Geum.ru

План : Вступ с. 2 Розділ Цивілізація еволюція поглядів економічної теорії с. 4 Основні теорії цивілізаційного розвитку с. 4

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 3. Теоретичні основи пізнання розвитку людської цивілізації
Подобный материал:
1   2   3

Розділ 3. Теоретичні основи пізнання розвитку людської цивілізації



3.1. Гносеологічний аспект: дослідження розвитку загального режиму перцепції, як чинника і первісної від цивілізаційного процесу


У доісторичні часи коли почали зявлятись абстрактне милення, аналіз, сінтез, люди не мали інтелектуального досвіду і жили почуттям, глибоким і насиченним звязком із Всесвітом. Спробуємо уявити в яких умовах пребувала людина камяного віку: бортьба зі стихіями, полювання, вистежування, пошуки безпеки, виживання. Зовнішній світ сприймався нечітко, невизначено, майже без фіксованих назв чи уявлень – все було розмите і тому інваріантне. Таким чином, к моменту формування міфологічних і релігійних уявлень, людина володіла достатньо багатим досвідом, який свідчив, що її природа має вимір, що виходить за границі простору і часу, здорового глузду, причино-наслідкових звязків. Цікаво, що саме необхідність якось пояснити подвійне сприйняття, що виникло через розвиток інтелектуальних можливостей людини описувати світ призвела до виникнення перших релігійних уявлень. Можливо, цей конфлікт різних видів перцепції був дійсним чинником появи релігії. Але не звичайний страх дикої стихії, незрозумілої поведінки природи.

В моделі Всесвіту зявились нові поняття, уявлення, закономірності. Все це вимагало уваги. Доречі, ця модель (поточна загальноприйнята парадигма) зараз росте катастрофічно швидко – як кажуть, все більше назв, понять, знань (розвиток науки і технологій), різних товарів, тощо; і відповідно вимагає чимало нашої уваги. Між повсякденною свідомістю і світом “надприроднього” виникла стійка психологічна дистанція, про яку раніше ніхто не замислювався. Нові уявлення встановили новий закон і вимоги; незвичайні режими сприйняття вже не були суспільним надбанням. А перетворились у професію жерців, а також обєктом культа замкненої соціальної групи.

З іншого боку розквітла спекуляція: традиція релігії дуже швидко почала виконувати функцію визначення всіх випадків змінених режимів перцепції. Отже, міфологія релігії віддалила людину від інших способів сприймати дійсність і призвела (на жаль) до спотворення і зменшення вимірів її психічного життя.

Однак, час від часу з‘являлись люди, які змогли подолати створені офіційною релігією границі. З історичної точки зору вони завжди були представниками або передрелігійного, або пострелігійного мислення. Існування поруч із розвиненим релігійним інститутом, його метафізикою, філософією і практикою неминуче впливало на цих самодіяльних ентузіастів: їх єретична сутність змінювала свою форму, релігійні терміни і спекулятивні конструкції приховували їх генетичну відмінність по відношенню до масової ідеології. І все ж таки, сам дух пізнання вимагав оригінальності підходу, застосовуваного ними, що й обумовило пильну увагу з боку пануючого крилосу.

Це були часи, коли міф і релігія вже зароджувались, але знаходились ще в ембріональному, майже не помітному стані. Залишалось тільки останнє організуюче зусилля розуму, щоб об‘єднати різні здогадки в єдину антропоморфну модель світобудови і назавжди розділити догму і єресь, загальноприйняту ідеологію і анархію вільного пошуку.

Пострелігійна форма пізнання світу була відносно більш успішною. Активно використовуючи знахідки ідеалістичної і релігійної філософії, містики частково запозичували, частково заново відкрили психотехнічні процедури, відомі стародавнім дослідникам. Вони зосередили увагу на вирішенні екзистенціональних проблем людини, оголосили знання єдиною важливою метою містичних вправ; але сильне абстрактне мислення, яке врятувало їх від “магічного матеріалізму”, сформулювало такі ідеали і цілі, які не мали нічого спільного з реальністю і відображали тільки особливості людського інтелекту. Пошуки філософського Абсолюту – абстрактного принципу божества – могли призвести лише до накопичення психоенергетичних станів, у яких переживання найбільш відповідало розумовому ідеалу, побудованому завдяки логічним висловлюванням теологів. Їх єретичні здогадки в кращому разі досягали пантеїзму. Але ідея завжди перемагала живе відчуття, підкоряла собі будь-який досвід, і коло замикалось. Містики осмислювали сприйняте з точки зору запозиченої філософії, а потім просто сприймали мислиме, не помічаючи, що нескінченно повторюють та затверджують один і той самий спосіб галюцинувати.

“Друга хвиля” духовного пошуку, яка народилася на грунті інституйованої релігійності, розбилась о граніт назавжди замктутого на собі людського розуму. Підсвідоме розчарування, що накопичилось протягом століть, в кінці-кінців повернуло значну частину допитливих європейських дослідників у бік природознавства – натуральної магії, як тоді казали. Очевидність фізичного експерименту, повторюваність його результатів, можливість перевірити ту чи іншу гіпотезу з високою вірогідністю визначеності – все це спрямувало нашу цивілізацію на шлях технологічного використання оточуючого середовища, що і призвело до апофеозу войовничого матеріалізму та прагматизму. Два вихідних мотиви духовного пошуку – прагнення до пізнання і до влади над природою – отримали можливість безперешкодної реалізації в жахливо викривленому вигляді. Сьогодні ми опинились в немислимій ситуації, антагонізм якої багатьом ще тільки доведеться осягнути.

Дивлячись у минуле, ми бачимо, що історія людського знання виявилась розтягнутою у просторі реалізацією одного фундаментального парадоксу. Він із вражаючою силою кидається в очі, щойно ми починаємо розглядати еволюцію пізнавальних зусиль людини у всій її цілісності, аналізуючи і магію, і містику, і релігію, і всіх інших видів духовних пошуків. Адже саме в туманних міркуваннях містиків головне питання розуму: “Що таке людина, яка доля її у всесвіті?” постає наріжним каменем. Саме тут і знаходиться той парадокс розумового розвитку нашої цивілізації. Крім того, що природа людської істоти все ще залишається найтемнішим місцем в організованому знанні, - саме це питання відсунулось на периферію науки, в ту підозрілу область, що переповнена фантазерами та шарлатанами в сферу так званої паранауки, аби не мозолила очі і не псувала загального вигляду славних досягнень всюдисущої технології. Навіть психологія і філософія -–дисципліни, за визначенням призначені звертатися до джерела почуття, мислення і волі, - пережили за останнє сторіччя серію небезпечних метаморфоз. Здається, що утилітарний підхід природничих наук вразив своїми метастазами глибинні основи нашого мислення. Академічних філософів все менше хвилюють питання життя і смерті, можливості пізнати нескінченність буття, вони працюють над інтерпретацією соціальних процесів, вивчають індустріалізацію та урбанізацію, національну свідомість і екологічний дизбаланс, осмислюють досягнення природничих наук та еволюцію естетичних ідей – всі ці, безумовно, важливі речі знаходяться в центрі філософських роздумів, що мислителю минулого видалися б дещо дивними. Психологія пішла ще далі в цьому напрямку: природа свідомості і психічних процесів уявляється досить другорядним питанням на фоні педагогічних досліджень, проблем соціальної адаптації, спілкування, практичної психотерапії і т.д. і т.п. Симптом відходу від фундаментальної проблематики, що спостерігається, відображає безнадійний глухий кут, в якому опинились найважливіші науки про людину. Заклик давніх мудреців “пізнай себе” наштовхнувся на непередбачувані складнощі. Можна сказати, що на шляху самопізнання людство отримало жорстоку поразку.

Спробуємо проаналізувати сучасне відношення масової свідомості щодо історії цивілізації в цілому. У зв‘язку з цим не можна не помітити, що людські уявлення з приводу цих питань з усіх боків спираються на міф. Ми не будемо спеціально зупинятися на матеріалістичному скептицизмі (який, якщо ретельно придивитися, спирається на міф в тій самій степені, що і глибоке мислення сучасних теософів), нам він добре відомий. Послідовні атеїсти уявляють, неначе давні цивілізації були зруйновані власним невіглаством і корисливим шарлатанством з боку жерців, які безжально експлуатували членів общини. Іноді ще стверджують, що релігійні інститути були необхідні для вдалої розбудови держави, а пророки і духовидці або прикидалися, щоб отримати політичну владу, або хворіли невиліковними на той час психічнмими розладами. Існують інші міфи, більш привабливі, з важливим космічним значенням, але, в кіцевому рахунку, такі ж далекі від байдужої реальності, яка рухається в невидимому і неосяжному для нас напрямку і приховує, як завжди, свою багатовимірність від нашого сприйняття. Наприклад, досі існує міф про те, що історія людства відбиває його неперервну деградацію.

Історична свідомість сучасної людини, як і людини, скажімо, античної, зовсім не є результатом реального історичного процесу – якщо ми говоримо про суб‘єктивну репрезентацію історії в свідомості індивіда. Спрощений (іноді до примітивізму) комплект історичних відомостей, який можна без перебільшення назвати повальною ін‘єкцією середньої освіти (не тільки в нашій країні, мова йде про цивілізацію взагалі), в умовах ідеологічного напруження, вже має міфологічне навантаження; якщо ж ідеологічного напруження немає, тоді він готує підгрунтя для особистісного і колективного міфу про історію, згідно з фантазією і пристрастями громадян. Швидше сказати, історія в голові людини – це міф, і світ, тобто кінцевий продукт історії, її результат, її сучасна реалізація, - також міф. В такій загальнолюдській ситуації немає нічого принизливого для розуму, оскільки міфічні категорії (тобто категорії, що репрезентують людську уяву, антропоморфні та антропоцентристські) – його головний і майже єдиний зміст.

Все, що робила людина для закріплення, оформлення та структурної уніфікації описання світу ускладнювало шлях людини до Невідомого, до Таємниці, до Бога. Виникла навіть ідея про поступове віддалення Божества від творіння. Давні часи, коли інтелект був слабким, мова аморфною, а сприйняття – вільним, були часами постійної зливи Божественного світла; будь-яка душа наповнювалась благодаттю і могла бачити чарівне таїнство творіння, не маючи потреби в більш грубих задоволеннях, а також в їжі, житлі і т.п., оскільки благодать – Світло Божественного – вкривала їх в холод і годувала нектаром. Соціальна сторона цієї “золотої епохи” поставала як рівність усіх перед Богом, що, зрозуміло, створювало умиротворення і взаємну любов і повагу громадян.

Зараз ми дійшли до техногенної цивілізації – епохи егоїзму, ворожнечі, конкуренції, поступового винищення емоційної сфери, згасання чуттєвості до благодаті, епохи технологічного розуму, матеріального споживання. А це породжує криваві війни, масовий невротизм, винищення живої природи – і в кінцевому рахунку – знищення самої людини.

До розряду таких ідей входить сама біблійна доктрина про гріхопадіння людини (саме тоді Бог і “зник”). Вже набридли багаточисельні гіпотези, навіть “теорії” про найдавнішу високорозвинену цивілізацію, що начеб-то загинула через власні помилки, або в результаті космічної випадковості. Легенди подібного роду, якими б утопічними та банальними вони не здавалися, в психологічному плані відображають єдиний факт – відчуття втрати і пов‘язану з нею гіркоту. Стрімко розвиваючись, людський рід втратив певний дар, певну властивість, почуття, що робило людину більш гармонійною, можливо, більш благополучною, або більш природньою. Зараз ми шкодуємо про втрачене багатство, втрачену силу, знання і т.п.

З точки зору теорії сприйняття мав місце подвійний процес для людства неминучий, в якому не можливо побачити ні падіння, ні сходження – нічого, крім становлення виду, тобто дозрівання такого типу істот, котрі в силу своєї оригінальної конституції мають величезні недоліки і величезні переваги. Історія людства в цілому являє собою історію формування і підсилення його розуму, інтелекту, способу описувати світ. Чиста інтуїція, позарозумове сприйняття, невербалізуєме, неформалізуєме почуття реальності, тобто безпосередній психоенергентичний резонанс (контакт) із зовнішнім всесвітом, що дарує неосяжну ефективність дії і пряме пізнання плинності і різноманітності всесвіту, - все це плавно зникло, відійшло в сторону, стало незначним, незрозумілим, і, в результаті чого, - лякаючим, витіснилось за межі ясної і чітко структурованої свідомості. Це поле, що спершу видається ясним, витісняло на периферію психічного простору все більше почуттів та здібностей, одночасно видаляло насиченість кольорів, нефункціональну естетику форм, повноту простору (“сік повітря”).

Предмети ставали все більш відомими, відношення між ними – все більш визначеними. Виник суб‘єкт (я) і об‘єкт (воно), з‘явилась можливість маніпулювати іншими, адже інше відокремлене від “я” і доля іншого має менше значення, ніж доля Я. Таке протистояння потребувало підтримки через постійне інтелектуальне зусилля: адже саме інтелект поділив речі і в певному сенсі розпочав війну між людиною і світом. Подальша доля інтелекту як апарату, що підтримує описання світу, була визначена наперед. Намагаючись охопити весь доступний йому простір, він все більше “редагував” сенсорний сигнал, що надходив іззовні, все більше спотворював його для збереження власної цільності, видаляв сигнал взагалі, або заміняв його іншим на власний розсуд. Однак, узгодження всіх протиріч і неясностей – робота, що потребує безперервного розвитку інтелекту, всіх його здібностей, довільного мислення, щоденного вдосконалення уміння абстрагувати в ментальному просторі: виділяти одні якості об‘єктів, вуалювати інші, поєднувати об‘єкти в групи, класи, категорії і т.п. Такий стан речей загострював довільну увагу, одночасно звужуючи її поле, нав‘язуючи їй відібрані інтелектом стереотипи функціонування.

Таким чином, ми знаходимось в ситуації, коли описання світу безперервно ускладнюється, форма його стає дедалі досконалішою, а зовнішня справжня Реальність віддаляється від нас з кожним кроком. Ностальгія за Реальністю і почуття безвиході – такий головний зміст несвідомого, що породжує пам‘ять про “золоту епоху”, уявлення про падіння в безодню і в майбутню темряву.

Релігія народилась не зненацька. Первісні перекази, які в кінці-кінців перетворилися на міф, спочатку всього лише задовольняли потребу племені в усвідомленні власної унікальності, оскільки наявність власного культурного минулого відділяло дане об‘днання людей від чужинців, утримувало його від зливання з іншими, аморфними групами, виховувало свідомість племінної цілісності – спільне минуле, яке завжди підкреслювало наявність легендарного спільного предка, мало на увазі спільне майбутнє, давало надію на стійкість соціальних зв‘язків, наділяючи їх перспективою в часі. Проходили століття, і кроманьонці нудились невирішальними проблемами: звідки взявся людський рід, чому людина так сильно відрізняється від інших живих істот? Як виник світ, і чи є в нього межа? Яка ж все-таки кінцева доля людини і світобудови в цілому? Такі питання не з‘явилися на пустому місці: в певному сенсі, питання вже передбачало відповідь – еволюція інтелекту є еволюцією питань.

Парадигма інтелектуальних операцій, засвоєна розумом, обумовлює як усю сукупність можливих на даному етапі розвитку питань, так і усю сукупність можливих відповідей.

Міф народжувався саме так: описання світу, що мало відповідне підгрунтя у вигляді сенсорного досвіду та спостережень, зростало і оформлювалось разом із вдосконаленням інтелекту, який задавав питання і вигадував відповіді на них, відповідно до степені своєї витонченості. Пересказувачі поступово перетворювались на міфотворців, історія племені – в розповідь про створення світу та людини, і саме тут, на цій грані давньої творчості, вперше виник образ деміурга – творця і правителя всього існуючого. Далеко не одразу цей образ набрав антропоморфних рис: людина ще почувала себе надто слабкою і надто незначною у всесвіті. Будь-яка велика і небезпечна тварина, що жахала всю округу, була більше схожою на вищу істоту, що породжує світ і править в ньому. Антропологи добре знають, що первісна свідомість більше поважала силу звіра, ніж людську. Багато племен, щоб викликати повагу сусідів (в першу чергу, самоповагу), оголошували, що ведуть свою генеологію від ведмедя, пантери, орла, великою мавпи, жахливого вепра і т.д. і.т.п. Те, що старі боги часто мають звірині “атавізми”, - давно відомий антропологічний факт. Тим не менше, образ деміурга потребував до себе особливого відношення, особливого почуття, породжував поклоніння і ритуал.

По суті, якраз в цьому моменті бере свій початок історія релігії. Вдосконалюючи інтелектуальний аппарат, давня людина ставала все більш винахідливою та незалежною від зовнішньої природи, вочевидь демонструваласвої переваги перед сильними, але нерозумними створіннями. Боги, створенні її уявою, поступово набували схожості з людиною, залишаючись символами могутності, влади і творення. Процес надання антропоморфних рис богам майже повністю завершився вже в історичний час. Політеїзм давніх цивілізацій (єгипетської, вавилонської, античної), політеїзм аріїв та етнічних угруповань, що населяли Індостан, - всім відомі ілюстрації пізніх етапів формування релігії.

Таким чином, виник найдавніший і найрозповсюдженіший (навіть тепер) тип релігійного світогляду та ритуалу – ми назвали його міфологічним. Міфологічні релігії й досі переважають на територіях різних континентів: Азії, Африки, Латинської Америки.

Отже, усі сучасні релігії виявляються в кінцевому рахунку віддаленими наслідками вчинків не колективних, а індивідуалістичних. Людина бажає пізнати те, що для її культури, її етносу або роду невідомо. Вона усамітнюється, або йде в маленький світ однодумців. Тут вона набуває певного дивного знання, яке ще більше виділяє її із общини. В очах членів племені вона – маг, чарівник, медіум. Як визнають сучасні дослідники, від профанів її відрізняє здатність “довільно переходити від звичайного до незвичайного” стану свідомості. І саме ця здатність довільно змінювати режим сприйняття дозволяє людині здійснювати неймовірні речі. Якщо вона бажає співіснувати з соціумом, продовжуючи активно займатись своєю справою, то змушена одягати маску шамана – вигадувати міфи, лікувати, підтримувати дух племені, переказувати події і всіляко допомагати соціальній активності вождів.

Проте, для племені шаман, як людина особлива, був першим юристом і законотворцем, він встановлював норми поведінки для всіх, правила гуртожитку, дієти та гігієни, можна сказати, що шаман таким чином формував нормативно-регулятивні умови суспільного розвитку, які самі по собі “об‘єктивно” з‘явитись не могли.

Два абсолютно несхожих один на одного інститути породила магія: релігію та науку. Ще Дж. Фрезер відмічав, що магія поділяє з наукою переконання в постійності і одноманітності природних закономірностей, і тому вона протилежна релігії, яка прямо звертається до покровительства особистих вищих сил. Магія виходить із здатності людини самої впливати на об‘єкт і досягати поставленої мети не тоді, коли боги вирішать допомогти, а коли відповідним чином організована сама діяльність людини. Подібний підхід створював передумови для зародження природньо-наукового знання в тій формі, яку ми сьогодні бачимо.

Зіткнення з племенами, що несуть іншу ідеологію, інші міфи, інший спосіб життя, змусив однодумців захищати свої ідеали. Подібні ситуації провокували виникнення релігії. Шамани стали охоронцями вигаданого ними культу, жерцями, які закликали вождів будувати храми, різні скульптури та інші культові споруди, для того, щоб налякати сусідні народи і показати їм, чиї боги могутніші. Вони перетворили психотехніки переходу в змінені режими сприйняття на страшну таємницю, почали приховувати інформацію і робити із себе особливо важливих персон – держави зміцнювалися і жерці ставали до влади. Всіляко розповсюджувалася ідея вищого обрання. Ніхто, крім обраних не може і не має права входити в потойбічні світи богів, героїв та велеких предків.

Словом, надбання богообраних пророків та вчителів світових духовних учень – всього лише одна із здібностей нашої психіки, про яку ми практично нічого не знаємо до сьогоднішнього дня. Таким чином, схильність усіх народів землі створювати релігії – явище не стільки соціальне, скільки біологічне. М. Еліаде, простежуючи розвиток релігійних ідей, починаючи з палеоліту, наприклад, вважає, що це характерні для різних епох і культур вирази споконвіку притаманних людині, єдиних у своїй сутності структур релігійної свідомості. Із цим важко сперечатися, тому що притаманні людині структури свідомості дійсно функціонують таким чином, що на певному етапі розвитку його інтелекту не можуть не породжувати релігійну ідею; як би не намагались ми жорстко закріпити своє сприйняття у сфері повсякденного, флуктуації перцептивного центру вказують нам на “дивну” світобудову зовні. В подальшому цей процес опиняється під керівництвом інтелекту, закономірності розвитку описання світу. Церковні отці починають філософствувати. Спочатку вони просто впорядковують старі міфи, записують їх, створюють Святе Письмо – на цьому фундаменті встановлюється пантеон, або Престол для Єдиного Бога, йому співають псалми, його (їх) славлять у храмах. Інші релігійні мислителі осягають витончені висоти метафізики, проводять ідеологічну ревізію текстів і затверджують послідовну релігію Ідеї – релігію ідеалістичну. Якщо філософствування не припиняється, інтелект доходить до границі своїх здібностей абстрагувати і стверджує, що реальність – ніщо, пустота. Така релігія, де Вищий або Єдиний Бог відсутній, може бути умовно названа нігілістичною.


3.2. Інституціональні аспекти розвитку цивілізації


Переважна більшість народів розвивала свою цивілізацію, спираючись на ідеї, в першу чергу, релігійні. Коли релігія стала державним інститутом, вона врахувала за необхідне зробити своїми найважливішими функціями а) збереження у незмінному вигляді початкової догми, тобто консервація доктрини; б) процвітання культу святині – іншими словами, культивування священного благоговіння, що створює психологічну дистанцію між сакральним та профанічним, між божественним та земним. Консервативна роль релігійних інститутів зростала навіть тоді, коли, здавалося б, повинна була з’явитися терпимість і схильність до філософського переосмислення догми. Наприклад, саме на фоні розповсюдження гуманізму та реформації в XVІІ столітті релігійна масова свідомість захищалась найбільш криваво – її описання світу опинилась під загрозою. В цей період особливого розквіту набуває інквізиція.

Християнство відірвало людину від природи, позбавило її в ім’я абстрактної ідеї природньої радості співучасті в творчому процесі, в товаристві природних стихій, де людина вільна і дійсно здатна трансформувати себе. Альбер Камю, який вже міг не боятися інквізиції, писав так: “природа перетворилася зараз в сього лише декорацію… Прекрасна рівновага людського начала і природи, дружня згода людини зі світом, яка звеличувала і прикрашала всю античну думку, була порушена, передусім, християнством, порушена на користь історії. Поява на історичній арені північних народів, які не звикли жити у згоді з природою, тільки прискорила цей процес. А починаючи з того моменту, коли божественність Христа була поставлена під сумнів, коли зусиллями німецької ідеології Він був перетворений всього лише на символ Боголюдини, поняття посередництва поступово зникає і воскресає ідудаїське бачення світу. Знову починає панувати нещадний бог небесних воїнств, будь-який прояв краси обпльовується як джерело пустих розваг і сама природа проголошується такою, що підлягає викоріненню”. Все заповнило те, що Ейслер назвала ““тріумфом клинка” пануючої соціальної моделі патерналізму та патріархату“.

Сучасний погляд на інтелектуальний аппарат демонструє, що розум – це одночасне джерело і прояв рефлексії, тобто того процесу, що створює самовідбиття перцептивних шаблонів в перцептивному полі суб’єкта. Гіпнотична сила описання світу зростає разом із вдосконаленням абстрактних схем та моделей, разом із збільшенням чисельності категорій і, відповідно, пердметів для ігор та маніпуляцій, котрими споконвіку зайнятий розум філософів. Розум сучасної людини накопичив величезну кількість структур, гештальтів, зібраних зі сценаріїв, складних послідовнотей – однозначних, ригідних, що беруть свій початок у власних першоконструкціях і замикають розгортку всередині ним же генерованих побудов. Отримавши первинний біологічний імпульс, інстинкти самозбереження та збереження виду, людина розумна стала впорядковувати отриманий від природи перцептивний обсяг: він створив закон причинно-наслідкового зв’язку, створив для сприйняття просторово-часову перспективу, гештальт “фон – об’єкт”, як доступний їй стан ефективної роботи уваги. Виникнення в психічній реальності “об’єктів” спричинило цілий ряд ідей: маса, рух, ізоляція, з’єднання і т ін.

Первісні інтелектуали обчислювали всілякі характеристики “об’єктів” – їх якості, розповсюдженість, їх приналежність до тієї чи іншої стихії: всі ментальні операції, навіть на найбільш ранніх своїх етапах, спрощували світ, що сприймався, до степені його осягнення розумом. Розмірковуючи дуже просто, людина осягала світ як велекий ящик, всередині якого небо, зірки, ландшафти, гори, ліси, моря, людські поселення моделювалися трьома координатами; навіть Бог, Вища Істота, знаходився у визначеному місці, тобто за межами ящика, де спостерігав за поведінкою створених Ним жителів. Мова – це спосіб існування розуму. Вона оформила лінгвістичну модель описання світу та семантичні границі опанованого інтелектом простору. Водночас підсилювалась ригідність ментального відображення зовнішньої сенсорики.

Інтелектуальна парадигма, створена індо-європейським розумом, з самого початку акцентувала певні стереотипи когнітивного і практичного змісту. Прийнята нею сукупність варіантів осягнення Реальності продемонструвала свою ефективність на шляху технологічного суспільства; інші варіанти канули в Літу, оскільки не сприяли створенню цінностей, проголошених парадигмою, що перемогла, найголовнішими і єдиними вартими уваги та зусиль.

Світові релігії спліталися з філософськими пошуками. Всередині даної парадигми розвивалися європейське природознавство і європейська філософія всіх шкіл і напрямків, навіть фейербахівських матеріалізм, кантівський скептицизм та об’єктивний ідеалізм Гегеля. Філософія, як відомо, не тільки любов до мудрості, а й діалог про суще-поза-людиною. Такий діалог став можливим завдяки давній помилці, якої припустились тодішні філософи в своїх розумових вправах. Феномени сприйняття (стабільні, повноцінні, повторювані відповідно закономірностям, що спостерігаються) в психіці мислителя автоматично стали фактами зовнішнього буття. Тобто філософія народилась, коли явища перцепції були ототожнені з явищами онтологічними – зовнішніми, справжніми, незмінними, екзистенціонально стабільними. Так виникли всі “речі світу”, а потім – онтологічні категорії. Тільки зараз, через тисячоліття, ми знову починаємо розуміти, що маємо справу не з зовнішнім, а із стереотипами власного сприйняття.

Будь-яка розумова робота побудована на впізнанні, впізнання ж є повторення вивченого. Сам процес сприйняття з усіма його хитрощами вислизнув від уваги давніх мислителів, не став предметом вивчення і давної науки. В парадигмі створеної індоаріями, відносно сприйняття могло бути сформульоване тільки одне питання: де знаходиться джерело вражень? Якщо всередині свідомості, то воно не має об’єктивної реальності, якщо зовні – то його треба вивчати. Парадигма є парадигмою саме тому, що самодостатня. І тому всі мислителі відповідали на питання “де?”, ніколи не замислюючись про те, що можливі різноманітні позиції сприйняття, і саме вони, перцептивні позиції, визначають, що і як ми сприймаємо, а заразом і де.

Наука і філософія стали розвиватися за законами міфу, оскільки прийняли від початку неспростовні аксіоми:
  1. повсякденний та звичний людині спосіб сприйняття найбільш адекватно відображає фундаментальні якості та характерні риси зовнішнього світу, надає мисленню достатньо сенсорної інформації для створення більш-менш адекватних реальності моделей, що описують світ і людину;
  2. незвичні режими перцепції, як і змінені стани свідомості, значно спотворюють перцептивну картину, в силу чого не можуть серйозно розглядатися як методи вивчення зовнішньої реальності;
  3. сприйняття є однією із функцій психіки, а психіка не може впливати на фізичний світ безпосередньо.

Дані аксіоми ніхто спеціально не формулював – вони були занадто ясними для інтелекту, що розвивався в межах відомої нам цивілізації. Між тим, усі вони безпідставні і породжують основу для незліченної низки умовиводів.

Розвиток мислення здійснився завдяки трьом інституціям, а саме: релігії, містиці та науці. Всі ці області духовної активності припускали наявність у людини цікавої ментальної здібності – рефлексії. Тільки рефлексуюча істота може розмовляти про фіктивні принципи, категорії, які не можливо знайти в емпіричному досвіді, про предмет вищезгаданих дисциплін, рефлексія дійсно володіє цікавими властивостями: вона як належить свідомості, як все, що в неї входить, так і не належить їй, оскільки може уявляти саму свідомість як об’єкт. Рефлексія – це процес, коли предмет перцепції відсторонюється і багатократно проходить через перцептивні фільтри, аби стати власне об’єктом, предметом аналізу та синтезу, абстракції (що забезпечує можливість подальшої редукції або генералізації, будь-яких операцій з його уявленням в ментальному просторі). Рефлексія створює масу фікцій, умовних знаків, для того, щоб людина не переробляла всю масу сенсорних вражень кожен раз, коли вона починає думати.

Інтелект продуктивний в тому випадку, коли виключає зі свого поля зосередженої уваги все надлишкове для виконуваної ним в даний момент операції. Сучасна філософія і психологія скептично налаштовані – вивчати рефлексію не прийнято, як не прийнято вивчати природу свідомості взагалі. Однак, рефлексуюча свідомість проектує плоди своєї рефлексії на перцептивні рецептори, звідки вони повертаються назад, щоб підтвердити (вже начеб-то емпірично) спекулятивні конструкції мислителя.

Релігія здійснює свій гіпноз, апелюючи до всемогутньої віри в Господа, тут не можливо сперечатися, проте можливо спостерігати, як істинно віруючий знаходить духовний спокій (тому, що за все відповідають Вищі Сили) та процвітання (оскільки не втрачає енергію на безглузді тривоги, заздрість, злість та смуток). Вчені, чия рефлексія складніша, з усіх боків гіпнотизують себе в момент кінцевого вибору наукової теорії, версії, гіпотези. Вони більше не сприймають сенсорні сигнали, які протирічать їх стабільному розумовому станові; а сигнали зовнішнього середовища, які підтверджують їх ідеологію, підсилюються.

Головна риса сьогоднішньої цивілізації – це посилення всіх границь, посилення описання світу. З кожним кроком розвитку філософії та науки описання світу ставало все більш ригідним, а мислительна парадигма – все більш насиченою стереотипними питаннями та відповідями. Ідея еволюції цілком вкладалась в стару науково-філософську парадигму і прекрасно відповідала на низку кінцевих питань про мету та долю світу і людини. Ніхто не помічає, що сама парадигма самозамкнута, що на цьому шляху ми зустрінемо постійні модифікації одних і тих самих відповідей. Наука і філософія замкнули створене ними коло, навіть концепції релятивізму, квантово-хвильове моделювання простору, навіть голографічна модель свідомості не усуває очевидної вичерпності.

Людина стала людиною завдяки абстрактному мисленню. Виникнення мови – наслідок перших дій абстрактного мислення, ряди подібних образів потрібно було фіксувати, позначати; потім треба було домовлятися між собою, який комплекс звуків буде слугувати знаком для обраного ряду. Таким чином за останні 10-15 тис. років людина створила не просто мову: вона створила цілий банк уявлень, цілком однозначних, пов’язаних між собою законами самої мови та мислення. Очевидно, що мислення маніфестує себе у мові, використовуючи для цього логіко-граматичні співвідношення. Мова закріпила процес відчуження від реальності, який почав розум. З тих пір ми перебуваємо в умовному просторі, де будь-який факт, що сприймається – феномен, який є синтезом абстрактної ідеї та її лінгвістично зафіксованого відображення.

Раціоналізм завів нас в технологічну пустелю, але не менш страшна шкода заподіяна раціоналістським еволюціонізмом, що складає фундамент людського світогляду.

По-перше, ми повірили в силу розуму. По-друге, впевнившись у високій ефективності розуму, ми автоматично дійшли висновку, що він живиться справжніми враженнями із зовнішнього світу, процес сприйняття перестав заперечуватися. По-третє, ми впевнені, що проблеми та перепони, які виникають на шляху науки, вирішить сама наука. Будь-яка ділянка нашої реальності, що пізнається тим чи іншим стпособом, не сьогодні, так завтра, - ось віра, яку породила сучасна наука.

Ми розглянули витоки сучасної картини світу. Вона зароджувалась 7-10 тис. років тому. Ми отримали силу технічного его і втратили радість єдинства. Пошук нової парадигми, яка відображає ідейний фундамент, - основна тема для найбільш передових техніків і практиків в науці. Таких вчених небагато, а предмет їхніх досліджень зазвичай викликає полеміку, і саме там можна чекати оригінальних ідей, що виникають на стику різних дисциплін.

Висновок


Напруженість геополітичної реальності постійно зростає й зберігає у своїй основі силове протистояння держав, як закономірний наслідок відсутності наукового розуміння глобальних проблем земної цивілізації. Силове протистояння держав у міру демографічного росту населення Землі й виснаження природних ресурсів планети, включаючи ресурси, які компенсують антропогенне навантаження, мабуть, буде ставати антагоністичним.

Сучасна ситуація на планеті в цілому відбиває не тільки низький рівень стратегічного мислення людства, але й складність самої проблеми, а також стан теорії пізнання, суспільної й фундаментальної науки. Дотепер немає ні науково обґрунтованої концепції розвитку, ні ясного бачення майбутнього земної цивілізації. Варто констатувати, що науково коректної теорії стійкого розвитку суспільства людство поки також створити не змогло.

Разом з тим, сьогодні стає очевидним, що без наукового розуміння першопричин сучасних глобальних проблем суспільства та ідентифікації пріоритетних цивілізаційних цілей уже неможливе одержання адекватних відповідей на виклики часу й конструктивна розробка коеволюційних, економічних, політичних, демографічних, антитерористичних, екологічних та інших доктрин, що визначають ефективний розвиток і збереження земної цивілізації.

Деякі вчені пропонують негайно розглянути такі питання:

1. Історія не залишила людству науково обґрунтованої теорії розвитку суспільства. Тому пріоритетом №1 для сучасної науки варто визнати актуальність її створення відповідно до наукового методу і критеріям наукової істини: логікою і досвідом.

2. Наукова теорія розвитку суспільства являє собою особливий вид наукової теорії, що, через специфіку семантичної проблеми понятійного апарата, відрізняється від наукових теорій інших областей знань тим, що як конструктивна теорія вона може бути створена лише під найвищу загальнолюдську мету.

3. Сучасний міждисциплінарний підхід в області суспільного знання необхідно доповнити поняттям фундаментальної цивілізаційної мети, як найвищої мети людства, визнаної як критерій істини всього соціального й суспільного знання.

4. У якості фундаментальної цивілізаційної мети людства варто визнати необхідність збереження земної цивілізації і запропонувати ввести дану мету як конституційну основу держав, що входять до ООН. Це дозволить консолідувати людство й орієнтувати його в напрямку побудови раціональної земної цивілізації зі збереженням усього різноманіття її національностей і культур.

5. Воля слова, проголошена демократією, при сучасному стані суспільної думки є єдиним науково обґрунтованим виходом зі світоглядного глухого кута. Разом з тим, воля повинна бути не будь-якого слова, а тільки конструктивного й науково обґрунтованого, тобто такого, що грунтується на найвищій загальнолюдській меті, у виді того, що право людини на волю слова дозволяє реально реалізувати лише науковий діалог на фундаментальному рівні.

6. На першому етапі руху до консолідації суспільства й до моделі суспільства стійкого розвитку необхідна консолідація, насамперед, міжнародного наукового співтовариства, як найбільш підготовленої в методологічному плані частини людства, для наступної просвітницької та освітньої діяльності в суспільстві.

7. Головне завдання - це повідомлення через науковий діалог до суспільної свідомості, до свідомості кожної людини об'єктивної реальності навколишнього світу, а також вище представленого рівня, на якому лежить рішення проблем людства. Необхідно показати суспільству, що сучасні негативні тенденції на планеті, хаос у розумах, численні трагедії сучасного миру, у тому числі глобальний тероризм, як трагедійний виклик часу, є наслідками відсутності в суспільстві діалогу на строго науковому, тобто неупередженому рівні.

Отже, те що називають “заглибленням духу в матерію” або “ускладнення організації життя” набуло за наших часів граничних значень. І водночас ми спостерігаємо спроби об”єднати різні точки зору, опанувати цілісне світосприйняття. Якщо ж правда найбільші зміни нам несуть науки пов”язані з людиною, і що все більше людей замислюються над своєю природою, звертають увагу на зовнішній світ, його красу, рівновагу, і таємницю “випадкого збігу”. І правда, що багато людей вже діють більш свідомо, і питання лише в часі. Коли накопичиться критчна маса людей із новим сприйняттям світу. І чи вспіємо раніше самознищення людства. Як бачемо із всього опрацьованого матеріалу, альтернатив розвитку цивілізації небагато, а саме:
  1. Перехід до нової перцептивної позиції, радикальні зміни в житті людини і суспільства. Початок нового типу цивілізації.
  2. Катастрофа і виживання тих що врятувалися.
  3. Кілька варіантов “керованого розвитку”, тобто непередбачуване продовження і розвиток сучасного устрою цивілізації.

Нас цікавить перший варіант, і яким саме буде цей новий світ. Особливо економічні відносини суспільства, політика, національна свідомість, суспільні відносини. І в цьому процесі мають визначну роль індивідуальні прояви людини, її здібності, їх реалізація, дослідження та застосування можливостей власного сприйняття. Проаналізувавши інформацію з різних джерел на тему розвитку цивілізації, можемо дійти висновку, що ми накопичили достатньо теорій які описують розвиток цивілізації, і навіть тих ідей, що пов’язують цей розвиток із парадигмами, режимами перцепції. Але на практиці, в житті, ми маємо цілу низку гострих проблем, які потребують негайного вирішення, яке, в свою чергу, знаходиться частково у полі теоретичного розуміння. Така ситуація вирішується зміною фундаменту цивілізації – ідей, світогляду, позицією сприйняття.


Список використаної літератури:

  1. Eliade M. A History of Religious Ideas. Vol.1.L., 1979; Vol.2. Chicago, 1982
  2. Popper Karl A Evolutionary Epistemology // Evolutionary Theory: Paths into the Future / Ed. by J. W. Pollard. John Wiley &. Sons. Chichester and New York, 1984, ch. 10, pp. 239-255
  3. Аристотель. Сочинения в 4-х т. - Ред. В.Ф. Асмус. – М.: “Мысль“, 1976.
  4. Графский В.Г. – Всеобщая история права и государства, Учебник, М.: НОРМА – ИНФРА-М, 2000.
  5. Григорьева Т. Дао и Логос. Встреча культур. - М., 1992.
  6. Делокаров К. Мировоззренческие основания современной цивилизации и ее глобальный кризис // Общественные науки и современность. - 1994. - № 2.
  7. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2004. – 615 с.
  8. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX ст. // Філос. і соціол. думка. — 1994. — № 1—2. — С. 83-98.
  9. Кара-Мурза С.Г. Наука и кризис цивилизации // Вопросы философии. - 1990. - № 9.
  10. Карасев В.И. – Общество, государство, цивилизация: к теории становления социумов. - М.: МПСИ, 2000.
  11. Корсунцев И.Г. Проблемы развития и будущее цивилизации. М., 1994.
  12. Коффка К., “Основы психического развития“, М. 1998
  13. Ксендзюк А. После Кастанеды: дальнейшее исследование. - К.: “София“, 2001. – 368 с.
  14. Лось В.А Методологические аспекты глобалистики // Общественные науки и современность. - 1988. - № 2.
  15. Моисеевв Н. Нравственность и феномен эволюции: экологический императив и этика XX века // Общественные науки и современность. - 1994. - № 6.
  16. Назаретян А. “Столкновение цивилизаций“ и “конец истории“ // Общественные науки и современность. - 1994.- № 6.
  17. Новицкий И.Б. Римское право. - М., 1993.
  18. Пегов С., Пузаченко Ю. Природа и общество на пороге XXI века // Общественные науки и современность. - 1994. - № 5.
  19. Петросян А.Э. Ключ к XXI веку: наука как основа грядущего жизнеустройства. - М., 1995.
  20. Солсо Р., “Когнитивная психология“. - М., 2003
  21. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. Пер. с англ. - М.: ИНФРА-М, 1999. – XXVI. - 262 с.
  22. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. - М.: Контакт-Альфа, 1995.
  23. Тойнбі А. Постижение истории. – Москва: “Прогресс“, 1990.
  24. Тойнбі А. Цивілізація перед судом історії. - С-Пб.: “Ювента“, 1995.
  25. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. - 1994. - № 1.
  26. Храпанюк В.Н. Теория государства и права. - М., 1993.
  27. Шиффман Х.Р., “Ощущение и восприятие“. - М, 2002.
  28. Шпенглер О. Закат Европы. - М., 1993.
  29. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. – Знання-Прес, 2000 р.
  30. Ясюков М.И. Весы Немезиды. - М.: Мысль, 1990.

Додатки:

Промова


Тамас Кун (1922) амер. історик і філософ науки, один із лтдеров історичної школи в методології й філософії науки, проф Принстонського університету. Він вважає, що не слід уявляти науку як збори істиних або помилкових ідей, висловлень, теорій, що розвиваються по своїх власних законах - законам пізнання. Він підкреслював, що накове пізнання здійснюється співтовариством учених професіоналів, що діють за неписаними правилами, які регулюють їхні взаємини. Кун виходить із того,що наука – соціальний інститут, у якому діють певні соціальні групи та організації. Але головним об'єднуючим початком суспільства вчених є не норми проф. етики, а єдиний стиль мислення, визнання даним суспільством певних фундаментальних теорій і методів дослідження. Ці положения, що поєднують співтовариство вчених Кун назвав парадигмою. “Під парадигмою, - писав Кун - я маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їхнього вирішення”. Із цих моделей, на думку Куна, виникають конкретні традиції того або іншого напрямку в дослідженні. Парадигми мають як пізновальну так і нормативну функції. Вони дають ученим основні принципи їхній пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Парадигми є джерелом методів, проблемних ситуацій, стандартів вирішення проблем, прийнятих у тих або інших співтовариствах учених. Більше низьким з організації научного пізнання, у порівнянні з парадигмою, є наукова теорія. Тому та сама теорія не може входити в різні парадигми без попереднього її серйозного переосмислення. А це означає, що при зміні парадигм неможливо здійснити наступність теорій.


Маслоу … за підрахунками… 796-797


Цього мало це тільки перше


Еволюційна економіка, синергетика 18-19 Б