Історія Слобідської України харків видавництво «основа» при харківському державному університеті 1990 ббк 63. 3(2Ук) Б14 книга

Вид материала

Книга

Содержание Боротьба з татарами Татарські напади 1680 і 1691 рр

Подобный материал:

• Світлани Петрівни «еліта слобідської україни», 335.51kb.
• Ніверситеті радіоелектроніки (1965-2010) Науково-допоміжний анотований бібліографічний, 5865.75kb.
• Дармостук Надія Вікторівна удк 159. 922. 1­055. 26 Статеворольові чинники формування, 462.89kb.
• 21 жовтня в Чорноморському державному університеті, 12.8kb.
• Тема 1: На порозі історії, 118.09kb.
• Семенов В. М. Заселення слобідської україни як досвід українсько-російської взаємодії, 100.4kb.
• 22 березня 2012 року в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла, 38.52kb.
• Мовного трафіку в мережах з пакетною комутацією, 734.61kb.
• Методи І математичні моделі проектування територіально, 316.37kb.
• Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 380.57kb.

Поширення території Слобожанщини. Ознайомившися з заселенням Сло­бодської України, подивимося тепер, які були її наслідки і здобудки. скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сіл та деревень (було ще декілька хуторів; але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 села, деревні і слободи, 22 хутора і слобідки. У Харківському полку (разом з Ізюмським) тоді ж, у 1662 р., було

25 міст і містечок і 54 села і деревні; у 1732 р.— 32 міста і містечка,

26 сіл, деревень та слобід, 121 хутір та слобідка. За 8 років XVII ст. і 32 ро­ки XVIII ст. збільшилося дуже число сіл та деревень. І се завсім зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпеч­ніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харківський полк (149), Охтирський (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну територію займав Ізюмський полк, за ним ішов Харків­ський, потім Сумський та Охтирський. Слободські полки у 1732 р. займали значну частину теперішньої Харківської губернії (але далеко не всю), частину Воронезької, невеличку частину Курської та Війська Донського. Після 1732 р., здається, значно поширилася тільки округа Острогозького полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді донськими степами. Усі Слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами. Ізюмські козаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі осіли на Українській лінії на правому березі Донця. До Української лінії одійшло багацько полкових земель і угод, котрими козаки володіли по займанщинам і жалованним грамотам. Утісняли ізюмчан також поселенці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан — тепер там склалося нове поселення — Бахмутська провінція (при солоних заво­дах); мешканці її почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жалованним грамотам; на козацьких землях російські ново­поселенці почали осажувати слобідки та хутори. Окрім Бахмутської про­вінції, слобожане на півдні гряничили з запорожцями, котрі у 70-х роках XVIII ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слов'янська), і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході Слободська Україна гряничила з Гетьманщиною, і з нею теж були суперечки за межі. Охтирський Оюбодський полк обмежувався з Гадяцьким та Пол­тавським Гетьманщини, і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четвер­ті XVIII ст. ідуть меж ними суперечки за межі, особливо за погряничні міста — Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню її мешканців вона при­лучена була до Охтирського Слободського папка. Потім Скоропадський81 та Апостол82 клопоталися, але марно, щоб повернути її знову до Геть­манщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе-таки залишився за Охтирським полком, також як і деякі інші міста, котрі справді були за межою. що отділяла Московську державу од Польщі по акту 1647 р. На північно-західньому погряниччю слобожане суперечилися за землі з путивльськими велико­російськими поміщиками. На землях, котрі слобожане призначали своїми власними, путивльські поміщики заснували 14 сіл та деревень і прийняли багато українців. І ся земельна суперечка вирішена була на пожиток слобожанам.

Подивимося тепер, яку округу займала Слободська Україна у кінці XVIII ст. Слободсько-Українська губернія83 поділялася у 1773 р. на 5 про­вінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам. Харківська провін­ція (колишній Харківський Слободський полк) займала теперішні пові­ти — Харківський, більшу частину Валківського, Вовчанського і невелич­кий шматочок Зміївського, у неї була 171 оселя. Охтирська провінція (колишній Охтирський полк) —теперішні Богодухівський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валківського та Лебединського; там було 88 осель. Сумська провінція (колишній Сумський полк) — Сумський, Ле-бединський повіти Харківської губернії, половину Суджанського (Кур­ської губернії) і невеличку частину Охтирського (Харківської) і Грай-воронського (Курської губернії); у неї було 165 осель. Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Куп'янський, Ізюмський та частиною Зміїв-ський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчанського, в неї було 99 осель. Острогозька провінція (колишній Острогозький полк) — значну частину Острогозького, Богучарського, Бирюченського повітів Воронезької губернії і невеличку частину Землянського, Валуйського, Павлівського, Коротояцького тієї ж Воронезької, Єлецького і Лівенського — Орловської, Корочанського й Новооскольського — Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р.—тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирській та Ізюмській провінціях число осель навіть зменшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до інших провінцій, декілька хуторів могли скупчи-тися у едно село або деревню). Але ж усе-таки нових осель зовсім майже не з'явилося за сорок років у чотирьох Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогозькій провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається, більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогозький полк заселявся у сі часи. Усіх осель було у 1773 р. 677. Цікаво буде дізнатися про те, скільки було по полкам ріжних осель. У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському полку (21), далі йдуть по черзі Харківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погряничний з тата­рами і більш, ніж усі остатні, мав потребу в кріпостях-городках, а Сум­ський лежав в осередку України, і його захищав собою Охтирський полк. У Острогозькому полку ми бачимо 6 старих міст, а слободи заснувалися тоді, коли життя там зробилося спокійніше. Сіл, слобід і деревень у 1732 р. було більш усього у Сумському полку і менш усього в Ізюмському, і це теж для нас зовсім зрозуміле — це залежало од географічного стану кра­їни: у Сумському полку раніше почалося спокійне народне життя у посе­ленців, ніж у Ізюмському. З 1732 по 1773 р. життя в Слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через те й прибавилося число сіл, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки — в слободи. У Острогозькому полку в 1773 р. було дуже багато хуторів, це свідчить про те, що полк особливо швидко тоді заселявся на своїх нових місцях. У 1732 р. міст з містечками було 10 %, сіл 48 %, хуторів 42 %, і у 1773 р. перших залишилося тільки 5 %, других збіль­шилося до 6б %, третіх зменшилося до 28 %. Цікаво до цього додати процент козацьких і панських осель: у Харківському полку козацьких було 25 % і 75 % панських, у Охтирському — 33 % і 67 %, у Острогозь­кому — 78 % і 22 %, у Ізюмському — 40 % і 60 %. Тільки у одному Остро­гозькому полку козацьких осель було далеко більш, ніж панських; у остат­ніх полках було зовсім навпаки; більш усього їх було у Харківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVIII ст., коли Україні стало жити безпечніше. Усі слободсько-українські оселі можна поділити на три частини: 1) міста з містечками, 2) села з деревня­ми і слободами і 3) хутори з слобідками. Містечка треба зачислити до міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпості. Як приходила якась ватага переселенців у нове безлюдне місце, вона будувала собі місто з дерев'яною й земляною огорожею; села й деревні виникали, почи­налися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов'язок заселити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з'являлися раніше інших осель, а потім вже заселялися села або знов-таки пересе­ленцями з Задніпрянщини, або з нових слободських міст. У кінці XVII ст. сіл та деревень було тільки у двічі більш, ніж міст. У XVIII ст. нових міст сливе84 не будували, а селили тільки села, деревні та хутори. Інакше бувало при внутрішньому заселенню: там укупі могли з'являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього. Щоб ясно зрозуміти, що таке виявляли з себе сотенні міста, скажемо кілька слів про нове місто Бахмут, котре збудовано було козаками Ізюмського полка на р. Бахмуті. Його збудовано було для захисту од татар і для згону туди худоби од татарських нападів.

Він був обнесений дубовими стоянами, і стіни його мали 61 сажня у дли-нину і 17 ширини. Будинків у самому острожку не було, а населення жило у слободі, і там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузні, подвір'я ізюмських козаків і великоруських служилих людей. На р. Бах­муті у соловарених колодязів були сковороди для виварки солі. Ні лісів, ні риболовель. ні землі паханої не було, а було тільки трошки сінокосу. Це було промислове місто. Інші міста не мали таких промислів, зате у них були земельні угоди. Середину між містом і хутором займали села, деревні та слободи, де жили і козаки і посполіти, іноді нарізно, а іноді і укупі одні з другими. Хутори іноді з'являлися дуже рано і були першими оселями країни. По р. Красній та Жеребцу на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Декотрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVII ст. Тоді або трошечки пізніше там появилися майдани — цебто соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та Чугуєва, цебто не тільки ближніх, але й далеких міст. На річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та інших міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі куріні (на літо) і землянки (на зиму). Мешканці Тора приїздили туди цілими таборищами для вива­рювання солі і стояли там куренями. Пасіки ізюмських козаків яко перші оселі були і по р. Береці до збудування Української линії; були вони й по Донцеві нижче Маяцька. У мерехвянської сотні було по лісах ба­гацько пасік, котрі українці завели з самого початку свого заселення. Біля їх були розведені садки та збудовані з липового дерева хатки. Де збудувався Курязький монастир, там раніше була пасіка. При хуторах іноді бувало багато худоби: селили слободки для скотарства. Більш усього хуторів було у степах, як, наприклад, у теперішньому Старобільському повітові, де був простор для скотарства. Хуторянські оселі з млинами належали до старого українського хазяйственого життя і звичаю. Єдні з хуторів були першими оселями своєї країни, другі, навпаки, заснову­валися виселенцями з сіл та деревень; такі були, здається, 32 хутора села Печеніг по р. Гнілушці. Хутори були козацькі й старшинські, але бувало й так, що хутір нічим майже не ріжнився од панської невеличкої деревні, сотенне місто — од села або слободи, бо були, як ми бачили, вже й слободи з кріпостями, хутори перетворялися в слободи.

Ознайомившися з округою Слободських полків, тепер треба зверну­тися до її населення і до того, як росла його численність. Із. Ів. Срез-невський писав, що немов би то вже у 1654 р. було в Слободській Україні од 80 до 100 тис. населення мужського полу85. Але це велика помилка або вигадка. Ось деякі числа з тимчасових86 документів: у Хар­ківському полку в 1677 р. було 7773 козаків, у 1691—7005 (без Ізюмсько­го полка), а з Ізюмським — 9316, у 1698 р.— у двох — 10430, у Охтир-ському в 1686 р.—5102 чол. Як зазначити такі ж числа і в двох остатніх полках, тоді буде у кінці XVII ст. 30000 козаків, далеко менш, ніж налічував Срезневський тоді, коли Слободська Україна тільки що почала заселятися. Але хоч і збільшити се число, все ж не вийде навіть для кінця XVII ст. 80 тисяч. За 1732 р. ми маємо вже досить певні числа населення чотирьох полків. У 1732 р. у Охтирському полку було вже 41186 чол. (і у тім числі 22 великороса) і, значиться, за 46 років число населення збільшилося майже у шість разів. У Харківському полку було 37756 чол. (у тому числі 1498 великоросів), і тутечки число населення збільшилося у п'ять разів. У Ізюмському полку — 31183 чол. (у тому чис­лі 115 великоросів); тут число населення збільшилося у 13 разів — так хутко залюдніла ся країна за кінець XVII і початок XVIII ст. У Сум­ському— 42931 (14 великоросів). Як бачимо, в Охтирському і Сумському полках було майже однаковісіньке число мешканців, у Харківському — трохи менше, а у Ізюмському — найменше. Усього в чотирьох полках (але не повних) було 153056 чол. мужського полу, а з жінками, виклю­чаючи дітей, більш 300000. У 1772 р. у всіх п'яти провінціях було 666561 чол. За 40 років (з 1732 по 1773) в Охтирському полку число мешканців збільшилося на 31 %, у Харківському — на 76 %, в Ізюмському — на 90 %; у Сумському—на 100 %. Сей процент потрібно трошечки зменшити, бо ми не маємо деяких сотен Сумського полка. Але все ж таки населення, як бачимо, збільшувалося дуже швидко у всіх полках, окрім одного тільки Охтирського, і через те, що округа цього полка не могла так ширитися, як усіх інших, а між тим заселення його розпочалося дуже рано — раніше ніж в деяких других. Велике збільшення ми бачимо у Ізюмському полку, це значить, що його заселення йшло швидко, і в середині XVIII ст. у 1732 р. полки по числу населення йдуть у такій черзі: Сумський, Охтирський. Харківський і Ізюмський; у 1773 р. провінції, котрі прийшли їм на зміну, чергуються тако: Сумська, Острогозька, Харківська, Ізюмська і Охтирська. Цікаво тепер привести декілька прикладів збільшення людності в пооди­ноких оселях. У Рублівці в 1686 р. було 433 д87.. у 1732 р. —1099. у 1772 р.—1402, в Богодухові— у тіх же роках — 550, 1830 і 3066. Біль­ше прибавилося населення за 46 років, з 1686 по 1732, ніж за 41 рік, з 1732 по 1773 р.: в Коломаку, Богодухові і Мурахві у ті роки населення утроїлося, а у других збільшилося, у одному місту тільки вдвоє, а у двох других навіть не удвоїлося. Але, мабуть, були і такі міста, наприклад, у Острогозькому полку, де населення збільшувалося переважно у першій половині XVIII ст. Із Оюбодських полків або через Слободські полки переселенці йшли далі й розселялися по деяких чисто російських місцях: на Дін, на Царицинську линію, в Оренбург. А іще раніше, з XVI ст., вони, як ми знаємо, приходили в московські українні городи Курської, Бєлгородської та Воронезької країни, у Орловський та Тамбовський краї. Там більш усього вони селилися на поміщицьких землях. У другій полови­ні XVIII ст. дуже багацько народу з України стало виходити в степи Воронежчини та на Дін88, куди йшли навіть козаки і підпомощники8а. Підмовили їх туди йти ті піддані, що жили у старшин-поміщиків на

Дону — по юртах та по хуторах; вони казали, що живеться їм гарно, ніяких видатків та тяжарів вони там не несуть. У 1763 р. на Дону перепи­сано було 20 000 душ таких підданих, котрі платили семигривенний подуш­ний оклад, не стративши права вільного перехода (до 1796 р.). Були українці на Дону і серед донських козаків: у 1793 р. їх було 1591 чол. на 30 476 козаків. У 1731 р. українці з Дону почали переходити на Царицинську линію — од Царицина вверх по Волзі. Іловлі, Медведиці та Хопру, їм одводили землі, давали жалування, а вони повинні були держати каравули та чати. Почали закликати слободсько-українських поселенців і в Оренбурзьку губернію. Щоб не зменшувати народа в Сло-бодській Україні, вийшла заборона виходити козакам та підпомощникам. та охотникам із цієї країни та комплектувати сербські роти або поселя­тися на землях сербських офіцерів. Із цього видко, що після заселення Слобожанщини починалося вже й виселення народу за її межі, де були вільні безлюдні землі і мало народа. Сей наплив та відплив населення існував не тільки в Слобожанщині, але і по інших місцях України і усієї Росії.


РОЗДІЛ 3

БОРОТЬБА З ТАТАРАМИ

Оборона проти татар. Татарські напади 1680 і 1691 рр. Інші татарські напади. Українці у неволі. Кріпості у великих горо­дах, містечках та селах. Лінії кріпостей.

Оборона проти татар. Ми знаємо вже. що заселення Слободської України велося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов'язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили на боротьбу з татарами на свойому південному погря-ниччю. Безмірні грошові кошти, страшенне число служилого люду мусила страчувати Москва, щоб злаштувати та підтримувати оборону держави проти наглих несподіваних татарських нападів. Здається, що було б куди краще не боронитися од Крима. а наступати на нього— інколи се й робила Московська держава, але робилося се випадково, наприклад, при Івані Грозному90, потім при Софії (походи кн. В. В. Голіцина)91, при Анні (по­ходи Мініха)92; але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будувалися кріпості і цілі оборонні линії з кріпостей. валів, ровів, засік, тощо. На південному погряниччю була збудована велика лінія міст-кріпостей, так звана Бєлгородська лінія («черта»). За нею оселилася Сло­бодська Україна, з'являючи з себе якийсь єдиний військовий плацдарм, немов єдиний козацький табір, де усе життя мусило приладнатися насам­перед до військових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину країни Дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сим її заселити; потім, коли трошечки вже було безпечніше жити, хоча все ж таки й треба було підтримувати кріпості і оборону — починали обороняти та заселяти другу частину Дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і v Слободській Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна — Ізюмський полк, а потім вже за Слободською Україною проведена була, як ми знаємо. Українська лінія, а за нею потім будувалися інші лінії аж до самого Кавказа. На південь засло­ною проти Крима було Запоріжжя з Новою Сербією93, а після зруйну­вання Січі94 узято було й Крим95—тільки тоді у Слободській Україні зробилося тихо і вона увійшла у спокійне становище. Окрім того що роби­ла для затули Слободської України од татарських нападів Московська держава, іще більше, далеко більше, робило саме населення. Воно затра­тило на се діло страшенно багацько сил та засобів, невсипущої праці та завзяття. Де вже там було турбуватися про те, щоб розвинути та по­ширити культуру, хоча вона усе-таки, як ми побачимо, ширилася, бо слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з'єднати леміш з ко­зацькою шаблею, хліборобство — з військовою справою, і за се їм нале­жить од нас, їх нащадків, велика, безмірна вдячність. Се було велике діло безіменного велетня-народа. Слободська Україна захищала собою московську Бєлгородську лінію і тому повинна була приймати на себе перші татарські напади.

Татарські напади 1680 і 1691 рр. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими загонами. Великих ханських напа­дів було небагато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндрування Слобод­ської України у 1680 р. Тоді пограбовані й знищені були Деркачі, Лозова, Липці, Борщова, Жихор і деякі інші села Харківського повіту, Богодухів і село Павлівка Богодухівського повіту, Валки, Огульці, Перекоп Валків­ського, Сінне, Ольшана, Краснокутськ, Городнє Охтирського. Розсипав­шися своїм звичаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжжя, поубивали та позабірали у неволю багацько народу і спалили по селах багато хат, усяких будинків та хліба. У с. Борщевому вони ограбували церкву, захопили напрестольне євангеліє, усі священничі та дияконські убори, паникадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церк­ву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол. поспільства з жінками й дітьми, 71 чол. козаків, челядників їх — вівчарів та пасішни-ків — з жінками й дітьми; великоросіян з жінками та дітьми 47. У посполітих взяли 978 голів товару (20 волів, 40 корів, 3 коней, 915 овець), у козаків захопили 8813 голів товару (86 волів, 18 корів, 19 коней, 8790 овець), у великоросійських поселян — 133 голови товару. Сплюндрували татари у тому ж Харківському повітові деревню полковника Гр. Донця і 8 хуторів, взяли у неволю 4 челядників і 25 чоловік посполітих, захопили 1104 голів панської худоби (174 коней, ЗО голів товару і 900 овець), унесли ЗО вули­ків бджіл, пограбували й спалили 1994 четвертей панського й людського хліба, спалили 11 дворів. У хуторах забрали усе збіжжя хуторян, захопили рогату худобу, попалили хати, будівлі і хліб. Усього убили і повели у неволю 215 чол., захопили 11 299 голів товару, спалили 11 дворів з 8 хуторами, пограбували і спалили багато хліба в зерні й копицях. У Богодухові убили і повели у неволю 233 чол. козаків та міщан з жінками й дітьми, у Павлівці 49 чол., спалили 400 дворів з 2 млинами, узяли й спалили 19 984 чет­вертей хліба, захопили 1566 голів худоби, 2043 вулика бджіл, 600 цебер горілки, 19 бочок пива, 9 казанів з винниць. У Сінному взяли в полон 61 чол., у Ольшанці — 89, в Валках і Валківському повітові— 117, пограбували 79 волів, 105 корів, 24 коней, 643 вівці, 66 вуликів бджіл, 60 цебрів меду (93 пуда), 82 четверті хліба і 2 казана з винниць. У Перекопі спалили церкву і 81 двір, узяли у неволю 26 чол., пограбували 2 вола, 4 корови, 75 овець, 162 четверті хліба, 260 вуликів бджіл, 16 пудів меду. У Охтирському повіті захопили 527 чол. у неволю, 90 голів товару. У Краснокутську — 102 чол. (між ними двох попів) і 847 голів худоби; у Городному— 118 чол., більш усього дітей — 92, 68 коней, вуликів з бджолами, тощо.

Звернемо тепер увагу на другий татарський напад 1691 р. Вони сплюн­дрували тоді Чугуївський повіт, Зміїв, слободи Лиман і Бишкин. Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і сродників 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), жіноцтва— 1009 (молодиць — 341, дорослих дів­чат— 131, дітей — 537). Убито було 11 чол., 17 дітей і сродників ЗО чол.;

у неволю 1915 чол. (109 великоросіян і 1806 українців), одігнано 4902 гол. рогатої худоби, 1358 коней, 2272 голів волів та корів, 2272 голів овецьта кіз; спалили і сплюндрували 65 дворів з клунями й хлібом, 1 хутір,

2 пасіки, 2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збіжжя. У селі Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з престола та жертвеника стягли парчу, з образів — шати, захопили церковні убори, книжки та ризи. Татари розруйнували країну, забрали у неволю багацько народу, особливо жінок та дітей, бо вони цінували їх тоді найдорожче, пограбували ха­зяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку на Божі церкви, котрі штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два.