Запорізький Центр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
| Вид материала | Документы |
- Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, 420.17kb.
- Ами було І залишається підвищення спроможності організацій громадянського суспільства, 182.87kb.
- Указ президента україни, 43.96kb.
- Державна цільова програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 445.19kb.
- З виконання Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної, 167.55kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 3050.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 1083.34kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 2188.51kb.
- Правила торгівлі на ринках затверджено Наказом Міністерства економіки та з питань європейської, 267.46kb.
- Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції, 79.49kb.
Андрій Омельченко
ст. викладач кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ФРАНЦІЇ В СТРУКТУРАХ НАТО
Сучасне становище України на міжнародній арені змушує керівництво нашої держави шукати підтримки і співробітництва з численними міжнародними організаціями для захисту власних інтересів у світі. У військовій сфері основним «контрагентом» нашої зовнішньої політики, безумовно, є Північноатлантичний альянс. Традиційна неоднозначність сприйняття нашим населенням ролі НАТО у світових процесах змушує шукати якусь особливу модель співпраці з цією організацією, можливо, більш прийнятну для різних прошарків українського соціуму. У цьому сенсі специфічний досвід участі Франції в структурах Альянсу може стати нам у нагоді.
Франція є однією з країн-засновниць Організації Північноатлантичного Договору. Роль, яку відігравала ця країна в структурах НАТО, може засвідчити той простий факт, що від заснування Альянсу у 1949 р. і до 1966 р. його штаб-квартира знаходилася саме у Фонтенбло – пригороді французької столиці.
Але від самого початку існування НАТО відносини Франції з цією організацією складалися досить суперечливо. Французи, здавна відомі своїм особливим менталітетом та чутливою національною гордістю, були незадоволені рівнем присутності своїх представників на командних посадах у НАТО, що майже повністю були окуповані військовиками зі Сполучених Штатів Америки і, в меншій мірі, з Великобританії. Це пояснювалося як військовим, так і економічним домінуванням цих країн у західному таборі у перші роки після закінчення Другої світової війни. До того ж, на початковому етапі існування НАТО, Франція висловлювала невдоволення прагненнями Вашингтона якомога швидше включити в атлантичні структури її одвічного ворога і конкурента – Західну Німеччину.
Апогеєм суперечок Франції та Сполучених Штатів щодо оборонних питань стало рішення французького президента Ш. де Голля про вихід з воєнної організації НАТО у 1966 р. Такий різкий крок французького президента мав для Франції як позитивні, так і негативні наслідки.
По-перше, Франція зберігала свободу рук на зовнішньополітичній арені, не зобов’язуючись координувати власні дії з НАТО (а точніше – зі США). По-друге, це давало можливість французам самостійно проводити політику на ринку озброєнь, посівши одне з провідних місць у світі з експорту зброї. Водночас Франція завдяки її вигідному географічному розташуванню користувалася всіма перевагами натівської оборонної системи, спрямованої на відсіч потенційному нападові з боку СРСР. Це дозволило Парижу рівномірно збалансовувати всі роди військ при розбудові власних збройних сил (зокрема це позитивно відбилося на французькій ядерній програмі, дозволивши Франції стати четвертим, після США, СССР та Великобританії, членом «атомного клубу»).
Недоліком виходу Франції з військової організації НАТО стало її фактичне самоусунення від боротьби за вплив на військову політику європейських союзників, віддавши пальму першості в цій сфері США і, частково, Великобританії. Крім того, Парижу довелося у повному обсязі фінансувати власні військові витрати, в той час як інші країни НАТО мали можливість зменшити фінансове навантаження на військовий бюджет шляхом своєрідного «розподілу обов’язків» в оборонній галузі.
Всі спроби Франції за часів де Голля та його наступників організувати власне європейські збройні сили, створивши тим самим противагу американському домінуванню в Європі, раз за разом зазнавали невдачі.
Розпад соціалістичного табору та поява нових загроз, що стоять перед світовим співтовариством на сучасному етапі, змусили Францію дещо скоригувати свою зовнішню та оборонну політику. Так, на останньому саміті Північноатлантичного Альянсу, що відбувся у квітні 2008 року в Бухаресті, французький президент Н. Саркозі заявив про можливість повернення його країни до лав військової організації НАТО.
Частково це є ще однією спробою реалізації давньої французької ідеї про «європейську оборонну ідентичність», адже саме створення європейських збройних сил Саркозі назвав однією з умов французького повернення до Альянсу (поруч із наданням Франції керівних посад у військовій організації НАТО). Тим самим, на думку оглядачів, Париж продемонстрував своє прагнення «зайняти в Альянсі лідируючі позиції та поступово перетворити його на європейський оборонний союз під власним керівництвом». Разом з тим, такий крок французького президента свідчить про розуміння Парижем того простого факту, що в сучасних умовах навіть така країна як Франція потребує для вирішення своїх зовнішньополітичних та оборонних потреб інтеграції в систему колективної безпеки, що дає безумовні дивіденди як на внутрішній, так і на міжнародній арені.
Таким чином, французький досвід є певним прикладом і для України, яка за рівнем фінансування оборонної галузі, на жаль, далеко відстає від Франції. Повноцінне та одноосібне забезпечення нашою державою потреб українських збройних сил видається доволі сумнівним. З одного боку, участь України в північноатлантичній системі колективної безпеки може стати твердою гарантією нашого національного суверенітету. З іншого – непоінформованість населення щодо векторів нашої зовнішньої та оборонної політики може перерости на суттєву загрозу державній незалежності України. Від адекватності відповідей на ці виклики і буде залежати майбутнє нашої країни в найближчій історичній перспективі.
Леся Коваленко
аспірантка кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
ІНТЕГРАЦІЯ В НАТО ОБ’ЄДНАНОЇ НІМЕЧЧИНИ: ПЕРЕДУМОВИ І НАСЛІДКИ
Сучасне становище НАТО як основного гаранта безпеки у Європі не виникло випадково, але й не було якоюсь історичною закономірністю. Воно стало результатом зарані не передбачуваних “тектонічних зсувів” у структурі європейської безпеки на зламі 1980–1990-х років. І в епіцентрі цих “зсувів” перебувала Німеччина.
Роз’єднана Німеччина після Другої світової війни сама по собі була символом протистояння між комуністичним Сходом та ліберальним Заходом. Зміни в політичному чи військовому статусі НДР чи ФРН могли призвести до різкого порушення балансу сил у цьому регіоні і отримання стратегічної переваги однією зі сторін. Але саме такі проблеми, причому з дуже далекосяжними наслідками для архітектури всієї європейської безпеки, постали перед західною дипломатію у 1989-1990 рр. у зв’язку з об’єднанням Німеччини. Питання стояло так: об’єднана Німеччина має бути нейтральною (компроміс з СРСР) чи входити до НАТО, кардинально змінюючи співвідношення сил у Європі між НАТО й Організацією Варшавського договору.
Розглядаючи позиції керівних кіл США та Великобританії в цей час, необхідно відмітити еволюцію в їхніх поглядах: від бажання поставити новостворену державу під жорсткий контроль, проведення щодо неї певних дискримінаційних заходів у військовій сфері – до ідеї інтеграції єдиної Німеччини в європейські та атлантичні структури, що передбачало взаємні обов’язки та відповідальність країн-членів, гарантування мирних відносин, захист демократії, сприяння економічному процвітанню.
Ознайомлення з протоколами слухань підкомітету зі справ Європи та Близького Сходу Комітету закордонних справ Палати представників, Комітету з міжнародних відносин Сенату Конгресу США, Комітету закордонних справ Палати общин парламенту Великобританії дозволяє пересвідчитися в негативному ставленні парламентаріїв до ідеї нейтрального статусу Німеччини, що призвело б, на їх думку, до віддалення від Європи Сполучених Штатів та зростання впливу на неї з боку СРСР.
Проголошення 28.11.1989 канцлером ФРН Г.Колем «10 пунктів», які не містили пункту про членство в НАТО, викликало заяву у відповідь Держсекретаря США Дж.Бейкера. Той зазначив, що входження об’єднаної Німеччини в НАТО є однією з найголовніших цілей США. В 4-х принципах німецького об’єднання президента США Дж.Буша також головне місце займало продовження членства об’єднаної Німеччини в НАТО. Схожу позицію зайняла й британський прем’єр-міністр М.Тетчер.
Складність взаємин з Москвою в питанні членства об’єднаної Німеччини в НАТО вимагала певних поступок з боку Заходу, які мали відбутися на фоні реформування старих західних структур безпеки, подальшого зменшення і контролю кількості озброєння. Як результат, Радянський Союз мав відійти від старих позицій у «німецькому питанні», але без відчуття небезпеки для себе, що могло відбутися лише з фундаментальною зміною сприйняття Москвою НАТО.
5 липня 1990 р. в Лондоні відбулася нарада політичних керівників країн-членів НАТО. На цій зустрічі Дж. Буш запропонував СРСР «руку співробітництва» і початок переговори з Варшавським пактом. Це знайшло своє відображення в Лондонській заяві про трансформацію НАТО з військового союзу в політичний.
Маючи принципову позицію щодо майбутнього військово-політичного статусу об’єднаної Німеччини, політики повинні були також визначитися відносно військового статусу територій НДР і розташованих у ній військ. Як британська, так і американська сторони підтримали «план Геншера» про нерозповсюдження військових структур НАТО на територію НДР при загальній приналежності об’єднаної Німеччини до НАТО. Такий варіант сприймався більш доцільним за умов переговорного процесу з Москвою та певних поступок останній заради досягнення об’єднання Німеччини. Наслідком підтримки даного плану було підписання 12 вересня 1990 р. США, Великобританією, Францією, СРСР, ФРН та НДР «Договору про остаточне врегулювання відносно Німеччини», в якому і знайшло вираження дане положення.
НАТО після об’єднання Німеччини обіцяло допомагати їй у разі агресії зі сходу по лінії Одер-Нейсе. Договір встановлював, що до виведення у 1994 р. радянських військ з території колишньої НДР на ній будуть розміщуватися виключно німецькі формування територіальної оборони, не інтегровані в НАТО. Після виведення радянських військ на ній можуть дислокуватися й інші формування німецької армії, проте без розміщення ядерної зброї. Іноземні війська і ядерна зброя або її носії не могли дислокуватися в даній частині Німеччини.
Таким чином, поряд з важливістю врегулювання польсько-німецьких кордонів, проблемою Берліна та вільного волевиявлення німців, питання участі єдиної Німеччини в структурах НАТО було ключовим у процесі міжнародного врегулювання в форматі переговорів «2+4».
Водночас інтеграція в структури НАТО колишньої НДР (зазначимо: за згодою Москви) створила дуже важливий прецедент. Пізніше, після розпаду Організації Варшавського договору та СРСР, уторованим шляхом пішли всі колишні сателіти СРСР – члени ОВД, а також три прибалтійські республіки у складі колишнього СРСР. Це й ознаменувало перетворення НАТО на ледь не загальноєвропейську структуру безпеки. Сьогодні про такі ж наміри заявляє Україна. Навіть Росія на початку 2000-х років висловлювалася на користь вступу в НАТО, щоправда, на особливих умовах, наразі не прийнятних для цієї організації.
Людмила Мінкова
запрошений викладач ЗНУ (Республіка Болгарія)
БОЛГАРИЯ: ОПЫТ ИНТЕГРАЦИИ В СТРУКТУРЫ НАТО
Болгария официально вошла в состав НАТО 29 марта 2004 года. Для Болгарии присоединение к Альянсу это ожидаемое и подготавливаемое в продолжение нескольких лет событие. Болгария вступила в НАТО благодаря некоторым преимуществам государства, которому есть что предложить Альянсу. С одной стороны, Болгария расположена между Европой и Азией, между Востоком и Западом и между Севером и Югом. Болгария находится сравнительно недалеко от регионов, представляющих стратегический интерес для НАТО – Ближний Восток, Кавказ, Центральная Азия и Каспийский район, Северная Африка и Средиземноморье. Вместе с Румынией, Болгария усиливает южное и центральное направление НАТО и расширяет выход НАТО в Черное море, а также наряду с государствами-союзниками, такими как Турция и Греция, укрепляет Южный фланг Альянса.
С другой стороны, Болгария имеет уникальный исторический опыт и экономическую перспективу. Она не раз доказывала свою политическую зрелость и утвердилась как фактор стабильности на Балканах. Болгария вступала в НАТО, уже участвуя в ряде региональных инициатив: в Многонациональных мирных силах в Юго-Восточной Европе – Бригаде Юго-Восточной Европы, штаб которой в течение четырех лет с момента его создания находился в Пловдиве; в Оперативной группе военно-морского сотрудничества в Черном море "BLACKSEAFOR", в Пакте стабильности для ЮИЕ, SEEGROUP, SEEI и др.
Страна последовательно и конструктивно принимала участие в глобальной борьбе с терроризмом. Она присоединилась к международной антитеррористической коалиции, участвовала в операции "Трайна свобода" («Долгосрочная свобода») и в Международных силах по поддержанию безопасности в Афганистане (ISAF). Она предложила НАТО свой опыт и в операции коалиционных сил в Ираке.
Болгария является также надежным звеном в коллективных усилиях борьбы против невоенных угроз –организованной преступности, контрабанды товаров, наркотиков и оружия (особенно оружия массового уничтожения), против нелегального трансграничного трафика людей, отмывания денег. И, наконец, хотя и не в последнюю очередь, Болгария предложила НАТО свою активную внешнюю политику, добрососедские отношения и традиционные связи с рядом стран Азии и Африки.
Болгария достигла стабильного консенсуса в отношении основных целей и приоритетов в области безопасности и обороны. Был создан и успешно выполнен План организационного построения и развития вооруженных сил до 2004 г. (т. н. План 2004), который обеспечил стабильную основу для дальнейшего развития новых и лучших способностей. Одновременно с этим, членство в НАТО и все проистекающие из него обязанности потребовали новых шагов как в области безопасности, так и в области системы самообороны.
Для Болгарии после присоединения к Альянсу основным вызовом стала успешная интеграция в Альянс. Эта интеграция нашла ясную и категорическую политическую поддержку и имела конкретные военно-технические измерения. Потому что, если бы Болгарии не удалось успешно интегрироваться в НАТО, она не смогла бы стать конструктивным членом Организации и участвовать эффективно в ее миссиях, разделять общие ценности и ответственность.
Интеграция в НАТО требовала внутреннюю трансформацию системы обороны, новой философии, стратегии и культуры в области безопасности. Такая трансформация помогла стране развить свои способности для эффективного исполнения задач в национальной и в союзной или коалиционной среде в одинаковой степени.
В 2003-2004 году был проведен Стратегический смотр обороны, в котором были очерчены основные направления трансформации системы обороны. Этот Стратегический смотр ставил целью идентифицировать новые запросы и переосмыслить роль обороны, ее миссий и задачи в контексте измененных требований, наличных и прогнозных ресурсов на более продолжительный период времени, а именно до 2015 года.
В ходе Стратегического смотра был сделан вывод, что Болгарии нужен качественно новый оборонительный потенциал, чтобы вооруженные силы могли эффективно исполнять свои задачи в новой стратегическом пространстве. Обороноспособность интегрирует доктрину, образование и подготовку, организацию, военные технологии, военную инфраструктуру, боевую готовность. Поэтому трансформация обороноспособности должна была коснуться всех этих элементов. Цель такой трансформации – сделать вооруженные силы современными, эффективными и дееспособными.
Для эффективного оперативного командования и управления вооруженными силами было создано Объединенное оперативное командование, как орган применения принципа совместности. Объединенное оперативное командование осуществляло планирование и оперативное управление войсками в их операциях на территории страны и за ее пределами.
Присоединение Республики Болгарии к НАТО и твердая решимость страны быть ее надежным участником требовала спланировать силы таким образом, чтобы это помогло выполнению миссии Альянса и его успешной трансформации, гарантируя при этом, что национальные силы оперативно совместимы и находятся на нужном уровне оперативной готовности, мобильности и выносливости.
Для достижения оптимального баланса между способностями и ресурсами при Министерстве обороны была создана система управления развитием вооруженных сил. Система представляет собой совокупность трех комплексных подсистем – Системы необходимых оперативных способностей, Интегрированная система управления ресурсами и обороны и Система активизации. Таким образом, закрывается цикл разработки требований управления ресурсами и приобретения оборонительных продуктов. При этом Болгария заявила свою готовность участвовать в инициативах НАТО на саммите в Праге задолго до вступления в Альянс.
Катерина Шимкевич
пошукач кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин ЗНУ
МИРОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ НАТО В КОЛИШНІЙ ЮГОСЛАВІЇ В РАМКАХ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Найбільш гострою проблемою для сучасної системи міжнародних відносин є забезпечення миру та безпеки у світі шляхом створоення дієвих миротворчих механізмів для подолання міжнародної напруженості та для врегулювання ситуації у "гарячих точках". Особливо дане питання є актуальним в регіонах Близького Сходу, Кавказу та Балкан, де періодично відбуваються збройні конфлікти. Загибель значної частини мирних жителів під час бойових дій, порушення норм міжнародного права, скоєння військових злочинів викликають занепокоєння світової спільноти. Для врегулювання конфліктних питань залучаються міжнародні миротворчі сили ООН.
Але на початку 1990-х рр. активну роль у миротворчих операціях під егідою ООН почали відігравати військові сили Північноатлантичного Альянсу. Це було пов'язане із прагненням керівництва НАТО розширити сфери впливу Альянсу та створити ефективну систему колективної безпеки, залучивши до блоку країни Східної Європи та Балканського півострова. Сприятливим моментом для реалізації даних завдань стала участь миротворчих загонів НАТО у врегулюванні міжетнічної боротьби в колишній Югославії впродовж 1991-1999 рр. Спершу країни-учасниці НАТО у червні 1992 року погодились надавати допомогу для підтримки миру в колишній Югославії під проводом ОБСЄ. А в грудні того ж року, НАТО заявило про готовність здійснювати миротворчі операції під егідою Ради Безпеки ООН. Миротворча діяльність НАТО на Балканах була продемонстрована під час військових кампаній у Боснії та Герцеговині у 1991-1995 рр. та у Косово в 1999 році.
Військова операція у Борснії та Герцеговині поклала початок закріпленню позицій Альянсу на Балканському півострові. Це проявилось у наступних моментах: країни-члени НАТО провели низку операцій з контролю, моніторингу та дотримання положень резолюцій РБ ООН щодо режиму ембарго та створення зон, заборонених для польотів в повітряному просторі над Боснією та Герцеговиною (1); проведення військових морських, наземних та повітряних операцій для зняття облоги з міста Сараєво (2); створення зон безпеки навколо міст Сараєво, Горажде, Тузла, Сребреніца, Біхач для біженців та переміщених осіб (3); демілітаризація звільнених територій (4); надання гуманітарної допомоги цивільному населенню, намагання припинити «етнічні чистки» та геноцид проти мирного населення (5).
Окремо необхідно виокремити активну участь НАТО у стабілізації повоєнної ситуації в Боснії та Герцеговині після підписання Дейтонівської мирної угоди в листопаді 1995 року. Згідно з резолюцією 1031 Ради Безпеки ООН, НАТО отримало повноваження для втілення військових аспектів угоди (роззброєння, стабілізація повоєнного становища, забезпечення перемир'я). З грудня 1995 року Сили втілення ІФОР почали здійснювати управління повітряним простором над Боснією. Через рік ІФОР були замінені на Сили стабілізації (СФОР), які продовжували контролювати повітряний простір, а також надавали допомогу міжнародній комісії експертів ООН по розслідуванню масових злочинів під час військових дій, щодо повернення біженців до рідних місць та пошуку військових злочинців на території Боснії, Сербії та Хорватії. Термін дії мандатів миротворчих контингентів Альянсу Рада Безпеки ООН постійно подовжує, що дозволяє НАТО контролювати політичну та військову ситуацію у всьому регіоні.
Міжнародна спільнота неоднозначно оцінила спосіб урегулювання Боснійської кризи. Адже військові сили НАТО були застосовані переважно проти однієї з воюючих сторін. В той же час була очевидною й фактична неможливість досягти врегулювання кризи шляхом переговорів. Крім того, створення зон безпеки під контролем сил ООН та НАТО не зупинило скоєння військових злочинів (масове вбивство мусульманських чоловіків та хлопчиків в Сребреніці), а підтримання миру та безпеки в республіках колишньої Югославії забезпечується силою.
Військова кампанія у Косово у 1999 році ще раз продемонструвала, що НАТО прагне силою придушити небезпечні для світу збройні конфлікти. Бомбардування Сербії літаками НАТО викликали гостру критику у світі, оскільки операція в Косово проводилась без відповідної санкції Ради Безпеки ООН. Авіація країн-членів НАТО наносила удари не лише по об'єктах стратегічного значення (аеродроми, військові склади), а й по цивільних спорудах (лікарні, мости). Обстрілу також зазнали сусідні країни Угорщина та Болгарія, посольство КНР у Бєлграді та колона албанських біженців. В результаті загинули невинні люди, була повністю зруйнована інфраструктура Сербії. Бомбардування Сербії не припинили скоєння військових злочинів проти албанців та сербів Косова.
Але при явних недоліках операції НАТО в Косово необхідно відзначити, що дії країн-членів Альянсу були продиктовані небажанням Сл. Мілошевича проводити переговори з представниками косовських албанців при посередництві міжнародних спостерігачів (у 1998 р. уряд Мілошевича вислав з Косова спостерігачів ОБСЄ, в лютому 1999 р. пройшли безрезультатні переговори в м. Рамбує між сербської та албанською делегаціями щодо майбутнього статусу Косова).
Отже, миротворча діяльність НАТО в Югославії була викликана бажанням Північноатлантичного альянсу закріпитись на Балканах, щоб втілювати у життя концепцію створення системи колективної безпеки та поширення впливу на регіон Східної Європи. Події у колишній Югославії дозволили країнам-членам НАТО долучитись до миротворчої діяльності ООН та, використовуючи свій військовий потенціал, не лише підтримувати мир та безпеку у Косово, Боснії та Герцеговині, а й протидіяти намаганням Росії встановити власний контроль над цим регіоном. Стосовно ж Сербії, то за соціологічними опитуваннями кінця 2006 – початку 2007 року, від 33 до 38% населення Сербії (більше, ніж в Україні!) підтримують можливість майбутнього вступу країни до НАТО.