Книга адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом

Вид материала

Книга

Содержание Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті. – К.: Веселка, 2001. – 318 с. Ольжич Олег Стефанович О. Возлюби її до крови. Літературна спадщина. Дослідження. Документи. – Рівне, 2003. – 140 с. Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. – К.: Видавництво імені О.Теліги, 1999.

Подобный материал:

• Книга адресована учителям-словесникам, учащимся старших классов и всем, 2629.5kb.
• Пособие адресуется не только учителям-словесникам, но преподавателям всех школьных, 731.92kb.
• Навчальний посібник / Бойко О. Д. К.: Академвидав, 2006. 686, 9494.89kb.
• Книга адресована учителям, работающим по учебнику серии «мгу школе», 254.57kb.
• Книга адресована учителям, работающим по учебнику серии «мгу школе», 262.16kb.
• Книга адресована психологам, педагогам и другим специалистам, работающим с детьми, 29.73kb.
• Алмазова Е. С. Логопедическая работа по восстановлению голоса у детей, 2189.75kb.
• Українська мова та література, 155.36kb.
• Поэзия Мустая Карима на уроках русской литературы. Уфа: Китап, 2008. 80с книга, 102.6kb.
• Учебное пособие Улан-Удэ, 2009 удк 631. 1: 636 (571. 54), 2559.61kb.

Маланюк Євген (1897-1968) – український поет, публіцист, критик, есеїст. Народ. 1 лютого 1897 р. в Архангороді Херсонської губернії (тепер Новоархангельську Кіровоградської обл.) у родині сільського інтелігента. Закінчив Архангородську повітову школу, потім Єлисаветградське земське реальне училище і вступив до Петроградського політехнічного інституту, але не закінчив. Став курсантом Київської військової школи, воював у складі армії УНР. Після поразки УНР перебував у таборах для інтернованих у Польщі.

У 1923 р. емігрував до Чехословаччини, навчався на гідротехнічному відділенні інженерного факультету Української господарської академії (1923-1928). У 1929 р. переїхав до Варшави, влаштувався на роботу інженером у відділ проектування регулювальних споруд на р. Вісла. Викладав математику у Варшавській православній семінарії (1942-1945). Перебував у американській окупаційній зоні (м. Регенсбург), викладав математику й українську літературу у таборовій гімназії.

У 1949 р. емігрував до США, спочатку заробляв фізичною працею, потім працював у інженерному бюро. Помер 16 лютого у Нью-Йорку. Похований у Бавнд Бруку (Нью-Джерсі).

Автор поетичних збірок „Стилет і стилос” (1925), „Гербарій” (1926), „Земля й залізо” (1930), „Земна Мадонна” (1934), „Перстень Полікрата” (1939), „Влада” (1951), „Остання весна” (1959), „Серпень” (1964), „Перстень і посох” (1972), поеми „П’ята симфонія” (1951), „Книги спостережень: Проза” (Т.1 – 1962, Т.2 – 1966).


Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті. – К.: Веселка, 2001. – 318 с.

Войчишин Ю. “…Ярий крик і біль тужавий…”: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К.: Либідь, 1993. – 159 с.

Ковалів Ю. „Празька школа”: на крутосхилах «філософії чину». – К.: Бібліотека українця, 2001. –120 с.

Куценко Л. Боян степової Еллади. – Кіровоград, 1993. – 56 с.

Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2002. – 368 с.

Куценко Л. Князь духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка. – Кіровоград, 2003. – 184 с.

Куценко Л. „Ні, вже ніколи не покаюся” (Євген Маланюк: історія ісходу). – Кіровоград, 1997. – 111 с.

Куценко Л. „Ой, та й лютий же місяць лютий!” (Історія одного автопророцтва Євгена Маланюка) // Дивослово. – 1997. – №1. – С.7-10.

Куценко Л. „Я свідомий гріха, що беру на себе…” // Дивослово. – 1996. – №4. – С.15-16.

Салига Т. Високе світло: Літературно-критичні студії. – Львів: Каменяр, Мюнхен: УВУ, 1994. – C. 46-131? 210-242/


Мосендз Леонід (1897—1948) – український письменник. Народ. 20 вересня 1897 р. у м. Могилеві-Подільському в родині державного урядовця. Закінчив учительську семінарію у Вінниці (1915). У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УHP. Після поразки УНР емігрував. З польської Ченстохови у 1922 р. переїхав до Чехословаччини, де 1923/24 pp. закінчив гімназію і вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. 1928 р. одержує диплом інженера-технолога й залишається в УГА асистентом.

У 1931 р. захищає докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працює в лабораторіях. У 1937/38 pp. викладає в Державній академії в Сваляві; після окупації Закарпаття переїжджає до Братислави. У 1945 р. виїздить до Австрії. У м. Інсбруку разом із Юрієм Кленом (О. Бургардт) під спільним псевдонімом Порфирій Горотак підготував збірку пародійних віршів «Дияболічні параболи». У 1946 р. виїздить на лікування до Швейцарії. 13 жовтня 1948 р. у м. Бльонав помер.

Автор есе „Штайн – ідея і характер” (1935), збірки «Зодіак» (1941); поем «Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945), «Волинський рік» (1948), збірок новел і оповідань «Засів», «Людина покірна», «Відплата»; роману «Останній пророк» (посм. видання 1960). Виявив себе також у публіцистиці, перекладах.


Мосендз Л. Відплата. – Львів, 1939. – 125 с.

Мосендз Л. Вічний корабель: Лірична драма. – Прага: Колос, 1940. – 32 с.

Мосендз Л. Волинський рік: Поема. – Мюнхен: Українська трибуна, 1948. – 80 с.

Мосендз Л. Засів: Повість. – Прага: Колос, 1941. – 96 с.

Мосендз Л. Канітферштан. – Інсбрук, 1945. – 31 с.

Мосендз Л. Людина покірна: Оповіді / Передм. Л.Нигрицького. – Львів: Вид. І.Тиктора, 1937. – 126 с.

Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – 456 с.

Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Грааля: Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – 220 с.


Ольжич Олег (1907—1944) – поет, учений, публіцист, громадський діяч. Справжнє ім’я – Олег Кандиба, син поета О. Олеся. Народ. 1907 р. у м. Житомирі. Дитинство минало в Пущі-Водиці поблизу Києва. У 1923 р. разом із матір’ю виїхав до Берліна. Університетські студії закінчив у Карловому університеті (Прага), навчався в Українському вільному університеті. Захистив докторську дисертацію “Неолітична мальована кераміка Галичини”. Був асистентом Українського вільного університету (Прага). Як археолог працював у чеському Національному музеї, брав участь в археологічних розкопках у Словаччині та інших країнах. У 1938 р. читав лекції з археології в Гарвардському університеті. У роки Другої світової війни керував підпільною боротьбою на окупованій фашистами території України. У травні 1944 р. у Львові був заарештований і вивезений до концтабору, закатований гестапівцями.

Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамча» (посм., 1946).


Ольжич О. Вибрані твори / Упоряд. О.Зінкевич. – К.: Смолоскип, 2007. – 664 с.

Ольжич О. Незнаному Воякові. – К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1994. – 432 с.

Ольжич О. Цитаделя духа. – Братислава, 1991. – 246 с.

Державин В. О.Ольжич – поет національного героїзму // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К.: Рось, 1994. – Кн. 2. – С.534-542.

Іванишин П. Олег Ольжич – герольд нескореного покоління. – Дрогобич, 1996.

Неврлий М. Ольжич на тлі празького літературного довкілля // Сучасність. – 1998. – Ч.2. – С.102-109.

Салига Т. Високе світло (статті про Ю.Дарагана, Є.Маланюка, О.Стефановича, Н.Лівицьку-Холодну, О.Лятуринську). – Львів: Каменяр, 1994.


Стефанович Олекса (1899-1970) – український поет, літературний критик. Народ. 5 жовтня 1899 р. у с. Милятині Острозького повіту на Волині в родині православного священика. Закінчив духовну школу в Клевані (1914), потім духовну семінарію в Житомирі (1919). У 1920-1921 рр. учителював у с. Садки. З 1922 р. мешкав у Празі. Навчався на філософському факультеті Карлового університету (1922-1928), у 1930 р. захистив докторат із філософії (тема дисертації – „Метлинський як поет”). Викладав на філософському факультеті Українського вільного університету (1928-1930). У 1939-1941 рр. працював домашнім учителем. У 1944-1949 рр. перебував у Німеччині, з 1949 р. – у м. Боффало (США). Працював на фабриці, нічним сторожем, після виходу на пенсію (з 1962 р.) учителем в українській православній суботній школі. Помер 4 січня 1970 р., перепохований на цвинтарі в Бавнд-Бруку.

Автор поетичних збірок „Поезії” (1927), „Stefanos І” (1938), „Зібрані твори” (1975, посмертно).


Стефанович О. Возлюби її до крови. Літературна спадщина. Дослідження. Документи. – Рівне, 2003. – 140 с.

Стефанович О. Зібрані твори / Упор. Б.Бойчука. – Торонто: Євшан-зілля, 1975. – 304 с.

Стефанович О. Поезії. Збірка І (1923-1926). – Прага, 1927. – 48 с.

Стефанович О. Stephanos. – Прага: Дніпрові пороги, Б. р. – Вип. 1. – 79 с.

Андрухович Ю. Олекса Стефанович: буколіка та героїка // Дзвін. – 1990. – №2.

Дем’янчук Г. Олекса Стефанович: Літ. портрет. – Рівне: Волинські обереги, 1999. – 23 с.

Рязанцева Т. Бранець вічності: Аспекти поетичної творчості Олекси Стефановича. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2007. – 106 с.

Слабошпицький М. Самітник із Боффало. Олекса Стефанович // 25 поетів української діаспори. – К.: Ярославів Вал, 2006. – С. 677-707.

Теліга Олена (1906–1942) – українська поетеса, публіцистка, громадська діячка. Народ. 21 липня 1906 р. в Іллінському поблизу Москви у родині вченого-гідротехніка, чільного діяча УНР І.Шовгенева. Навчалася у гімназії (м. Київ). З 1922 р. в еміграції. Закін. матуральні курси (1923), вчилася на історико-філологічному відділенні Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (Прага), проте не закінчила його. Входила до кола українських письменників, названих В.Державиним „Празькою школою”.

У 1929 р. переїхала до Варшави, працювала манекенницею, вчителькою. З 1939 р. – у Кракові, очолює літературно-мистецьке товариство “Зарево”, працює в культурній референтурі ОУН. Друкується у “Літературно-науковому віснику” („Вісник” з 1933).

В окупованому фашистами Києві (1941-1942) очолює Спілку українських письменників, редагує тижневик “Літаври”. Розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру (1942) разом з І.Ірлявським, І.Рогачем, М.Телігою 21 лютого 1942 р. [за іншою версією 13.02.1942]. Автор близько сорока віршів, кількох публіцистичних статей, рецензій, фрагмента „Або-або”.

Твори О.Теліги виходили посмертно: “Душа на сторожі” (1946), “Прапори духа” (1947), “Полум’яні межі” (1977), “О краю мій…” (1999) та ін.


Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. – К.: Видавництво імені О.Теліги, 1999.

Теліга О. Листи. Спогади / Упоряд., вст. ст., прим. Н.Миронець. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2003.

Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто, 1953.

Жданович О. На зов Києва (Олена Теліга). – Вінніпег: Орг. українок Канади, 1947.

Ільєва Г. Таємниці кохання: До проблем любовної поезії української еміграції. – Коломия: Вік, 1996.

На сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини – нації: Матеріали наук. конф. (до 100-річчя О.Теліги). – К., 2006. – 188 с.

Червак Б. Олена Теліга: Життя і творчість. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997.


Чирський Микола (1903-1942) – український письменник. Народ. 5 серпня 1903 р. у Кам’янці-Подільському. Навчався у Кам’янецькій гімназії, але не закінчив. У 1919 р. вступив до Української Армії, брав участь у визвольних змаганнях. З 1920 р. перебував у таборах у Польщі, починав свій творчий шлях разом із Ю.Дараганом, Є.Маланюком, М.Селегієм із публікацій у табірному журналі “Веселка” (Каліш). Належав до Легії українських націоналістів. Емігрував до Чехословаччини (1923), мешкав у Подєбрадах, Празі, пізніше в Ужгороді, Будапешті. У 1928 р. працював у театрі (м. Ужгород), у 1934-1938 рр. учителював у Будапешті. У 1941 р. повернувся в Україну. Помер 26 лютого 1942 р. від туберкульозу, похований у м. Кам’янець-Подільському.

Автор поетичної збірки "Емаль" (1941), п’єс “П’яний рейд” (1938), „Отаман Пісня” (1936), „Андрій Корибут”. Частина творів не була надрукована: „Місяць і зорі”, „Неофавстіяда”, „Останній король”.


Чирський М. Віріші // Координати: Антологія сучасної поезії на Заході. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – Т.1. – С. 123-130.

Чирський М. Емаль: Вірші. – Прага: Б. в., 1941. – 40 с.

Чирський М. Отаман Пісня: П’єса. – Чернівці, 1936. – 50 с.

Чирський М. П’яний рейд. – Львів, 1938. – 33 с.