1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської Русі
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: " Усна народна творчість", 64.74kb.
- Методичні рекомендації на тему, 125.33kb.
- Виникнення податків сягає сивої давнини. В київській Русі податки з'являються вже, 63.4kb.
- Реферат на тему: " Художня культура Київської Русі", 108.88kb.
- Економічне життя Київської Русі, 49.89kb.
- 2. Перші державні утворення. Київська Русь, 139.32kb.
- Урок вивчення нового матеріалу, презентація, 52.41kb.
- Україна очима Заходу у XI-XVIII, 703.7kb.
- Храми Київської Русі" Розробити текст екскурсії "Храм Київської Русі Михайлівський, 11.61kb.
- Хрестителі Київської Русі. Тисячоріччю заснування Софії Київської присвячується, 149.24kb.
8. Утворення греко-католицької церкви. Значення Брестської унії. Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. Боротьба між православною та католицькою церквами сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. У 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях. Відкрили католицькі колегіуми у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Будучи найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти. Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами. Серед української громадськості були й впливові захисники православ'я ( Г.Ходкевич, К. -В. Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ'я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво. Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили до католицтва (назавжди чи тимчасово). Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький висунув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. У 80-ті роки XVI ст. розпочалася запекла ідейна боротьба між і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад 1 50 творів представників обох таборів. Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі Унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали декларацію. На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд ПІ, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії. На синоді у Бресті між двома угрупованнями розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та православний під проводом К.Острозького. Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у Ватиканському архіві. У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби. Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.
9. Початок становлення правової системи в українських землях в складі Речі Посполитої. Литовські статути та Магдебурзьке право. Правове поле забезпечувалося цілим рядом документів: Привілей для литовської шляхти (1447 р.), «Судебник» (1468 р.), Литовськими статутами (три редакції 1529, 1566, 1588 рр.) - головні збірники права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. У 1557 р. було проведено аграрну реформу, сейм видав документ «Устав на волоки». Право власності селян на землю ліквідувалось. Польщі в другій половині XVI ст.стала житницю Європи. Міста отримали місцеве самоврядування. Згідно з Магдебурзьким правом (1188). місто одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Воно могло вільно розвиватись та вести повний господарський розвиток, сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Ним керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами.. Магістрат дбав про стягнення податків. Судові функції виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи, його призначав король, або місцеві старости. Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення У 1569 р. було укладено Люблінську унію й відбулося об'єднання Литви та Польщі в єдину державу - Річ Посполиту. На чолі держави стояв король, який включно до XVII ст. мав титул «Король польський І великий князь литовський і руський». Нова держава мала форму федерації. Важливо підкреслити, що навіть в умовах полонізації українських земель після 1569 р. у міжнародних відносинах зберігалася назва Руська земля, або Русь. Але процеси полонізації та окатоличення набули більших масштабів.
10. Виникнення українського козацтва. Його соціальний склад та основні групи.
Виникнення козацтва припадає на кінець 15 ст. Слово козак у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”. Перша ймовірна згадка про українських козаків датується 1489 р., коли козаки згадувалися в польській хроніці М.Бельського. Хоча про козаків існують і більш ранні повідомлення .Чинники, які обумовили формування козацтва наступні: 1) посилення в Україні феодального та національного гноблення; 2) за пороги спрямовувалася хвиля сезонних здобичників - відхідників, деякі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. З іншого боку феодали селили за порогами своїх кріпаків, яких звільняли на 15-20 років від податків; 3) на процес формування козацтва мав вплив і зовнішній фактор. В 1449 р., після розпаду Золотої орди, на Кримському півострові утворилося Кримське татарське ханство (столиця Бахчисарай), яке згодом увійшло під протекторат Туреччини. Панувала там династія ханів Гіреїв. Протягом другої половини ХV- ХVІ ст. кримські татари здійснили в Україну не менш 110 набігів (особливо постраждало Поділля), захопивши за цей час в полон близько 570 тис. осіб. Для захисту від татар та турків в районі Великого Лугу та Дикого поля українці створювали військові залоги, які влаштовували засіки - січі. Отже, на Січ, головним чином, йшли українські селяни, а також міщани, православне духовенство. Лави козацтва поповнювала і шляхта, яка втратила свої маєтки. Серед козацтва можна виділити певні групи. Низові козаки, які контролювали значну частину Степової України, нараховували 40-50 тис. чоловік. Їх основні риси: 1) родинний принцип організації (земляцтво, побратимство, демократизм); 2) своєрідний морально етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужньої поведінки і навпаки низький - спокійного способу життя, мирної праці), а також аскетизм, релігійність; 3) відсутність кріпацтва; 4) формальна рівність всіх членів козацької громади, можливість брати участь у виборах старшини; 5) колективне землеволодіння (козаки кожен рік розподіляли між собою земельні ділянки, кидаючи жереб, а гетьман (він розпоряджався земельним фондом) закріплював це своїм рішенням. Головний їх промисел - набіги на татар (мета - взяти здобич, визволити полонених, відтіснити подалі від своїх кордонів), хоча займалися вони й рибальством, охотою, випасом коней, худоби. Городове козацтво - його організаторами були старости прикордонних міст: черкаські – Полозович у 1520 р. та Дашкевич, хмельницький – Лянцкоронський; канівський – Д.Вишневецький, барський - Претвич. Міські козаки складали до 80% населення Каневу, Черкас, Бара. Вони платили старостам за торгівельні операції десяту частину прибутків. Реєстрове козацтво. Намагання поляків встановити контроль над козацтвом, розколоти його, використати як найманців у війську й викликало появу реєстру. В 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ вперше створив реєстр у кількості 300 чоловік. Король Стефан Баторій у 1578 р. визначив реєстр у 600 козаків. Потім чисельність реєстру зростала до 1, 3, 6 тис. козаків. Реєстр поділявся на полки по 500 чоловік (всього їх було 6). Реєстр мав самоврядування - за згодою з урядом козаки обирали гетьмана реєстру, полковників та сотників. Першим гетьманом був шляхтич Ян Бадовський, другим - Орішевський. Таким чином, узаконювалася ідея козацького імунітету. Реєстрові козаки також отримували від польського уряду платню, зброю, вони мали змогу володіти землею, позбавлялися кріпацтва. Реєстровці були достатньо заможні. Їх зазвичай набирали з городових козаків. У складі польського війська вони неодноразово брали участь у війнах із Швецією, Туреччиною, Росією. Так, у 1618 р. гетьман реєстровців П.Сагайдачний з 20 тис. козаків ходив з поляками на Москву. Він захопив Путівль, Єлецьк, розбив на річці Ока військо князя Волконського. В 1621 р. 40 тис. козаків гетьмана Сагайдачного вирішили на користь Польщі долю Хотинської битви з турками. Але поляки при першій нагоді, коли не існувало загрози війни, намагалися козацький реєстр скоротити. Це пояснювалося тим, що реєстровці неодноразово повставали проти польського уряду. В цьому плані можна згадати повстання 1591-1593 рр., яке очолив гетьман реєстрового козацтва К.Косинський. Як заявляв в той час один з польських політиків: козаки подібні до нігтів і як тільки вони занадто відростуть, треба їх зрізати. Інший сучасник констатував: «Беззаперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом».
11. Запорізька Січ, її устрій та значення в історії України. Боротьба козаків з татаро-турецькою агресією. Внутрішня нестабільність Польщі, чвари між шляхтою дали можливість козакам побудувати власну політичну структуру. Військова-політична організація низового козацтва - Запорізька Січ (це також назва їх столиці, дерев’яної фортеці) вперше була створена у 1554 р. канівським старостою Д.Вишневецьким (Байдою) на острові Мала Хортиця. Вона займала сучасну територію Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької областей. Всього відомо про існування в Україні 8 січей - Томаківської 1557-1593 рр., Базавлуцької 1593-1647, Микитинської 1647-1652, Чортомлицької 1652-1709, Кам’янської 1709-1711, Олешківської 1711- 1734, Нової (Підпилинської) 1734-1775 рр. Остання з них зруйнована за наказом Катерини ІІ у 1775 р. Січ мала демократичну організацію. Раз на рік козаки обирали власну старшину – кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, обозного та інших чиновників. В адміністративному плані Січ поділялася на 8 паланок (округи) на чолі із полковниками. У військовому плані тут існував поділ на курені, яких було 38. Їх очолювали курінні отамани. Військо подїлялося на полки. Полком править полковник. Кожний полк має свою корогву, свого сурмача і довбиша. Він подїляється на сотні, сотні на десятки або інакше курінї. Курінями правлять атамани, сотнями сотники. Різні доручення гетьманські сповняють осавули. Арматою править обозний, її осідком вважається місто Терехтемирів з старим монастирем. Канцелярією військовою завідує писар. Листи писані від війська стверджуються військовою печатею. На чолі війська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайній мові звуть гетьманом. Хмельницький перший одержав офіціальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тільки найвищим вождям польського й литовського війська. Правом вибирати собі старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацької самоуправи. Всякі важнїйші справи йдуть під обміркованню всієї старшини або ради цілого війська. Запорожці вели власну зовнішню політику. Зокрема підтримували відносини з іншими країнами. Значення „ЗС” в історії українського народу полягало в наступному: 1) Січ продовжила традиції державотворення в українських землях; 2) вона була центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби, звідси починалися всі повстання, сюди тікали кріпаки, йшли скарги на панів. Серед козацько-селянських виступів слід згадати: повстання 1594-1596 рр. під приводом С.Наливайко, повстання Жмайла 1625 р., повстання, яке очолив Тарас Трясило в 1630 р., взяття козаками Івана Сулими в 1635 р. польської фортеці Кодак, повстання під приводом Павлюка та Гуні в 1637р., повстання на чолі з Остряниним в 1638 р.; 3) Січ зіграла велику роль у боротьбі проти татаро-турецької агресії; 4) козаки виступали проти католицької експансії, на захист православ’я (в 1620 р. на чолі з Сагайдачним козацтво записалося у Київське братство), зберігали стійки ознаки українського етносу. Основні риси суспільного устрою «ЗС» : а) відсутність кріпосництва; б) формальна рівність між усіма козаками (право користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т.д.); в) «ЗС» була військовою організацією, кожний козак зобов'язаний був за свій рахунок нести військову службу; д) як політична організація ЗС була козацькою республікою на чолі з військовою радою, якої керував кошевой отаман. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства : а) ЗС служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари - спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п.
12. Українські землі напередодні Визвольної війни середини XVII ст. Причини, характер та рушійні сили війни. Наприкінці 16 в. загострилася класова боротьба на У, викликана посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного утиску (1569 р. - Люблинская унія, по якій укр. землі потрапили рід влада Польщі; 1588 р. - уведення кріпосного права на У (20-літнього терміна розшуку беглых); 1596 р. - Брестська унія і насильницький переклад українців під владу католицтва й ін.). Однієї з передумов були селянські повстання. Найбільші з них: повстання 1591 - 1593 р. під керівництвом запорізького гетьмана Криштофа Косинского; повстання 1594-1596 р. під проводом Северіна Наливайка. Посилення народних прямувань у 20-30-х р. 17 сторіччя було викликано посиленням польського національного, феодального і релігійного утиску після закінчень Хотинской війни. Замість обіцянок, РП розправлялася із селами, що вводили козацькі порядки, заборонила козакам приймати втікачів, підтримувати зв'язку з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати православну церкву і т.п. 1630 р . - повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Федоровича (Трясилы). 1635 - повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Михайловича Сулимы. Причини поразки повстань : були погано підготовлені; селяни і городяни погано збройні (вилами, косами, дрюками); не завжди козаки виступали єдиною силою з іншим населенням; нерішучість козацької старшины, що боялася загубити свої привілеї; укр. повстання не підтримувалися польським і литовським населенням, через що уряд міг стягати сили з інших областей для придушення повстань і т.п. Значення повстань - стримували посилення польського національного, феодального і колоніального утиску; домоглися відновлення православної церкви на У; виростили козацькі привілеї (ріст реєстру, платні і др). Навесні 1648 р . на У. спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького, що змінило політичні відношення в Східної Європі, а в історії укр. народу стало моментом переломного значення. Причини визвольної війни : посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в спілку з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол.). Характер та основні цілі війни 1648-1654рр. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр. козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. Але були й спільні інтереси. Всі вони ріяли позбутися польського національного та релігійного гноблення. З самого початку цілі війни не були чітко визначені, в ході війни вони дещо змінювалися.
13. Військові дії під час Визвольної війни у 1648-1649 рр. Зборівський мир. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр. козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. В січні 1648 р. Б. Хмельницький втікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в союз з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол.). Періоди війни : 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. – битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. – битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. – підписано Зборівський мир. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р. – битва під Берестечком (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. – Білоцерківський мир; г) 1 травня 1652 р. – битва під Батогом (перемога козаків). Перші перемоги. У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про
поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію. Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачитина троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я. Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили—25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців . Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні. Іншою великою проблемою були взаєми н и з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву.
14. Події Визвольної війни 1651-1653 рр. їх наслідки. Формування державності в українських землях в середині XVII ст. Причини визвольної війни : посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. Январь 1649 - конец 51 гг. — поражение казаков под Зборовом, заключение Зборовского договора, создание укр. гос-ва, поражение под Берестечком, Белоцерковный договор. 1652 – март 54 гг. — битвы под Батогом, Жванцем, вхождение Украины в состав Российского гос-ва на правах автономии, Переяславская Рада, Мартовские статьи. У 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною, українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримувала татарська кіннота. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис ., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості не включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію. Незважаючи на позорну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу. Треба замітити, що в цей час БХ проводим зовнішню політику. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна
підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.
Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Османська І. формально прийняла
своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке . Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Осм. І. ця угода так і лишилася нездійсненою. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу османському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, вик ористати Україну як буфер протии Османської імперії та взагалі розширити свої впливи.
15. Початок Руїни в українських землях (1657-1663 рр.), її причини. Гадяцький трактат. За доби Руїни доля трагічно відвернулася від новонародженої на Україні козацької держави. З могутньої войовничої сили при Хмельницькому через 20 років по його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До причин невдач українців у той період належать:1. Внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства. 2.Інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване козацьке суспільство збоку Московії, Польщі і Туреччини. 3.Відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управаління всіма верствами українського суспільства. Внаслідок цього Козацька Україна змогла зберегти лише частину завоювань 1648р. Перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького. В 1657р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького – генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Він зміцнює зв'язки з Польщею. У той час як він сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкині 1657р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Це стало прірвою перемогою для гетьмана. У 1658р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. Ще навіть до його підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із поляками ті кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. У жовтні 1659р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства і тікає до Польщі. Перевага перейшла на бік Москви. Старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. У 1659р. Юрій підписав дуже невигідний Переяславський пакт. Він пішов на поступки, які ще 5 років тому його батько навіть не розглядав би. Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну. У 1660р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною не поспішав допомагати їм. Натомість він вступив у переговори з поляками. Коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.
16. Політична боротьба на Правобережній Україні у 60-70 рр. XVII ст. П-Дорошенко. 60 – 70 роки ХVІІ ст. відзначаються дуже складною політичною стуацією. Україна була поділена на два гетьманства.. На Правобережжі внаслідок воєнних дій і громадянської війни знищено 65 - 70% населення. За таких надзвичайно складних обставин почалось і продовжувалось 11 років (1665 - 1676) Гетьманство Петра Дорошенка. Дорошенко здійснює низку заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища України. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Та головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав в обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі та в поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. У лютому 1666 року старшинська рада підтримала "першочергове завдання", висунуте Дорошенком. Було вирішено вигнати поляків з України до Польщі, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана. Успіхи в боях з поляками вселяли надію на позитивний розв’язок одвічної мрії українців. Проте Польща, Росія та Туреччина через свої зони впливу намагалися не допустити такого об’єднання. Підписання Московією та Польщею Андрусівського договору (1667р.) боляче вразила й обурила правобережного гетьмана. Він вступив у конфлікт з Росією. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі та Криму спонукали його до більш тісного зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався позбутися рішень Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. Перемоги над поляками в Галичині змусили польський уряд 18 жовтня 1672 року укласти у Бучачі мирний договір, за яким Польща відмовлялася від Правобережної України. Цей договір був розцінений Московською державою як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Наприкінці 1673 року цар наказав Ромодоновському й Самойловичу розпочати військовий наступ проти Дорошенка, що призвело до відречення його від гетьманства і присягання на вірність цареві. З арени зійшов ще один активний політичний діяч і талановитий воєначальник Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним з найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національноі держави. Його трагедія як політика не була наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих вад, а стала, власне, відображенням великої трагедії Українського народу половини 17 ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії та Туреччини, які намагалися не допустити створення єдиної могутньої і незалежної Української держави...
На Лівобережжі період "руїни" завершився в роки гетьманування І. Самойловича (1672 - 1687), який успішно боровся проти турецько-татарської навали.
17. Україно-російській договір 1654 р. Його оцінка та значення. Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка. Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистачало, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернувся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву наприкінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним. «Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у “березневих статтях” Хмельницького та “Жалуваній грамоті” царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала ці країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади.Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. усІ питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки.
18. Суспільно-політичний розвиток Лівобережжя у 1663-1687 рр. Устрій Гетьманщини. В той час, як у правобережній Україні проходили такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, коли вона переходила від рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнялася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправлялася на свободі, невмируща як саме життя, життя лівобережної тихо й поволі котилося під гору своєї політичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруховецького протягом кількох десятилїть вона не переживала ніяких різких заворушень, сильних збурень. Келейним, конспіративним способом сховала старійшини немилого їм „мужичого сина" й посадили на його місце ґрішного і огидного Поповича,—так само пятнадцять літ пізніше келейним способом сховали Поповича і замінили його на Мазепу. Келейно обкарнали при тім, що дозволили московському керівництву обкарнати ще деякі останки українських полїтичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків. Та всї цї вислуги і заслуги перед московськими правителями не врятували Самойловича від сумного кінця. Покладаючись на ласку московську, колись „добрий і до всїх людей схилбний і прихильний" попович став забуватися. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, поводився з нею згорда, за уряди брав хабарі, дуже запанїв, і як підозрівали—задумував по собі передати булаву синові та зробити гетьманство дїдичним (спадкоємним) у своїм роді. Тим всїм підняв на себе старшину і вона тільки чекала нагоди, щоб підвести під нього інтригу, як і під його попередника. І така нагода прийшла—зовсім несподївано. Незважаючи на заперечення Самойловича, московське керівництво таки приступило до союзу з Польщею проти Туреччини. В 1686 р вклало з Польщею вічну угоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів) і пообіцяло завоювати Кримську Орду в той час, як Польща з Австрією й Венецією мали воювати з Туреччиною. Самойлович досить непристойно відзивався про це, тим більше, що не вдало ся при цьому виторгувати від Польщі, аби вона зріклася від посягань на правий берег Днїпра, як хотїв Самойлович. Але кінець кінцем сталося, що змінити не можна було - треба було йти походом на Крим, разом з московським військом, з котрим ішов тодішній голова московської політики, боярин Вас. Голїцин, улюбленець царівни Софії, що правила іменем своїх малолїтнїх братів царевичів Івана і Петра. Похід не вдався і вину звалили на Самойловича. Самойловича арештовали і з старшим сином без суду вислали до Сибіру, а меньшого сина, полковника чернігівського, тому що він „бунтував" при арештї засуджено на. смерть і немилосердно страчено. Старий Самойлович два роки пізнїйше вмер на засланню в Тобольську. Тим часом на першу вість про арештованнє Самойловича в війську і по полках почали ся розрухи против старшини: в таборі під Кодаком прилуцькі козаки вкинули свого полковника і судю полкового в огоі.іь і засипали землею; в гадяцькім полку побили декого з старшини, в инших громили старшину, арендарів інших людей значних, приятелів гетьмана бувшого. Тому старійшина просила скоріше вибрати гетьмана. Ним став Іван Мазепа. : Посвята указу царського; аби Україну тіснйше звязати з Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько-московських і шоб люди з українських міст переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. Потім Голіцин порадив старішині вибрати Мазепу і так старійшина зробила. Новий Гетьман, Іван Степанович Мазепа був з української шляхти з Білоцерківшини. Родився біля 1640 року і хлопцем висланий був на королївський двір; в 1659—1663 р. вже його посилають відти з різними порученнями на Україну. Потім він кинув королівський двір, осїв на Україні і вступив до війська козацького; був близьким чоловіком до Дорошенка, потім в 1675 р. його зловлено в посольстві до Криму й він опинився на лівобережній Україні, тут він знайшов ласку у гетьмана Самойловича і у Москви і в хвилї упадку Самойловича був генеральним осаулом.