Geum.ru

Польсько-литовська доба

Вид материалаДокументы

Содержание


Київська русь
Східні слов'яни
Суперечки з норманістами
Піднесення Києва
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   49
Грецькі колонії на Україні

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років
до н. е. крихітний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим,
енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині
багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного
морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря
від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст.
до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього
наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації
на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розкві-
ту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним
центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших
важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапеи
(нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі
у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними
почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською
верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з ко- лишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве
єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму
порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними
династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим
завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволо-
діває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло
грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність.
Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності
Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р.
н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують
гунни. Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території Украї-
ни початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три окремих типи суспільства, що
сформувалися у трьох різних географічних зонах. Лісисті рівнини півночі та північ-
ного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це
найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнно-
му відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізня-
лися надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а вони
й далі чіпко трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували на широких просторах степу. Намагаючись за-
хопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території України
перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони
встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто во-
рогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі полі-
тичні структури, створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули міську
цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці
міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони
були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною
українського середовища.

КИЇВСЬКА РУСЬ

ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД
КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

Східні слов'яни

Суперечки з норманістами

Піднесення Києва

Перші правителі Києва

Київ у зеніті слави

Занепад Києва

 

Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації
причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України
протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких по-
дій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст. н. е., з повільним, але неухиль-
ним перенесенням центру історичних подій з Причорномор'я та Степу на лісисті рів-
нини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на
історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних
істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що
люди ці були слов'янами — прямими предками нинішнього населення України.

 

Східні слов'яни

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи.
Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала
північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст.
вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі
угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби
у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани,
куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й теплі-
ший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення сло-
в'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого збе-
рігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території.
Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок
на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як ко-
лоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися.
Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на
початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'ян-
ська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; півден-
нослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-
слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаю-
чись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, ра-
дянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти)
були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак дока-
зів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.
Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони

налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білору-
сії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Укра-
їні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древ-
ляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на
півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не-
великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до
70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль.
У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове-
дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот-
нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали
ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не
мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на
чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи-
тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас
племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не-
значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні
слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз
і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах,
вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки.
Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під
час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх
купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян-
ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло-
в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також
рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці
VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів,
котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському
узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі
та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо-
ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

 

Суперечки з норманістами

У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політично-
му відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала сер-
цевиною Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко пере-
творювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств
тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійсню-
вав? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби від-
повісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київ-
ської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі «Повість временних літ»:
«У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля... У рік 859. Варяги,
приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів.
А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки
від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не
дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід,
і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо
самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за

море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями,
а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці. Сказали русі чудь, слове-
ни, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядкуй ній нема. Ідіть-но княжи-
ти і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли
русь».

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер-
хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину-
ли так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варя-
ги — германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани.
Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян
створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого
XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи пер-
шочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали
назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають
і досьогодні. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська тео-
рія, оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків.
Проте антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських
учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські
вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою,
бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу.
При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який
у XI ст. написав «Повість временних літ», вказувалося на багато внутрішніх супе-
речностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверд-
жують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього
вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.

Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й тор-
каються етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від сло-
ва гиоіхі — фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського
слова гогіг (грести). Оскільки фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шве-
дами, так і зі слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали засто-
совувати й до останніх. У антинорманській концепції слово «Русь» пов'язується
з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає мож-
ливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів,
яка походить від іранського гЬох, що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають
серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується са-
мого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі
полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну єдність, що стала зватися
Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спо-
чатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя).

Аналогічно тому, як не вдалося дійти конкретного висновку про походження
слова «Русь», так і немає загальної згоди щодо ширшої проблеми — співвідношення
зовнішніх скандінавських впливів та чинників власне слов'янської еволюції у виник-
ненні Київської Русі. Тривала й затята суперечка дала мало нових фактичних да-
них. Можливо, через брак знань багато вчених (за винятком радянських) посту-
пово були змушені шукати компромісного рішення. Нині існує загальна згода щодо
впливу скандінавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі
невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східносло-
в'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно
вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь,
ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі
Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандінавські імена. Ва-
ряги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або під-

коряли слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що
змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси
східних слов'ян і варягів співпадали. Це. зокрема, стосувалося обмеження впливу
хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського
торговельного шляху на Візантію.



Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь
окремої етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємо-
дії. Нещодавно американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висло-

вив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд,
Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою
встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним
морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

 

Піднесення Києва

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власному
географічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугував
основним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з прито-
ками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру через
Чорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох гео-
графічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південних
степів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкою
зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численних
розрізнених східнослов'янських общин у великі племена. Кожне з них мало свою
територію, власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді
цього руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вче-
них, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм
утворили сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісні
стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривом
і сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу до-



Фрагмент «Повісті временних літ» (за Радзивіллівським списком XV ст.)

сить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та поляни зокре-
ма значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого,
яке називатиметься Київською Руссю.

Ще швидше і рішучіше розгорталися інші події, що спричинилися до появи на
історичній сцені скандінавів. Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути поглядом
скелясті й пустельні береги Скандінавії VIII—ЇХ ст., де з причин і досі незрозумі-
лих виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на;бать-
ківщині, багато молодих відчайдушних скандінавів сідали на кораблі й рушали шу-
кати долі на чужині. Вони влаштовували спустошливі наскоки на країни Західної
Європи, оселялися на захоплених землях Англії, Франції, Італії та Сіцілії, засновую-
чи там свої королівства та князівства. Інші скандінави, перепливши Атлантику, ко-
лонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком можливо, досягали Американського

континенту. Ще інші, зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали
варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Бал-
тійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді,
на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі
поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та
сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не да-
вав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед,
віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Ви-
користовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели
на південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За корот-
кий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Бал-
тійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовної
столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літо-
писах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі
на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й най-
багатше місто в усьому християнському світі.

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзят-
ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два
варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго-
роді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу-
вання Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що насе-
ляли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі
багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти
на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч
Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим,
щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне
повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив
до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши
їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «ма-
тір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець. Проте в результа-
ті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій опові-
ді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків
дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучас-
них йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика.
Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний під-
ступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець просто
намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентство
Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, за
відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнити
реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.