Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
14. Нововавилонське царство. Ассирія ще доживала свої останні дні, Вавилон і Єгипет вже заходилися ділити її спадщину. В 605 р. до н. е. вавилонські війська, керовані царевичем Навуходонасором, завдали нищівної поразки єгиптянам під стінами Каркемиша. Дрібним царькам Сирії, Фінікії, та Палестини лише тоді сталор зрозуміло кому тепер прийдеться платити данину. Того ж 605р Навуходонасор дізнався, що його батько ( Набопаласар) помер і , спішно прибув до Вавилону він коронувався на царство. Новий цар відразу ж приступив до упокоїння Іудеї, яка відказалась платити данину. На початку VI ст. до н. е. його війська двічі вдирались до Єрусалиму, зруйнували цю столицю іудеїв, у тому числі символ єврейської державності – єрусалимський храм бога Яхве, переселили до Вавилонії близько 50 тисяч іудеїв. Найбільшого клопоту Навуходонасору ІІ завдавав Єгипет, який ніяк не міг змиритися із утратою Східного Середземномор’ я й підбивав народи Північної Сирії на антивавилонське повстання. Навуходонасор ІІ захопив фінікійське місто Сідон, острівний Тір, перед яким спасували ассирійські війська, завоював у Південній Палестині князівство Едом – одним словом остаточно перебрав від єгиптян контроль над Східним Середземномор’ям. Невдовзі між Вавилоном та Єгиптом було укладено мирний договір, який був закріплений шлюбом між Навуходонасором ІІ та єгипетською царівною Нітокріс. Цей шлюб дав можливість Навуходонасору невдовзі посадити на єгипетський трон свого родича. Таким чином, за царювання Навуходонасора ІІ Ново вавилонське ( Халдейське ) царство стало могутньою середньоазіатською державою, політичним спадкоємцем ассирійської імперії. Навуходонасор ІІ здійснив у своїй столиці грандіозні будівельні роботи, перетворивши її на одне з найкращих міст Передньої Азії. Саме за його правління в Вавилоні з’явились славнозвісні ворота богині Іштар, висячі сади Симирамиди тощо. Після смерті Навуходонасора ІІ у Нововавилонському царстві загострився етнічний конфлікт між халдеями півдня і північними арамеями. Політичні негаразди тривали цілих п’ять років, доки до влади у 556 р до н. е. не прийшов Набонід, який для того щоб зробити свою владу легітимною одружився із вдовою Навуходонасора ІІ - Нітокріс і всиновив її сина Бел – шар – уцура. Набоніду дісталося нелегке царювання, над його державою нависла загроза перської навали. Соціальна ерозія вавилонського суспільства , наскрізь просякнутого духом наживи, зайшла так далеко, що його рядовим громадянам було байдуже хто буде сидіти на царському троні, - вавилонець чи перс. Навесні 539 р до н. е. перський цар Кір ІІ, добре проінформований про настрої вавилонського населення, начолі свого війська перетнув вавилонській кордон. Набонід розгубився, йому казалось, що можна примусити населення країни обороняти столицю до останнього подиху, якщо позвозити туди статуї богів з усіх месопотамських міст. Однак своїм непродуманим рішенням він лише дав можливість Кіру ІІ звинуватити вавилонського царя у святотатстві та зневазі до народу. Влітку 539 р до н.е. перси розбили під Опісом вавилонську армію, якою командував Бел – шар – уцур, а восени їм здався без бою Сіпар. У лічені дні перські легіони вже стояли під стінами Вавилону. Перси відвели води Євфрату і по його сухому руслу вдерлися в місто. Небонід здався Кіру ІІ на милість переможця і той великодушно подарував йому життя.
Кір ІІ заборонив своїм воїнам грабувати місто, дозволив переселеним народам повернутися на батьківщину, повернув месопотамським містам статуї їх богів. Кір ІІ формально зберіг Вавилонське царство. Вавилон увійшов до перської імперії на правах автономії. За Дарія І Вавилоні двічі повставали, щоб повернути собі незалежність, проте їхні зусилля виявилися марними. Щоб надалі Вавилоні були слухнянішими, Дарій І обклав Вавилон даниною - понад 30 тисяч срібла щорічно. Син Дарія І - Ксеркс взагалі ліквідував Вавилонське царство, землі пороздавав персам. У другій половині IV ст. до н. е. Вавилон завоював Олександр Македонській і зробив це місто своєю резиденцією, але невдовзі Олександр помер, а запекла боротьба за владу після його смерті принесла Вавилону чимало неприємностей. У 126 р до н. е. його остаточно зруйнували парфіняни.
15. Писемність древньої Месопотамії та її розшифрування.
Одним із основних культурних надбань населення стародавньої Месопотамії було створення системи письма, що її європейці назвали клинописом, а народи Сходу - цвяховим письмом.
Письмо у своєму розвитку пройшло три послідовні стадії: піктограму, ідеограму та фонограму ( фонограма в Месопотамії - виклад на письмі звукових складів). Спершу клинописне письмо було дуже громіздким, налічувало близько 2000 знаків. Поступово вавилонці та ассирійці зменшили кількість знаків до 350 – 400. При цьому окремі клинописні ідеограми слугували детермінативами , тобто вказували як слід читати й розуміти сусідні знаки. В епоху Середньовавилонського царства клинопис став міжнародним дипломатичним письмом на Близькому сході, його використовували навіть єгипетські чиновники. Тому месопотамський клинопис іноді образно називають « латиницею Стародавнього Сходу». Проте з останньої третини ІІ тис. до н. е. клинопис почали витісняти стародавні алфавіти. Ассиріологи вважають, що клинописне письмо поступилося місцем алфавітному не стільки тому, що останнє простіше і зручніше, скільки у наслідок поширення на Близькому Сході арамейської мови.
На початку І тис. до н. е. у Месопотамії глиняні таблички змінюються дерев’яними, вкритими воском. Такі дерев’яні таблички потім зброшуровували в книги – ширми за допомогою шнурка. Користуватися такими «книгами» було зручніше, ніж важкими і крихкими глиняними табличками.
Старомесопотамські писемні джерела « заговорили» з істориками лише у XIX ст.. Ключ до дешифрування клинописного письма на початку XIX ст. винайшов вчитель німецького ліцею Георг Гротефенд . Йому вдалось прочитати короткий напис, зроблений на колоні царського палацу в Персеполі трьома мовами: староперсидською еламською і вавілонською. Зусиллями Георга гротенфенда було встановлено 9 знаків, але в його відкриття ніхто не повірив, навіть не надрукували його працю. Тому клинопис був остаточно дешифрований лише в середині XIX ст. норвежцем Д. Лассеном, французом Е. Бюрнуфом, та англійцем Г. Роулінсом. Ці вченні скористались сенсаційною знахідкою Г. Роулінса – Бехистунським написом, якого було викарбовано на прямовисній Бехистунській скелі в іранській долині за наказом царя Дарія І. Після, спеціально влаштованих, під наглядом комісії з Лондонської Академії наук, перекладів було визнано, що ассиріологам дійсно вдалося перекласти текст Тіглатпаласара І. Таким чином, 1857р вважають роком народження - ассиріології.
16. Історія археологічних відкриттів у Месопотамії.
Історія археологічних пошуків у долині Тигру і Євфрату – це справжня гостро сюжетна повість, сповнена пафосу блискучих відкриттів і гіркоти прикрих невдач.
Першим важливим археологічним відкриттям стало, виявлене французьким консулом Ботта у 1843 р. резиденції ассирійського царя Сарагона ІІ у Дур – Шарукіні, руїни якого Ботта помилково вважав останньою ассирійською столицею Ніневією.
На початку 40 –х років англійський офіцер Г. Лярд виявив під пагорбом Німруд руїни іншої ассирійської столиці – Кальху, де він розкопав кілька царських палаців, входи до яких стерегли десятки алебастрових монстрів – крилатих людиноподібних биків шеду. В 1849 р. Г.Леярд знайшов нарешті і руїни Ніневії, остання ассирійська столиця лежала під пагорбом Куюнджик. У Ніневії заповзятий англієць встиг розкопати палац царя Сінеххаріба. Невдовзі археолог Рассам, який замінив Г. Леярда на цих розкопках, відкрив світові руїни палацу Ашшурбонапала, стіни якого прикрашали барельєфи величезної історико – культурної цінності. Серед руїн царського палацу було виявлено велику бібліотеку, яка слугувала водночас і державним архівом. У ніневійській бібліотеці, яку спішно доправили в Лондон, налічувалось понад 25000 глиняних «книг» і документів. У продовж останньої чверті XIX, перших десятиліть XX ст. археологи відкрили світові шумерську цивілізацію. Так, у 1877 р французькі археологи, під керівництвом дипломата Е. д’Сарзека розкопали стародавній Лагаш. Найціннішою знахідкою в Лаваші був храмовий архів, який налічував понад 20000 клинописних табличок. У 80 – 90 р американські археологи відкрили руїни шумерського релігійного центру – Ніпура й серед них - величезний архів храму бога Енліля – Екура. У продовж 1899 – 1914 рр. німецькі археологи під керівництвом Р.Колдевея розкопували столицю Халдейського царства – Вавилон. Це найбільше місто стародавнього Близького Сходу лежало за 100 км від сьогоднішнього Багдада під чотирма пагорбами. У Вавилоні Кольдевей розкопав два царські палаци Навуходонасора ІІ, ворота богині Іштар, храм бога Мардука, залишки знаменитої вавилонської вежі, одне із семи чудес світу – висячі сади Семирамиди та ін.
Новим етапом в археологічному вивченні Месопотамії стала плідна діяльність у 20 – 30 –х роках об’єднаної англо – американської керованої Л. Вуллі. Ця експедиція здійснила широкомасштабні розкопки. У стародавньому Урі було розкопано міські вулиці, багато господарськіх будівель, понад 1800 могильників, у тому числі 16 «царських», храм богині Нігаль та ін.
У 30 – х роках французькі та голландські археологи відкрили руїни Ешнуни та Марі. Найцікавіші знахідки чекали їх у Марі, де було розкопано храм богині Іштар, царській палац, який налічував понад 260 помешкань, багато скульптурних пам’яток, яскраві фрески, виконані в шумеро – семітському стилі, великій царський архів, що налічував понад 25000 клинописних документів. Археологічні розкопки і вивчення накопиченого матеріалу тривають й до наших днів. Деякі міста наприклад Вавилон реставруються.
17. Ізраїльсько – іудейське царство. Основні політичні віхи.
Першу загально єврейську державу створив, як про це дізнаємося з біблії, ізраїльській володар Саул, якого помазав на царство верховний жрець і суддя Самуїл. Саул скликав на боротьбу з філістимлянами єврейське ополчення. Перед початком битви відбувся традиційний двобій на який1 філістимляни виставили озброєного до зубів велетня Голіафа, а євреї озброєного лише одною пращею юнака Давида. Спритний юнак спромігся влучити каменем Голіафу у голову. Від несподіванки велетень упав, а філістимляни приголомшені таким перебігом подій розбіглися у різні боки. Ця неординарна перемога над грізним ворогом згуртувала єврейські коліна. А невдовзі євреї визнали Саула своїм царем. Так виникло згідно з старозаповітною традицією Ізраїльсько – іудейське царство. Саул здобув кілька ханаанейських міст, відбив напад кочовиків, однак не впорався із власними підданими. Проти нього здійняв заколот переможець Голіафа Давид, який переметнувся на бік ворога. Невдовзі перший єврейській цар та троє його синів загинули в бою з філістимлянами, причому не без допомоги Давида. Давид узурпував царський трон, поширивши через сім років свою владу і на ізраїльські коліна.
У 995 р до н. е. Давид оволодів Єрусалимом і зробив його своєю столицею, приєднавши до нього гору Сіон. Відтоді це місце, яке ще називають містом Давида, залишається духовним центром всіх євреїв. Поступово Давид підкорив решту ханаанейськіх міст, а також поширив свою владу на заіорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію із найманців, чиновницькій апарат, поділив країну на адміністративні округи, з великими труднощами переписав і оподаткував населення. Щоб згуртувати свій народ, встановити в державі мир, Давид поєднав із племінним єврейським культом Яхве місцеві ханаанейські культи, повернув до столиці викрадений в ізраїльських племен філістимлянами ковчег заповіту. За царювання Давида євреї монополізували посередницьку місію в торгівлі між Вавилоном та фінікійськими містами, Єгиптом і Малою Азією.
Після смерті Давида трон успадкував його молодший син Соломон, який у боротьбі за владу не зупинився перед убивством рідного брата. За царювання Соломона Ізраїльсько – Іудейське царство досягло вершин у своєму розвитку. Соломон спорудив навкруги Єрусалима, Хацора, Гезера та інших палестинських міст могутні мури побудував у столиці величний царський палац і невеликий, оздоблений ліванським кедром, храм богу Яхве, куди помістили ковчег заповіту. Таким чином Єрусалим став політичним і релігійним центром. Соломон подбав про зростання посередницької ролі євреїв у міжнародній торгівлі перетворивши Мегідо в торгового посередника між Єгиптом та Азією. Він побудував торговий флот, який раз на три роки відпливав у складі флотилії фінікійського царя Ахірама до аравійської країни Офір за золотом та екзотичними товарами. Соломон уклав вигідний союз із Єгиптом, одружившись з єгипетською принцесою й діставши за неї палестинське місто Гезер, передане йому від філістимлян його тестем – єгипетськім фараоном Шешонком. Таким чином нетількі зріс міжнародний авторитет Ізраїльсько – Іудейського царства, але і сама держава отримала вихід до Середземного моря. Соломон поділив землі Ізраїля на 12 округів, обов’язавши їх по черзі доправляти до царського двору потрібну кількість продуктів, своїх одноплемінників – іудеїв він звільнив від цього податку. В результаті непродуманої податкової політики, дискримінаційної що до ізраїльтян відбулося повстання. Слоломон придушив повстання, а ватажок повсталих Єровоам врятувався втікши до Єгипту.
Після смерті Соломона непродумана внутрішня політика його сина Ровоама, призвела до нового повстання під проводом Єровоама, однак на цей раз ізраільсько – Іудейське царство розпалося на дві окремі держави. Ізраїльтяни у 925 р до н. е. обрали своїм царем Єровоама. В обох єврейських державах збереглись закладені Давидом і Соломоном форми політичного управління, однак в Іудеї політична обстановка була порівняно стабільною, а в Ізраїлі навпаки характеризувалася хаотичністю.
18. Фінікійські міста Тір, Сідон, Бібл.
Фінікія була приморською країною, що її відмежовував зі сходу невисокий гірський хребет Ліван, похилі схили якого в бік моря вкривала вічнозелена середземноморська рослинність. Гірські схили фінікійці обжили майже до самих вершин. Фінікійське населення спочатку називало себе за назвою міст, в яких проживало ( Сідонці, Біблці тощо) згодом вони взяли самоназву ханаанейці.
У ІІІ тис. до н. е. в Східному Середземномор’ї з’явилися перші торгові центри: Бібл, Угарит, Тір, Сідон, Ебла, Аллалах та ін.. Тісні контакти з найдавнішими передньоазіатськіми вогнищами цивілізації – Єгиптом і Месопотамією – стимулювали в цих торгових містах цивілізаційний процес. Вони перетворилися на міста – держави які постійно конкурували між собою, укладали одне проти одного політичні союзи. До Фінікії належали: Тір, Сідон, Бібл, Угари, Арват. На межі XVIII – XVII ст. до н. е. Фінікійські міста потрапили під вплив могутнього політичного об’єднання гіксосів. Тривале порядкування гіксосів, війни між Єгиптом і хуритською державою Мітанні спричинили занепад багатьох східносередземноморских міст – держав, уціліли лише фінікійські міста.
Джерела нічого не розповідають про суспільний устрій найдавніших міст-держав Східного Середземномор’я. Скоріш за все тамтешня людність складалася з купців, воїнів, селян – общинників, ремісників та залежних робітників. Сильна централізована влада в східносередземноморских князівствах не склалася.
На межі XIII – ХІІ ст. до н. е. на Східне Середземномор’я звалилося страшне нашестя морських народів. Угарит і Сідон були зруйновані, але згодом Сідон возродився. Народи моря зруйнували місцеву ханаанейську культуру проте, згодом її відродили стародавні євреї, які поселилися у Палестині.
Розквіт давньої східно середземноморської цивілізації припав на І тис. до н. е. , це було зумовлено зовнішніми чинниками – Єгипет на той час занепав, йому вже було не до контролю за своїм колишнім васалом, а Ассирія на початок І тис. була ще не готова встановити тим своє володарювання.
Фінікійці, які у своїй господарській діяльності надавали перевагу посередницькій торгівлі, побудували наймогутніший на ті часи торгово – військовий флот. За його допомогою вони монополізували всю середземноморську торгівлю, зберігши при цьому тісні економічні зв’язки із Єгиптом. Основним предметом фінікійського експорту була пурпурна фарба, яка вироблялася із молюсків, мала спектр від яскраво - червоного до темно – фіолетового і користувалася не аби яким попитом серед інших народів. В VII ст. до н. е. в Сідоні почали виробництво скла, яке також стало приносити чималий зиск.
Політичний устрій фінікійських міст – держав був монархічним. Царі користувалися чималою владою, проте міські общини змушували царів зважати на їхню думку при вирішенні внутрішньо політичних проблем, але зовнішня політика залишалась прерогативою царської влади. Наприкінці ІІ тис. до н. е. політичне лідерство у Фінікії перебрав на себе найбагатший Тір, царі якого поширили владу й на Сідон. Тіро – Сідонське царство досягло свого розквіту у X ст. до н. е., за царювання Ахірама, який виторгував у царя Соломона Галілею і розбудував Тір, спорудивши на скелястому острові Новий Тір. За його царювання посилився фінікійській вплив на окремі князівства Кіпру. Однак у наслідок посилення олігархічних тенденцій з боку фінікійського купецтва, царська влада за наступників Ахірама підупала, отож створити сильну монархічну владу у Фінікії не вдалося.
На протязі усієї своєї історії Фінікія знаходилась під впливом могутніших сусідів. Так, на протязі ІІІ – ІІ тис. Фінікія була єгипетською вотчиною, після занепаду Єгипта контроль над фінікійськими містами перебрала на себе Ассирія, далі вона потрапила під жорсткий контроль Халдейського царства. Після підкорення Ново вавилонського царства персами Фінікія сама зголосилася платити данину останнім, незабув при цьому взяти на себе міжнародну торгівлю персів. В Елліністичну добу Фінікія увійшла до складу Сирійської держави Селевкідів, а в 63р. до н. е. стала римською провінцією. Фінікійці з рештою розчинилися серед сирійської людності.
19. Заселення Палестини древніми євреями.
До поселення в Палестині та утворення своєї держави старозаповітний союз12 – и ізраїльських племен насправді являв собою низку ворогуючих племінних груп, не об’єднаних між собою не етнічно, ні релігійно, кожна зі своєю історичною долею. Перші племена ( старозаповітні коліна ), очолювані вождями – суддями, потрапили в Заіордання майже без перешкод. Їм легко вдалося оволодіти Єрихоном, який зберігав вірність єгипетським фараонам, і зруйнувати Бетел. Проте іншим колінам вже доводилось брати Заіордання з боями. Місцеве населення ханаанці вчинили євреям стійкій опір. Хоча єврейські коліна і громили ханаанейські міста, однак вони не вирізали місцеве населення, а злилися з ним, бо вважали окремі ханаанейські племена своїми родичами.
Врешті-решт євреї та місцеві ханаанейські племена порозумілися між собою, бо треба було боронитися від спільного ворога – двох племен народів моря, філістимлян і чакара, які також оселилися на окраїні Палестини і в яких на відміну від євреїв вже була залізна зброя.
Поселившись у Палестині, євреї швидко запозичили в ханаанейців землеробську культуру і торгові традиції ханаанейців. Єврейські коліна нерідко конфліктували між собою, укладали одне проти одного політичні союзи , очолювані вождями суддями. Однак спільні торгові інтереси та вороже оточення вимагали від них політичного об’єднання, яке здійснилося в XI ст. до н. е.
20. Індська цивілізація.
Індська ( Харапська) цивілізація існувала приблизно упродовж 2300 – 1700 рр до н. е. Основними вогнищами Індської цивілізації були міста Мохенджо – Даро та Харапа. Кожне з них мало площу близько 2,5 кв. км, мало потужну оборону стіну, у його дво - і три – поверхових будинках мешкало загалом близько 100000 городян. У містах була цитадель, призначена ймовірніше, для магістрату. В цитаделі Мохенджо – Даро археологи виявили басейн, площею 83 кв. м, що використовувався для колективних омивань, пов’язаних з культовою практикою індійців, чи можливо для коронації царя. Неподалік від цього басейну стояли громадські комори для зерна і щось схоже на залу чи ринок. Широкі міські вулиці перетинались під прямим кутом, як і в шумерських центрах. Обабіч вулиць тулилися крамниці і майстерні. Кожна багата садиба мала свою криницю, криниці було вирито також на вулицях. У Махеджо – Даро існувала найдосконаліша, для тієї доби, система водопостачання та каналізації. Майже в кожному будинку було обладнано душ і вбиральню.
Прямих доказів існування державних інститутів виявити не вдалося, хоча ученні переконані в тому, що арапське суспільство мало державу, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території і її благоустрій.
Що до причин раптової загибелі Харапської цивілізації, то висловлюються різні гепотизи, одна із яких пов’язується з епідемією малярії.
Географічний ареал цієї цивілізації, який майже вдвоє перевищував сумарну територію Єгипту і Стародавньої Месопотамії, дозволяє назвати її одною з найбільших цивілізацій на той час.
21. Переселення аріїв на Індостан та їх вплив на розвиток цивілізації та культури.
В Північно – Східній Індії, XIII – VII ст. до н. е. в долині річки Ганг виникла нова цивілізація. ЇЇ виникненню сприяла міграція в Північно – Східну Індію «арійських» племен, які називали свою нову батьківщину Ар’явартою – країною аріїв. В історичній науці ці племена дістали назву індоарійських.
Індоарійці разом з іранцями відпаростилися від європейського племінного союзу приблизно в середині ІІ тис до н. е.
Яким шляхом забрели вони в Індію, з’ясувати не вдалося. Як вважають дослідники вони могли спершу разом з іранцями потрапити до Ірану, а вже потім перекочувати в індійські джунглі. Могли шляхи індоаріїв та іранців розійтись ще до прибуття останніх в Іран, тобто десь у Середній Азії. Невідомо точно, якою була міграція індоаріїв до Індії. Нині існує дві думки з цього приводу: нашестя жорстоких воїнів кочовиків супроводжувалось масовим поневоленням аборигенів; можливо і те, що заселення цих земель було мирним і поступовим. Але ні одна концепція не підтверджена надійними джерелами.
Існує расова теорія про те, що світлошкірі « висококультурні» арії стали творцями індійської культури пригнобивши темношкірих аборигенів. На думку їхніх опонентів , індо арії ніяка не раса, а етнічна група, що вірогідніше елітарний прошарок у племінному союзі індоєвропейців, що арапська культура не поступалася індоарейській, тому остання аж ніяк не могла виконувати культуртригейську місію у цій країні. Отож питання про міграцію в Північну Індію аріїв залишається дискусійним, відповіді на нього не виходять за межі здогадів і наукових гіпотез.
22. Виникнення Перської держави.
Перські вожді, вихідці з поважного роду Ахеменідів, крок за кроком розширювали свої володіння за рахунок еламської території. Коли в 639 р. до н. е. ассирійський цар Ашшурбонапал знищив Елам, цар персів Кір І визнав себе ассирійським васалом. Його наступник, виходець із роду Ахеменідів, що належав до перського племені пасаргадів, Кір ІІ у 558 р. до н. е. став царем осілих перських племен, серед яких найповажнішими були пасаргади, й відразу ж почав розбудовувати столичне місто Пасаргади, яке служило місцем коронації перських царів. Однак стати самостійним царем на перших порах він не зміг, оскільки перебував у васальній залежності від непопулярного і жорстокого мідійського царя Астіага. Кір ІІ організував повстання, і з рештою, у 550 р. до н. е. « видер трон» у мідійської династії. Щоб узаконити цей акт він одружився з донькою Астіага Аметидою, убивши її чоловіка. Мідійське царство формально вціліло, а сам Астіаг змушений був задовольнитись посадою намісника в одній із східноіранськіх областей. Держава Кіра ІІ семимильними кроками прямувала на авансцену світової історії. Вона поглинула колишніх васалів Мідії – Парфію і Гірканію й очевидно, Вірменію. Така активність сполошила Лідію, з ініціатива якої спалахнула персько – лідійська війна, в якій переміг Кір ІІ. Переможець, як це він чинив і до інших правителів – невдах, зберіг життя Крезу – Лідійському правителю. Невдовзі перси завоювали всі грецькі міста в Малій Азії (підкорили іонійців і карійців). Упродовж 545 – 539 р. до н. е. перси заволоділи східно - іранськими та середньоазіатськими територіями, Вавилонією, після чого їхню владу над собою визнали Фінікія Сирія та Палестина. Очманілий від воєнно – політичних успіхів Кір ІІ ладен був накинутись на Єгипет, проте йому завадили це зробити середньоазіатські кочові племена массагетів, які загрожували північно – східним кордонам Перської держави. У 530 р до н. е. в битві з массагетами біля річки Амудар’ї зазнали страшної поразки. В ній загинув і Кір ІІ. 23. Правління Дарія І та його реформи.
Дарій І прийшов до влади з допомогою двірцевого перевороту. Щоб легітимізувати свою владу він одружився з донькою Кіра ІІ Атоссі та з усіма дружинами з гаремів Камбіза і Гаумати (його попередників). Щойно Дарій І узурпував царську владу, проти нього повстали поневолені персами країни. Впродовж чотирнадцяти місяців у кровопролитних битвах Дарій І придушив визвольний рух народів і відновив державну єдність імперії Ахеменідів. Навіть більше, він істотно розширив кордони держави, підкоривши області Середньої Азії, Фракії, Македонії, північно – західної частини Індії. Не пощастило йому лише підкорити Скіфів (516 – 512 рр до н. е. ). Кордони держави за Дарія І пролягали від річки Інд на сході до Егейського моря на заході, від Вірменії на півночі до Ефіопії на півдні.
У своїй державі Дарій І здійснив ряд важливих реформ, покликаних ще більше централізувати її, зробити багатшою та могутнішою. Почав свою реформаторську діяльність Дарій І з реорганізації та уніфікації системи управління провінціями. Він поділив всю територію держави на два десятки адміністративно – податкових округів – сатрапій, причому так, що в ряді випадків кордони сатрапії збігалися з кордонами підвладних Ахеменідам країн. Очолювали новоутворені сатрапії – сатрапи («охоронці царства»). На ці посади призначали персів. Сатрапи відали лише цивільними справами, контролювали місцевих чиновників, їм дозволялось чеканити свою монету. Армія підпорядковувалась лише царю і жодною мірою не залежала від сатрапів.
Найвідповідальніші посади у державному апараті, як правило належали персам, однак у провінційному управлінні функції суддів, градоначальників, начальників царських будівельних робіт тощо виконували також вавилонці, єгиптяни, іудеї, арамеї, еламці, греки, тобто люди з більшим адміністративним досвідом, аніж новачки у цій справі – перси.
«Цар царів» запровадив стабільну систему державних податків. Відтоді сатрапії повинні були платити грошовий податок ( строго зафіксовану суму) і натуральні побори. Перси ж платили лише виконували натуральні повинності. Систему «подарунків» цар зберіг лише для прикордонних народів ( колхів, ефіопів, арабів тощо.) Загальна річна сума цих податків становила близько 232 т. срібла, вона не змінилася впродовж усього періоду існування держави Ахеменідів.
Приділяв увагу Дарій І й кодифікації і уніфікації правових норм у державі. У сфері юриспруденції важливу роль відігравали сім поважних перських родів, які входили до царської ради.
Перський цар ввів в обіг єдину для всієї держави золоту монету - дарик, вагою 8.4 гр. Чеканити дарик мав право лише перський цар, сатрапам же дозволялось чеканити срібний сикль, вагою 5,6 гр. номінальна вартість якого становила 5% від вартості дарика.
Не залишив Дарій І поза увагою і військову організацію держави. Його армія складалась із кінноти ( до неї набирали представників знаті) і піхоти сюди вербували простий люд. Ці роди військ злагоджено діяли під час воєнних компаній, завдяки чому перси здебільшого перемагали. Ядром армії були 10 тис. добірних вояків, яких називали безсмертні, першу тисячу з яких становили царські гвардійці, решту ж набирали з іранських племен і еламців. Геродот повідомляв, що безсмертними цих вояків називали тому, що їх кількісний склад завжди оставався сталим, як тільки один із воїнів вибував, на його місце відразу ж брали іншого.
Помер Дарій І в 485 р до н. е.
24. Варно – кастова система у Індії.
Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка можливо почала формуватися ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у північну частину Індії «аріїв». Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців – брахманів, царів – раджів та військову знать перетворилися на замкнені соціальні стани – варну браманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з’явилися також варна мудрів до якої входили здебільше ремісники, раби та наймити.
Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також і в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.
Брахмани - вершина соціальної піраміди, яких релігійні тексти називали «володарями всесвіту», а населення вважало богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал.
Кшатрії - були військовою елітою ( колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був нижчою від брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувались матеріальні ресурси держави й сама державна влада ( раджами ставали здебільшого кшатрії).
Вайші – займалися торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення, бо брахмани і кшатрії ( як і каліки, жінки і студенти) податку не платили.
Шудри – нерівноправна варна, священним обов’язком якої вважалось прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії ( їм навіть заборонялося слухати Веди). До мудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.
На самому дні суспільства, починаючи з VII – VI ст. до н. е. перебували все ж не шудри, а ачхуті - « недоторкувані», навіть дотик до якого оскверняв людину, яка належала до вищої Варни. Релігійна етика забороняла ачхуті жити в місті або в селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти з побитого посуду, тощо. Коли «недоторкуваному» доводилося навідуватись до населеного пункту, він давав знати про себе спеціальним дзвоником, щоб люди з вищих варн вчасно могли відвернутися. Водночас, релігійна етика дозволяла «двійчинароджуваному» користуватися послугами «недоторканих», проголосивши руки останніх чистими.
Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Проте за Маурійської доби , в умовах інтенсивного розвитку товарно – грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбулися істотні зрушення. В середині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи – джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут каст – джаті кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався у «золотий вік Гуптів» (IV – V ст. н. е. )
У джаті об’єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно – етнічний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилася і стала «кістяком» суспільства, а касти – джаті його клітинам. Всіляких обмежень та заборон у межах станова – кастової системи аж ніяк не поменшало, навпаки каста прискіпливо регламентувала кожен крок людини.
25. Виникнення буддизму та його основні світоглядні принципи.
Засновником буддизму традиція називає царевича Сітхархі з роду Готамі ( звідси його родове ім’я Гаутама), який жив в 430 – 450 рр. до н. е. Ранній буддизм вважав Будду не богом, а звичайним вчителем, велич якого полягла не у створенні світу, а у визначенні причин існування зла та способів його подолання. Однак він не заперечував ні існування душі, ні ведійських богів (хоч і зрівняв їх певною мірою з простими смертними, підпорядкувавши закону карми). Легенда розповідає, що Будда у 29 річному віці відмовився від високого соціального статусу, й полишивши свого малолітнього сина та дружину став пустельником, де морив себе голодом. Однак аскеза не вилікувала його від душевних мук, тоді він припинив голодування, махнув рукою на брахманські Веди і лише після цього духовно прозрів, коли сидів під деревом поблизу міста Гая. Тому Сідхатхі назвали Буддою, тобто «просвітленим». Пізнавши велику істину спасіння , Будда став мандрівним проповідником. Помер він у восьмидесятирічному віці.
Буддійський канон – найбільший релігійний канон у світі. Існує кілька його різновидів, що складаються з численних багатомовних та багатожанрових літературних творів. Значна частина цих творів збереглася лише у перекладі на китайську та тібетську мовах. Канон містить понад 15 тис. історій, легенд, проповідей повчань, афоризмів, складених прозою чи віршами. На заучування його текстів монах витрачав 20 – 25 років.
Наріжним каменем ранньобуддійського віровчення були « чотири благородні істини», які можна сформулювати так: 1) життя – це духовне і тілесне страждання; 2) існує причина страждань; 3) можна покласти край стражданню; 4) е шлях який веде до припинення страждань. Суть першої істини полягає у тому, що кожного в житті підстерігає безліч неприємностей, нікому не вдається задовольнити всі свої бажання, що перетворює життя на безперервну муку. Друга «істина» називає першопричиною страждань людські жадання і уподобання ( прагнення насолод, земних радощів, любов до життя, тощо) на ґрунті жадань виростають заздрість і пожадливість, які породжують ворожнечу у світі. Згідно з третьою «істиною», можна припинити страждання, обмеживши свої життєві потреби, вгамувавши свої пристрасті. Четверта «істина» вказує на шлях до припинення страждань і «звільнення». Цей шлях у буддійському розумінні має бути «серединним», лежати між двома крайностями: заплутаним культом , архіскладними обрядами, кривавими жертвоприношеннями брахманізму, з одного боку, і мученицькою практикою пустельників --аскетів , яку проповідував джайнізм, - з іншого.
Буддійський «восьмирічний» шлях до припинення страждань і «звільнення» зводиться до: 1) « правильних поглядів» - розуміння чотирьох згаданих «істин»; 2) « правильних прагнень» - намірів дотримуватись цих «істин»; 3) « правильної мови» - цурання неправди, наклепів, лихослів’я, базікання тощо; 4) « правильних дій» - не завдавати лиха живим створінням, не вбивати, не красти, не обманювати, не пиячити; 5) « правильного способу життя» - добування хліба насущного чесною працею; 6) « правильних зусиль, старань – подолання шкідливих впливів, помислів, тощо; 7) « правильної уваги» - постійної турботи про «звільнення»; 8) « правильної зосередженості» - досягнення внутрішнього спокою, цілковитої непроникненності, самозаглиблення.
Буддизм вважав основним моральним обов’язком кожного щедрість, доброчинність, а найбільшою чеснотою кожного – безмежне милосердя до всього живого.
Нарешті, буддизм кинув виклик станово – кастової системі, визнавши рівність всіх людей, щоправда лише в релігійному, а не в реальному житті.
26. Імперія Цинь у Китаї.
Царство Цинь, яке мало багатющі поклади залізної руди було розташовано на північному заході Китаю, в долині ріки Вей. У 246 р до н. е. царський трон у державі дістався тринадцятирічному царевичу Ін Чжену. Поки царевичу не виповнилося 21 рік країною керував царський регент - багатий купець Люй Бувей. Довідавшись, що регент готовить двірцевий переворот, Ін Чжен круто розправився зі змовниками, лише Люй Бувею він подарував «почесну смерть» (дозволив покінчити з собою). До 221 р до н. е. у кровопролитних війнах Ін Чжен підкорив решту китайських царств – гегемонів, проголосивши себе імператором на ймення Цінь Шихуан (ді) – «переший імператор Цінь». Цінь Шихуан відразу ж розпочав кординальні реформи у суспільстві. Першим кроком імператора було вилучення всієї зброї і переплавка її на дзвони і 12 гігантських 32-тонних статуй. Для того, щоб тримати у покорі опозиційну знать він пересилив до столиці ( м. Саньян) з усієї країни 120 тис. аристократичних родин, замінивши їх на місцях ціньськіми чиновниками. Було знищено кордони і самі назви колишніх незалежних царств, систему спадкових володінь замінено системою намісництв. Цінь Шихуан поділив імперію на 36 округів ( згодом було добавлено ще чотири), а самі округи - на повіти, волості та тіни (до тіни входило приблизно 10 сімей). Усі ці адміністративно – територіальні одиниці керувались спеціальними чиновниками, наділеними адміністративними, фіскальними та поліцейськими функціями. Чиновники контролювали один одного. Така політика «посилення стовбура» істотно зміцнила центральну владу. По всій імперії ліквідували спадкові ранги. Суттєво обмежувалось общинне самоврядування, хоча сама община, як податкова одиниця збереглась.
Цінь Шихуан уніфікував державну валюту, його монети з квадратним отвором були в обігу в Китаї офіційним курсом аж до 1913р., запровадив єдину систему мір та ваги, розіславши повсюдно спеціальні еталони, уніфікував китайське письмо. Відповідно до програми легістів проголосив землеробство «основним заняттям» й насильно пересилив у прикордонні райони десятки тисяч селянських родин, зобов’язавши їх водночас і піднімати цілину, і захищати кордони держави від нападників – кочовиків. По всій імперії було узаконено приватну власність на землю і замінено податок з урожаю земельним податком. Імператор велів скласти земельний кадастр, став верховним власником і розподілювачем води для зрошення полів, монополізував виробництво і збут солі та заліза, контролював ціни на зерно – одним словом, сконцентрував у своїх руках необмежену владу.
Не забув імператор нав’язати суспільно нове законодавство, в якому кожен рядок був написаний кров’ю.
Саме за володарювання Цінь Шихуана було побудовано «найбільше кладовище у світі» - Велика Китайська стіна, яка була побудована на кістках людей. Ця споруда , завдовжки 6450 км, перетинала безводні степи і пустелі, підносилася на найвищі гірські вершини і опускалася в найглибші ущелини. Впродовж цього оборонного рубежу заввишки 6 – 10 м через кожні 60 – 100 м височіли вежі – бійниці. Побудована на людських кістках, Велика Китайська стіна , мала не тільки оборонне значення, а й сприяла налагодженню торгівлі із північними сусідами. Від неї до столиці за наказом імператора було прокладено магістральну дорогу, рівну немов струна. На тлі тотального зубожіння населення (податки в країні збільшились в 20 – 30 разів), масових смертей на будівництві Великої Китайської стіни і 270 палаців Цінь Шихуана жахливо виглядає і сама смерть імператора. В 210 р до н. е. Цінь Шихуан раптово помер під час чергової інспекції по країні. Тіло покійного імператора возили по країні майже рік, поки не був добудований мавзолей, при цьому чиновники вдавали немов би він живий.
Після смерті імператора, завдяки інтригам чиновників трон посів молодший син Цінь Шихуана, який розпочав своє владарювання з того, що знищів 22 своїх родичів і багато царедворців. Лють і безглуздя нового імператора, непомірно жахливі умови існування призвели до повстання. Наляканий імператор наклав на себе руки, так в 207 р. до н. е. перестала існувати ціньська династія.
27. Імперія Хань у Китаї.
Існує часово – географічний поділ імперії Хань на Західну ( 202р до н. е. ) і Східну (23р).
Західна Хань. В 202 р до н. е. ватажок повстанців Лю Бан – особа властолюбна і позбавлена будь-якої моральності – оголосив себе імператором, взявши тронне ім’я Гао-дзу, своєю столицею він зробив м. Сіань. В спадок від попередників йому досталась розорена країна, зубожілий народ ( за свідченням Сіма Цяня мали місце навіть випадки канібалізму). Лю Бан круто змінив державний курс. Імператор повернув волю тим, хто, рятуючись від голодною смерті, продавав себе в рабство, надав амністію тим, хто ухилявся від сплати непосильних податків та примусових робіт, у 20 разів зменшив розмір земельного податку, пороздавав народу заповідні ліси, парки та водоймища ціньського дому, хоча приватну власність на землю зберіг. Але найбільше обрадувало китайців те, що імператор скасував криваве ціньське законодавство. Нарівні із тим, Лю Бан зберіг приватне рабовласництво, дозволив таврувати, продавати і навіть вбивати рабів.
Помер Лю Бан на двадцятому році свого царювання. Ті хто володарював після нього марно намагалися вгамувати ванів-заколотників. Навів лад у державі лише енергійний УДі (140 – 87 рр. до н. е. ). Цей імператор мав деспотичну вдачу, був освіченим, але амбіційним, невблаганним, імпульсивним, традиціями нехтував коли цього вимагала політична ситуація. Він послабив ванів економічно, зобов’язавши їх поділити родові маєтності між дітьми, відновив державну монополію на виробництво та збут солі, заліза , вина, на карбування монети, конфіскував у знаті чимало землі та рабів, проголосивши державною ідеологією неоконфуціанство – конфуціанство вже синтезоване на той час із легізмом. Він велів відкрити в столиці перший китайський «університет», півсотні якого ретельно вивчали книги конфуціанського канону.
В період Західної Хань наростала загроза для Китаю з боку кочовиків, передусім на півночі від сюнну. У 138 р до н. е. У Ді відрядив до юеджів велике посольство з метою домовитись про спільну боротьбу проти сюнну, від яких не врятовувала навіть Велика Китайська стіна. Посольство у складі ста осіб, начолі із Чжан Цзянем, потрапило у полон до сюнну. Лише через 10 років, вирвавшись із полону, йому вдалось потрапити в долину рік Сирдар’ї та Амудар’ї. Зібравши цінну інформацію про Парфянське царство та Індію Чжен Цзян, повернувшись додому, розповів китайцям про існування інших цивілізацій.
Військо У Ді в 104 р до н. е. проклало «коридор» до самої Фергани, тобто майже до кордонів Римської імперії, який згодом отримав назву Великого Шовкового шляху. Ця важлива торгівельна артерія вела з Ханської столиці в Середню Азію і далі, в Передню Азію, та східні провінції Римської імперії. Нею китайці доправляли на Захід шовк, залізо, нікель, благородні метали, ремісничі вироби, а на батьківщину - коней, вовняні вироби, скло. Завдяки Великому Шовковому шляху в Китаї з’явились люцерна, квасоля, виноград, гранат, шафран, горіх. Торгівельний Китай зацікавив сусідів.
За правління У Ді в Китаї знов встановився жорсткий політичний режим. На основі конфуціанства в імперії склалася система державної адміністрації, подібна до церковної ієрархії в Європі.
Що до соціально – економічного розвитку Західної Хань, то він характеризувався подальшою поляризацією суспільства. В імперії поширювалося боргове рабство, звичайним стали самопродаж та продаж своїх дітей. Тимчасово, у формі судового покарання за злочин, у рабство обертали правопорушників та членів їх сімей та осіб пов’язаних із ними круговою порукою. Щоправда рабів у тогочасному Китаї було небагато, коштували вони дуже дорого. Імператори та вельможі використовували рабів як співаків, музик і т. п. Серед китайського селянства поглиблювалось майнове та соціальне розшарування. Узаконення приватної власності на землю розв’язало руки « не титулованій знаті», окремі представники якої навіть надавали кредити державі. Держава у цей час, намагалась вичавити останні соки з народу. У Ді встановив податковий вік від 3 до 80 років, внаслідок чого в бідняцьких сім’ях встановилась традиція вбивати немовлят, хворих та пристарілих.
У ранньоханському Китаї наростали соціальні негаразди. Зубожілі селяни вимушені були займатися розбоєм, у країні раз у раз спалахували бунти, які змушували окремих представників знаті обстоювати помірний визиск народу.
Нарешті у 8 р відбувся державний переворот, організований конфуціанцями. Владу узурпував Ван Ман – регент при малолітньому наслідникові. Однак невдалі реформи Ван Мана принесли народові стільки лиха, що у 15 – 18 роках народ знов повстав. Повстання по всій країні продовжувалось до 23 р., поки на Сході Китаю ще один представник Ханського дому не проголосив себе імператором на ймення Гуан У – ді. Новий імператор потопив у крові повстання, вирізавши майже 80% дорослого населення Китаю. З цього, як вважають історики, почався період Східної Хань.
Новоявлений імператор оголосив загальну амністію, відпустив на волю частину державних рабів, зменшив державні податки, впорядкував работоргівлю, навіть спробував обмежити зростання латифундиського землеволодіння. Однак насправді обмежити вплив великих землевласників вдалося лише тоді, коли імператор пообіцяв нагороду по всій країні, тим п’яти заколотникам, які прине6суть голову шостого. Військовий опір знаті імператор придушив, проте він не зміг повернути назад колесо історії. Розшарування в суспільстві тривало, причому набуло загрозливих масштабів. Основна маса селян терпіла матеріальну скруту, а в голодні роки та під час воєн взагалі була на межі вимирання.
Як свідчать джерела, в Східній Хань, дедалі більше селян віддавались під захист «сильних домів», отож переставали бути землевласниками, і в решті-решт потрапляли у феодальну залежність.
Господарський механізм Сх.. Х. розладнувався, у суспільстві наростали анти ринкові настрої, від уряду вимагали ліквідації грошового обігу, на що він і пішов на початку ІІІ ст., « скасувавши» монету. Це рішення привело до зубожіння країни, деморалізації армії. Уряд почав набирати воїнів серед кочовиків і розселяти їх у внутрішніх районах Китаю. Таким чином, у Китаї з’явилась ще одна проблема ( кочовики почали витісняти корінних жителів, раз у раз повставали).
В самому державному апараті процвітала корупція, дедалі посилювалась фракційна боротьба між столичним чиновництвом та придворними євнухами. У другій половині ІІ ст. євнухи захопили владу і вирізали майже всю столичну інтелігенцію. В країні відбулося близько сотні локальних повстань. Найбільше повстання, яке ввійшло в історію під назвою Жовті пов’язки спалахнуло в 184 р. і на відміну від інших, було організованим, начолі нього стояв Чжань Цзюе. Повстання охопило майже всю східну частину імперії. Повсталі громили маєтки землевласників, випускали на волю рабів, домагаючись перерозподілу земельних наділів. Уряд кинув проти повстанців добірні війська, навербовані переважно з кочовиків.
Криваве вгамування народної стихії зрештою принесло загибель Ханській імперії. В 189р військові командири, кинуті на боротьбу з повстанцями, раптово захопили столицю, вирізали близько двох тисяч царських євнухів, взяли в полон імператора.
У 220р Китай розпався на три незалежні царства: Вей на півночі, Шу на заході, У на південному сході. Так припинила своє існування імперія Хань.