План загальна характеристика змісту рухових якостей І засобів їх розвитку. Основи методики розвитку силових якостей та витривалості
| Вид материала | Лекція |
- Загартування організму – запорука здоров’я, 303.88kb.
- План-конспект вступного уроку з фізичної культури для учнів 6 класу Тема: «Футбол», 64.5kb.
- План виховання особистісних якостей тих, що займаються фізичними вправами. Роль І місце, 330.08kb.
- «Козацькому роду нема переводу!», 98.82kb.
- Фізичні якості Розвиток полягає в тому, щоб у процесі занять фізкультурою розвивати, 65.11kb.
- Макіївська міська рада Управління освіти Макіївський навчально-методичний центр виховання, 2264.92kb.
- План-конспект уроку з фізичної культури для учнів 5 класу Мета, 72.61kb.
- План методика І побудова заняття з фізичного виховання > Методика навчання руховим, 218.39kb.
- 6-й клас перші збори. Роль книги в розвитку якостей людини, 22.92kb.
- План Вступ 3 Розділ І. Виникнення конституційних ідей в україні та їх розвиток до 1917, 441.82kb.
ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Кафедра теорії і методики фізичного виховання
ЛЕКЦІЯ № 17-18
ТЕМА: ОСНОВИ МЕТОДИКИ РУХОВИХ ЯКОСТЕЙ. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ФІЗИЧНИМ ВИХОВАННЯМ. КОНТРОЛЬ У ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ.
з дисципліни “ТіМФВ”
для магістрантів 6-7 курсів ФЗДіПН – іноземних громадян
Виконавець:
доцент Ріпак М.О.
Зав. кафедрою,
к.пед.н., доцент Ю.В. Петришин
ПЛАН
- Загальна характеристика змісту рухових якостей і засобів їх розвитку. Основи методики розвитку силових якостей та витривалості.
- Основи методики розвитку швидкісних якостей, гнучкості, спритності.
- Методи дослідження рівня розвитку рухових якостей та рівня фізичної підготовленості.
- Сутність поняття „управління” в ТіМФВ. Необхідні умови управління ФВ. Моделювання у фізичному вихованні, прогнозування у фізичному вихованні. Алгоритм програмування занять фізичними вправами. Визначення раціональних засобів та методів занять фізичними вправами. Визначення раціонального рухового режиму.
- Контроль у ФВ.
Л і т е р а т у р а
- Введение в теорию физической культуры. Учеб. пособие /Под ред. Л. П.Матвеева. – М.: Физкультура и спорт, 1983. – 130 с.
- Іващенко Л.Я., Страпко Н. П. Самостоятельные занятия физическими упражнениями. – К: Здоровя, 1998. – 160 с.
- Куц О.С., Леонова В.А. Школа двигательной активности. – ВГПИ, 1989. – 56 с.
- Матвеева Л.П. Теория и методика физической культуры. Учеб. для ин-тов физической культуры. – М.: Физкультура и спорт, 1991. – 543 с.
- Організація та методика оздоровчої фізичної культури і рекреаційного туризму /О.М.Жданова, А.М.Тучак, В.І.Поленовський, І.В.Котова. – Луцьк: ВДГУ ім.Лесі Українки, 2000. – 242 с.
- Романенко В.В., Куц О.С., Рухова активність і фізичний стан студенток вищих навчальних закладів. – Вінниця: ВДГУ ім.М.Коцюбинського, 2003. – 132 с.
- Рыбковский А.Г. Управление двигательной активностью человека. – Донецк, ДонГУ, 1998. – 300 с.
- Теория и методика физического воспитания. Том 1. Общие основы теории и методики физического воспитания. Учеб. для институтов высших учебных заведений физического воспитания и спорта. – К: Олимпийская литература, 2003. – 424 с.
- Управление физическим состоянием организма. Тренирующая терапия.- Медицина, 1991. – 56 с.
1. Загальна характеристика змісту рухових якостей і засобів їх розвитку. Основи методики розвитку силових якостей та витривалості.
Життєдіяльність організму людини визначається його спадковими і придбаними в процесі індивідуального розвитку і професійної діяльності якостями, властивостями й ознаками. До таких ознак відносяться і рухові (фізичні) якості: швидкість, спритність, сила, гнучкість, витривалість - аеробна (загальна), анаеробна (гліколітична), силова статична і динамічна.
Сила - здатність людини переборювати зовнішній опір чи протидіяти йому за рахунок м'язових зусиль. Поняття трактується ще і як здатність виявляти м'язові зусилля певної величини. Фізіологи під силою м'язів мають на увазі здатність до максимального напруження. Найбільше значення у життєдіяльності людини має сила м’язів таза, плечевого пояса, тулуба, стегон. Сильні м'язи черевного преса забезпечують ефективну роботу внутрішніх органів і сприяють профілактиці грижі. Добре розвинуті м'язи спини охороняють хребет від травм.
У процесі індивідуального розвитку формування сили просувається нерівномірно: швидше розвиваються м'язи, відповідальні за моторику і поставу, повільніше - дрібні групи м'язів. Оптимальне співвідношення сили різних м'язових груп закінчується до 16-17 років. Найбільші її значення присущі людині у віці 25-30 років, після чого показники відносної сили (на 1кг маси тіла) знижуються. Маса мускулатури 70 - літнього чоловіка зменшується в порівнянні з юнацьким і середнім віком на 40%. Знижується і число м'язових волокон, сповільнюється швидкість їхнього скорочення. Однак, .при відповідному тренуванні рівень сили зберігається до 50 -літнього віку. Так, А.Н. Воробйов став рекордсменом світу в 37 літньому віці, а триразовий чемпіон світу іранець Намдью показав свій кращий результат у 42 року.
До факторів, що визначають силу м'язів відносять: вік, стать, професію, спосіб життя, спадковість. Час доби і року також накладають свій відбиток на величину м'язової сили. За деякими даними, її «піки» приходяться на 9 і 18 ч, «провали» - на 13 і особливо на 3 ч. З приводу сезонного коливання м'язової сили єдиної думки немає. Деякі думають, що найвища працездатність м'язове системи спостерігається навесні і раннім летом, інші, у тому числі ц видатний штангіст А.Н. Воробйов найбільш оптимальним періодом року вважають вересень-жовтень. Саме в цей період оц поліпшив 13 з 16 своїх вищих досягнень.
Рівень сили змінюється і під впливом факторів зовнішнього середовища, причому неоднозначно: гостра гіпоксія і тривале ерготермічні впливи чинять негативний ефект, а - ультрафіолетове опромінення, короткочасні теплові і холодові процедури підвищують м'язову працездатність. Емоційне порушення і гіпнотичне навіювання, прийом деяких фармакологічних препаратів роблять ідентичну дію. Відмічений позитивний ефект протилежно пропорційний вихідному рівню сили. Попередня м'язова діяльність, зв'язана з розвитком різних форм витривалості в залежності від тривалості до потужності навантажень, або не змінює, або знижує рівень сили. Дискретні (5-10с.) вправи швидкісно-силового характеру активують коркові процеси і нервово-м'язовий апарат, навпаки, - підвищують цей рівень [В.А. Романенко, 1994р.] .
Прийнято розрізняти абсолютну і відносну силу. Перша характеризує максимальну силу людини, друга - силу, віднесену до його ваги. Абсолютна сила зростає зі збільшенням маси тіла, відносна, навпаки, зменшується на кожен кілограм ваги понад 60-ти. Так серед усіх штангістів найбільшою відносною силою (4,79) володіють атлети, вага яких складає 60кг, і найменшої (2,95) - суперважкоатлети з вагою 150 кг і більше. У житті сучасної людини відносна сила грає домінуючу роль.
Сила залежить від багатьох біологічних факторів: фізіологічного поперечника м'язів і співвідношення повільних і швидких волокон; ступеня порушення відповідних нервових центрів; скорочувальниих властивостей м'язів і їхньої хімічної активності; запасів АТФ у м'язах, потужності і ємності креатининфосфатного і гліколітичного механізмів енергозабезпечення. Важливе значення в прояві сили належить координаційним здібностям і техниці оволодіння рухами. В основі різних характеристик мязової сили лежать морфофункциональные властивості самих м'язів: повільні волокна (I типу, низькопорогові, окисні) більш пристосовані до невеликого за силою скорочення, характерного для тривалої роботи на витривалість. Швидкі волокна адаптовані переважно до швидких і сильних скорочень. На початку процесу м'язового скорочення активізуються повільні, низкопорогові, рухові одиниці (РО). В міру посилення збудливих впливів на рухові нейрони з боку ЦНС, до роботи поступово підключається невелика кількість швидких, високопорогових РО. Такий механізм дозволяє тонко дозувати слабкі скорочення, а у випадку прояву сильних - залучати необхідне число РО в будь-яких групах м'язів. Єдиним прямим джерелом енергії для м'язового скорочення служить аденозинтрифосфат (АТФ). Ресинтез цього высокоенергетичного з'єднання здійснюється трьома шляхами: креатининфосфатным; гліколітичним; окисним.
Креатинфосфатный механізм забезпечує миттєвий реесинтез АТФ за рахунок енергії КрФ і має найбільшу потужність, що приблизно в 3 рази перевищує максимальну потужність гліколітичного й у 4-10 разів окисного механізмів ресинтеза АТФ. Оскільки запаси АТФ і КрФ у м'язах обмежені, ємність КрФ механізму відновлення АТФ невелика і робота з граничною потужністю, забезпечувана цим механізмом, може продовжуватися 6-10 с. (наприклад, стартовий розгін у спринтерському бігу, короткочасні м'язові зусилля «вибухового, характеру).
Гліколітичний механізм забезпечує ресинтез АТФ і КрФ за рахунок анаеробного розщеплення вуглеводів - глікогену і глюкози- з утворенням молочної кислоти (лакгата). Потужність гліколітичного механізму в 1,5 рази вище, ніж окисного, а енергетична ємність у 2,5 рази більше, ніж креатинфосфатного. Цей механізм забезпечує вправи силової динамічної витривалості тривалістю у нетренованої людини до 2-х хвилин.
Отже, м'язи мають здатність до бистрого скорочення (динамічна «вибухова» сила), прояву значних зусиль (максимальна сила) тривалої роботи в умовах стомлення, що розвивається, (статична і динамічна чи силова витривалість).
Власне силові здібності людини (максимальна статична сила) виявляються в повільних рухах чи статичних зусиллях по подоланню максимального опору і (чи) утриманню такого ж обтяження. У першому випадку м'яза роботам у міометричному (долаючому) режимі, у другому- у ізометричному, без помітного укорочення. При максимальних м’язових напругах ці режими мають тенденцію до зближень. Між силою, що виявляється у швидкісно-силових рухах, динамічною і статичною витривалістю взаємозв'язок проявляється лише на генетичному рівні.
Тренування однієї з форм м'язової сили не приводять до помітного поліпшення другої, - ці здібності обумовлюються різними енергетичними год фізіологічними механізмами.
Підвищення сили переважно зв'язано з адаптивними перебудовами на корковому рівні. Ці перебудови виражаються м здібності ЦНС рекрутувати (при необхідності) більше число мотонейронів і краще здійснювати міжм’язову координацію на виконавському рівні, у м'язовому апараті підвищується рівень кровопостачання, поліпшуються процеси обміну, збільшуються запаси енергетичних речовин. У результаті цих утворень у м'язовому волокні інтенсифікується процес утворення білкових структур за саркоплазматичним чи міофибриллярному типом.
Для розвитку силових здібностей використовують в основному три методи:
- повторних зусиль до відмовлення;
- динамічних зусиль;
- максимальних зусиль.
Ці методи розрізняються між собою механізмами фізіологічного й енергетичного забезпечення, величиною і специфічністю оперативного і пролонгованого тренувального ефекту.
Для першого методу повторних зусиль до відмовлення характерна тривала (15-25 повторень в одному підході) м'язова робота в гліколітичному та змішаному режимі енергозабезпечення. Частота посилаються з ЦНС імпульсів і їхня синхронізація досягає свого максимуму до кінця роботи, і природно, тільки до цього часу значно зростає кількість рекрутованих у м'язову діяльність рухових одиниць. Як наслідок, тренувальний ефект досягається тільки в останніх повтореннях. Утворення білкових структур йде по саркоплазматическому типу зі значним збільшенням обсягу м'язових волокон за рахунок їхньої нескорочувальної частини. Функціональний резерв розширюється завдяки збільшенню запасів міоглобіну, креатининфосфата, глікогену й інших енергосубстратів. Метод невигідний в енергетичному плані, приводить до розвитку глобального стомлення і нераціональних витрат часу. Метод є оптимальним для нетренованих людей. У цього контингенту вправи з обтяженнями 40-50 % максимальної ваги дають майже такий же ефект як і тренування із субмаксимальними навантаженнями.
Метод динамічних зусиль припускає короткочасну (1-2 с) роботу з переміщення предметів невеликої ваги з високою швидкістю. Природно, настільки короткочасна робота визначає таку ж короткочасну напругу нервово-м'язового апарата. Типовим прикладом такої роботи є різні види метань, ударних рухів і стрибків.
Для тренування абсолютної сили використовують субмаксимальні навантаження (85-100 %) кількістю повторень від 1 до 3-х в одному підході і достатніми (5-6 хв) для повного відновлення інтервалами відпочинку. Механізм енергозабезпечення такого тренувального режиму - креатининфосфатний. Збільшення обсягу білкових структур відбувається за рахунок власне скорочувального апарата міофибрил і щільності їхнього укладання в м'язовому волокні. Як наслідок, приріст сили не супроводжується значним збільшенням м'язової маси. Метод є основним для осіб регулярно займаються силовими вправами.
Деяка схожість механізмів м'язового скорочення при граничних статичних і повільних динамічних зусиллях створює передумови для розвитку максимальної сили за допомогою ізометричних вправ. Для цього досить прийняти визначену позу і в зворотній залежності від величини прикладеного зусилля протягом 5-8с розвивати напругу визначеної групи м'язів. В одне тренувальне заняття доцільно включати 6-7 вправ з повторенням кожного з них 2-3 рази підряд. Ізометричне тренування не вимагає спеціального устаткування і приміщення. Час занять може обмежуватися 15-20 хв. Існує можливість виборчого впливу на окремі м'язові групи за рахунок зміни положення тіла. Це переваги методу. Недоліків більше. Зокрема, ізометричні вправи розвивають силу в основному в тім положенні, у якому проводилося тренування і вже через 6-8 тижнів перестають давати позитивний ефект; не має «переносу» на динамічну силу через розходження в нейрофізіологичному, морфологічному і біохімічному забезпеченні [А.С. Медведєв, 1986].
Крім основних, існують і допоміжні методи розвитку (підтримки) рівня сили: безнагрузочний (А.В. Ковалик, 1977] і елекгростимуляційний [Я.М. Коц, 1967]. Сутність першого складається в одночасній напрузі м'язів-антагоністів без якого-небудь обтяження чи опору, тільки за рахунок вольових зусиль. Позитивний ефект досягається при триразовому п’ятисекундному напружуванні м'язів з такими ж інтервалами відпочинку. Метод придатний для підтримки м'язового тонусу в умовах змушеної гіпокінезії, або як засіб реабілітації при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарата. Електростимуляційний метод полягає в подразненні кісткового м'яза імпульсами тривалістю з частотою 2,5 Кгц. Тривалість безупинного впливу повинна складати 10с, інтервали відпочинку – 50с при 10 циклах за один сеанс. При двадцятьох стимуляціях чотириголового м'яза стегна відносна сила збільшується на 0,96 кг/см2, абсолютна на 45%. Досягнутий рівень, зберігається протягом 15 днів, потім знижується, але залишається підвищеним ще протягом трьох місяців. [Р.И. Волховских, 1976]. Метод електростимуляції, як і попередній, придатний для тих цілей і в тих же умовах.
Динамічна сила зв'язана з виконанням роботи субмаксимальної потужності протягом 8-15с по переміщенню власного тіла чи обтяжень рівних 60-80% абсолютної сили. У цьому випадку м'язи працюють або в режимі, що переборює, або в що уступає. Режим, що переборює, має місце при підніманні предметів різної ваги і подоланні зовнішнього опору. До рухів такого роду відносять: подолання опору амортизаторів, піднімання штанги, партнера, підтягування розгинання рук і ніг і т.п. режим, що уступає, характерний для таких рухів, як присідання, нахили тулуба назад у положенні сидячи, згинання рук в упорі, повільне опускання снарядів і т.п. Вправи, характерні для режиму, що переборює, можуть бути виконані й у вправах з уступанням (розгинання-згинання рук, підтягування-опускання). Значення сили в рухах характеру, що переборює, менше максимальної сили, у рухах що уступають - більше в два рази і лінійно зв'язані зі швидкістю переміщуваного тіла. На цьому принципі заснований пліометрический метод розвитку динамічної сили. Сутність останнього складається у виконанні рухів у режимі, що уступає, з обтяженнями рівними 120 % максимального результату в режимі, що переборює [А.Н. Воробйов, 1977]. Засоби розвитку динамічної сили підрозділяють на вправи з зовнішнім опором, у якості якого використовують предмети різної ваги, протидія партнера, амортизатори, умови зовнішнього середовища і вправи з обтяженням, рівним ваги власного тіла. Принципова відмінність, однак, складається не у виборі засобів обтяження (опору), а в його величині. Саме цей фактор детермінує ефект розвитку динамічної сили.
Різновидом динамічної сили є «вибухова» сила. Рівень цієї сили визначає успіх у таких рухах, як стрибки, біг на короткі дистанції, метання. «Вибухова» сила - це здатність нервово-м'язового апарата до мобілізації силових можливостей у короткий часовий відрізок. Тому домінуючим методом її розвитку буде метод динамічних зусиль з використанням різних стрибків, спринтерського бігу, метання снарядів. Відмінним засобом розвитку «вибухової» сили - метання набивних м'ячів і стрибків нагору після приземлення.
При всьому розмаїтті описаних вище засобів важливою методичною особливістю їхнього застосування є оцінка за терміновим результатом. Наприклад, зниження результатів у стрибках у довжину з місця, метанні набивного м'яча, штовханні ядра, бігу на 30 м повинно стать сигналом до припинення роботи, тому що подальше виконання цих вправ буде розвивати інші силові здібності.
Диференціювання силових здібностей за динамічними і статичними характеристиками виражається й у таких властивостях м'язового апарата як динамічна і статична витривалість. Ці здібності детерміновані різними нейрофізіологічними, морфологічними й енергетичними механізмами і тому практично не корелюють між собою.
Динамічна силова витривалість характеризує здатність нетренованої людини виконувати роботу помірної потужності по переміщенню обтяжень (подоланню опорів) рівних 20-40 % власної маси, у діапазоні до 2-х хвилин. Час роботи знаходиться в зворотній залежності від її потужності. Рухи в режимі силової динамічної витривалості варто виконувати в середньому темпі: збільшення їхньої швидкості (темпу) буде призводити до розвитку «вибухової» сили; ваги снаряда (величини опору) - до приросту абсолютної сили. Засоби удосконалювання цієї здатності ті ж, що і для розвитку інших форм сили. Важливі не засоби, а ергофізіологічні режими їхнього використання. При відповідності цих режимів меті заняття і досягається необхідний тренувальний ефект. Систематичне тренування в режимі силової динамічної витривалості удосконалюють механізми споживання, транспорту й утилізації кисню, збільшує метаболический резерв м'язів і сприяє значному приросту м'язової маси. Цю мету переслідують заняття культуризмом і почасти атлетичною гімнастикою. Слід зазначити, що нарощування значної м'язової маси біологічно недоцільно. Зайва вага знижує функціональний резерв організму.
Статична м'язова витривалість визначається часом підтримання заданого зусилля, виражається через імпульс сили і залежить від багатьох спадкових і средовищних факторів. Наприклад, значення цього показника у всіх людей досягає свого максимуму в в зимовий сезон і знижується до мінімуму — у літній. Розвиток цієї , якості в процесі онтогенезу носить поступальний і нерівномірний характер. Зокрема, у жінок найбільш високі темпи приросту статичної витривалості від 8 років до піка свого природного розвитку відзначаються в м'язів черевного преса (+109,5 %), далі в м'язів, що згинають кисть (+36,0 %), у м'язів – розгиначів ніг (+29,3 %) і нарешті в м'язів спини (+27,7 %). При цьому, найбільшою витривалістю володіють м'язи спини, розгиначі тулуба і ніг, меншої - м'язи згинаючі кисть, самою низькою - м'яза черевного преса. У період істотних інволюційних перетворень сила м'язів значно знижується, у той час як витривалість до статичних навантажень на рівні 1/2 і 1/3 максимальної сили досягає в жінок свого піка до віку 60-65 років [Э.Г. Городниченко, 1996]. Однак, при сильній напрузі великих м'язових структур, відразу ж виявляється низька статична витривалість м'язів спини, черевного преса, розгиначів тулуба і ніг. Зі збільшенням потужності навантажень, вимоги до скорочувальних властивостей м'язів змінюються, необхідним є підключення більшого числа швидких волокон, а також інший, не оксидативний, а креатининфосфатный механізм енергозабезпечення. Потужність і ємність цього механізму в людей похилого віку обмежена. Отже, якщо здатність підтримувати субмаксимальне зусилля тісно корелює з величиною абсолютної сили, то час утримання зусилля на рівні <50 % знаходиться в зворотній і нелінійній залежності від його величини. Лімітується цей час функціональними можливостями ЦНС, м'язового апарата, кисневотранспортної та інших систем організму.
При статичних навантаженнях м'язовий апарат працює дуже ощадливо, за рахунок тетаничних і тонічних скорочень. Збереження пози (підтримки зусилля) забезпечується безупинним порушенням обмеженої групи нервових кліток, супроводжується незначною інтенсифікацією процесів подиху, кровообігу і метаболізму. При середніх по вазі статичних навантаженнях відбувається роз'єднання в роботі механізмів доставки і транспорту кисню до тканин. В організмі розвиваються процеси гіпоксемії і гіперкапнії, настає стомлення, спочатку на виконавчому, а потім і центральному рівні. Глобальне стомлення зв'язане з інтенсивним і безупинним потоком проприоцептивної афферентної імпульсації, що викликає дезорганізацію активності нервових кліток, наростання порушення з переходом в охоронне гальмування, і в підсумку - припинення статичної напруги. [А.В. Коробков, 1975]. У цьому полягає одна з головних причин того, що статична робота по підтриманню пози (зусилля) більш втомлива, ніж динамічна. Найбільш високі функціональні резервы нейромоторного апарата при локальних і глобальних статичних навантаженнях відзначені в дівчат 18-20 років [Э.Г. Городниченко, 1996]. У цієї вікової групи витривалість м'язів-згиначів кисті і розгиначів спини до підтримки зусилля рівного 50%, максимальної довільної сили складає відповідно 26,0± 1,6 і 35,0± 2,24 с. [В.А. Романенко, 1990]. Статична витривалість, так само як і статична сила зв'язана з ізометричним режимом роботи м'язів. При корекції цих здібностей принципове розходження полягає в інтенсивності і часі впливу тренувальних навантажень. Короткочасні (5-10 с.) максимальні зусилля удосконалюють статичну силу, більш тривалі (15-50 с.) - статичну витривалість. До таких вправ відносять: утримання ніг у положенні «кута»; виси на прямих чи зігнутих руках; упори на брусах і (чи) підлозі; утримання різних обтяжень у чи руках на плечах у визначеній позі і т.п. Кожну вправу повторюють послідовно 2-5 разів.
Рівень статичної витривалості є одним з інтегративних показників професійної працездатності і тому відноситься до числа об'єктивних факторів визначальних продуктивність праці в багатьох сферах людської діяльності. Високі вимоги до збереження професійної пози протягом тривалого часу пред'являє клас операторських спеціальностей: пультистов, мотористів, водіїв наземних транспортних засобів, кермових і т.д. Професії металіста, слюсаря-інструментальника, ливаря-формувальника, кресляра, програміста ЕОМ, монтажника дрібних виробів, швачки, маляра, працівників торгівлі, кінооператора, музиканта і багатьох інших також зв'язані зі статичними навантаженнями різного рівня і характеру. Підвищити рівень статичної витривалості в молодих фахівців можна за допомогою різних видів спорту, що неоднозначно і разнонаправлено змінюють цю здатність. Так, гімнасти, альпіністи і скелелази демонструють високий рівень витривалості більшості м'язових груп. Фехтувальники і воднолижники найбільш витривалі в позі напівприсіда; представники вітрильного і велосипедного спорту відрізняються витривалістю м'язів тулуба і верхніх кінцівок; стрілки - м'язів рук і плечового пояса і т.п. Виробнича діяльність, зв'язана з тривалими силовими навантаженнями динамічного характеру (гірськоспасателі, ливарі-формувальники, монтажники, сталевари, механізатори, робітники целюлозно-паперової промисловості, гірники, працівники водяного транспорту і сільського господарства, некваліфіковані будівельники, такелажники, акумуляторщики, кабельщики, електрогазозварники, слюсарі з ремонту автомобілів, і ін.) передбачає наявність у цих трудящих необхідного рівня силової динамічної витривалості. Для розвитку силової динамічної витривалості м'язів плечового пояса, спини і черевного преса корисні (у порядку зниження їхньої значимості) заняття атлетичною гімнастикою, культуризмом, гирьовим і гребним спортом, плаванням і греко-римською боротьбою. Збільшення власної маси тіла в результаті цих занять буде позитивно позначатися на рівні їхньої професійної підготовленості. Достатній рівень «вибухової» сили вкрай необхідний службовцем частин спеціального призначення, пожежним, військовослужбовцям, рятувальникам, робітником нафтогазового комплексу і верхолазам-монтажникам. Для цих категорій трудящих професійно важливими будуть заняття важкою і легкою атлетикою (спринт, стрибки, метання), вільною боротьбою і самбо, боксом і карате, джиу-джитсу і кікбоксингом.
Однак заняття спортом, тим більше такими екзотичними видами, мало прийнятні для професіоналів середнього і старшого віку.
Витривалість - це здатність до тривалого виконання якої-небудь діяльності без зниження її ефективності. Біологічна сутність витривалості дуже різноманітна при різних видах трудової, і спортивної діяльності. М'язову витривалість умовно класифікують за наступними ознаками:
за режимом роботи м'язів - на статичну і динамічну;
за обсяом м'язових груп, що беруть участь у русі - на глобальну, регіональну, локальну;
за зонами відносної потужності -максимальну, субмаксимальную, велику, помірну;
за енергозабезпеченням - аеробну й анаеробну. Отже, не існує витривалості взагалі: вона формується стосовно до конкретних видів діяльності зі спеціальним характером морфологічних, фізіологічних і біохімічних змін в організмі.
В спортивній практиці під загальною, чи аеробною, витривалістю розуміють здатність організму тривалий час працювати в умовах стійкого споживання кисню. Така витривалість має місце при роботі за участю не менш 70% м'язової маси. Прикладом її можуть служити біг і плавання на довгі дистанції, лижні і велосипедні гонки, веслування академічне і т.п. Успішна діяльність у цих видах спорту тісно зв'язана з аеробними можливостями, тобто здатністю організму споживати і засвоювати необхідну кількість кисню. Показником аеробної продуктивності служить величина максимального споживання кисню (МПК). Цей показник надзвичайно варіативний і залежить від багатьох спадкоємних і середовищних факторів. Збільшуючись з віком, він залишається великим у чоловіків, тісно зв'язаний з вагою тіла (особливо м'язовою масою), деякою мірою залежить від способу життя, професії, кліматогеографічних умов, виду спорту і кваліфікації спортсмена. Найбільші значення МПК характерні для спортсменів, що тренують витривалість до тривалої роботи великої потужності - стаєрів, марафонців, ходоків, лижників, гонщиків, спортсменів-орієнтувальників, велосипедистів-шоссейниіков, плавців-стаєрів і т.д. Менше значення цього показника в ігровиків і представників інших спортивних дисциплін.
Термінова адаптація організму до тривалої роботи аеробного характеру залежить, в основному, від функціонального стану механізмів споживання, транспорту й утилізації кисню. На рівні дихального апарата - це показники ЖЕЛ, МОД, ЧД, витривалості дихальних м'язів і дифузійної здатності легень; серцево-судинної системи - ЧСС, УОК, ХОК і артеріо-венозна різниця за киснем; системи крові - киснева ємність, кількість еритроцитів і гемоглобіну, ферментів і гормонів; нервово-м'язової - співвідношення оксидативних і креатининфосфатних м'язових волокон. Ведуча роль у доставці кисню до енергоречовинних субстратів належить величині ударного і хвилинного обсягів крові. Окисний механізм забезпечує ресинтез АТФ в умовах безупинного надходження кисню в мітохондрії м'язових кліток і використовує як субстрати окислювання вуглеводи (глікоген і глюкозу), жири і ліпіди (жирні кислоти) і частково білки (амінокислоти). Окисний механізм дозволяє виконувати м'язову роботу протягом декількох годин. Розвиток процесів стомлення зв'язаний в першу чергу зі збільшенням потужності роботи, а в другу - з її тривалістю. Особливо швидке стомлення розвивається при навантаженнях > 50% МПК, причому на початку на виконавському рівні, потім на - міжсистемному, і нарешті — на центральному рівні [Ф.З. Меерсон, 1986]. Без значного, причому глобального стомлення прогрес аеробної функції неможливий. Тренування цієї здатності зв'язані не тільки з удосконалюванням механізмів кисневотранспортної системи, але і підвищенням стійкості всіх систем організму включаючи нервові центри, до несприятливих зрушень у внутрішнім середовищі організму, зокрема, до порушення температурного гомеостазу [В.А. Романенко, В.А. Максимович, 1976]. Розвивають аеробну продуктивність переважно двома методами - рівномірним і повторним. Сутність цих методів полягає в їхній назві. Рівномірний метод частіше застосовують на початкових етапах підготовки для зниження маси тіла особи, що займається, а повторний, — як правило, використовують для розширення аеробних кондицій. Поза залежністю від тих чи інших методів для досягнення програмувального тренувального ефекту тривалість аеробних вправ різної потужності і модальності повинна складати: у випадку 100% приросту пульсу - 10 хв; 75% - 20 хв; 50% - 45 хв; 25% - 90 хв [Амосов Н.М., Бендетт Я.А., 1975].
Між тривалістю і періодичністю занять існує визначена залежність (табл. 2.5.1.).