Робоча навчальна програма з дисципліни Історія української літератури ( ХХ ст. ) Для спеціальності 030501 - українська мова та література Факультет філологічний
| Вид материала | Документы |
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Програма співбесіди з української літератури для вступників спеціальності 010103. Педагогіка, 155.64kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни " ділова українська мова " для професійного, 410.96kb.
- Програма вступних випробувань з української мови І літератури для вступників до вищих, 42.06kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни «Історія української літературної критики, 415.68kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни «Сучасна українська літературна мова. Фонетика», 456.77kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030300 Історія Затверджено, 188.45kb.
- Робоча навчальна програма з ділової української мови на 2008-2009 навчальний рік факультет, 312.14kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності, 176.29kb.
НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА
з дисципліни
“Історія української літератури (ХХ ст.)”
для студентів 4 курсу денної форм навчання
спеціальності -- українська мова і література
освітньо-кваліфікаційного рівня 6.0030500 -- бакалавр
Укладач: Гасанова В.Т. – к.ф.н., доцент.
Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років ХХ і початку ХХІ століття.
Завдання курсу. Курсом “Історія новітньої української літератури” завершується вивчення історії української літератури від найдавніших часів і до сьогодення. Вона постає новим феноменом у художньо-словесній творчості українського народу, зумовленим неймовірною складністю історичного процесу, гостротою соціально-політичних конфліктів, через які довелося пройти Україні. Доля розпорядилася так, що з України змушена була частина талановитих митців виїхати в інші країни. Своїми шляхами йшла творчість письменників діаспори. Тільки зовсім недавно розпочалося знайомство з цим надбанням української літератури. Безсумнівною є потреба внести його в курс історії української новітньої літератури.
Пріоритетним завданням даного курсу є осягнення історії новітньої української літератури, спираючись на нові методологічні засади, вироблені сучасним літературознавством. Настав час позбутися псевдонаукової методології вульгарного соціологізму, який привів до перекручень, відходу від об’єктивного наукового осмислення літературних явищ, процесів. Уже тепер відчутними є позитивні наслідки в розвитку літературознавчої науки, яка активно впроваджує здобутки структурно-типологічного, системного, комплексного та інших новітніх методів дослідження. Нові наукові праці, присвячені історії новітньої української літератури спираються на такі наукові настанови: об’єктивність і повнота, уникнення ідеологічно-кон’юнктурних наголосів, нашарувань, відродження і повернення в історію української літератури всього того, що заборонялося та замовчувалося в добу тоталітаризму, перегляд з позицій історичної правди й відповідно до наукового обґрунтуваних критеріїв художнього доробку як тих митців, чий творчий шлях зазнав спотворень і фальсифікацій, так і тих, чиї твори були “канонізовані” радянським літературознавством і правили за взірець “соціалістичного реалізму”.
Потребує ґрунтовного наукового осмислення період розвитку української літератури з 1917 по 1991 рік, коли вона іменувалася радянською літературою, коли художнє слово України зазнало нечуваних втрат внаслідок тиску, насилля з боку адміністративно-державницького апарату, переслідувань, репресій, фізичного знищення тисяч представників творчої інтелігенції, що оберталося деформацією таких великих, блискучих талантів, як П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажан та ін. В історію новітньої української літератури тепер повертаються імена раніше виключених із суспільної свідомості талановитих митців, що дає можливість говорити про здобутки нашої літератури і про те, як ці здобутки були позбавлені впливу на розвиток літературного процесу.
Безперечні художні успіхи в літературному процесі, здобуті зокрема зусиллями шістдесятників, що кинули виклик описовості, лінощам думки, змиренню з неправдою, догматизмові тощо. Однак і цього разу одне з українських відроджень закінчилося сумним традиційним фіналом, гучними “проробками” митців (чи не найгучніша з них – кампанія проти “Собору” О.Гончара, 1968) і знов репресіями, арештами, концтаборами ГУЛАГу.
При подачі портретів письменників надається особлива увага питанням майстерності, характеристиці індивідуальних стилів, поетики, визначенню місця творчої діяльності того чи іншого автора в літературному процесі.
Вивчення історії новітньої української літератури має враховувати знання студентів, набуті при вивченні попередніх періодів розвитку українського національного письменства. Необхідно простежити типологічну спорідненість з аналогічними явищами та тенденціями в інших культурних сферах творчості письменників новітньої української літератури, допомогти студентові зрозуміти тенденції розвитку новітньої української літератури, її взаємопов’язаність із світовою літературою Заходу і Сходу. Пам’ятаючи при цьому, що українська література з давніх давен освіжалася впливами, але постійно виявляла відпорність на їхній денаціоналізаційний тиск, що запозичений “привозний елемент” (І.Франко) українською літературою націоналізується, “одомашнюється”.
Студентам належить знати історичні умови розвитку культури в цей час, основні тенденції і явища літературного процесу ХХ – початку ХХІ ст., творчі пошуки й осягнення майстрів слова, особливості утвердження й розвитку модернізму та постмодернізму в українській літературі.
Студенти повинні уміти орієнтуватись у складній взаємодії мистецьких напрямків і течій відповідного періоду в літературі й мистецтві, аналізувати художні твори, осягати неповторність художніх світів визначних митців, суттєвість і водночас складність та неоднозначність взаємопов’язаності суспільних та мистецьких процесів.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20 – 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Відродження української культури, зокрема української літератури після соціальних та національних катаклізмів в Україні у першій чверті ХХ століття, пробуджене національним рухом, могутнім виявленням творчого генія українського народу. Широкий спектр успіхів української культури в період УНР та гетьманської держави. Сповнення української культури і літератури новими силами, сподіваннями. Роль і значення “українізації”, боротьби за державність української мови в бурхливому процесі відродження української літератури. Жорстокість умов життя України з кінця 20-х років. Початок розкручування репресивно-деспотичного маховика – “головосіку” (П.Тичина). Масові арешти, фізичне знищення талановитих представників творчої інтелігенції. Арешт близько 500 письменників України, активних учасників відродження української літератури, фізичне знищення більшої частини з них. Доба, що увійшла в історію української культури під назвою “Розстріляне відродження”. Особливості літературного процесу в Україні цієї доби. Участь у творенні української культури і літератури старої демократичної інтелігенції, котра не пішла в еміграцію, а обрала формальну лояльність щодо радянської влади – С.Васильченко, Г.Хоткевич, С.Єфремов, М.Філянський, О.Пчілка, Л.Старицька-Черняхівська, М.Могилянський та ін. Прихід в літературу покоління, що зберегло певну внутрішню незалежність і докладало зусиль для плідного розвитку української літератури. Вірність ідеалу творення повноцінної національної літератури поділяли представники молодшого покоління (П.Тичина, М.Семенко, М.Йогансен, Д.Фальківський, М.Терещенко, В.Поліщук, Остап Вишня, Ю.Смолич, М.Бажан, О.Довженко, Ю.Яновський та ін). Прихід у літературу молодої робітничо-селянської інтелігенції, котра брала участь у революційних подіях (М.Хвильовий, Г.Епік, В.Минко, І.Микитенко, І.Ле, Г.Косинка, І.Кириленко, А.Головко, П.Панч та ін.)
Літературне життя в Західній Україні, Буковині. Вплив традицій І.Франка. Активна участь у літературному житті О.Кобилянської, В.Стефаника. Місце на літературній ниві “молодомузівців” Б.Лепкого, В.Пачовського, П.Карманського. Орієнтація на літературне життя Східної України (А.Крушельницькій, В.Бобинський, М.Ірчан). Прихід у літературу молодих письменників Західної України (П.Козланюк, С.Тудор, Я.Галан). Орієнтація письменників на традиції національно-визвольної боротьби Січового Стрілецтва, УНР і ЗУНР (Р.Купчинський, О.Бабій).
Строкатість і спонтанність літературного життя України. Виникнення літературних організацій, груп письменників. Різноманітність їхніх естетичних програм. Спільність між ними в активному пошуку національних стимулів у вирішенні проблеми створення справжньої високомистецької літератури. Настанова збереження і розвитку української мови, даної у спадщину “тисячолітніми поколіннями батьків наших”. Значення українізації у піднесенні національно-культурного розвитку, літератури зокрема.
Неокласики – група київських поетів, перекладачів, літературознавців 20 -- початку 30-х років (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Рильський, О.Бургардт). Естетична програма групи. Інтерес до класичної світової культури, літератури, визначення їх ролі в духовному оновленні української художньої свідомості, у пошуках шляхів до відродження української літератури. Наголос на ідеї поєднання імпульсів світової культури з вітчизняною традицією, з національними можливостями. Роль неокласиків в оновленні художньої свідомості зокрема та нації в цілому, виведення української літератури з-під задавнених комплексів надмірної соціологічної заангажованості. Войовниче цькування групи ортодоксальною критикою, безпідставні приписи неокласикам залежності від занепадницької літератури.
Створення масових літературних організацій. “Плуг” – спілка селянських письменників (1922). Лідер організації – поет, критик, публіцист С.Пилипенко. Члени організації – А.Головко, А.Панів, І.Сенченко, Г.Епік, І.Кириленко, О.Копиленко, Д.Гуменна, П.Панч, І.Шевченко, В.Гжицький та ін. Значення “Плуга” в орієнтації письменників на осмислення глибинного драматизму життя українського села, в організації культурницької роботи на селі, у виявленні талантів. Негативні сторони: “масовім”, відрив від досягнень вітчизняного та світового мистецтва слова, що здебільшого оберталося на практиці естетичним примітивізмом.
“Гарт” (1923 – 1925) – організація пролетарських письменників. Лідер організації В.Блакитний. До неї входили представники творчої інтелігенції міста: К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, Олесь Досвітній, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, І.Микитенко, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий, Ю.Яновський, Ю.Смолич, М.Бажан, М.Яловий та інші. Видавала альманах, літературно-художній і критичний журнал “Гарт”. Роль “Гарту” у згуртуванні письменницьких сил, виявленні талановитих письменників. Основа естетичної концепції “Гарту” – марксистська ідеологія та програмові постулати комуністичної партії. Претензії “Гарту” на гегемоніальну роль не тільки в літературі, а й в інших видах мистецтва. Догматизм, доктринерство керівника організації В.Блакитного. Внутрішні незгоди в середовищі письменників. Самоліквідація “Гарту” (листопад, 1925) незадовго перед смертю В.Блакитного.
ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури – на чолі з М.Хвильовим (1925 – 1928). Виникла внаслідок розпаду “Гарту” на основі групи “Урбіно”, заснованої М.Хвильовим. Склад організації: В.Вражливий, О.Громів, І.Дніпровський, О.Довженко, О.Досвітній, Г.Епік, П.Іванов, М.Йогансен, Л.Квітко, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, А.Лейтес, А.Любченко, М.Майський, П.Панч, І.Сенченко, О.Слісаренко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Д.Фельдман, М.Хвильовий, М.Яловий, Ю.Яновський. Програма ВАПЛІТЕ нового курсу літератури здекларована в ході літературної дискусії 1925 – 1928 рр. Виступи М.Хвильового зі статтею “Про “сатану в бочці” або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян”, спрямованою проти плужанського масовізму та “червоної халтури”, неуцтва, просвітянства, вболівання за створення самобутньої української літератури високого рівня на основі засвоєння найвищих досягнень літературного Заходу – “психологічної Європи”. Дилема ВАПЛІТЕ, висунута М.Хвильовим: “Європа чи просвіта?” Засудження культурного епігонства, наслідування російської літератури, русифікації. Заклик Хвильового: “Геть від Москви! Орієнтуватись на психологічну Європу!”
Втручання в культурне життя України більшовицького керівництва. Лист Сталіна до Кагановича та членів Політбюро ЦК КП(б)У (червень 1926). Кваліфікація позиції М.Хвильового як буржуазно-націоналістичної. Політичний тиск на М.Хвильового. Заборона журналу “ВАПЛІТЕ”. Саморозпуск ВАПЛІТЕ (1928) внаслідок ідеологічних переслідувань. Спроби М.Хвильового, його однодумців відстояти свої позиції. Видання альманаху “Літературний ярмарок”, що був яскравим явищем в українській періодиці (грудень 1928 – лютий 1930). Утворення М.Хвильовим групи “Пролітфронт” з однойменним журналом. Бойовитий, наступальний пафос журналу у відстоюванні і утримуванні творчих рубежів (квітень – грудень 1930). Солідарність ваплітян і неокласиків.
Внаслідок політичного тиску літературний процес набрав форм запеклої боротьби груп, політичних доносів, навішування політичних ярликів, що прислужилося початку репресій творчої інтелігенції України.
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) -- найбільш масова літературна організація (1927 -- 1932). Створена з ініціативи комуністичної партії задля протистояння письменникам ВАПЛІТЕ, а також неокласикам, членам МАРСу. Мала журнали «Гарт», «Проліт», «Красне слово», а також «Літературну газету». Позитивні сторони організації: гуртування письменницьких лав, відхід від плужанського «масовізму», проведення лінії на зміцнення зв’язків українських письменників з письменниками інших народів. Недоліки: сліпе наслідування принципів РАППу, домагання ролі гегемона в літературному житті України; підміна вимогливості командуванням; оцінка творчості письменника з догматичної настанови «союзник - або ворог»; вишукування у творчості письменників «соціологічного еквіваленту», класового змісту. Члени ВУСППу: М.Терещенко, С.Пилипенко, Д.Загул, К.Гордієнко, О.Корнійчук, О.Влизько, Мих.Доленго, П.Усенко, Я.Савченко, Л.Первомайський, І.Кириленко, Н.Забіла, І.Кулик, В.Коряк, Б.Коваленко, І.Микитенко, Іван Ле, В.Сосюра, Л.Смілянський, М.Шеремет, С.Голованіський; російські письменники Б.Горбатов, П.Безпощадний; єврейські письменники Д.Гофштейн, І.Фефер.
МОЛОДНЯК – організація молодих письменників, опікувана комсомолом України (1926–1932). Виступи проти ВАПЛІТЕ. Члени МОЛОДНЯКА: П.Усенко (лідер організації), І.Ковтун, Д.Гордієнко, Л.Первомайський, О.Донченко, Т.Масенко, І.Момот, Я.Гримайло, П.Голота, В.Кузьмич, О.Кундзіч, М.Кожушаний, М.Шеремет, Б.Коваленко, О.Влизько, О.Корнійчук, Л.Смілянський, А.Клоччя, П.Радченко, І.Шевченко, І.Гончаренко, Є.Фомін, І.Бойко, Д.Чепурний, Г.Мізюн, Ю.Мокрієв, С.Крижанівський, С.Воскрекасенко.
ЛАНКА - МАРС (Майстерня революційного слова). Прихильність організації до позицій ВАПЛІТЕ, неокласиків в питаннях творення нової літератури. Члени організації: Б.Антоненко-давидович, Г.Косинка, Є.Плужник, Марія Галич, В.Підмогильний, Т.Осьмачка.
«НОВА ГЕНЕРАЦІЯ» -- організація українських футуристів. Декларації «деструкції» мистецтва. Настанова: розмити береги поезії, ліквідації її. Збочення на межі крайнього формалізму, «стрибання через власну голову» (П.Тичина). Заперечення естетичних традицій минулого, епатаж «громадянського смаку». Спільність українського футуризму та його відмінності від футуризму італійського (Марінетті), російського (В.Хлебнікова). Лідер українського футуризму М.Семенко. Члени організації: М.Семенко, Гео Шкурупій, В.Поліщук, О.Слісаренко. М.Бажан, М.Терещенко, О.Влизько, О.Полтарацький та інщі. Відхід від теорій футуризму самого М.Семенка, а також інших членів організації.
«АВАНГАРД» – конструктивістська група. Лідер групи в Україні В.Поліщук. Декларувала конструктивний, динамізм, документалізм, «спіралізм», перенесення в українську культуру, літературу досягнень західноєвропейської культури.
“Техномистецька” група «А». Лідер групи Ю.Смолич. Настанова на збагачення засобів, прийомів новаторства у створенні динамічних сюжетів, котрі, за висловом В.Гюго, повинні, “як зубчасті коліщата, втягувати читача, захоплюючи його”.
Могутній процес відродження й розвитку української національної самосвідомості, культури, літератури. Місце в ньому «українізації», боротьби за державність української мови. Поява журналів («Мистецтво», «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Нова генерація», «Всесвіт», «Глобус», «Вікна»). Перша “Літературна газета” та журнал «Критика».
Жорстокість умов життя України, починаючи з кінця 20-х років. Геноцид українського народу. Насильницька колективізація, знищення куркульства як класу. Голодомор. Беззастережне і необмежене політичне втручання в культурний, літературний процеси, догматична уніфікація літературно-мистецького життя. Посилення політичного терору, репресивного втручання адміністративно-тоталітарного режиму Москви. Фізичне винищення сотень талановитих представників творчої інтелігенції України, письменників зокрема. Вилучення їх на кілька десятиліть з історії української літератури.
Заборона українізації на Україні і в республіках Союзу РСР, де масово мешкали українці (1932 р., ухвала за підписом Й.Сталіна та В.Молотова). Уніфікація літературного життя і постійного контролю над ним. Створення Спілки радянських письменників. Підпорядкування української спілки письменників всесоюзній. Підкріплення організаційного рівня “методологічним” – директивним впровадженням “методу соціалістичного реалізму” з його системою політичних догматів, агресивністю. Державна директивність і регламентація тематики – оспівування “соціалістичного будівництва”, “щасливого життя”, “дружби народів”, теми життя колгоспного села, соціалістичних перетворень в місті, керівної і спрямовуючої ролі партії, оспівування “вождя світового пролетаріату”, “корифея всіх наук Сталіна”.
Розвиток родів, видів, жанрів літератури у добу розстріляного відродження
Поезія. Школи, течії, напрямки української поезії революційного періоду. Виразність стильової течії символізму. Естетична настанова символізму – подолання натуралізму, побутовізму, заглиблення в таємні першооснови буття, недоступні логічному осягненню, потяг до асоціативних значень слова, образів, символів, містифікації змісту. Вплив символізму на багатьох талановитих поетів того часу – Д.Загул, В.Бобринський, В.Чумак, Я.Савченко, В.Ярошенко, М.Семенко. Відмінність українського символізму від європейського й російського (у ньому менше містицизму, таємничості, більше відгуків на життя, “містики національної ідеї”). Неоромантична течія у поезії цього часу. Засвоєння українською поезією естетичних сторін інших модерністських течій – акмеїзму, імпресіонізму, футуризму, авангардизму.
Шляхи розвитку поезії 20 – 30-х років. Творче змагання течій і напрямків 20-х та початку 30-х років. Суттєва тенденція розвитку української поезії цієї доби – орієнтація на художню спадщину Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, на традиції народної творчості (П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильський, Є.Плужник, В.Свідзінський та ін.). Особливості творчого новаторства. Захмеленість митців гаслами-обіцянками більшовицької революції. Патетика в їхній творчості. Мотив руйнування старого світу. Екстаз захоплення революцією. Поступове осягнення драматизму суспільних процесів.
Художнє багатство української поезії цієї доби. Зростання і формування визначних художніх індивідуальностей, представників різних стильових течій. Глибокий синтетизм художнього мислення П.Тичини. Інтимно-щира сповідальність, глибинний ліризм В.Сосюри. Гармонійно “класична” врівноваженість М.Рильського. Митцем “напруженої думки”, філософічності виступив М.Бажан. На “романтичному фрегаті” входив у поезію Ю.Яновський. Публіцистично загострена поезія В.Поліщука. Прихід у поезію кінця 20-х років талановитої молоді: Л.Первомайський, Т.Масенко, Я.Гримайло, М.Шеремет, П.Голота, О.Влизько, С.Крижанівський та ін.
Катастрофічний занепад поезії в другій половині 30-х років унаслідок адміністративно-репресивних погромів, націлених на викорінення загальнолюдських цінностей, цінностей національної культури, національної самосвідомості. Деформація талантів видатних майстрів П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюри. Конформізм, синдром заляканості. Запанування в поезії оголеної публіцистичності, пропаганди ідеологем казарменого соціалізму.
Деяке пожвавлення в поезії наприкінці 30-х років. Прихід молодих талантів (К.Герасименко, А.Малишко), творча активність Л.Первомайського, С.Голованіського, Т.Масенка, С.Воскрекасенка, І.Виргана, М.Упеника та ін.
Проза. Внесок у розвиток прози митців старшого покоління – В.Стефаник, Ольга Кобилянська, В.Винниченко, Г.Хоткевич, С.Васильченко, М.Івченко, П.Капельгородський. Прихід на початку 20-х років нових письменницьких сил: А.Головко, М.Ірчан, М.Хвильовий, П.Панч, В.Підмогильний, Г.Косинка, О.Копиленко, І.Сенченко, Остап Вишня. В середині 20-х років – Ю.Яновський, Ю.Смолич, Іван Ле, І.Микитенко, К.Гордієнко, П.Козланюк, С.Тудор, О.Кіндзі, О.Гаврилюк та інші.
Домінування попервах жанрів малої прози -- оповідання, нарису, новели, фрагментарної повісті. Поява творів широкого епічного плану з 1926 – 1927 рр. Проблематика і новаторство в галузі поетики малої прози в період революційних подій та початку 20-х років. Взаємодія реалістичних тенденцій з тенденціями модерністськими. Неоромантичний та реалістичний напрями в малій прозі.
Етапи розвитку епічної прози. Становлення жанрів повісті й роману. Проблеми міста і села (“двох культур”), соціального, національного, духовного розвитку української інтелігенції. Утвердження жанрів роману і повісті в другій половині 20-х років. Романи “Бур’ян” А.Головка, “Майстер корабля” Ю.Яновського, “Роман міжгір’я” Івана Ле, “Вальдшнепи” М.Хвильового, “Останній Ейджевуд”, “По той бік серця”, “Півтори людини”, “Фальшива Мельпомена” Ю.Смолича, “Сонячна машина” В.Винниченка, “Без ґрунту”, “Восени” Г.Епіка, “Місто” В.Підмогильного, “Чорне озеро” В.Гжицького, “Плями на сонці” Л.Первомайського.
Здобутки в жанрі повісті: “Голубі ешелони”, “З моря”, “Без козиря”, “Повість наших днів” П.Панча, “Брати”, “Вуркагани”, “Гавриїл Кириченко -- школяр” І.Микитенка, “Курси”, “Натиск” І.Кириленка, “Машиністи” Л.Смілянського, “Карпатська ніч” М.Ірчана, “Повість наймита” К.Гордієнка, “Повість про Івана Івановича” М.Хвильового. Стильові пошуки та здобутки у жанрах роману та повісті. Тематичне та проблематичне багатство української прози 20 -- початку 30-х років.
Розвиток сатиричної та гумористичної прози. Центральна її постать – Остап Вишня. Талановиті сатирики та гумористи Косить Котко (Микола Любченко), В.Чечв’янський, Ю.Вухналь (Іван Ковтун), П.Капельгородський, О.Ковінька, М.Годованець.
Драматургія. Бурхливий розвиток драматургії і театру. Наприкінці 20-х рр. діяли 74 професійних театри. Драматургія В.Винниченка, С.Васильченка, П.Тичини. Етапи розвитку, специфіка української драматургії цієї доби. Шукання оригінальних художніх форм. Різноманітність жанрів. Соціальна драма: “Вероніка” Я.Галана. “Диктатура”, “Кадри” І.Микитенка, “Загибель ескадри” О.Корнійчука. Новітні взірці соціальної драми-трагедії – “97”, “Народний Малахій”, “Патетична соната” М.Куліша. Неоромантична драма: “Дон-Кіхот із Еттенгайма”, “Вантаж” Я.Галана; “Дума про Британку” Ю.Яновського. Неоромантична мелодрама – “Яблуневий полон” І.Дніпровського. Драма-феєрія – “Марко в пеклі” І.Кочерги. Історична драма – “Павло Полуботок” К.Буревія, “О полку Ігоревім” Гната Хоткевича, “Алмазне жорно” І.Кочерги, “Богдан Хмельницький” О.Корнійчука. Комедія: сатирична –“Отак загинув Гуска”, “Мина Мазало” М.Куліша, “Республіка на колесах” Я.Мамонтова, “В степах України” О.Корнійчука, “Соло на флейті” І.Микитенка; гумористична – “Дні юності”, “Дівчата нашої країни” І.Микитенка. Широта проблематично-тематичного діапазону. Проблема національної самосвідомості народу. Морально-етична проблематика.
Тема братовбивчої війни: “Яблуневий полон” І.Дніпровського, “Республіка на колесах” Я.Мамонтова, “Марко в пеклі” І.Кочерги. Тема села: “97” М.Куліша. Його ж п’єса “Комуна в степах”. “Диктатура” І.Микитенка, “Новими стежками” Г.Мізюна. Переобтяженість деяких соціальних драм публіцистичністю. Проблеми української національної культури в трагікомедіях М.Куліша “Мина Мазайло”, “Народний Малахій”. Гротескно-трагедійне відтворення радянської дійсності.
Згубний вплив остаточного утвердження партійно-класового підходу до явищ мистецтва на розвиток драматургії.
Кінодраматургія. Важлива роль у розвитку драматургії кіно О.Довженка. Продовження традиції О.Довженка у творчості І.Ковалерідзе, Б.Савченка... “Земля” О.Довженка – шедевр світового кінематографу.
Критика, літературознавство. Досягнення українського літературознавства 20-х років ХХ ст. Продовження традицій літературознавчих праць І.Франка, М.Петрова, М.Дашкевича, М.Драгоманова. Фундаментальне дослідження академіка М.Грушевського “Історія української літератури” (1923 – 1927). Праці Б.Лепкого “Начерк історії української літератури” (1909 – 1912), С.Єфремова “Історія українського письменства” (1911), М.Зерова “Українське письменство ХІХ ст.” (1928), та ін. Історико-літературні праці О.Дорошкевича, В.Коряка, П.Филиповича, Б.Коваленка. Літературно-критичні виступи С.Васильченка, П.Тичини, В.Чумака, В.Еллана (Блакитного), І.Кулика, М.Хвильового, М.Куліша.
Директивне нав’язування літературознавству, критиці марксистської ідеології, уявлень про літературу як про ідеологічну надбудову, про класовість літератури. Вихід літературознавства на рівень повальної ідеологізації мистецтва, літератури. Перетворення вульгарного соціологізму в домінуючу методологію, якою було вражене все академічне літературознавство в другій половині 30-х років. Вульгарно-соціологічна спрямованість поточної критики цієї доби. Формування в умовах репресій нового покоління критиків, літературознавців (Є.Кирилюк, Є.Шабліовський, І.Пільгук, П.Волинський, П.Колесник, С.Шаховський). Творчість академіка О.Білецького.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 40 -- 50-х РОКІВ
Особливості літературного процесу в екстремальних умовах другої світової війни. Майже третина українських письменників перебувала на фронті, в партизанських загонах, багато з них загинули смертю хоробрих. Окупація України гітлерівцями. Евакуація Спілки письменників України в Уфу. Болісне сприйняття митцями окупації рідної землі, трагічного становища народу.
Поезія. Роди, види, жанри. Піднесення понівеченої тоталітаризмом, але незнищенної національної свідомості в творах українських письменників. Виразність виявлення соціального, морально-етичного, філософського осягнення теми війни з фашизмом. Розвиток патріотичних мотивів у поезії. Оперативність поезії: поява патріотичних віршів на сторінках преси уже 23--24 червня 1941 р. (“Ми йдемо на бій” П.Тичини подано мовою оригіналу в “Правде”, по радіо прозвучала “Клятва” М.Бажана).
Два напрямки у розробці патріотичної поеми. Перший – витриманий в ключі тоталітарної ідеології “радянського патріотизму”, другий – звернення українських письменників не так до “радянського”, як до українського патріотизму: “Україно моя” А.Малишка, “Голос Матері”, “В безсонну ніч (Думи про Україну)”, “Матері забуть не можу” П.Тичини, “Слово про рідну матір” М.Рильського, “Любіть Україну” В.Сосюри, “Земля” Л.Первомайського. Героїко-трагедійний пафос творів. Офіційна влада, у найтяжчі місяці 1942 року усвідомивши трагізм обставин, змушена була поступитись “класовим принципом” і примиритись із такою ситуацією.
Домінуючою постає лірика. Публіцистично-викривальні вірші. Розвінчання в них людиноненависництва, мілітаризму, страхітливих планів світового панування фашизму, заклики до непримиренної боротьби, ствердження віри в перемогу. Поширення жанрових форм послання, листа героїко-патріотичної пісні. Відтворення сучасного й історичного минулого українського народу у філософсько-медитативній ліриці. Утвердження безсмертя народу в боротьбі за свободу рідної землі (“Я утверждаюсь!” П.Тичини, “Слово про рідну матір” М.Рильського). Широка розробка партизанської теми. Публікації віршів про партизанську боротьбу у газеті “За радянську Україну” М.Бажана, А.Малишка, М.Стельмаха, поета-партизана Платона Воронька. Народження у вогні партизанської війни книги “До зброї” талановитого поета М.Шпака, замученого в катівні гестапо. Викриття фашизму в сатиричній поезії, заснованій на традиціях сміхової культури народу, класичної літератури. Жанр памфлету, віршованого фейлетону, байки. Поетичні замальовки буднів фронтового життя людей мирних професій – теслярів, куховарів, конюхів і ін., котрі також творили воєнний подвиг (“Теслярі”, “Куховар”, “Маруся” А.Малишка, “Тесля” М.Нагнибіди та ін.) Мотиви мирної праці, відбудови в поезії на останньому етапі війни (“Будівничий” М.Бажана, “Хата” І.Неходи, “Після боїв” Л.Первомайського). Героїчні мотиви в поезії О.Ольжича, О.Теліги, інших авторів, що відстоювала ідеї українського патріотизму всупереч більшовицькій та фашистській ідеології.
Спалах інтимної лірики. Творче використання в ній поетики народної пісні для вираження вірності коханню, щемлячих почуттів тривоги, чекання розлучених війною людей.
Епічні жанри. Поема, балада… Героїко-філософська поема-симфонія “Похорон друга” П.Тичини. Героїчна симфонія-поема “Сини” А.Малишка. поеми “Мандрівка в молодість”, “Жага” М.Рильського. Поеми на історичну тему -- “Данило Галицький” М.Бажана… Поеми В.Сосюри “Мій син”, “Син України”, праця над закінченням поеми “Мазепа”. Жанр героїчної балади (“Балада про подвиг” М.Бажана).
Віршована сатира й гумор. Гумор і сатира в українській поезії в роки війни. Піднесення сміхових жанрів у поезії в повоєнні роки. Чимале розмаїття жанрових різновидів: гумористичний і сатиричний вірш, віршований фейлетон, байка, сатиричний вірш-послання. Згубне позначення на розвитку віршованої сатири й гумору партійних настанов та регламентацій, передовсім постанови ЦК КП(б)У “Про журнал сатири і гумору “Перець” (1946). Талановиті письменники – сатирики, гумористи -- все ж пробивали собі дорогу до читача (С.Олійник, С.Воскрекасенко, В.Іванович, Д.Білоус, П.Сліпчук, М.Годованець та ін.), йдучи шляхом розвитку багатих традицій сміхової культури українського народу, традицій класичної сатирико-гумористичної літератури.
Продовження осмислення подій війни. Підсумкові книги воєнної лірики М.Бажана, А.Малишка, Л.Первомайського, П.Усенка, М.Стельмаха, С.Крижанівського, М.Нагнибіди. Прихід юних талантів -- Д.Павличко, Р.Братунь, Т.Коломієць та інших.
Проза. Мала проза часів війни: публіцистичний нарис, батальні нариси, героїко-романтичні оповідання, сатиричні оповідання, памфлети.
Новелістика Ю.Яновського (“Земля батьків”, 1944), О.Копиленка (“Невтомне життя”, 1945). Своєрідність малої прози О.Довженка, її ідейна наснаженість, художня сила. Прагнення письменника осягнути і розкрити широчінь душі українського народу. Вражаючі суворою правдивістю романтично-експресивні оповідання “Незабутнє”, “Ніч перед боєм”, “Стій, смерть, зупинись!”, “Відступник”, “На колючому дроті” (1942), “Мати” (1943).
Перші взірці великої прози про війну. Повісті О.Довженка “Україна в огні” (1943), “Повість полум’яних літ” (1945). Повісті побачили світ тільки після смерті автора. Гострота, драматизм зображення письменником горьованої правди окупованої України в повісті “Україна в огні” розгнівили Сталіна, і він особисто її заборонив, до того ж навісив на письменника ярлик буржуазного націоналіста.
Відтворення героїчного подвигу народу, спроба дати ширше художнє осмислення воєнної дійсності в романах, повістях. Повісті Л.Смілянського “Золоті ворота”, “Дума про Кравчиху” (1942), “Софія” (1944), “Зеленогорський хрест” (1945) та роман “Євшан-зілля” (1943). Романи Н.Рибака “Зброя з нами” (1943), С.Скляренка “Україна кличе” (1943), В.Козаченка “Ціна життя” (1945) та інші.
“Велика проза” про війну першого мирного десятиріччя. Настанова осягнути тему війни вшир, за рахунок нових тематичних та проблемних аспектів, збагачення сюжетології, індивідуалізації образів-характерів. Багатоплановість, здебільш описова панорамність роману-трилогії В.Собка “Шлях зорі”, дилогії “Чорноморці” В.Кучера. Документальна проза: повість О.Гончара “Земля гуде” (1947), мемуарні твори командирів партизанських загонів – С.А.Ковпака, О.Ф.Федорова, П.П.Вершигори. Успіхи прози на рівні поглиблення психологізму, проникнення у світ людської душі: повісті І.Багмута “Записки солдата” (1947), В.Козаченка “Серце матері” (1947), Л.Серпіліна “Світанок” (1947). Лірична наснаженість повістей. Проза про всенародну боротьбу проти фашизму в роки гітлерівської окупації (В.Козаченко, Ю.Збанацький, Я.Баш). Здобутки і прорахунки прози в зображенні подій війни.
Розвиток роману-епопеї. “Таврія” О.Гончара. “Велика рідня” М.Стельмаха, “Світанок над морем” Ю.Смолича, “Артем Гармаш” А.Головка, “Юрко Крук” П.Козланюка. Поглибленість художнього історизму, соціально-психологічного аналізу, вивільнення від описовості, ілюстративності.
Вразливі місця в прозі: численні твори на так звані теми “робітничі”, “колгоспні”, зумовлені коньюнктурними та догматичними впливами. Спрощеність, схематизм в осягненні духовного світу людської особистості. Негативний вплив на розвиток прози вульгарно-соціалогічної заідеологізованої критики.
Збагачення тематики в українській прозі з другої половини 50-х років. Глибше естетичне осмислення щоденного буття, буднів людини, її побуту. Тенденція глибшого розкриття впливу обставин війни на моральне самовизначення людини, її героїки на фронті, в партизанських загонах. Відображення поведінки та переживання людей у жорстоких обставинах оточення, полону, репатріації, гітлерівських концтаборів (“Дума про невмирущого” (1957) П.Загребельного, “Син капітана” (1958) А.Дімарова, “Єдина” (1959) Ю.Збанацького, “Гарячі руки” (1960), В.Козаченка, “Його прізвище невідоме” (1958) П.Автомонова, “Незакінчений політ” (1958) А.Хорунжого.
Утвердження ліризму як стильової тенденції української прози (О.Гончар: “Прапороносці”, “Щоб світився вогник”, новели, оповідання “Соняшники”, “Чари-камиші”). Внесок у розвиток лірично-психологічної прози початкуючих новелістів – “Чайки летять на схід” (1955) І.Чендея, “З пісень життя” (1957) В.Бабляка, “Червона скеля” (1958) П.Гуріненка, “Прут несе кригу” (1958) Р.Іваничука, “Рідна сторона” (1956) В.Земляка.
Сатира, гумор. Повернення в письменницькі ряди Остапа Вишні. Класичні взірці усмішки – “Зенітка”, “Бліц-кріг”, “Географія”. Вираження народного оптимізму, презирства і ненависті до ворога. Розвиток жанрів – сатиричне оповідання, фейлетон, памфлет, гумореска, усмішка. Визначення ідейно-естетичного рівня гумору та сатири публікаціями Остапа Вишні, Ф.Маківчука, О.Ковіньки. Звернення до гумору й сатири П.Панча, Ю.Яновського, О.Корнійчука, Ю.Мартича...
Набутки української прози, що творилася поза тереном України (“Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Морітурі”, “Розгром” І.Багряного; трилогія “Ост”, “Юність Василя Шеремета” У.Самчука).
Драматургія. Тяжкі умови роботи українських театрів у роки війни. Перший відгук на воєнні події – публіцистично-гаслова п’єса О.Корнійчука “Партизани в степах України”, поставлена багатьма українськими театрами, евакуйованими в глибокий тил 1941 р. П’єса О.Корнійчука “Фронт” (1942). Найважливіші проблеми в п’єсі – успіхи і невдачі в Радянській Армії. Переклади п’єси китайською, англійською, російською мовами, успішна постановка твору в зарубіжних театрах. Розробка О.Корнійчуком в повоєнні роки канонізованих соцреалізмом теми “нового міста” (“Макар Діброва”, 1948), теми “колгоспного села” (“Приїздіть у Дзвонкове”, 1947, “Калиновий гай”, 1950). Неухильне дотримування автором одноплощинності конфліктів, що оберталася обмеженістю драматичного дійства, схематизмом, відступами від життєвої правди. Канонізація комуністичної моралі, возвеличення звершень в СРСР і замовчування ціни тих звершень О.Корнійчуком у п’єсах “Крила”, “Чому посміхалися зорі”, “Пам’ять серця”, “Сторінки щоденника”.
Інтенсивна праця у час війни І.Кочерги. П’єси “Чаша (1942), “Нічна тривога” (1942), “Китайський флакон” (1944). Історична драма “Ярослав Мудрий” (1944--1946). Співзвучність проблематики драми з проблемами воєнного часу. Напружена праця І.Кочерги над драматичною поемою про Т.Шевченка “Пророк”.
Складність розвитку драматургії в повоєнне десятиліття. Труднощі поступу, пов’язані з тенденцією до безконфліктності, публіцистичності, тяжіння до “виробничих” проблем... Слабкість і звуженість драматичних конфліктів.
Художні звершення в драматургії. Поворот драматургії до глибшого аналітичного осягнення дійсності, філософської наснаженості, естетичної яскравості. Жанрова різноманітність драматургії: психологічна драма, трагедія, сатирична комедія.
П’єси історико-біографічного жанру (відтворення образів Шевченка, Франка, Лесі Українки). П’єси про героїзм, мужність, небувалі жорстокі випробування, які випали на долю людини в боротьбі з фашизмом (“Генерал Ватутін” Л.Дмитерка. “Ластівка” Л.Смілянського, “Професор Буйко” Я.Баша, “Під золотим орлом” Я.Галана, “Нескорена полтавчанка” П.Лубенського). Морально-етична проблематика в драматургії (“Дочка прокурора” Ю.Яновського, “Не називаючи прізвищ” В.Минка).
Прояви творчого згасання драматургії під тиском ідеологізації. Віршована драма Л.Дмитерка “Навіки разом”, де вславляється дружба “старшого” та “меншого” “народів-братів”, сакралізується Переяславська рада, ганьбляться “вороги народу”, зокрема, гетьман І.Виговський. Драма “Арсенал” В.Суходольського, у якій викривалося “зрадників” і “запроданців” Винниченка, Петлюру, демократичну Центральну Раду. П’єса О.Довженка “Життя в цвіту”, перероблена з кіносценарію “Мічурін”. Тенденції утвердження в п’єсі ідеї насильницької переробки світу на соціалістичний взірець.
Літературознавство, критика. Відсутність в перший рік війни літературно-критичних матеріалів узагальненого характеру. Вихід літературознавчої книжки-нарису Л.Новиченка про творчість М.Рильського “Повість про поета” (1942). Публікація кореспонденцій, замальовок про участь письменників у воєнному житті в партійній та фронтовій пресі, оскільки “Літературна газета” припинила своє існування. Поява перших статей узагальнено-критичного характеру в журналі “Українська література”, починаючи з 3 – 4-го номера 1942 року. Позначення в них кон’юнктури часу: (боротьба з українськими буржуазними націоналістами, монархістами, з Центральною Радою, насаджувачами німецької культури, бачення розвитку української літератури в утвердженні соцреалізму).
Вихід у світ “Нарису історії української літератури” (1945). Нищівна критика “Нарису…” в спеціально прийнятій постанові ЦК КП(б)У 1946 р. як шкідливого, перейнятого “буржуазно-націоналістичним духом”, перекрученнями “марксистсько-ленінського розуміння історії української літератури”. Вилучення “Нарису…” з книжкового набору. Гоніння на його авторів. Заміна партійними постановами з питань мистецтва, літератури ролі професійної критики. Розмивання самого уявлення про літературу, нівеляція мистецьких особливостей, прояви відвертого вандалізму в сфері духовності. Регламентація академічного літературознавства ідеологічними приписами.
Історія української літератури: У 2 т. – Т. 1. – К., 1954. – Т. 2. – К., 1956. Типова ідеологічна версія літературної історії. Подання специфічних питань художньої творчості з точки зору політики. Вульгарне, спрощене трактування літератури як одного із ідеологічних надбудовних явищ. Здійснення періодизації відповідно до “марксистського вчення” про соціально-економічні формації (література доби феодалізму, капіталізму, часів індустріалізації, періоду колективізації сільського господарства тощо…) Відсутність глибоких теоретичних досліджень у літературознавстві, яке підганялося під “суспільні завдання”, тобто розвивалося відповідно до приписів тоталітарного режиму. Поміркованість і заідеологізованість поточної критики. Ілюстративне уявлення про літературу.
Піднесеність українського літературознавства, критики в 50-х роках. Видання монографій, присвячених класикам (про Т.Шевченка – І.Пільгука, Є.Шабліовського, Ю.Івакіна); (про І.Франка – І.Басса, О.Білецького, О.Кисельова, Ю.Кобилецького, С.Шаховського, С.Щурата). Монографічні дослідження про інших класиків: про І.Котляревського, Лесю Українку, М.Коцюбинського, Панаса Мирного, О.Кобилянську, В.Стефаника, М.Черемшину, О.Маковея. Поява грунтовних досліджень про видатних митців сучасності – П.Тичину, М.Рильського, В.Сосюру, М.Бажана, А.Головка, А.Малишка, Ю.Яновського, М.Куліша, М.Стельмаха та інших. Розробка проблем мови, стилю української літератури. Книги Л.Новиченка про П.Тичину, С.Крижанівського про М.Рильського, Л.Коваленка про А.Малишка – приклади вдумливого наукового підходу до осягнення літературних явищ.
Українська література в зарубіжжі в період другої світової війни та в повоєнні роки. Роль Празької поетичної школи (Є.Маланюк, О.Ольжич, Юрій Клен, Олена Теліга) в художньому осмисленні проблеми історичної долі України, національної свідомості українства, визволення України, будівництва суверенної української державності.
Поезія та пісенність УПА (Української повстанської армії). Її значення в піднесенні національної свідомості, у ствердженні незборимості, незламності волі народу в боротьбі за свободу України.
Мистецький український рух (МУР) – (1945--1949). Сформувався на західнонімецьких землях з “пражан” (У.Самчук, Є.Маланюк, Юрій Клен, Оксана Лятуринська), поетів Західної України -- Б.Кравців, С.Гординський, Ю.Косач та ін., наддніпрянців, котрі перебували здебільшого в таборах переміщених осіб. Бурхлива видавнича діяльність МУРу. Спроба МУРу об’єднати розпорошені сили української літератури. Сприяння наступному її розвиткові.
Заснування в 1954 р. в США найвпливовішого об’єднання письменників, що знаходилися в еміграції, -- “Слово”. Завдання організації – налагодити творчі контакти між розкиданими повсюдно українськими письменниками, щоб продовжити літературний процес на чужині. Творчі пошуки письменників-емігрантів (Є.Маланюк, В.Барка, І.Багряний, У.Самчук, М. Орест та ін.)
Нью-Йоркська поетична група (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, Патриція Калина, Ю.Тернавський та ін.) Її роль у згуртуванні письменників-емігрантів, у повороті до естетичних критеріїв мистецтва, визнання його як самоцінного духовного явища.