роль беззаперечного лідера Четверного союзу. Слово її представників зали­шалося вирішальним і при визначенні курсу що­до України. І якщо гетьман міг дозволити собі певну неузгодженість позицій з Австро-Угор­щиною, то з Німеччиною це загрожувало, як по­казав досвід Центральної Ради, тяжкими на­слідками. Німецько-українські стосунки розви­валися за сценарієм, розробленим у Берліні. Загалом він не виходив за межі Брестської мир­ної угоди, за якою Україна зобов'язалася поста­чати продовольство й сировину. Після того, як термін підписаних із Центральною Радою еко­номічних угод вичерпався, в Києві розпочалися нові переговори, в яких німці відігравали провідну роль. Нова угода терміном до 15 липня 1919 р. була підписана 10 вересня 1918 р. Німці отримали право на вивіз 75 млн. пудів хліба й необмеженої кількості його насіння, великої ро­гатої худоби загальною вагою 11 млн. пудів, 2 млн. пудів м'ясних консервів, 300 тис. голів овець, 2 млн. голів домашньої птиці, 460 тис. пудів сала, масла та сиру, 9 млн. пудів цукру. А ще з України вивозилися ділова деревина, мар­ганцева й залізна руди, спирт, шкіра, тютюн, яй­ця, овочі, картопля, мед, брухт.

У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій пер­ший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він прибув до Берліна, де вів перегово­ри з кайзером. Тоді вдалося досягти низки до­мовленостей.

Візит П.Скоропадського свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітич­ної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 р. вони ставили всілякі перепони спробам українських ди­пломатів зав'язати відносини не лише з країнами Антанти, а й із нейтральними державами.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти. Німці й австрійці забрали з України половину ек­спедиційних військ, подальше виведення їх ста­вило під загрозу існування Української держави. 22 жовтня до Берліна виїхав міністр закордонних справ України Д.Дорошенко. Йому було обіцяно залишити в Україні німецькі війська. Воднораз міністр закордонних справ Німеччини заявив, що в даній ситуації його країна не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

На той час українці вже робили спроби вста­новити контакти з представниками Америки, Франції, Англії. Ці контакти виявили цілком не­гативне ставлення країн Антанти до самостійної Української держави, повне нерозуміння об'єктивних причин її утворення. Представники Антанти вважали Україну політичною інтригою свого запеклого й уже переможеного ворога — Німеччини — й перебували під цілковитим впливом ідей «єдиної і неділимої» Росії. Дипло­матичним представникам Української держави було оголошено, що Україна — частина Росії, тож країни Антанти поводитимуться з Україною залежно від того, яку позицію вона обере на­далі. Отже, подальше існування суверенної Ук­раїнської держави натикалося на серйозні пе­репони зовнішньополітичного характеру.

Трохи кращим було ставлення до Української держави нейтральних країн. Голландія, Данія, Іспанія. Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція вели з Україною переговори про встановлення дипло­матичних відносин, окремі з них мали в Україні консульські служби, але з юридичним визнанням України й вони не поспішали, відкладаючи його до завершення діяльності мирної конференції, яка мала підбити підсумки світової війни.

Поразка країн Четверного союзу в світовій війні, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавляли їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні, а ця обставина, своєю чергою, невідворотно ставила Українську державу перед новими соціальними й національними струсами, водночас не даючи повної відповіді на запитання, які політичні сили візьмуть гору.


Крах Гетьманщини


Створення 24 жовтня коаліційного кабінету Ф.Лизогуба ні на йоту не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. 27-30 жовтня в Києві відбувся 2-й з’їзд Протофісу, засідання якого пройшли «під прапором опозиції до українсько-державницьких і демократичних тенденцій української частини нового кабінету й жагучих надій на відбудо­ву єдиної реакційної Росії». 1 листопада провів з’їзд Союз хліборобів-власників. Його дозволила влада за умови, що на ньому не порушуватимуться питання федерації України з Росією, але про настрої з'їзду красномовно свідчили оплески, якими делегати вітали «єдинонеділимську» промову Пуришкевича. В галузі земельної політики з'їзд цілком відверто висловився проти проведення аграрної реформи: «...заходи примусового перерозподілу землі не тільки зайві, некорисні, а й небезпечні, бо вони порушують принцип приватної власності». Німецький дипломат Берхем повідомляв наприкінці жовтня з Києва Міністерству закордонних справ Німеччини, що мета правих політичних сил «більш чи менш визначено спрямована до возз'єднання з Великоросією, причому Україні в кращому разі залишається деяка видимість автономії».

Українські національні сили виступали з протилежних позицій. Наприкінці жовтня з'їзд партії хліборобів-демократів наголосив, що УПХД «стоїть за незалежну самостійну Українську державу з конституційним ладом, форми якого визначить сам народ на 1-му українському Сеймі, що вийде з загального, рівного, таємного й безпосереднього голосування». Далі з'їзд доручав Генеральній управі партії разом із Національним союзом і урядом негайно вирішити питання про скликання Національного конгресу. ЗО жовтня Національний союз підтримав цю ідею, призначивши відкриття конгресу на 17 листопада. Його порядок денний становили питання міжнародного становища України, форм державного будівництва, економічна політика. Міністерство внутрішніх справ заборонило про­ведення конгресу, й тоді питання про дозвіл роз­глянула Рада міністрів. Голоси в уряді розділи­лися майже порівну: 7 міністрів (представники Національного союзу) голосували за проведення конгресу, 8 (представники Протофісу) вислови­лися проти. Одразу ж 5 міністрів-українців пода­лися до демісії.

Гетьман використав цю нагоду, щоб відпра­вити у відставку весь уряд. На той час він уже зробив остаточний вибір між двома протилеж­ними політичними таборами на користь консер­вативних проросійськи зорієнтованих сил. 14 листопада П.Скоропадський у грамоті «До всіх українських громадян» оголошував про зміну урядового курсу: Україні «першій належить ви­ступити у справі утворення Всеросійської феде­рації, її конечною метою буде відновлення Ве­ликої Росії». Для виконання цього завдання гетьман затвердив новий склад уряду на чолі з С.Гербелем. Звичайно, в ньому вже не могло бути представників Національного союзу. Склад цього кабінету В.Винниченко визначив як «цілком єдинонеділимський, антиукраїнський і виразно реакційний».

Отже, з незалежною Україною було покінчено. В історичній літературі так і залишилося нез'ясованим — наскільки самостійним був гетьман у ви­борі подібного рішення. Д.Дорошенко, щирий при­хильник гетьмана, пише, що воно здалося гетьма­нові єдиним порятунком. Історик не уточнює: по­рятунком кого, чого — але вважає, що це було хибне рішення. І.Нагаєвський, не розкриваючи джерел, зазначає, що сам П.Скоропадський уже в еміграції визнав грамоту 14 листопада хибною. Безжально точним в оцінці зміни курсу гетьмансь­кої влади, що сталася 14 листопада, виявився, на нашу думку, П.Христюк: «...Спершись у своїй ро­боті виключно на поміщиків і капіталістів України, верстви національно неукраїнські, генер. Скоро­падський мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення української монархії, дійти до повної ліквідації української державності».

Реакція Національного союзу на оголошен­ня гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти вла­ди гетьмана. Власне, ідею повстання сформу­лювали раніше, але, як свідчить В.Винниченко, спочатку її поділяли лише двоє, він і М.Шаповал, тоді як більшість Національного союзу в успіх повстання не вірила, а отже, була проти. Але з розвитком подій настав критичний момент, і засідання Національного союзу «підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, визначило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії» .

Напевно, висловлена В.Винниченком думка не в усьому відповідала історичній об'єктивності. Справді, на засіданні Національного союзу 13 листопада було сформовано Директорію в складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка та П.Андрієвського. Ди­ректорія стала керівним політичним органом повстання. Але чи існував план повстання й чи були визначені його головні гасла? Думається, якщо й були, то в найзагальнішому вигляді. В усякому разі, відозва, написана В.Винниченком 14 листопада від імені Директорії, містить лише заклики до повалення влади П.Скоропадського — «насильника й узурпатора народної волі» — та обіцянки, що «всі соціальні й політичні здобут­ки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній Українській землі».

Свідомо чи несвідомо, Директорія обрала найзагальнішу платформу боротьби з гетьма­ном. По суті, ця боротьба й стала її політичним кредо на першій порі. Об'єднання всіх невдоволених гетьманським режимом національних, де­мократичних сил забезпечило успіх повстанню. 15 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви в розташування Січових стрільців. Їхній командир Є.Коновалець був посвячений у план повстання й обіцяв його підтримати. Приклад Січових стрільців наслідували й інші військові гетьманські підрозділи, командування яких пе­ребувало під впливом національних ідей. У перші дні повстання на бік Директорії перейшов отаман Болбочан, який захопив владу в Харкові. На Чернігівщині проти гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, в Бердичеві — Чорно­морський козацький кіш. Збройні сили Дирек­торії швидко поповнювалися селянськими заго­нами. Розгортанню повстанського руху сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Дире­кторії з гетьманом. Ці війська, за угодою 17 ли­стопада, підписаною в Білій Церкві представни­ками німецької Великої солдатської ради й Ди­ректорії, дотримувалися нейтралітету.

18 листопада біля Мотовилівки в першому ж бою війська Директорії розбили гетьманців і че­рез кілька днів підійшли до Києва. У столиці з 14 листопада діяв створений при ЦК УСДРП Ук­раїнський революційний комітет, до складу яко­го входили В.Чехівський, А.Пісоцький, З.Висоцький, Б.Мартос, М.Порш, В.Мазуренко та Л.Михайлів. Ревком ставив собі завданням об'єднати всі демократичні профспілки й готу­вав міське повстання, що мало відбутися в ніч з 22 на 23 листопада. Перший наступ військ Ди­ректорії на столицю гетьманцям вдалося відби­ти, але вже наприкінці листопада вплив Скоро­падського далі Києва не сягав. Намагаючись втримати владу, гетьман 18 листопада призна­чив головнокомандувачем усіх збройних сил Української держави російського генерала Келлера. Територію країни було оголошено «теат­ром воєнних дій», розпочалася мобілізація офіцерів старої російської армії, які перебували в Україні. Навіть Д.Дорошенко мусив визнати, що з цих заходів нічого суттєвого не вийшло: «Гетьманові довелося дуже скоро розчарува­тись у надіях, що акт про федерацію з Росією здобуде йому активну підтримку з боку російсь­ких і русофільських кіл на Україні, особливо се­ред колишніх офіцерів російської армії. Навіть київська російська преса зустріла грамоту з 14 падолиста (листопада — авт.) дуже холодно. Російські й русофільські кола покладали тепер усі надії на Антанту, помимо гетьмана й помимо Української держави».

Генерал Келлер, якщо й зміг чимось відзна­читися, то тільки переслідуванням у Києві ук­раїнських демократичних сил.

На цьому тлі, забарвленому кольорами по­жеж і крові, абсолютно алогічним сприймався факт створення Української академії наук. Підготовча робота до її відкриття розпочалася ще влітку, й лише наприкінці листопада УАН розгорнула свою роботу, ставши найвагомішим внеском Української держави в розвиток національної культури.

Україна швидко занурювалась у вир грома­дянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими й австрійськими багнетами, вибух­нули з новою силою, щойно гетьманська влада втратила військову іноземну підтримку. 14 груд­ня гетьман зрікся влади. Того самого дня до Києва вступили частини Директорії.

Українська держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції: віру в можливість побу­дувати українську державність на підвалинах консервативної ідеї. У цієї ідеї не лише не було національного українського підґрунтя, а й вия­вилися надзвичайно кволими соціальні засади, її реалізацію цілком і повністю зумовив певний збіг обставин, чинник іноземної військової при­сутності в Україні. Безперспективність консер­вативної ідеї підтвердив подальший розвиток революції. Попри його калейдоскопічність, ця ідея не спромоглася самовідтворитись при­наймні ще один раз чи навіть нагадати про себе якимось суспільно-політичним рецидивом.

Подібний висновок не є абсолютним запереченням консервативної ідеї. Сім з половиною місяців існування Української держави з більш-менш сильною владою показали, як далеко могла б піти Україна вперед, коли б їй вдалося вирватися з революційного потоку як самостійній державі. За рівнем життя вона 1918 р. виглядала куди привабливішою за свою північну сусідку, звідки не припинявся потік емігрантів. Важливих результатів було досягнуто в культурно-освітній галузі.

Однак не ці тенденції визначали життєздатність режиму. Повторимо: ні національний, ні соціальний аспекти консервативної ідеї не знайшли необхідної підтримки з боку суспільства. Більше того, вони його помітно революціонізували. Жорстока громадянська війна стала суворою реальністю України.