О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материала

Документы

Содержание Дивень - див. Хліб. Дідух Добро і Зло Досвітні вогні Дух Святий Є Євшан-зілля

Подобный материал:

• В г. Ишиме по научно-методической работе О. А. Потапенко расписание, 42.97kb.
• С. В. Щедроткина В. И. Потапенко, 239.24kb.
• Начальник уму зав кафедрой, 166.67kb.
• В. И. Карась, И. Ф. Потапенко, 19.37kb.
• Чаянкова Галина Михайловна (95) 34-23 Потапенко Георгий Михайлович регламент, 38.18kb.
• Система производства посадочного материала винограда высших категорий качества, 1142.11kb.
• Система производства посадочного материала винограда высших категорий качества, 1141.86kb.
• И. О. Скрементова, Потапенко, 102.07kb.
• Бизнес-форум «Наше дело магазин», 56.96kb.
• И. Г. Коваль В. И. Потапенко финансовая среда предпринимательства и предпринимательские, 1012.94kb.

Дивень - див. Хліб.

Дідух /Сніп-Дідух, Дідух-рай, Дід, Коляда/ - символ урожаю, добробуту, багатства; безсмертного предка, зачинателя роду; духовного життя українців; духовних начал етнічної самосвідомості; оберега роду.
Дідухом називався житній чи пшеничний сніп із першого зажинку. У пишний вінок ув'язували кілька пучків, окремо обплетених соломинками. Дідуха квітчали стрічками, гілками ялини і ставили на покуті /див. Покуть/. Дідух символізував першопредка народу на Новий рік. За даними В.В.Колесова, у давнину слово "старий" означало, як не дивно, сильну, міцну людину. "Старий" - це старший у роді, який у разі потреби ставав першим. Слово "діди" асоціювалося із "непізнаваною далекою давниною" /Колесов В.В. Мир человека. - С.89-90/. Отже, Дідух - це прапрадід, але "символ не самого одинокого попередника народу, але батька первісної рідні" /Сосенко К./. Причому його вважали невмирущим, вічно живим, найпершим предком українців. Дідуха розглядали як "боготвореного предка роду", "культурного лицаря", "міфологічну постать".
Емблемою, символом Дідуха були місяць, сонце.
"Сніп-Дідух /"Рай"/, - пише С.Килимник, - це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи "покровителів" свого дому. Український народ у ті далекі часи вірив, що всі духи /душі/ померлих - це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку вони перебувають на нивах та серед скоту; сприяють урожаю, охороняють його від бур, від граду та засухи... Отож, коли вижати ниву, то духи-люди вселяються в останній почесний "сніп-Дідух" або "Рай" і переселяються до господаря в клуню... /Килимник С. Український рік. - С.23-24/.
Отже, Дідух символізував новорічний урожай, багатство, долю людини.
Не випадково стояв Дідух на найпочеснішому місці.
Я.Потапенко.

Діжа - символ Місяця; родини; родинного оберегу; достатку та благополуччя селянської родини; української хати.
Діжа - це посудина, в якій замішували хліб. У кожній сільській хаті існував непорушний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов'язково мали бути піч, стіл і пікна діжа. Народне прислів'я стверджує: "Без столу, печі і діжі немає тепла й їжі". Пікну діжу першою заносили до хати і ніколи вже не виносили. Вона вважалася святістю й недоторканістю, бо народжувала найсокровенніше - хліб. Переїжджаючи, вирушаючи в далекі краї, обов'язково брали з собою й пікну діжу. Діжа завжди стояла в глухому кутку. У ній місили тісто, у печі пекли паляниці, а на столі лежали буханці - це ті три кутки в хаті, які тримала господиня.
Великим гріхом вважалося робити наругу над пікною діжею. На того, хто глумиться, нападе пропасниця. Діжу ніколи не позичали і не брали на тимчасове користування у сусідів. На дні завжди залишали шматок кислого тіста.
Згідно традиції, пікна діжа символізувала родинний оберіг - її не годилося використовувати для будь-яких інших цілей, окрім прямого призначення. Наруга над пікною діжею прирівнювалася у давнину до образи роду. "Тільки в одному випадку - коли розплітали молоду на весіллі, наречену садовили на діжу; в цьому обряді був глибокий зміст: молода господиня мала забезпечувати майбутню родину печеним хлібом. Без діжі хата стає сиротою. Ніхто з людей не наважувався знехтувати родинним символом" /Скуратівський В. Берегиня. - С.134-136/.
Діжа своєю круглою формою, а також круглим обручем довкола є символом місяця. Так стверджує К.Сосенко.
У давні часи діжа була постійним атрибутом хатнього начиння, одним із символів власне української хати.
Розрізняють діжу /бочечку з парним числом клепок/ і діж /з непарним /. Ось що писав з цього приводу Б.Грінченко: "Купуючи діжку, лічать тростки, кажучи на першу "діж", на другу "діжа", на третю знову "діж" і так усе перебирають. Як на останню прийдеться сказати "діжа", то купують, бо хліб добрий буде, а як "діж" - то не купують".
Існують також й інші назви: діжниця - невеличка діжа; діжчина - поганенька діжа, а також зменшувальна форма - діжка, діжечка.
Діжа була символом достатку та благополуччя селянської родини. Її шанували і доглядали з любов'ю й дбайливістю. Коли вона "втомлювалася", її "правили", шкребли спеціальним ножем, освяченим на Великдень, потім мили водою, натирали цибулею та сіллю. "Правили діжу перед повним Місяцем, бо, за віруваннями, тоді вона буде завжди наповненою /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.77-78/.
Л.Кожуховська.

Дніпро //Славута, Славутич// - символ України; долі народу; величі, нездоланності, слави; козацької волі, звитяги; священної ріки українців; унікальності, неповторності.
Дніпро - найбільша і найславетніша ріка України. Як відомо, у давнину ріки /див. Ріка/ обожнювалися всіма народами світу.
Славута, на думку П.Трощина, був богом головної річки давніх слов'ян, сином богині Слави, що символізувала військову перемогу. Я.Головацький пов'язував назву Дніпро з іншою богинею наших предків - Даною. На думку О.Знойка, назва Дніпра походить від двох слів: Данh /Дані - Діві/ і присно, що означає "завжди", "повсякчасно"/. Стародавня назва священної ріки наших пращурів збережена у церковнослов'янській формі "Приснодіва". Саме у водах Дніпра приймали обряд хрещення кияни у 988 році.
У середні віки Дніпро був заповітною рікою запорожців. За свідченням Д.Яворницького, "у козацьких думах він /Дніпро/ називається "Дніпром-Славутою", у піснях - "Дніпром-братом", лоцманською мовою - "Козацьким шляхом". Саме по воді славні запорожці часто здійснювали свої походи, визволяючи з турецької неволі єдиновірних братів.
Безмежно любив Дніпро геніальний Кобзар і не випадково заповідав поховати себе на Канівських схилах.
У роки Великої Вітчизняної війни саме героїчна битва за Дніпро стала переможною віхою у визволенні України від фашистських загарбників.
Воістину Дніпро - це наша слава, наша доля, наша Україна. У нас, як писав Т.Г.Шевченко, "немає другого Дніпра".
О.Потапенко.

Добро і Зло - символ Бога-Сатани; Правди і Кривди: світла-темряви, космосу-хаосу та ін.
У міфологічній моделі світу це одне із найголовніших протиставлень, що співвідносяться зі світлом і темрявою, небом і підземним світом, життям і смертю, правдою і кривдою, богами і злими духами. Добро і зло втілювалися різними богами-упорядниками Космосу і демонами, чудиськами - втіленням хаосу.
Напр., у грецькій міфології відомі Харіти-богині добра, радості, вічної юності /Аглая -"сяюча", Єфросинія - "благомисляча", Талія - "квітуча"/. Заратуштра-пророк давньоіранської релігії проповідував активну роль людини у боротьбі між добром і злом. Відома його тріада - добрі думки, добрі слова, добрі справи. Староіндійське вчення про карму /вчинок/ наголошувало:"людина стає доброю від добрих вчинків, злою - від злих". За віруваннями древніх китайців, той, хто творив у житті добро, після смерті народжувався знову і ставав князем, полководцем, вченим, купцем, ремісником.
За християнськими догмами, Добро - це Бог Ісус Христос, Зло - Сатана, Антихрист, демони, земні гріхи /лінощі, любостяжання, серебролюбство, блуд, пияцтво, черевоугодництво та ін./. За Біблією, протиставлення Добра і Зла повинне закінчитися рішучою битвою, коли сили Добра очолить Мессія.
Православ'я вчить, що початком, джерелом зла є князь царства тьми. "Зло не знищує зла. Але якщо хтось робить тобі зло, тому ти роби добро, щоб добрим ділом знищити злобу.. Якщо хто-небудь стане тобі плести інтриги і робить зло, будь вищий за ці стріли, тому що не переносити зло, а робити зло - ось що справді значить страждати від зла" /Настільна книга священнослужителя. - М., 1988. - Т.1. - С.104/. Водночас святителю Василію Великому належать і такі мудрі слова:"Тому не дошукуйся зла іззовні, не уявляй собі, що є якась первородна зла природа, але кожен та визнає себе самого винуватцем власного злого пориву" /Там же, - С.102/.
В.Колесов з'ясував: у Давній Русі слово "добрий" мало значення "міцний", "сильний". Пізніше "доброта" означало "краса", а "добро" - "багатство", "домашній скарб". Етимологічний словник української мови підкреслює генетичну спорідненість форм добрий, добро із словами на означення "хоробрий", "міцний", "корисний", "граціозний". Слова злий, зло споріднені з лексемами, що означають "грубий", "кривда", "несправедливість", "брехня", "фальш".
Українці пов'язували поняття Добра і Зла із такими категоріями як людина, рід, Бог, розум, доля, душа та ін. У колядках, побажаннях, примовках люди зичили один одному саме Добра. "Коли зустрічались, казали:"Доброго здоров'я, Добрий вечір", "Дай, Боже, час добрий!". Коли були у гостях, то, прощаючись, зичили добра:"На добро!", "У добрий час!". Існував звичай платити добром за добро, і хто його порушував, піддавався загальному осудові. У народних казках ті герої, що чинять саме добрі справи, одержують винагорду, досягають бажаного. Так високо оцінювали люди Добро! УXVIII-XIX ст. "добротою" називали порядність нареченої, яка зберегла цнотливість до одруження... Одним з найстрашніших прокльонів був вислів "Бодай тобі добра не було!". Лагідну людину називали не інакше як "добродій", це слово стало в українців формою шанобливого звертання. Про давність і важливість цих категорій свідчить те, що у сучасній українській літературній мові налічується лише з коренем добр - понад 50 слів /доброчесний, доброчинний, добропорядний тощо/. І нині ми, прощаючись увечері, кажемо:"На добраніч!". Усна народна творчість розглядає Добро і Зло як антиподи, віддаючи беззастережну перевагу першому. Напр.: "Добре роби, добре й буде", "Хто людям добра бажає, той і собі має", "Добре діло роби сміло", "До доброї криниці стежка утоптана", "Добрий чоловік - надійніше кам'яного мосту", "Від добра добра не шукають", "Все добре переймай, а зла уникай!, "З добрим поживеш - добре й переймеш, з лихим зійдешся - й свого позбудешся" /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.79-80/.
О.Потапенко.

Доля - символ Вищої Сили, Бога; щастя; талану; водночас - лиха, горя, біди, нужди, злиднів; неминучості, невідворотності.
Доля у міфології різних народів є символом Найвищої та незбагненної Сили, котра впливає на людину протягом усього її життя.
У давніх греків Доля персоніфікується в образі трьох богинь людської Долі, дочок Зевса та Феміди, богині правосуддя. Загальне ім'я богинь було Мойри, що буквально значило - частина, доля. Вони володіли ниткою життя кожної людини: Клото пряде нитку, Лахесис веде нитку через усе життя людини, Атропа обриває життя, перев'язуючи нитку. Кожна з Мойр одночасно є характеристикою Долі: Клото - Прядильниця, Лахесис - Дарувальниця, Атропа - невідворотна. У римській міфології Мойрам відповідали Парки. Ніхто з людей не може уникнути своєї долі, навіть боги не в змозі змінити визначеного людині жереба. Про це ж говорить і Геродот: "Визначеного долею не може уникнути навіть бог" /Геродот, 1,91/.
Український вчений О.Потебня, вивчаючи поняття "доля" у слов'янських мовах, дійшов також висновку, шо доля означає ЧАСТИНУ: "Слов. Богь /основна форма bharac/ легко може бути виведеним з того ж значення, а саме ділити... Богь може власне значити частина, доля, щастя, а потім - божество" /Потебня А. Слово и миф. - С.472/. В українському фольклорі це означення /доля-частина/ дуже відчутне:"Роди, Боже, на всякого долю!".
Синонімами долі в О.Потебні є поняття:"щастя", "притча", "лихо", "біда", "горе". Саме ці назви вже свідчать про те, що доля може бути або сприятливою /щасливою/ для людини, або ворожою /нещасливою/ для неї. Проте в усній народній творчості Доля частіше пов'язується з поняттям нещастя. Квінтесенцією народних уявлень про долю є славетні рядки Т.Г.Шевченка:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий.
/"Сон"/.
У вірші "Доля" поет персоніфікує Долю в образі сестри: "Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий!".
Іноді долю в Україні називають таланом. У кожної людини свій талан. "У декого Талан "невсипущий", працює, не покладаючи рук, не спить ні хвилини. У кого такий талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі" /Булашев Г. Український народ. - С.192/.
Ю.Мільошин.

Домовик - див. Демонології української символіка.

Досвітні вогні - див. Поезії символіка.

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості.
Дуб був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі. У християнстві дуб /як і кедр/ був символом гордості і пихатості. Під дубом став царем Авімелах; Яків закопував чужих богів теж під цим деревом.
Емблема Христа - дуб, за деякими версіями із нього ж був зроблений хрест-розп'яття.
Вінок /див. Вінок/ із дубового листя символізував силу, міць, гідність. У Греції священний брак Зевса і Гери, бога і богині дуба, відзначався з великою помпезністю. У магічному дійстві жрець Зевса вмочував гілку дуба в священне джерело на горі Лікей, а греки молились і просили дощу. Зображення землі, яка просить у Зевса дощу, збереглось в афінському Акрополі. А в час посухи афіняни молились богу: "Дощ, дай дощ, о улюблений Зевс, полям афінян і долинам". Зевс керував не тільки дощем, а й громом і блискавкою, тому греки обгороджували місце ударів блискавки, будували там вівтар, який ставав місцем жертвоприношень божеству.
В древній Італії всі дуби символізували Юпітера /двійника Зевса/. Кельти Галії, друїди вважали священними дуб і омелу, на якому вона росте.
Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення "будь-яке дерево", "дерево взагалі", тобто "ліс". Це слово передавало значення "чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, "слід приносити жертву" /Колесов В. Мир человека... - С.211/. Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне.
Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому вшановували їх, категорично забороняли вирубувати. Дубам в жертву приносили биків, кабанів, півнів, хліб та ін. До речі, хліб, півень /див. Хліб, Півень/ символізували Сонце. А, отже, дуб був сакральним знаком не лише Перуна, а й Сонця. У капищах перед ідолами горів невгасний вогонь, символіка якого переплітається із Сонцем.
Мовознавці підрахували, що лише в "Словнику російських народних говорів" міститься майже двісті слів, які утворені від кореня - дуб-.
Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. Так, славнозвісний Хортицький дуб прожив майже 2 тисячі років! Зараз на Рівненщині росте 1300-літній патріарх-красень.
За стародавніми язичницькими легендами у вирії-сонмищі богів і душ - росло першодерево світу - прадуб з молодильними яблуками безсмертя /Плачинда С./.
На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння.
Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок.
На Зелену неділю колись на Київщині готували ігровий /сухий/ дуб. Це була висока жердина із колесом, уквітчана травами, стрічками. Люди виконували обрядові пісні, закликаючи весну, живильний дощ та ін.
У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака /"Парубочки як дубочки"/. На думку А.Голана, асоціативна пара "дуб-чоловік" зумовлена певною мірою формою жолудя, що нагадує фалл /дітородний орган/.
О.Воропай описує обрядодію-гру "Горю - дуб", у якій один із учасників - дівчина, інший - хлопець. Причому він є отим "дубком-козаком", що горить від кохання до милої. Аналогічні символи переповнюють українські пісні:
Ой у полі дуб зелений,
Під тим дубом вишня;
А там козак конем грає,
Щоб дівчина вийшла.
О.Потапенко.

Дукач - символ обереговий, естетичний; сімейної ознаки; соціальної заможності, влади; жінки-українки.
Дукач /личман/ - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачі становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом невластиві селянському побутові композиції та сюжети /Українська минувшина. - С.131-132/.
У народній жартівливій пісні є такі слова:
Хоч я руда та погана,
Так у мене батько багач,
Сірі воли на оборі,
А на шиї в мене дукач.
Слово дукач утворене від дукат, а дукат - це старовинна монета, спочатку італійська /ducato/, а потім і будь-яка, що її носили на шиї серед намиста або просто на стрічці, приваривши для цього до монети вушко.
У повісті "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка знаходимо опис зовнішності головної героїні і, зокрема, читаємо: "...поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус /дукач/, і у кольці зверху калинець червоненький... та так і сяє".
Дукачами у XIX-XX ст. називали різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від справжніх ювелірних творів мистецтва до фабричних штампованих бляшок. Через те в одних регіонах України дукач був святковою народною прикрасою, а в інших його носили кожного дня не тільки дорослі, а й діти. Дукачі найбільше були поширені на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині, Слобідській Україні. У деяких регіонах зберігся звичай носити по декілька монет, а на території Західної України жінки носили намисто, що складалося тільки з монет. Як прикрасу використовували австрійські дукати, російські рублі, гривні, червінці, таляри, місцеві вироби із різноманітними обереговими і символічними зображеннями. Деякі дукачі передавалися із покоління в покоління. Зображення на них з часом стерлось, втратило естетичну і соціальну цінність. Але такий дукач набував ролі символу сімейного, родового, ставав реліквією, що об'єднувала людей від батька до сина, від матері до доньки.
У святковому комплексі одягу всі види намиста створювали неповторну художню і мистецьку гармонію, що була прекрасним символом жінки-українки, виражала її естетичні уподобання, смаки, рівень достатку /Николаева Т.Н. Украинская народная одежда. - К.,1987. - С.80/.
Л.Кожуховська.

Дух Святий - символ третьої особи Трійці; діючої сили Божественного натхнення /в іудаїзмі/; наставника; надихаючої творчої сили; безсмертя; світла; відродження; розуму; любові до Бога; очищення; пророцтва.
Дух Святий /Дух Божий/, Параклет /"помічник"/ в уяві іудаїзму - "діюча сила божественного натхнення", у християнстві - третя особа Трійці.
В архаїчних текстах Ветхого Заповіту саме під впливом Святого Духа Самсон стає "іншою людиною", одержує "інше серце". Дух Святий, згідно із Біблією, приносить особливий дар, який "робить людину здатною нести царський сан" /Мифы народов мира. - М.,1991. - Т.1. - С.412/.
За християнським віровченням, Дух Святий разом з Богом-Отцем і Богом-Сином "дає всьому життя, особливо духовне людям". При створенні світу /за Біблією/ "Дух Божий носився над водою" /Бут.1,2/. При хрещенні Господа він відкрився у вигляді голуба /див. Голуб/, а в день П'ятдесятниці зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків. Саме після вселення Духа Святого пророки писали священні книги. Дух Святий, нібито, був "посланий Христом" і "свідчив" про Нього. Ісус Христос назвав його "Духом істини" /Ін.15,26/. У ньому нібито вміщено слово Боже, Божественне одкровення. У святих таїнствах Дух Святий просвічує віруючих світлом Христового вчення, зігріває серця любов'ю до Бога і ближнього та очищає їх від усякої гріховної скверни" /Православний церковний календар/.
У книзі "Симфонія на Ветхий і Новий Заповіт", "Біблейська місія СЕО" /С.1498/ даються такі характеристики, функції Святого Духа: "Вчить і просвітлює", "Веде і спрямовує", "Втіха і радість", "Вічний творець", "Істинний", "Пронизує серце", "Премудрий", "Благий", "Святий Дух викриває гріх", "Відродження - робота Святого Духа".
У книзі "Короткі відомості про свята Православної Церкви /С.25/ сказано: "Бог-син навчив нас любити Бога і ближніх, постраждав на хресті за гріхи людей, воскрес і вознісся на Небо, обіцяючи учням Утішителя /Духа Святого/; і тепер цей Дух Святий зійшов на учеників і наповнює засновану Христом Церкву. Дух Святий зійшов на апостолів не лише для того, щоб просвітити та надихнути їх на труди і подвиги. Він зійшов, щоб залишитися в церкві Христовій до кінця віків... Наша Церква - це діло Боже, це діло Христа і Святого Духа".
О.Потапенко.

Є

Євшан-зілля /полин/ - символ пам'яті; рідної землі, Батьківщини; своєрідний пароль українців.
Євшан-зілля /полин/ - степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом. У Біблії слово "полин" нерідко поєднується зі словом "яд". Грішники часто зазнають кари Господньої саме полином.
Слово "євшан" за походженням тюркське. В Іпатіївському літописі міститься цікава оповідь про братів - половецьких ханів - Отрока та Сирчана. Після поразки від Мономаха хан Отрок опинився у Грузії, а Сирчан залишився коло Дону. "По смерті ж Володимира остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези /частина Грузії/, мовивши: "Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слово моє, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан". Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: "Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, а ніж на чужій славному бути". І прийшов він у землю свою /Махновець Л. Літопис руський. - С.368-369/. Не випадково митрополит Іларіон підкреслював: "Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає" /Дохристиянські вірування... - С.58/.
В українському фольклорі полин - надійний оберіг від русалок, іншої нечисті. За віруваннями, на Русалчин великдень мавка, перестрівши людину, питала: "Полин чи петрушка?". Якщо та показувала полин, русалка миттю зникала.
У фольклорі полин виступає, як правило, символом нещасливого, безталанного життя:
Лучче мені, мати,
Гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати,
Із нелюбом сісти.
Образ "євшан-зілля" став літературною традицією. Він зустрічається у творах І.Франка, М.Вороного, Л.Забашти, М.Чабанівського, В.Коломійця, О.Гончара та ін.
В останні роки цей символ розширює свої межі, поглиблюється. "Євшан" - це і хронос, товща часу, символ вічної любові до Батьківщини, символ її незнищенності. Це і простір, тобто символ єднання, спільності всіх, хто любить Україну. Де б вони не жили - чи в Канаді, чи в Америці, чи в Австралії..." /Сологуб Н. Євшан-зілля//Культура слова. - Вип.45. - К.,1994. - С.13/.
О.Потапенко

Ж