Geum.ru

Село Березна Володарського району Київської області

Вид материалаДокументы

Содержание


Володарського району Київської області
Село Мармуліївка
Село Матвіїха
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Село Логвин

Володарського району Київської області


Село Логвин Володарського району Київської області розташоване на правому березі річки Рось за 2 км від Володарки в північному напрямку. Відстань від найближчої залізничної станції Біла Церква становить 30 км.

Село на півночі і півдні оточують лісові масиви. Західна його частина омивається річкою з широкою поймою. В річку Рось тут впадає її притока – річка Тарганка.

Чисельність населення – 993 чоловіки

Територія - 285,3 га

Поштове відділення – Логвинське

Поштовий індекс -- 09321

Код АМТС - 8-04469

Телефон - 5-68-41

На території села знаходиться Логвинська сільська рада, до складу якої входять с.Логвин та с.Михайлівка (від райцентру в північно-східному напрямку), на захід від с.Логвин з чисельністю населення – 127 чоловік та територією – 101,6 га.

Адреса ради: 09321, вул.Шевченка, 1

с.Логвин

Володарського району

Київської області.

Назва села за однією версією походить від імені селянина, який вперше оселився тут. За іншою версією від слова „луг” (луговина), біля якого розміщений населений пункт. Так пояснював, зокрема, цю назву священник місцевої церкви, який в жовтні 1907 року в анкеті настоятелю церкви Таращанського повіту писав, що варіант про походження села від слова „луг” є найбільш вирогідним (Документ знаходиться в краєзнавчому музеї м.Біла Церква).

За адміністративним поділом 16 століття село входило до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття село Логвин входило до складу Сквирського повіту. За адміністративним поділом 20 століття село відноситься до території Володарського району Київської області.

На території села виявлено:

- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури (на мису між 2 містками і садибах по вул.Гагаріна, 50х50 м);

- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури на схід від мосту на селище Володарка, вул.Першотравнева, 200х60 м);

- поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури на надзаплавній терасі правого берега р.Тарган, 1500х50 м);

- поселення ХІУ-ХУП ст.н.е. (1,5 км на ПдСх від Пд околиць села, 100х50 м);

- курган Ш тис. до н.е. – І тис. н.е. (на Пн Сх від села, у 0,9 км праворуч від дороги до м.Біла Церква. Н=1,5 м, Д – 42 м).;

- курганну групу Ш тис. н.е. – І тис. н.е. (курган – на Пн від дороги на с.Логвин, 350 м від межі полей; курган 2 – на Пн Сх від першого кургану; курган 3 – 0,7 км Ліворуч від дороги с.Логвин)

- курган Ш тис. до н.е. – І тис. н.е. (4,3 км на Пн Сх від села, 07 км на Пн від траси Володарка – Біла Церква);

- курган Ш тис. до н.е – І тис. н.е. (По дорозі Логвин-Біла Церква, 0,5 км ліворуч від неї, по Сх межі колишнього колгоспу).

Проте відомостей про минуле села до 20 століття збереглася мало.

У 18 століття н.е. село належало польським магнатом Вишневецьким. 1750 року його купив поміщик Михайло Глембіцький, який заснував сусіднє село Михайлівку.

Пізніше Логвин був проданий Івану Івашкевичу, внук якого – Маврикій, в 60-ті роки 19 століття володів лише третиною села. Йому належала 181 ревізька душа чоловічої статі і 779 десятин землі.

Решту (2/3) села у 1848 році купив Іван Підгорський. В селі Михайлівці у цього магната була своя резиденція. Крім Логвина, Підгорський володів селами і землями Березни, Городище-Пустоварівського, Сквири, Таргана. В 2 половині 19 століття у поміщика Підгорського було 8400 дес. Землі (Див.: Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии – 1864-с.240).

З 25.03 по 4.04 1855 року жителі села Логвин разом з жителями с.Березни брали участь в революційних подія „Київської козаччини”, вимагаючи від священників, щоб ті написали до губернатора про те, що селяни з своїми дітьми відрікаються від своїх володарів, які більш не мають права знаходитися в йхній місцевості і володіти усім (Див.: Отмена крепостного права на Украине.- Сб.документов.- К., 1961, - Док.№ 25,26- с. 69-72).

За відмову виконати ці вимоги озброєні селяни підняли повстання, яке було придушене двома ротами 2-го запасного саперного батальону. Було вбито і поранено до 100 чоловік. Причому, частина селян Логвина, втікаючи через річку від солдат, потопилася. 1900 року в селі Логвині було 1835 жителів і 211 дворів та 1750 десятин землі, з яких селянам належало 1233 десятини. Поміщику Підгорському – 442 десятини, 40 десятин належало церкві. Такі зміни в землекористуванні сталися тому, що після скасування кріпосного права частину земель селяни викупили у свою власність у поміщика.

1904 року в селі створили кредитове товариство, яке кредитувало заможних селян з метою придбання ними землі, худоби, сільськогосподарських машин та інвентаря (Довгий час в приміщенні товариства знаходилась контора колгоспу і сільська рада). Умови позичок грошей були складними. Той, хто позичав, платив 8% річних. Для одержання кредиту потрібно було мати поручителів, які могли б поручитися за платежеспроможність того, хто позичав гроші.

Революційна хвиля 1905 року „дойшла” і до села Логвин. Під впливом страйків, які відбувалися в містах, селяни відмовились працювати на уборці врожаю за плату, яка була встановлена того часу. Страйком керував студент Новак. Він прибув з Білої Церкви і таємно поширював листівки з економічними вимогами. Цей студент поширив серед селян чутки, що в жатки покладено бомби, і той, хто працюватиме, загине.

Наслідком страйку стало підвищення платні за уборку хліба. Селянам стали платити по 4 крб замість 1 крб. активним організатором страйку був селянин Партика Олександр.

Жовтневі події 1917 року в Петрограді селяни зустріли з надією, бо після лютневої революції 1917 року землі вони так і не отримали. 1918 року була спроба розподілити землю поміщикаПідгорського, але він викликав з Білої Церкви загін карателів, які відшмагали шомполами організаторів розподілу землі. Лише 1919 року безземельні селяни одержали землю з розрахунку по 3 морги на двір.

1920 року в селі створили комітет незаможних селян (КНС). Головою комітету призначили Левицького Йосипа, направленого до села Київським губернатором. Комітет нараховував в своєму складі лише 12 чоловік колишніх батраків.

В роки НЕПу переважна більшість села жила заможно. Так Василь Майборода в 1924 році мав до 20 десятин землі, молотарку з двигуном, декілька пар коней і волів. В нього в господарстві працювало 4 батраки.

Як відомо, ленінський кооперативний план мав на меті переведення дрібних селянських одноосібних господарств на рейки колективного господарства. Початковою формою колективного господарювання на селі стають сільські товариства взаємодопомоги (СТВД). Таке товариство в с.Логвині створили ще 1923 року. Черз товариство селяни могли придбати сільськогосподарські машини і двигуни, сортові насіння. З метою придбання складних сільськогосподарських машин селяни об”єднувалися на пайових засадах. Першим головою кредитового товариства був Галамага Іван, який загинув під час німецької окупації села.

1929 року в селі з”явилося перше товариство по спільній обробці землі. Члени ТСОЗу об”єдналися лише на період польових робіт з метою спільної обробки земель. Вони часто обмолочували врожаї на спільних таких, але кожен член товариства свій врожай забирав собі. Основною тягловою силою в ТСОЗах були коні.

Організували ТСОЗу в селі стали Король Трохим Григорович (пізніше голова Логвинської сільської ради), Котелянець Яків Кузьмович, Буянівський Володимир Васильович, Іванько Петро Якович, Грицюк Марія Федорівна, Марценюк Василь Кирилович. Товариство діяло до весни 1930 року.

Зимою 1929- весною 1930 року активістами було проведено роз”яснювальну роботу серед одноосібних селян з метою залучення їх до колгоспу. Весною 1930 року майже всі мешканці села вступили до колгоспу і в березні 1930 року на загальних зборах було прийнято примірний Статут артілі, визначено постанову про присвоєння артілі (так в той час називалися колгоспи) імені В.І.Леніна. Проте цієї ж весни колгосп розпався внаслідок помилок, допущених місцевими органами управління. Головою помилкою стало порушення принципу добровольності у здійсненні колективізації, грубі перекручення в ставленні до середняків. Всього за 1 день було розібрано по домах коні, інвентар, а трохи згодом і посівний матеріал. Одначе слід відмітити, що кістяк колективного господарства в селі залишився, залишилися і колишні фундатори ТСОЗу, які продовжували господарювати по-старому, як товариство по спільній обробці землі. І лише 22 березня 1931 року основна маса селян знову об”єдналися в колгоспи, було прийнято Статут артілі, обрано правління та ревізкомісію. Головою колгоспу обрали Кацімона Федора Марковича, а заступником – Котелянця Якова Кузьмовича. Головою сільської ради – Змієвець Горпину з Володарки.

1931 року для села Логвина став роком суцільної колективізації, коли в колгосп об”єдналися 502 двори з населенням 2100 чоловік. Було усуспільнено 387 коней, сільськогосподарський інвентар (2 молотарки, 2 нафтових двигуни, 5 кінних сівалок). Протягом 1931 року збудували конюшню з клунь селян, які вступили в колгосп та розкуркулених сеплян. Проте приміщення було тісне, тому частина коней продовжувала утримуватися в селянських хлівах.

1932 року був доведений дуже високий план хлібозаготівлі, що стало наслідком відсутності фуражу для колгоспної худоби і необхідних фондів для оплати праці колгоспів.

Весною 1933 року в селі створилися надто важкі умови, коли масово спостерігався падіж коней, почали вимирати люди через відсутність продуктів харчування. Значна кількість колгосників цього року залишили колгосп і виїхали в різні кінці країни.

За період 1932-1933 років від штучно створеного голоду в селі померло 683 чоловіки.

В роки Великої Вітчизняної війни село було окуповане ворожими військами, встановлено окупаційний режим. Колгосп проголошено громадським господарством, на чолі якого стає (став) провідник, призначений районною управою Такими провідниками в селі були Маслюк Василь та Сачук Мефодій, які служили німецьким окупантам.

В громадському господарстві була запроваджена примусова праця, жорстокий контроль. Зібрані врожаї постійно вивозилися німцями.

В кінці 1942 року з військовополонених сіл Надросівка,Матвіїха, Михайлівка, Лобачів, які опинилися в Логвині, було створено партизанський загін. Командиром загону став Барашков Микола, офіцер Радянської Армії, а комісаром загону – Малінін Олександр, який загинув від рук поліцаїв в лісі уричища „Дуб”. Партизани проводили агутаційну роботу серед населення, попереджували селян про облави на молодь, розправлялися з прихвостнями-поліцаями та старостами, що кривдили селян. Вони розстріляли поліцая Дмитрука Івана і місцевого старосту. Районний гебіст-комісар Еріх не міг без охорони з”являтися в цих селах.

1 січня 1944 року Володарський район, в т.ч. село Логвин, було звільнено від фашистської нечисті, які залишили в селі тяжкі наслідки. В колгоспі не залишилося жодного трактора, молотарки, не було тяглової сили. Але люди з піднесенням включилися у відбудову господарства.

З перших днів визволення села головою колгоспу призначили Овдіюка Миколу, колишнього 25-тисячника, який по хворобі залишився на окупованій території за межами Володарського району. Після визволення району він повернувся в село і був рекомендований на цю посаду.

В 50-ті роки колгосп займав одне з перших місць в районі по виробництву сільськогосподарської продукції. Колгосп мав 1 конюшню, 2 корівники, 2 свинарники, 2 гусеничних, 2 колісних трактори, які постачалися Володарського МТС. В колгоспі також працювало 2 зернозбиральні комбайни, в достатній кількості було молотарок. Проте розвиток тваринництва ще був недостатнім. У 1953 році в колгоспі було лише 68 корів і 724 голови свиней.

В лютому 1959 року сталася реорганізація колгоспів: Логвинський колгосп ім.Леніна був об”єднаний з Михайлівським колгоспом ім.Петровського. в 1962 році в колгоспі працювало 843 колгоспники. В обробітку знаходилося 2586,8 га орної землі. В середньому колгосп збирав 21,6 цнт зернових культур. Кукурудзою було зайнято 452 га. На 1.01.1963 р. в колгоспі нараховувалося 1070 голів РРХ, з яких 370 корів. Поголів”я свиноферм становило 1700 голів, 850 голів овець. В колгоспі одержували по 2000 кг молока на корову, продавали державі на 100 га 46,1 цнт м”яса. Було збудовано 5 добротних приміщень для ВРХ, 5 свинарників.

Головами колгоспів в післявоєнний період працювали Овдіюк М., Колісник В., Кучер К., Поліщук К., Назарович В.Й. та інші.

Часта зміна керівників господарства призвела до того, що в 70-ті роки колгосп почав втрачати позиції передового господарства в районі. У 80-тих роках 20 століття ситуація поступово змінилася, зріс добробут і культура села завдяки самовідданої праці трудівників таких як Сокотун П.П., Тищенко А.В., Медин Іван Васильович, Походун М.П., Мельник П.К., Мальченко В.П., Петрова Л.Г., Грицюк Г., Марценюк М., Яремчук Н., Волинець О., Кулінська Г., Пузій Р., Грицюк Л. Та багато інших.

Зміни, що сталися в 90-ті роки 20 століття сприяли розвитку всіх напрямків бізнесу і соціальної сфери села, створили можливості для плідної співпраці з потенційними інвесторами та партнерами.

Сьогодні на території села створено ПП „Аграрне” керівником якого є Любомський Володимир Степанович.

Приватне підприємство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, м”ясо-молочному тваринництві. В селі є неповна середня школа, Будинок культури, дитсадок, бібліотека, відділення „Ощадбанк”. На території села розміщено дитячий оздоровчий табір „Лісова казка”.


Село Мармуліївка

Володарського району Київської області


Село Мармуліївка Володарського району Київської області розташовано за 35 км від Володарки в західному напрямку, за 18 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв” (на мальовничій річці Рось).

Чисельність населення – 476 чоловік

Площа території - 298,2 га

За адміністративно-територіальним поділом 19 століття село входило до Сквирського повіту. У 20 столітті відійшло до території Володарського району. В селі знаходиться Мармуліївська сільська рада до якої відносять села Мармуліївку і Кленове від Володарки в західному напрямку (колишня назва села Кленове – Стоянка.

Поштове відділення – Мармуліївське

Поштовий індекс - 09341

Адміністративний центр – Мармуліївка

Код АМТС - 8-4469

Телефон - 5-68-41

Адреса ради – вул.Центральна, 1

с.Мармуліївка

Володарського району

Київської області

На території села виявлено:

-поселення Ш-ІУ ст. черняхівської культури (1,5 км на Сх від околиці села, біля саду);

- поселення Ш-ІУ ст.н.е. черняхівської культури (на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось, 0,5 км на Сх від кар”єру, на околиці колгоспного саду);

- поселення УП-УІ ст.до н.е. (1,5-1,2 км на Сх від околиці колгоспного саду, обмежене пересохлим струмком);

- населення П тис. до н.е. (під лінією електропередач на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось).

Археологічні розкопки на території села свідчать про давність поселення людей. Проте в літописних джерелах датою заснування села прийнято вважати 17 століття н.е. Засновником вважається реєстровий козак, сатник Марміла, який одержав землі від польського короля і побудував на цій території хутір, навколо якого розселилися селяни. Поблизу хутора на відстані 10 км проходив чумацький шлях.

В давнину навколо села Мармуліївка росли дрімучі ліси, в яких водилося безліч тварин, а в річці та озерах було багато риби.

Неподалік села знаходилася стародавнє земляне замковище, яке мало навколо 50 саженів. В ньому залишилися сліди печер, одного з яких мала до 80 сажанів довжиною і 7 саженів шириною. Замок не зберігся, залишилася лише назва того місця – „замчисько”.

Підтвердженням циз фактів може слугувати робота Фундуклея „Обзор могил и валов Киевской губернии”.

У Сквирському повіті, до якого відносилася в давні часи Мармуліївка, на час написання книги Фундуклеєм, було зафіксовано 2694 могили І розряду, 2 могили П розряду, 16 могил Ш розряду. І тепер серед полів Мармуліївщини підносяться невисокі горби, які є насипами королівства польського, - 1885 – т.6,- с.135).

У 40 роки 18 століття Мармуліївка належала князю Михайлу Вишневецькому. В 19 столітті село входило до володінь Ваулава Ганського, потім перейшло до його дочки, графині Анни Мнішек.

1700-1721 років Росія брала участь у затяжній Північній війні. В цей період гетьманом України був Іван Мазепа. Він же був й найбільшим можновладцем на її території: за деякими даними Мазепі І. належало близько 20 тис. маєтків у різних місцевостях країни. Він володів близько 20 тис. кріпаків у низці повітів Росії. Цілком справедливо його вважали одним з найбільших і найбагатших феодалів Європи (За „Довідником з історії України”).

25 липня 1687 року на річці Коломан відбулася козацька рада, на якій в оточенні російський військ він був обраний гетьманом України. Як новий гетьман І.Мазепа уклав з Росією коломацькі статті і активно дотримувався проросійської орієнтації. Петро І усебіч довіряв українському гетьманові. Подейкують, що саме І.Мазепа був другою людиною в державі, а його заслуги були відзначені найвищою нагородою Московської держави – орденом Андрія Первозванного з написом: „За віру і вірність”.

Коли 1708 року Україна опинилася у складній ситуації, а військові дії між Росією та Швецією відновилися на території України, Мазепа І. звернувся до Петра І по допомогу , але російський цар відповів відмовою. У цій трагічній ситуації Мазепа прийняв рішення перейти на бік шведів, бо Меншиков О. заявив гетьманові, що цар збирається придбати Україну до своїх рук або віддати її англійському герцогові Мальборо за підтримку у війні зі шведами.

Про зговір зі шведським королем, Карлом 12, дізнались полтавський полковник Іван Іскра і генеральний писар Василь Кочубей, які написали донос на гетьмана російському цареві Петру І.

Московський цар Петро І не повірив повідомленню козацьких старшин, за що їх і заарештували у Вітебську, у царській похідній канцелярії, куди вони прибули із доносом.

І.Іскру і В.Кочубея засудили до страти. За переказом, Мазепа учинив волю засудженим, які побажали, щоб місце їх страти було там, куди вони дійдуть, вийшовши з Білої Церкви до заходу сонця.

Цим лобним місцем стала одна із могил, що знаходилась на правому підвищеному березі річки Рось між Кошевом, Борщагівкою і Мармуліївкою. Це сталося перед заходом сонця 15 липня 1708 року.Поховані страчені у Борщагівці, у 5 км від Мармуліївки. Пізніше їх останки було перевезено до Києво-Печерської Лаври. А у Борщагівці, на кошти місцевого населення, священником місцевої церкви, був збудований пам”ятник.

У 2 половині 18 століття управляючим маєтком стає Зборовський, який будує в Мармуліївці дерев”яну Свято-Михайлівську церкву. На той час в селі проживали в основному православні, були і римські католики, й незначна частина євреїв. Будівля церкви була діючою до середини 50-х років 20 століття. Після закриття використовувалася як комора для зберігання зерна. З 1992 року в церкві розпочато богослужіння. Вона використовується як храм церковною громадою села та навколишніх сіл УПЦ Московського патріархату.

На початку 20 століття феодально-кріпосницький гніт в Мармуліївці посилився, відбувалися зворушення селян за економічні права, але виступи селян придушувалися.

1914 року, коли вибухнула перша світова війна, частина жителів села була мобілізована. Коли з фронтів першої світової повернулися додому солдати, вони принесли з собою і революційні ідеї.

Звістка про події Жовтневої революції в Петрограді 1917 року була сприйнята селянами позитивно, з надіями і сподіваннями на кращу долю.

Але весною 1918 року територію села окупували австро-німецькі війська. Лише восени їх буловигнано. Проте в село вступили війська Директорії, яких розгромлено в лютому 1919 році. Зазнала Мармуліївка і нападів зі сторони банди Зеленого, Тютюнника, регулярної армії Денікіна та білополяків.

Основну роль в розгромі білополяків відіграла кінна Армія С.М.Будьонного та К.Є.Ворошилова, штаб якої знаходився в селищі Володарці, а в селі стояла військова частина. У розгромі білополяків активну участь брали і жителі села. Так Марчук Михайло був од”ютантом у С.М.Будьонного.

1922 року в Мармуліївці було організовано радгосп.

1923 року селяни внесли пропозицію про обрання головою сільради В.І.Лепніна. ця історична подія описана Антоном Хижняком у книзі „Слово сучасника” (Див.: Хихняк А. – Слово сучасника.- Рад.письменник.- К., 1976 – с.106-108).Такого в державі не було, щоб голову країни та зробити ще й керівником місцевої влади у далекому, глухому селі .

ще й таку ухвалу зробили Мармуліївці: оскільки голова сільради – В.І,Ленін далеко, у Москві і не зможе керувати сільрадою, треба, щоб за нього на місці керував заступник. Селяни обрали постійним заступником Чопівського Степана. А для більшої впевненості вирішили: на районному з”їзді Рад постановити це питання на підтвердження постанови своєї.

19 листопада 1923 року районний з”їзд Рад підтвердив постанову мармуліївців. Районний з”їзд ухвалив: обрати тов.Леніна головою сільської Ради села Мармуліївки, заступником голови залишити селянина тов.Чопівського Степана. Доручити Мармуліївській громаді послати до тов. Леніна В.І. ходаків з мандатом”.

До Москви відрядили Степана Степановича Чопівського у січні 1924 року. Прийшлося їхати довго, бо після страшенної розрухи поїзди погано ходили, було насипано повсюди величезні гори снігу, а надворі стояла люта зима. Подався Степан Степанович на одній станції дістати теплої водички, щоб чайку випити, та й побачив стурбованих людей, які бігли до станційного будинку. Тут і почув жахливу новину про смерть Леніна В.І.

Саме ця поділ знайшла своє відображення в творчості сучасного поета Івана Драча, який присвятив Мармуліївці свою поему „Січнева балада 1924 року”.

Але життя не стояло на місці, воно прискореними темпами йшло вперед. Восени 1929 року в Мармуліївці було організовано колгосп, до якого увійшли 10-12 незаможніх селян. При обговоренні назви колгоспу зупинилися на пропозиції „Червоний косар”. Колгосп довго не проіснував. Вже весною 1930 року він розпався. Восени 1930 року знову створили колгосп („13-річчя Жовтня”), головою якого обрали Якимчука Максима Івановича. На 1 січня 1931 року в селі налічувалося 360 дворів, 1369 чоловік населення, 260 пар коней і 260 возів.

В результаті перекручень в проведенні колективізації,порушень в проведенні колективізації, порушень принципів добровільності, масового падіжу скота, відсутності продуктів харчування, запаси яких забиралися уповноваженими з району, сталося так, що 1932-1933 роках голод забрав понад 728 людських життів односельців.

Важко уявити, але люди їли лободу, коріння дерев, здохлих тварин. Щодня підводою по селу їздив чоловік і викидав на віз майже біля кожної хати трупи, а бувало й живих, і відвозив їх в кагат на сільський цвинтар, щоб вдруге не повертатися. Траплялися в селі й випадки каннібалізму.

На 1 липня 1935 року кількість населення в селі становила 619 чоловік з 1369 на 1.01.1933 р.

В період Великої Вітчизняної війни Мармуліївка і вся територія Володарського району опинилися в руках окупантів, велика кількість чоловіків була мобілізованою до лав Червоної Армії. З числа місцевих запроданців було створено сільську управу і поліцію. Старостою обрали Дебченського Петра, начальником поліції – Білоуса Макара.

За непослуг карали. Зранку всіх гнали нак роботу. Молодь забирали до Німеччини, але німцям і їхнім посіпакам не вдалося задушити віру в перемогу. В село проникали звістки про успіхи Червоної армії на фронтах війни. В навколишніх лісах діяли партизанські загони. Одним з них був загін шуляка О.П. Майбутній письменник В.Земляк (Вацик) брав участь в діяльності партизанського загону, який мав зв”язки з односельчанами Войцешуком Тодосем, Довгалюк Федором, Шлапаком Федором, Чубарем Петро та багатьма іншими.

Закінчувався 1943 рік. Червона Армія успішно проводила наступальні операції, а фашисти звіріли. За 2 тижні до їхнього відступу (за доносом зрадника) німці прислали в село каральний загін. 13 грудня 1943 року цим загоном було розстрілено Скоропадського Максима, Завертайла Івана, Якимчука Максима, Якимчук Антоніну, Мазорчук Палажку, а її матір Мазорчук Марину спалили. Вона випікала хліб для партизанської групи, якою керував В.Земляк (Вацик).

30 грудня 1943 року в село ввійшли радянські війська. Село звільняли війська генерала Ватутіна. Ще греміли бої, але селяни приступили до відбудови зруйнованого господарства. Головою колгоспу було обрано Загребельного Андрія Вікторовича, головою сільради призначено Шлапака Федора Юхимовича. Становище було надзвичайно тяжким. В колгоспі не вистачало реманенту, тяглової сили, землю обробляли коровами. Участь в колгоспному будівництві брали не тільки дорослі, але й діти, працючи, не покладаючи рук. Передовиками сільсько-господарського будівництва на той час були Дячок Федот Ульянович, Дяденчук Михайло Титович, Войцешук Іван Миколайович, Глінський Степан Григорович, Жураківський Тимофій Семенович, Катерина Мифодіївна.

З фронтів війни не повернулося 71 чоловік.

1947 року Мармуліївку також спіткала лиха година. Розпочався голод, не дивлячись на те, що хліб вродив люди їли черепах, яких ловили в Росі, лободу. За свою працю отримували символічну платню, а працювали з раннього ранку до пізднього вечора.

Наприкінці 50-х років – в першій половині 60 років 20 століття головою колгоспу працював Покропивний П.П. В цей час відбулося й укрупнення колгоспів, коли Мармуліївський колгосп приєднали до Капустинецького колгоспу ім.Куйбишева. Укрупненому колгоспу присвоїли назву „Комуніст”. До нього приєднали також села Чепіженці, Коржиху, Кленове.

В 70-ті роки 20 століття головою колгоспу селяни обрали П.Д.Гричанюка. За його керівництва було побудовано тваринницькі приміщення, будинки для спеціалістів. За ударну працю на ланах велика група селян удостоєна була 1973 року високих державних нагород. Сумлінно працювали Форостюк В.Я., Слобюдянюк М.Т., Слободянюк О.Я., Жураківський М.В., Лісова К.Т., Смертенюк К.Т., Гречанюк А.А, Задворний М.А., Мазорчук І.Д. А жителів села Слободянюка М.І., Коломієць Н.М. було нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора.

Зміни, що сталися у 90-ті роки 20 століття, забезпечили чудові можливості для розвитку всіх напрямків бізнесу і соціальної сфери, для плідної співпраці з потенційними інвесторами.

В селі діє колективне сільськогосподарське підприємство „Горизонт”, виробничий напрям якого-вирощування зернових культур, цукрових буряків, розвинуте тваринництво. На території села функціонує НВО „ЗОШ І-П ступенів-ДНЗ”, клуб, бібліотека, діє церква.


Село Матвіїха

Володарського району Київської області


Село Матвіїха Володарського району Київської області розташоване на лівобережжі річки Торчиці. Відстань до районного центру, селища Володарки, становить 8 км., до столиці України – 138км. На зазід від с. Матвіїхи проходить автомагістраль «Володарка – Ставище».

Чисельність населення становить 514 чоловік.

Територія – 225,2 га.

Поштовий індекс – 09354

Код АМТС – 8-04469

Телефон – 56547

На території села знаходиться поштове відділення Матвіїхівське та Матвіїхівська сільська рада.

Адреса с/ради 09352, вул. Кооперативна, 36

с.Матвіїха, Володарський район

Київська область.

За адміністративним поділом 16 століття село Матвіїха відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття – до Таращанського повіту. За адміністративним поділом 20 століття с. Матвіїха віднесено до території Володарського району.

На території села виявлено:
  • поселення VІІ – VІ ст.. до н.е., ХІV – ХVІІ ст.. (на першій надзаплавній терасі лівого берега р. Торч, на Сх. Околиці);
  • поселення І тис. до н.е. – І тис. н.е., ХІV – ХVІІ ст. (на першій надзаплавній терасі лівого берега р. Торч, 0,3 км на Пд. від мосту на с. Лихачиха);
  • поселення ІІІ – ІV ст.. Черняхівської культури (на Пн. від мосту на с. Лихачиха);
  • населення ІІ тис. до н.е.(1-1,5 км на Пн. Зх. околиці села);
  • городище ІІ тис. до н.е. (1,5 км на Пн. Зх від Пн.Зх. околиці села);
  • курган періоду Київської Русі «Царева Могила» (1150 р. н.е.).


В кінці 19 століття на полях Матвіїхи було досліджено декілька стародавніх могил. Одна з них – «царева Могила» була розкопана, на дні якої знайдено вогнище з жертвопринесенням, що свідчить про давність населень на цих землях.

Монголо-татарська навала (1242) спустошила давньоруські землі. Протягом тривалого часу матвіїха в історичних документах не значилася

В 14 ст. н.е. ці землі знаходилися під пануванням литовських князів. В 16 ст. село підпало в залежність польських панів, які намагалися знищити православну віру селян і запровадити католицьку.

Середина 17 ст. стала найтяжчим періодом в житті населення, яке брало активну участь під час визвольної боротьби українського народу з-під гніту польських панів 1648-1654 рр., допомагаючи визвольній армії продуктами харчування, одягом, грошима. Коли у 1654 році Україна була возз’єднана з Росією Правобережна Україна на деякий час залишалася під владою польських панів. Повністю населення Матвіїхивизволено з-під гніту польських панів в кінці другої половини 18 ст.

В середині 19 століття в Матвіїсі проживало 629 душ православних, 18 католиків, 13 євреїв і було 1368 десятин землі. Село належало поміщику Болеславу Мокринському. Йому ж належала і більша частина земель. На початку 19 століття Матвіїха була проданою тетіївським графом Островським поміщикові Підгорському, який перепродав її Назарію Єгерському.

До 1888 р. Матвіїха була власністю графа Черновського, а після 1888р. і до 1917 нею володів поміщик Попов Микола Порфирович.

На початку 20 століття (1905) в Матвіїсі відбувалося повстання селян, яке очолювали Шовк онук Яким і Бевза Сергій. Спірним питанням, яке намагалися вирішити селяни, стосувалося землі та зниження панських повинностей. Виступи селян було жорстоко придушено, керівників заарештовано і посаджено в тюрму.

Влітку 1906 року селянський рух в Матвіїсі знову набрав свого розмаху, коли місцеві працівники Михайло та Іван Салії, Трохим Ткачук та Яким Жала юда підбурили поденних робітників залишити роботу у поміщика та висунути йому низку вимог економічного характеру. Стражники заарештували усіх учасників активних дій. Коли натовп селян звернувся з проханням до пристава про звільнення товаришів, ці прохання задоволеними не були.

Жовтневий переворот 1917 року селяни зустріли революційними виступами. Проте поміщик села втік. В той час, коли вирішувалося питання про встановлення Влади Рад в Україні, делегатами з’їзду ревкомів в м. Києві з Матвіїхи були послані Лавренюк Степан Климович, Багатюк Петро Йосипович.

У період громадянської війни чимало селян Матвіїхи брали участь у боях з денікінцями, петлюрівцями, німцями та білополяками. Активними учасниками військових подій початку 20 ст. стали Лавренюк Степан Климович, Бойко Михайло Самойлович та інші. Бойко М.С. перебував на службі у І кавалерійській дивізії, якою командував І.І. Косовський. Він був учасником похорону легендарного героя громадянської війни О.Н.Пархоменка.

Декрет про землю впроваджували в селі голова ревкому Федорчук Захарій Якович та його члени Клименко Іван, Кеба Давид. Вся поміщицька земля була поділена між селянами, створено виробниче товариство на чолі з Петриком Миколою. Місто надавало допомогу селу в той час лиш через виробничі товариства.

1925 року в селі створили товариство сільського обробітку землі на чолі з музичу ком Іваном Хомичом. Проведення колективізації в селі розпочато 1930 року. Саме в той час створили і Матвіїхівський колгосп «Хлібороб». В 1936 році колгосп змінив назву і став носити ім’я Кагановича).

Колективізація проходила в дуже складних умовах . з вини районних і місцевих органів влади грубо порушували принципи добровільності вступу селян в колгосп. До тих, хто утримувався при вступі в колгосп, застосовували економічні та адміністративні санкції, доводились надмірні плани здачі хліба, м’яса. Ці перекручені політики колективізації викликали озлоблення селян. Саме тому значна частина селян вийшла з колгоспу.

Перші роки колективного господарювання були тяжкими. Не було приміщення для утримання коней і продуктивної худоби. Врожайність полів була низькою.

Так 1932 року, як писала районна газета «Соціалістичне село», на 14 травня план весняної сівби було виконано на 27,2% ранніх культур, 17,4% цукрових буряків, а одноосібний сектор тільки на 13,2%. Середній врожай по району не перевищував 10 центнерів з га.

Плани хлібоздач 1932-33рр. доводились такі високі, що селяни вимушені були здавати весь хліб, а нерідко й посівний матеріал. Через відсутність фуражу в колгоспах почався масовий падіж коней – основної тягової сили колгоспів. Зимою 1932р. – весною 1933р. голодували люди. На той час по Матвіїсі вимерло багато (встановлено 55 осіб) людей, опустіло багато дворів, з’явилося багато сиріт.

Та життя брало своє. В середині 30-х років 20 століття посилився рух «п’ятисотенець» по вирощуванню цукрових буряків, з’явилися передовики, серед яких Золотун Наталія, Лавренюк Анастасія, Бойченко Ольга, Бондар Ольга, Надольська Марта, Клименко Ніна, Кеба Галина та інші.

В довоєнні роки в селі збудовано цегельний завод, відбудовано млин, який служить жителям села до цього часу.

1936 року колгоспу вручено державний акт на вічне користування землею. Перед початком Великої Вітчизняної війни селяни стали одержувати на трудодні по 3-4 кг. Хліба. Проте грошова оплата трудоднів все ще залишалася низькою, в межах до 30 коп. З причини мало рентабельності господарств.

З перших днів Великої Вітчизняної війни значна частина чоловіків села була призвана в діючу армію захищати Вітчизну. Населення Матвіїхи брало участь у спорудженні укріплень, окопів, протитанкових ровів, збиранні продуктів для солдат Радянської Армії.

Німецькі окупанти чинили страхітливі звірства на території Матвіїхи. Активістів села вивезли в концтабори. На каторжні роботи в Німеччину було угнано понад 30 чоловік. Загарбниками було ліквідовано місцевий колгосп, а селян – примушено працювати на фашистів. За найменший опір селян суворо карали. Окупанти закрили клуб, який перетворили в конюшню, не працювала школа.