Geum.ru

Міністерство освіти І науки України

Вид материалаДокументы

Содержание


Список використаних джерел
Аналіз останніх досліджень та публікацій
Історія культури в системі підготовки вчителя
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Список використаних джерел
  1. Амонашвили Ш.А. Воспитание человечности// Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества: Книга для учителя. – К.: Освита, 1991. – 111с.
  2. Амонашвили Ш.А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса. – Мн.: Университетское, 1990. – 560с.
  3. Василишина Т.В. Емпатійні здібності вчителів: психологічний аспект// Практична психологія та соціальна робота. – 1999. - №4. – С.37-38.
  4. Зубкова І.Ю. Психологічні особливості Я-образу вчителя-професіонала за структурними компонентами цілісної моделі// Практична психологія та соціальна робота. – 2003. - №5. – С.4-11.
  5. Максимець С.М. Місце емпатії в професіограмі вчителя// Психологія: Зб.наук.праць НПУ ім. М.П.Драгоманова. – Вип.4(7). – К., 1999. – С.67-72.
  6. Митина Л.М. Психология профессионального развития учителя. – М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 1998. – 200 с.
  7. Свідерська Г.М. Проблема чуйності// Соціальна психологія. – 2005. - №3. – С.130-138.
  8. Сухомлинский В.А. Рождение гражданина. – М., 1971. - С.270.
  9. Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5 т. – К.: Радянська школа, 1976 – Т.2. – С.424.



Професійна культура педагога в умовах інформатизації суспільства

Л.І. Морська


Постановка проблеми. Сучасному інформаційному суспільству відповідає особливий характер людської діяльності – це, в першу чергу, інноваційно-творча діяльність, що має ознаки проектувальних стратегій і передбачає альтернативність чи поліваріативність рішень у нових інформаційних умовах; це така діяльність, що має особистісні уподобання, проте орієнтується на загальнолюдські цінності.

На думку Мазур І.І. [10], сьогодні людина відіграє роль фокусу, що вбирає світ, згортаючи його у свій індивідуальний, особистісний мікрокосмос, і від того, як особистість може вплинути на себе, на суспільство, залежить майбутнє всього людства у будь-якому з відомих вимірів.

Зростаюча можливість впливу окремої людини на інформаційні процеси всього суспільства детермінує питання про верхню межу у співвідношенні свободи, відповідальності та самообмеження людини як основних регуляторів її інформаційної діяльності [1, 32]. З розвитком демократії, безпрецедентним розвитком можливостей та свободи особистості в інформаційному суспільстві залишається, очевидно, єдиний механізм регуляції поведінки людини – його власна культура. Проте водночас актуалізуються проблеми культурної компетентності особистості, формування толерантності до інших культур та систем цінностей, виховання соціально відповідальної особистості з чіткими ціннісними орієнтирами, адаптації людини до перенасиченого інформаційного середовища, що передбачає розумну редукцію надлишкової інформації, створення людиною оптимальних фільтрів, заслонів тощо.

Вирішення зазначених вище проблем, як зазначає Є.В.Данильчук [7, 68], обумовлює необхідність цілеспрямованої підготовки особистості до життєдіяльності в новому суспільстві. Для вирішення цього завдання принципове значення має освіта, орієнтири та пріоритети якої змінюються в нових інформаційних умовах: уточнюються цілі здобуття освіти, її мотиви та смисли, модернізується зміст освіти, виявляється специфіка навчальної діяльності учня, викладацької діяльності в умовах використання інформаційних технологій тощо.

Отже, метою даної статті є обґрунтування особливостей культури і, відповідно, діяльності педагога в інформаційному суспільстві.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Зміни в суспільстві пов’язані зі змінами в культурі, особливості якої визначаються системою фундаментальних цінностей та світоглядних орієнтирів, що регулюють людську життєдіяльність в межах суспільства певного типу.

У понятті культури фіксується принципова відмінність людини від біологічних форм життя. Ця відмінність пов’язана з духовністю, здатністю людини формувати власну теоретичну модель світу (свою суб’єктивність) та здійснювати свою діяльність відповідно до цієї моделі. В понятті культури осмислюється якісна своєрідність історичних модифікацій моделей світу в межах певних епох, стадій розвитку соціального організму, у різних етнічних, національних спільностях. У зв’язку з цим виділяються різні типи, форми культур, наприклад, антична культура, з осмислення та вивчення якої почалося формування поняття культури.

У побутовій свідомості культура виступає як збірний образ, що поєднує мистецтво, релігію, науку тощо. Наука, у свою чергу, використовує поняття культури для розкриття сутності людського буття як реалізації творчості та свободи [1, 35].

Поняття культури в різні історичні періоди отримувало свою оцінку. Початкове поняття „культура” пов’язувалося із цілеспрямованим впливом людини на природу, в першу чергу із землеробством. Пізніше ним стали позначати результати навчання та виховання самої людини. Перші спроби визначити сутність культури показали глибокий зв’язок цього поняття з уявленнями людини про основну світову подію, зі світоглядною моделлю світу, що відповідає цій події.

Як суперорганізм, що має свої інтереси, мету та особливі форми існування, розумів культуру англійський етнограф А.Р.Радкліфф-Браун. Вчений виділяв у загальному тілі культури її „механічний” каркас-структуру, за допомогою аналізу якої він прагнув продемонструвати підлеглість окремих частин культури єдиній ідеї [9].

У сучасному розумінні культура (в перекладі з латинської – обробка, виховання, освіта, розвиток, повага) – сукупність штучних порядків та об’єктів, створених людьми в доповнення до природних, завчених форм людської поведінки та діяльності, набутих знань, образів самопізнання та символічних позначень оточуючого світу [1, 43].

Виклад основного матеріалу дослідження. Отже, культура є продуктом спільної життєдіяльності людей, системою узгоджених процедур та способів їх колективного існування, діяльності та взаємодії, позначень та оцінок, консолідації в ім’я досягнення загальної мети, впорядкованих правил та соціально визнаних технологій задоволення групових та індивідуальних інтересів і потреб (як матеріальних, так і пізнавальних), що реалізуються у формах людської діяльності. Проте культура не є механічною сумою всіх дій життєдіяльності людей. Вона є, в першу чергу, збіркою правил колективного існування, напрацьованою людьми системою нормативних технологій та оцінних критеріїв щодо існування тих чи інших соціально значущих практичних та інтелектуальних дій. Відповідно, норми культури не успадковуються людиною генетично, а засвоюються методом навчання, тому питання про рівень культури у суспільстві зводиться до проблеми ефективності такого роду „навчання” (тобто механізмів соціалізації та інкультурації особистості).

В інформаційному суспільстві відбувається дестандартизація та демасовізація економічного, соціального та духовного життя. Замість уніфіковано-масового стилю життя приходять індивідуальні потреби в можливості широкого доступу до культурних форм, вивільненні творчого потенціалу, формуванні нового типу діяльнісної культури людини. Складний та суперечливий процес становлення культури в інформаційному суспільстві невіддільний від закономірностей філо- та онтогенезу. В минулому людина сприймала певну структуру цінностей культури, яка не змінювалася протягом кількох століть, регулюючи орієнтації багатьох поколінь. Сьогодні за життя однієї людини (із середньою тривалістю життя) змінюються і чергуються кілька культурних епох, під впливом інформатизації змінюється пріоритет цінностей в культурі.

Серед найбільш значущих цінностей та смислів інформаційного суспільства дослідники називають такі: - розуміння людини як самостійно-діяльнісної особистості, що в гармонії з природою та цивілізацією здійснює пізнання та перетворення оточуючого світу і прагне до нового досвіду, до внутрішнього задоволення; - цінність освіти, об’єктивного наукового знання, установка на його постійний приріст [12, 64]; - цінність інновацій та прогресу; - прагнення особистості до автономності та збереження тяжіння до спільності, активна участь у спільному напрацюванні рішень з учасниками інформаційної взаємодії; - пріоритетність вільної самореалізації, творчості [1, 47].

Поняття інформаційної культури (ІК) у цьому відношенні має різні тлумачення у науковій літературі. Так, Є.В. Данильчук зазначає, що ІК особистості – складна системна якість особистості, яка є впорядкованою сукупністю гуманістичних ідей, ціннісно-смислових орієнтацій, власних позицій та якостей особистості і проявляється в реалізації універсальних способів пізнання, взаємодії, взаємовідносин, діяльності в інформаційному середовищі та визначає цілісну готовність людини до освоєння нового стилю життя на інформаційній основі [7, 67]. Обґрунтовуючи модель ІК педагога, згаданий автор передбачає поліфункціональність її структури та виділяє в моделі такі компоненти:
  • когнітивно-операційний, що визначається загальними уявлення педагога про сучасні базові знання у галузі інформатики, інформаційних технологій та досвідом їх практичної реалізації;
  • інструментально-діяльнісний, пов’язаний з компетенцією педагога у галузі методології, організації різноманітних видів своєї інформаційної діяльності;
  • прикладний, що визначається уявленнями педагога про ефективну інформатизацію педагогічного процесу і базується на компетенції педагога у сфері проектування, застосування, адаптації, експертизи, методичного забезпечення нових інформаційних технологій в освіті, оптимальності сполучення їх з іншими видами педагогічної діяльності;
  • комунікативний, що передбачає компетенцію педагога у зручному та конструктивному веденні діалогу „людина-людина” (інформаційна проблематика), „людина-комп’ютер” (ефективне управління комп’ютерною системою), „людина-комп’ютер-людина” (досвід колективної і групової комунікації і спільної діяльності в інформаційному освітньому середовищі);
  • світоглядний, що визначається виробленням у педагога власної позиції, ціннісного відношення до об’єктів та явищ швидко мінливого інформаційного середовища, формуванням світогляду про глобальний інформаційний простір, інформаційну взаємодію в ньому, про способи формування цього компоненту інформаційної культури у своїх учнів [6].

На думку Барановського Ю.С. [3, 28], ІК – це рівень ефективності створення, збору, збереження, переробки, передачі, представлення та використання інформації, що забезпечує цілісне бачення світу та передбачення наслідків прийняття рішень.

Везіров Т.Г. [4, 114] розуміє ІК вчителя як знання інформаційно-комунікаційних технологій, вміння застосовувати їх у своїй професійній діяльності та раціонально організовувати роботу учнів у використанні цих технологій у навчальному процесі. Згаданий автор виділяє такі компоненти ІК вчителя: знання дидактичних можливостей сучасної комп’ютерної техніки; вміння здійснювати знайомство учнів з новою технікою; вміння допомогти учням в їх адаптації до роботи з комп’ютером; вміння застосовувати комп’ютер у процесі контролю знань учнів.

Неоднозначність у трактуванні поняття „ІК педагога” пов’язана, на нашу думку, з відсутністю єдиного підходу щодо визначення суті та змісту цього поняття, який би дозволяв достатньо чітко охарактеризувати необхідний та достатній рівень підготовки особистості до функціонування в інформаційному освітньому середовищі.

Порівняльно-співставний аналіз низки наукових досліджень дозволив нам зробити висновок про те, що на сьогоднішній день існує ряд концептуальних підходів до осмислення суті феномену ІК педагога, основними серед яких є: технологічний, імперативний, гуманістичний, культурологічний, аксіологічний та креативний.

Прихильники технологічного підходу (Барановський Ю.С., Везіров Т.Г. та ін.) описують суть ІК формулою: „бути культурним – це вміти” - вміти користуватися засобами інформаційних технологій, представляти в собі і через себе те, що створено людиною у цій галузі.

А.І.Бочкін та Б.Я.Совєтов трактують суть ІК з позицій імперативного підходу, згідно з яким ІК проявляється в засвоєнні людиною регулятивних норм інформаційного суспільства та дотриманні правил поведінки в людинно-машинних системах [2, 28].

Розуміння ІК як людського виміру, міри підняття людини до ідеалу характерне для гуманістичного підходу. Зокрема, Г. А.Герцог вважає [5], що ІК відображає ступінь оволодіння особистістю інформацією та рівень сформованості вмінь щодо її збору, збереження та використання у різних сферах діяльності.

С.Д.Каракозов, І.Г.Овчіннікова та ін. аналізують суть ІК з точки зору культурологічного підходу, тобто розглядають її як компонент загальної культури особистості, а процес її формування – як входження в контекст культури інформаційного суспільства [8].

Уявлення ІК як сукупності засвоєних та створюваних особистістю цінностей є характерним для аксіологічного підходу [9], а в основі креативного підходу до розкриття суті цього поняття покладено розуміння ІК як діяльності, пов’язаної з напруженим творчим актом [9].

Висновок. Виходячи з розуміння суті та змісту поняття готовності педагога до здійснення своєї професійної діяльності, що передбачає компетентнісний підхід [11,326], базовим для підготовки вчителя до використання інформаційних технологій у професійній діяльності вважаємо розуміння ІК педагога з позицій технологічного підходу, оскільки він, на нашу думку, найадекватніше відображає процес формування ключових компетенцій майбутнього педагога. Однак, не применшуючи науково-практичного значення висновків прихильників інших підходів, виділяємо багатокомпонентну структуру у змісті поняття ІК, яка стане вихідною у формулюванні змісту професійної діяльності педагога, що використовує інформаційні технології у навчально-виховному процесі.


Список використаних джерел

  1. Благов М.Б. Формирование готовности студентов к использованию информационных технологий в педагогической деятельности: Дис. канд. пед. наук: 13.00.01. – Саратов, 2004. – 152 с.
  2. Бочкин А.И. Методика преподавания информатики: Учеб. пособие. – Мн.: Вышэйшая школа, 1998. – 431 с.
  3. Брановский Ю.С. Введение в педагогическую информатику: Учебное пособие для студентов нефизикоматематических специальностей педвузов. – Ставрополь: СГПУ, 1995. – 205 с.
  4. Везиров Т.Г. Теория и практика использования информационных и коммуникационных технологий в педагогическом образовании: Дис. д-ра пед. наук: 13.00.08. – Ставрополь, 2001. - 310 с.
  5. Герцог Г.А. Информационная культура современного педагога: Дис…канд. филос. наук: 22.00.06. – Екатеринбург, 1995. – 127 с.
  6. Данильчук Е.В. Методическая система формирования информационной культуры будущего педагога: Автореф. дис. д-ра пед.наук: 13.00.02. – Волгоград, 2003. – 40 с.
  7. Данильчук Е.В. Методологические предпосылки и сущностные характеристики информационной культуры педагога // Педагогика. – 2003. - № 1. – С.65-74. ст.68
  8. Овчинникова И.Г. Дидактические условия формирования информационной культуры школьников: Дис…канд. пед. наук: 13.00.01. – Магнитогорск, 1996. – 177 с.
  9. Культурология. ХХ век. Антологія. – М., 1995. – 540 с.]
  10. Мазур И.И. Путь к экологической культуре/ И.И.Мазур, О.Н.Козлова, С.Н.Глазачев. – М., 2001. – 216 с.
  11. Морськая Л.И. Методика формирования информационной культуры личности педагога // Профессиональная подготовка учительства: история, теория, практика. – Пенза: ПГПУ им. В.Г.Белинского, 2005. – С.323-330.
  12. Петрунева Р.М. Гуманитаризация инженерного образования: методологические основы и практика. – Волгоград, 2000. – 102 с.


ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ

О.І. Шама

Здавалось би, немає сенсу знову і знову обґрунтовувати значення гуманітарно-культурологічних дисциплін у системі підготовки вчителя. Ось і в „Національній доктрині розвитку освіти України” і „Державній програмі „Вчитель”„ наголошується на необхідності „формування особистості вчителя згідно потреб сучасної практики, динамічних змін, що відбуваються в країні і світі”, і підкреслюється, що відбуватись це повинно на основі оволодіння „цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями” [1, 2]. Однак, як свідчать реалії, підхід „навіщо та культура фізику (далі за переліком спеціальностей)”, не тільки не зникає, але і з кожним роком міцнішає. І, як наслідок, одержуємо постійну тенденцію до скорочення аудиторних годин, спроб відмінити підсумковий контроль, принижуюче ставлення до предмету взагалі (типу: „та вже поставте той екзамен (залік, підсумкові бали), бо ж навіщо математику (далі за переліком спеціальностей) та культура”). Якщо довести подібний спосіб міркування до логічного завершення (або, якщо хочете, ad absurdum), то, в кінцевому рахунку, виявиться, що для підготовки вчителя освоєння ним предмету, який він збирається викладати, також не є обов'язковим, оскільки в цьому процесі „цар і бог” — педагогіка. З цієї точки зору цілком слушною може здатися така думка В. Андрущенка і І. Табачек: „В Україні сформувались певні державні й суспільні вимоги до підготовки вчителя. Водночас помітні застарілі підходи, що орієнтували вчителя на оволодіння знаннями та вміннями з окремих спеціальних дисциплін і далеко не завжди забезпечували його професійну готовність до цілісного навчання і виховання учнів, творчого ставлення до справи, самовдосконалення власної особистості” [3] (Підкр. — авт.). Ось коли доречно пригадати афоризм Козьми Пруткова: „Специалист подобен флюсу: полнота его односторонняя” [4].

У той же час, як свідчать дослідження, на „благословенному Заході” справи з дисциплінами гуманітарно-культурологічного циклу складаються зовсім інакше. Як встановила О. Дубовик [5], розширення гуманітарної спрямованості вузівського навчання — одна з основних рис освіти США. Соціально-гуманітарна підготовка в університетах спрямована на індивідуальний розвиток особистості. Її метою ставиться культурно-етичний розвиток особистості і формування „міжкультурної компетентності”, зрозумілої як позитивне налаштування до різноманітності культур, мов, звичаїв і поглядів на життєві проблеми. В зв'язку з цим культурологічна підготовка в вузах країни відбувається протягом всього навчання. На її здійснення спрямовані в першу чергу загальноосвітні програми, мета яких полягає в духовному розвитку молоді, допомозі їй в орієнтації в суспільстві і адаптації до суспільних змін, ознайомленні з культурною спадщиною людства.

Одним з основних завдань сучасної освіти, пише О. Дубовик, американські вчені вважають виховання культури соціально відповідального рішення і вчинку, а, отже, активної творчої діяльності. Постійно наголошується, що освіта, спираючись на національні особливості культури і досвід різних соціокультурних колективів, має розвивати в студентів т.зв. „глобальне мислення”. Для цього з перших років навчання вводяться курси, спрямовані на ознайомлення молоді з кращими зразками духовної спадщини людства, підготовку до самостійних роздумів над морально-етичними і естетичними проблемами, якими насичене особисте і професійне життя людини.

Закономірно виникає необхідність відображення в навчальних планах і програмах таких напрямів педагогічної діяльності, як виховання в студентів зацікавленості і поваги до культур народів світу, розуміння загальнолюдського і специфічного в цих культурах, виховання поваги до глобальних, загальносвітових подій, розуміння їх характеру і наслідків для долі народів світу, визнання правомірності різних поглядів на світові явища і події, розвиток навичок системного підходу до вивчення світових процесів.

У навчальному процесі при вивченні культурологічних дисциплін представниками різних спеціальностей пріоритет надається історико-культурним аспектам, оскільки вважається, що знання історичних процесів і культур народів світу допомагає кращому розумінню сучасності, формуванню самостійного, творчого, універсального мислення, спрямовує на розуміння закономірностей суспільного розвитку. Проаналізувавши навчальні плани, О. Дубовик робить висновок, що в вищій освіті США простежується виразне перенесення акцентів на полікультурний, поліетнічний підхід до вивчення проблем — вводяться курси з історії культури різних народів і етнічних груп, а також курси, спрямовані на осягнення загальноцивілізаційних (глобальних) проблем.

Особливо це актуально для підготовки педагогів, здатних працювати в полікультурному середовищі. Для цього в їх підготовці намітились такі підходи: 1) вивчення досягнень світової культури і їх використання в педагогічній діяльності; 2) міжпредметний підхід до вивчення класичних текстів світової культури; 3) визнання пріоритету гуманітарної культури і необхідності глибокого знання світової класики. Все це, на думку О. Дубовик, дозволяє констатувати, що в системі вищої освіти в США відбувається становлення культурології як науково-прикладної міждисциплінарної галузі і спеціальної навчальної дисципліни [5].

Уже, здається, не повинно залишитись сумнівів у необхідності розширення викладання дисциплін гуманітарно-культурологічного циклу, особливо історії культури. Хіба хтось зможе заявити про „непотрібність” і „шкідливість” засвоєння і зрозуміння студентами всіх спеціальностей історико-культурного змісту таких шедеврів, як „Епос про Гільгамеша”, „Авеста”, Біблія, Веди, „Дао де Цзин”, „Слово о полку Ігореве” або споглядання і осягнення сутності краси Парфенону, Софії Київської, картин Джотто і Бойчука? Хіба ж не це дасть змогу наблизитись до реалізації однієї з основних вимог до вчителя: „Вчителю неодмінно має бути притаманна така риса, як інтелігентність. Чим інтелігентніший вчитель як особистість, тим більше шансів, що і його вихованці виростуть людьми самостійно мислячими, внутрішньо довершеними, особистостями, які тонко сприймають прекрасне. Адже розбудити і викликати інтерес до науки, літератури, мистецтва і природи може тільки висококультурна особистість” [3].