Василя Семеновича Стефаника. Ісьогоднішній урок

Вид материала

Урок

Содержание Переспів новели В. Стефаника «Новина» Коментар учителя. Коментар учителя. Коментар учителя. Василь стефаник (1871 — 1936) «цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити» «я сотворив собі свій світ» «се найвищий тріумф поетичної техніки» Запитання і завдання Список рекомендованої літератури

Подобный материал:

• Назва реферату: Життєва основа новели Новина Василя Стефаника Розділ, 34.71kb.
• О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
• Юридичний інститут прикарпатського національного університету ім. Василя стефаника, 1023.21kb.
• Курсова робота з української літератури, 313.01kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника на правах рукопису, 1535.36kb.
• Творчість письменників «Покутської трійці», проблема індивідуального стилю, 300.03kb.
• Міністерство освіти І науки україни прикарпатський національний університет імені василя, 1200.58kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Імені василя стефаника, 152.5kb.
• Міністерство освіти І науки України Прикарпатський Університет ім. Василя Стефаника, 76.17kb.

Загальноосвітня школа І –ІІІ ступенів №6 м. Селидового

Методична розробка

уроку-екскурсії

«Сторінками життя і творчості

Василя Стефаника»


Підготувала і провела вчитель

української мови та літератури

Романенко Т.А.


м. Селидове, 2011 р.


Тема: Урок-екскурсія «Сторінками життя і творчості Василя Стефаника»


Мета: ознайомити учнів зі сторінками життя і творчості знаменитого новеліста В. Стефаника;

розвивати вміння сприймати інформацію на слух, вдумливого читання, аналізу деталей; співставляти та аналізувати явища, визначати актуальність звучання проблем твору;

виховувати вміння співпереживати чужому горю, вчитися на чужих помилках; виховувати особистість, що живе за правовими нормами держави.


Обладнання: портрет письменника, презентація, збірки його творів


Хід уроку:

І. Організація класу


ІІ. Оголошення теми й мети уроку.

Епіграф

На вулиці співає дзвінко птах,

А в класі йде урок літератури.

Бринить сльозинка в когось на очах,

Ми пізнаєм лише ази культури.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності.

14 травня 2011 року виповнилося 140 років від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя Семеновича Стефаника.

І сьогоднішній урок-екскурсію ми присвятимо цій видатній людині.


ІV. Основний зміст уроку-екскурсії.


Василь Стефаник – абсолютний пан форми.

В його творах тільки дійсність сумна,

але скупана в золоті найчистішої поезії.

І. Франко

Як ви розумієте даний вислів? Як ви думаєте, про що розповідає В. Стефаник в своїх творах?

1. Повідомлення учнів про життя і творчість В. Стефаника.
   

Василь СТЕФАНИК (1871—1936)

Василь Семенович Стефаник — визначний український письменник кінця XIX — початку ХХ століття, неповторний майстер соціально-психологічної новели.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в сім’ї заможного селянина. Початкову освіту здобув у рідному селі, а потім у Снятинській міській школі, продовжив навчання у польській гімназії в Коломиї, яку не закінчив, був виключений за політичну діяльність. У Коломийській гімназії В. Стефаник багато працював над собою, поповнював знання самоосвітою. Саме тут починають формуватись його лі­тературно-естетичні погляди. Брав активну участь у діяльності таємного товариства гімназистів, що займалось агітаційною ро­ботою серед селян Покуття.

Після завершення навчання в Дрогобицькій гімназії В. Стефаник з перервами навчався в Краківському університеті (1892—1900). Як депутат австрійського парламенту (1908—1918) В. Сте­фаник допомагав населенню свого виборчого округу. До нього зверталися зі скаргами, за порадами, і він завжди захищав інтереси народу в суді й старостві.

Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки ХІХ ст. Період 1897—1901 років був розквітом його літературною таланту, напруженої письменницької праці. У 1899 році в Чернівцях вийшла перша збірка новел Стефаника «Синя книжечка». В 1900 році у Львові — друга збірка «Камінний хрест», в 1901 — третя збірка «Дорога». До четвертої книжки Стефаника «Моє слово» (1909) увійшли всі новели збірок та дві нові — «Моє слово», «Суд». Після цього у літературній діяльності Василя Семеновича настає перерва аж до 1916 р. Він пише новели антивоєнного спрямування «Марія», «Дівоча пригода». У 1926 році виходить збірка новел «Земля», куди увійшли нові твори на злободенні теми. А наступного року прогресивна громадськість Західної України відзначає 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника.

В останні роки життя письменник тяжко хворіє. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у селі Русові, де й похований.

Велику роль у творчому житті В. Стефаника відіграв Іван Франко, якого він називав своїм учителем. Стефаник підкреслював, що Великий Каменяр допоміг йому усвідомити важливу суспільну роль літератури в житті народу.

В. Стефаник написав 60 новел та оповідань. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він «створив собі свій світ». Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість, лаконізм та глибокий ліризм. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті.

Новела «Новина» — невеликий, але надзвичайно художньо дос­коналий твір письменника. У ньому зображено тяжке становище зубожілого селянина, обставини соціального буття якого довели до страшного злочину: він утопив рідну дитину. Новела навіяна подією, що сталася в селі Трійці 1898 р. У психологічних новелах Стефаника нема композиційної послідовності. Новела «Новина» побудована своєрідно. Вона починається з розв’язки — лаконічного повідомлення про злочин головного героя твору Гриця Летючого. Дещо ширша експозиція — розповідь про життя удівця Гриця з двома дітьми після смерті його дружини. Найбільшою мукою для Гриця-батька була неможливість прогодувати і зігріти своїх доньок. Він з розпачем дивиться, як голодні діти заходяться біля шматка хліба, «як щенята біля голої кістки». Батько, глянувши на них, жахнувся і подумав: «мерці». Під впливом цих душевних мук у Гриця визріває рішення — втопити своїх дітей, бо змінити їхнє життя на краще він не може. Стефаник не відійшов від правди характеру Гриця Летючого — не природженого злочинця, а трагічно нещасливої людини, люблячого батька, для якого муки рідних дітей страшніші від кари смерті.

Трагічну долю селянських дітей показано також у новелах «Кленові листки», «Катруся», «Діточа пригода». Автор глибоко проникає у внутрішній світ своїх персонажів, уміє показати їхні почуття й думки в найкритичніші хвилини життя, розкриває соціальні проблеми. У новелі «Катруся» безнадійно хвору дівчинку везуть від села до міста. Велике материнське горе вкладене в скупі, сповнені болю слова, а образ батька пройнятий глибоким ліризмом. В усьому винні страшні злидні. Під зовнішньою грубістю й суворістю у нього криється ніжна і чутлива душа. Співчуття автора надає новелі великої художньої сили і переконливості. Збірку «Синя книжечка» високо оцінили українські письменники І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

Великою трагедією для українського селянства була еміграція за океан. Протягом 1890—1910 рр. із Галичини поїхали за океан 300 тис. українців, ще більше з Буковини і Закарпаття. Чимало виїхало людей і з рідного Русова. Проводи на чужину нагадували письменнику похорони з масовим голосінням, що й викликало появу новели «Камінний хрест» (1899). В основу сюжету ліг справжній факт. Стефаник особисто знав односельця Стефана Дідуха, який став праобразом героя твору Іваня Дідуха. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувся додому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина» та шматок горба. На цьому горбі й почав господарювати Іван. Разом з конем, запрягшись у воза, «тягав гній у поле і снопи з поля». Нещасна людина була доведена до стану робочої тварини, але так і не змогла врятувати свою родину від злиднів і шукала порятунку за океаном. Дідух робить камінний хрест, вибиває на ньому своє і жінчине ім’я та встановлює на тому горбі, що весь вік його мучив, але був йому рідним. Прощання з рідним селом звучить тужливо, мов реквієм.

Не меншим лихом, ніж еміграція, була й рекрутчина. Як і Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, В. Стефаник пише твори на жовнірську тему. У новелах «Виводили з села», «Стратився», які нагадують народні голосіння, дається нещадна критика цісарської солдатчини.

Пробудження політичної свідомості селян, здатних до стихійного протесту проти своїх кривдників, сільських глитаїв, зображено в новелах «Суд», «Палій». Сільський пролетар Федір підпалює господарство куркуля Курочки, знаючи, що то горить ба­гатство, нажите кров’ю і потом таких же наймитів, як і він.

В. Стефаник — майстер стислої, лексично багатої образної мови. Мову персонажів письменник індивідуалізує, передає особливості діалекту і цим значно підсилює образність своїх творів.

Митець увібрав у свою мистецьку палітру риси як реалізму, так і імпресіонізму та експресіонізму. Творчі зацікавлення Стефаника закорінені значно глибше побутово-етнографічної площини. Великого майстра слова цікавить проблема самотності людини як у житті, так і в смерті. Його концепція дійсності відповідає основним філософським засадам мистецтва експресіонізму: світ сповнений жорстокості, несправедливості, невблаганної фатальності долі, відчуженості. Але твори письменника позначені яскравими національними ознаками, тому вони сповнені також вірою, милосердям, запереченням зла.

Герої новел Стефаника вміють, затамувавши в грудях пекучий біль утрати, любити, сподіватися, залишатися завжди людьми («Марія», «Сини», «Вовчиця», «Мати»).

Василь Стефаник жив болями своїх героїв, відчував їх серце. Його новели по-новому відкрили душу селянина, його думки і прагнення.

Свою творчість і своє життя письменник присвятив Україні. Не лише покутському селянству, «володарем душ» якого дійсно був, і галицькій українській інтелігенції, а всій Україні, за яку завжди боліло його синівське серце. Яскравим свідченням цього є новели письменника.

2. Презентація за сторінками біографії і творчості письменника.
   

3. Знайомство з творчістю в. Стефаника.
   

- Вступне слово вчителя

Болю правдивого, сердечного

багато не в словах,

а за ними, геть далеко за ними.

В. Стефаник

- Як ви думаєте, про що розповідає В. Стефаник в своїх творах?


В. Стефаник глибоко переймався чужим горем, роз’ятрюючи собі серце «…Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки», - писав він, пояснюючи трагедійні начала у своїй творчості.

Одного разу, у листопаді 1898 року, перебуваючи в гостях у Євгенії та

Василя Калитовських, почув звістку, що мов грім, приголомшила всіх: вдівець Михайло втопив у Пруті свою меншу дівчинку, хотів ще втопити й старшу, але – випросилася. Дівчинка прийшла до Калитовських – схудла, змарніла, лише шкіра та кості, та чорні, мов вугіль, стражденні очі.

Слухаючи дівчинку, Стефаник занімів з болю, тулив її до себе, а в очах йому світилися сльози. У цей момент письменник відчув, що мусить сповістити світові, що в його краю є такі «злочинці», мусить зняти з грудей Михайлових той тяжкий намір. Про подію у селі В. Стефаник написав у листі до Вацлава Морачевського, а через деякий час з-під його пера вийшла новела «Новина».

• Переказ та зачитування окремих частин новели «Новина».
  

• Виступ Куваліної Кристини (8-А клас) зі своєю власною поезією
  

Переспів новели В. Стефаника «Новина»

Якось в селі сталася новина,

Мов Гриць Летючий утопив дівчинку.

Бо, кажуть, не справлявся він з двома,

Було погано, бо не мав він жінки.

- Ми хочем їсти! – діти голосять.

- То їжте мене, що я дам вам їсти?

Дві дівчинки на пічечці сидять,

І тільки очки видно й хилі кістки.

- На що ви є на голову мою?

Чому вас до сих пір чума не зломить?

Гриць думу їм розказує свою

Й нічого більше ним не повідомить.

Лишень поглянув з лави й погадав: «Мерці!»

Тоді він знав, що з ними далі буде.

Лиш почорнілі очі на лиці

І тяжкий камінь, що давив на груди.

Той вечір ніби був як і усі,

Вдягнув Гриць в драночки малі дитячі кості.

Він взяв за руки двох малих дівчат,

І нібито пішли вони у гості.

У світлі місячнім розстелилася ріка,

Й важкішим став отой у грудях камінь.

Він ледве ніс маленьку на руках,

А старшенька все йшла його слідами.

Гриць біг з гори щосили, скільки міг,

Він перестрибнув дров’яну колоду.

Так було треба... , хоч великий гріх... .

Щосили кинув він дитя у воду.

-Ви тільки мене, Дєдю, не топіть! –

Благала старшенька, бо жити їй хотілось.

А Гицько після вчинку отого

Чогось так добре й приязно молився.

Куваліна Кристина, 8-А кл.


Коментар учителя.

На страшний злочин ідуть психічно травмовані люди в стані афекту. Гриць Летючий – цілком нормальна людина, з нормальною психікою, до того ж вчиняє злочин не в стані афекту, не під гарячу руку, а свідомо, із заздалегідь обдуманим наміром. Життя Г. Летючого стало нестерпним після смерті дружини, він мучився разом із дітьми протягом двох років, проте не зумів пробити міцну стіну злиднів.


- Переказ та зачитування окремих епізодів новели «Сини»


Коментар учителя.

Тема національно-визвольних змагань не полишала письменника. У новеллі «Сини (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю, Син піднімає шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і справив шаблею у груди,— отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати».

Завжди хвилюватимуть слова батька, який, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину,— кажу,— та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у ту нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгаз у свій бік».


- Переказ та зачитування окремих епізодів новели «Камінний хрест»


Коментар учителя.

Новелу написано на основі реальних подій. Прообразом Івана Дідуха була реальна особа – русівський селянин Іван Ахтемійчук, який дісно виїхав до Канади і листувався з письменником.

Назва «Камінний хрест» неоднозначна. Це і кам’яний хрест, поруджений Іваном Дідухом на піщангому схилі як пам’ятник на згадку про себе. Нести важкий хрест має крім прямого значення, ще й переносне – мучитись. До того ж хрест асоціативно пов’язаний в новелі з образом «далекої могили» - еміграції.


- Демонстрація учням уривків з фільму «Камінний хрест».


V. Закріплення знань, умінь та навичок.


- Які тематичні рамки прози порушує автор?

1. Показ безвихідного становища галицького селянства.
   
2. Змалювання родинної трагедії, ідіотизму сільсього життя, тягаря економічних і соціальних чинників.
   
3. Відтворення психології селянина-емігранта.
   
4. Антивоєнні мотиви.
   

VІ. Підсумок.


Творчість Стефаника — яскраве свідчення засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур.

З його ім'ям в українську прозу ввійшла така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших почуттів душі людини.


VІІ. Домашнє завдання.

Прочитати новелу В. Стефаника.


За спостереженням Франка, нове літературне покоління, яке з гідністю представляв і Стефаник, намагалося «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу».


ІІІ. Етап покладання мети

На попередньому уроці ви отримали завдання, які й будуть планом нашого уроку:

- Прочитати новелу «Новина», визначити план сюжетного ланцюжка.

- З’ясувати, в яких творах піднімалась проблема вбивства.(Мистецтвознавці)

- Дати психологічну характеристику, розкрити душевний стан, вмотивованість вчинку Гриця Летючого. (Психологи)

- Визначити художні деталі, через які письменник передає напругу у творі. (Літературознавці)

- Гриць – злочинець чи жертва?

Дати правову оцінку дій Гриця Летючого.

Дослідити порушення прав дитини в українському суспільстві кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Юристи)

Сформулюйте мету заняття та власні очікування від уроку.


ІV. Етап проектування

Вчитель літератури

Готуючись до уроку, ви мали можливість обрати для себе певний елемент дослідження. Тому в процесі підготовки до уроку утворилися такі групи: літературознавці, мистецтвознавці, психологи, юристи, дискусійна група.


V. Етап організації виконання плану діяльності

Людство намагається жити за біблійними завітами, проте злочин однієї людини проти іншої залишається проблемою актуальною, адже криміногенна ситуація залишається напруженою. Так є, на жаль, зараз, так, на жаль, було з самих початків історії, адже ще в Біблії ми читаємо оповідь про злочин Каїна проти брата свого Авеля. Мистецтво відображає дійсність, тому послухаємо повідомлення мистецтвознавців «Проблема злочину в літературі та живописі».


Повідомлення групи мистецтвознавців

Проблема вбивства не раз уже поставала у мистецтві, бо це одна з вічних тем. (Розгляд та аналіз репродукції картини І. Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина», проблема вбивства у трагедії І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», повісті О. Кобилянської «Земля», Т. Шевченко «Гайдамаки», М. Гоголь «Тарас Бульба», Ф. Достоєвський «Злочин і кара»). В цих творах є мотив вбивства, але найстрашнішим є дітовбивство. І тут страшний не людський суд, а суд власний, своєї совісті. Розривається серце батька (Іван Гонта, Тарас Бульба) на шматки, бо відбувається внутрішня боротьба між почуттями та громадянським обов’язком, присягою. Серце Гриця Летючого крається на шматки, бо вчинив страшний злочин через безпросвітну безвихідь.

Вчитель правознавства

Злочин – не лише морально – етичне поняття, а й юридична категорія.


Бесіда з учнями за питаннями:

1. Дайте визначення поняття злочин.

2. Які види злочинів вам відомі?

3. Яка юридична відповідальність наступає за скоєні злочини?

Повідомлення групи психологів

Звістка потрясла усе село. На страшний злочин ідуть психічно травмовані люди в стані афекту. Гриць Летючий – цілком нормальна людина, з нормальною психікою, до того ж вчиняє злочин не в стані афекту, не під гарячу руку, а свідомо, із заздалегідь обдуманим наміром. Життя Г. Летючого стало нестерпним після смерті дружини, він мучився разом із дітьми протягом двох років, проте не зумів пробити міцну стіну злиднів. Від безсилля щось змінити в становищі сімї стає злим, приходить у відчай. «Цієї хати і чума збояла би си». Він постійно дорікає дітям. Кинувши дітям кусень хліба, Гриць потряс хату страшними прокльонами, які пронизують хати холодом і страхом, проте діти вже звикли до батькових слів і не звертають на них увагу. Через великі душевні страждання відшукав Г. Летючий єдиний, на його думку, вихід – смерть. Смерть – єдиний порятунок як для Гриця, так і для його дітей. Після злочину Гриць відчуває певну полегкість, але вона миттєва, це своєрідний спад після важкого душевного перенапруження. Звичайно, Гриць розкаявся. Але чи мав він інший вихід? Гриць переконаний, що меншій донечці вже краще, проте дає останні батьківські настанови Гандзуні. Це ще раз переконує, що Гриць – людина, яку життя загнало в глухий кут і він не зумів із нього самостійно вибратися.


Вчитель літератури

Прочитавши новелу «Новина», М. Горький сказав: «… як коротко, сильно і страшно пише ця людина».

В чому ж сила Стефанівської манери письма?

Повідомлення групи літературознавців

Величезну роль у новелах В. Стефаника займає художня деталь.

Художня деталь – засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору.

Описуючи дітей автор не подає детальної портретної характеристики, а використовує одну промовисту портретну деталь – очі: «лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я». Лише глибокі, стражденні очі, які були живими. В думках батька з’являється слово «мерці», що стає зав’язкою новели. Зринувши підсвідомо у пригніченому батьківському мозкові від жалюгідного вигляду дітей, слово вже не відпускало Гриця і швидко збагачується новими смисловими відтінками.

Від думки про живих мерців через безвихідь становища утверджується в свідомості Гриця думка про приреченість дітей. Він молиться, аби позбутися від страшної думки, проте вона не відпускає. Батько усвідомлює, що голодної смерті не відвернути.

Щоб передати горе батька, його боротьбу із самим собою, автор використовує ще одну деталь – образ-символ «камінь»: «чогось йому так стало, якби йому хто тяжкий камінь поклав на груди», «не дивився на світ, лише на той камінь, що давив груди», «камінь на грудях став іще тяжчим».

Стан батька після вбивства донечки передається ще однією художньою деталлю. На шляху Гриця річка, яку він не в силах перейти. Він задеревів, а відтак усвідомив свій вчинок, камінь лише на коротку мить впав з душі, і повернувся назад – уже назавжди, бо суд людський для Гриця уже не важливий, важливішим є суд власним: своєї совісті, сумління.

Хоча загальний тон новели – чорний, проте є «фарба, що її лілея носить» - це усвідомлення свого вчинку Грицем.


Міні-дискусія

Вчитель літератури

У новелі «Новина» до глибини душі вражає не лише зовнішній конфлікт, а й надзвичайний за силою напруження конфлікт внутрішній – трагічне роздвоєння в душі батька: дати дітям повільно сконати в голодних муках чи позбавити їх цих нелюдських страждань.

Проблемне дискусійне питання:

Гриць Летючий – злочинець чи жертва?

Вчитель правознавства

Г. Летючий вбив дитину – він злочинець, але він є жертвою соціальних обставин тогочасного суспільства. Проблема знедолених родин, які є за межею виживання сьогодні є досить актуальною. В цій родині постраждали перш за все діти: одну доньку вбиває батько, інша – приречена на соціальне сирітство.

Права дітей XXI століття захищає закон: Конвенція ООН про права дитини, Конституція України, Сімейний кодекс, Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс та інші НПА.

Мовою документів

Повідомлення групи юристів

Вчитель правознавства

Які порушення прав дитини зафіксував В. Стефаник?

Робота в групах

Перша група юристів

Як можна було б допомогти Г. Летючому? (матеріали див. додаток)

Друга група юристів

Які ви бачите шляхи виходу з життєвої ситуації, що склалася? (матеріали див. додаток)


VІ. Етап підсумковий

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої В. Стефаника мають здорову мораль. Світло від високості малої людини у творах В. Стефаника таке потужне, що його не можна на помітити, це і є барва, «що її лілея носить» (за О. Кобилянською).

Філософи ХХ ст.. розмірковують про поведінку людини в екстремальних ситуаціях – це філософія екзистенціоналізму. Філософи –екзистенціоналісти (Камю, Сартр, Шопенгауер) висловлюють і доносять до читачів важливу ідею індивідуальної відповідальності за все, що з нею відбувається.

Ніяка людина, ні за яких умов не має права на злочин, бо «ти знаєш, що ти - Людина» (В. Симоненко)


VII. Домашнє завдання

1. Достатній рівень. З художньої літератури доберіть приклади правопорушень та дайте їм правову оцінку.

2. Високий рівень. Прокоментуйте слова Джона Стейнбека: «Трагедія людства полягає в тому, що воно розв’язує проблеми Космосу, не розв’язавши ще земних проблем». Визначте головні морально-етичні проблеми людства та спробуйте спроектувати шляхи їх вирішення.


Додаток (матеріали групи юристів)


Куди звернутись?

“Я-людина, хоча ще дитина. І байдуже, чи я тільки-но з’явилась на світ, чи мені 5 місяців, чи 16 років. Я живу. Маю право жити. Я вслухаюсь в світ, вдивляюсь в його, часом, не такі вже й добрі очі, вростаю в нього своїми думками, мріями, почуттями. Я стаю його часткою. Нехай і малесенькою. Але серед океану слів хтось почує і мій голос. Нехай тихий, але в ньому та незвідана сила, якої не збагнути Вам, дорослим, заклопотаним власними справами, турботами... Я особистість, і ви маєте прислухатись до мене, почути, помітити мене! Я творю свій світ, він схований десь далеко-далеко, на межі між вічністю і реальністю. І однаково, чи білий він, чи чорний – ніхто не має право нівечити його.

Я маю чисту душу. Не знищену гріхом, зрадою, заздрістю, не заплямовану підлістю, ненавистю і брехнею. Вона не стоїть на колінах перед блиском золотих монет, не прагне володіти імперіями, мільйонами людей, не торгує своєю честю та гідністю. Вона вільна від суєти. Ви можете насміхатись. Ви можете сто раз вторити “Ти ще мала. Що ж бо ти знаєш про своє життя...” Та хай відповість Вам Господь: “..Коли не навернетесь і не станете, як діти, - не ввійдете в царство Небесне” (Євангеліє від св. Матвія 18:3).

Мені не байдуже горе пораненої пташки і скривдженої людини, розпач Землі, що задихається від диму електростанцій і хімічних заводів. Я ж бо вірю в казку, я ж бо переконана: добро перемагає зло.

Я – проти зла, проти воєн і насильства, проти фальші і лицемірства, проти сварок і образ. Зазирніть мені в вічі і збагнете: я хочу бачити світ лише добрим, щасливим, усміхненим. Не розбивайте моїх рожевих мрій. Бо ж, зрештою, не так вже й мало залежить від Вас...


Дитина

P.S. Хто ж, як не Ви, захистить мене?”


Приблизно так би виглядав лист дитини до людини дорослої. А кому його адресувати? Як задовго чекати нам на цю відповідь? Та чи прийде вона? Чи знайде хвилинку вільного часу дорослий світ? До кого має звернутись дитина по допомогу?

У нашому законодавстві говориться, що держава захищає права дитини, дотримується Конвенції і контролює її дотримання. Але це все в ідеалі. Не існує ще в Україні такої організації, яка б дійсно постійно, системно захищала права дитини, відстоювала їх, контролювала дотримання Конвенції ООН про права дитини.

Так, існують, звичайно, служби у справах неповнолітніх, різні організації та органи, фонди та служби, але всі вони не несуть тієї лепти, яку б хотілося бачити. Багато зараз у засобах масової інформації друкують телефонів довіри, адрес різних організацій, але постійної, державної, керованої вищими органами організації, яка б насамперед захищала права дитини, немає.

Нащо ж тоді було приймати і ратифікувати Конвенцію ООН про права дитини, якщо діти не знають своїх прав, їх не дотримуються й дорослі?

Можливо, правильно зробили США, коли не прийняли Конвенцію, бо чесно признались, що не можуть гарантувати дотримання й виконання всіх прав та обов’язків перед дітьми.

Але надія є, зараз створений проект про утворення такої потрібної всім нам організації, але це лише проект, скільки його будуть узгоджувати та обговорювати ніхто не знає, але все ж таки це вже щось.

Поки що якусь частину обов’язків цієї майбутньої організації виконують інші органи. Це служби у справах неповнолітніх – спеціальні органи, які існують крім органів опіки та піклування, прокуратури і суду, для захисту справ неповнолітніх в кожному місті чи районі.

Згідно із законом України такі Служби у справах неповнолітніх створюються при місцевих радах народних депутатів. Співробітники цих служб ведуть облік так званих “неблагополучних сімей” і слідкують за розвитком неповнолітніх у цих сім’ях.

Інформацію про дітей з цих сімей служби можуть отримати від шкіл, поліклінік, і також самих неповнолітніх, які звертаються до них безпосередньо або використовують телефони довіри. По находженні сигналу про порушення батьками (чи особами, які їх замінюють) прав дитини Служба у справах неповнолітніх створює комісію у складі працівника Служби, спеціаліста у справах дитинства, психолога, а іноді і працівника міліції, і відвідує помешкання, де проживає неповнолітній з сім’єю. Члени комісії проводять бесіду з батьками, родичами, сусідами, а також, з дозволу батьків, з самими неповнолітніми.

У разі, якщо конфлікт не вдається ліквідувати за допомогою бесід та інших заходів впливу, служба у справах неповнолітніх має право звернутись до прокуратури чи суду для порушення справи про позбавлення батьківських прав. У виключних випадках, коли існує реальні загроза життю чи здоров’ю дитини, служба у справах неповнолітніх може негайно вилучити дитину з сім’ї до вирішення судом справи про позбавлення батьківських прав. Разом з тим, треба розуміти, що кожен таких випадок є дуже складним для тих, чиї долі він зачіпає, так і для соціальних працівників.


Корисні адреси

Зараз в Україні спостерігається багато випадків дискримінації прав людини і дитини. Але куди звернутися, щоб дістати допомогу? Населення не знає відповіді на це питання. Тому в нагоді можуть стати адреси деяких міжнародних та інших організацій, створених чи акредитованих в Україні, які займаються вивченням та захистом прав людини або сприяють цьому. Ось деякі з них:


Рада Європи (Council of Europe)

BP 431 R6, F-67006, Strasbourg Cedex, France.

Тел.: +33 88 412000


Європейська фундація прав людини (European Human Rights Foundation)

70, Avenue Michelange, B-1040 Brussels, Belgium

Тел.: +32 2 736 8405


Всесвітня асоціація “Школа як знаряддя миру” (The World Association for the School as an instrument of Peace (EIP))

5 rue de Simplon, CH – 1207 Geneva, Switzerland

Тел.: (41 22) 736 44 52


Європейський культурний фонд (European Cultural Foundation)

Jan van Goyenkade 5, 1075 HN Amsterdam, The Netherlands

Тел.: +31 20 676 0222


ЮНІСЕФ – Великобританія; Фонд порятунку дітей (UNICEF – UK; Save The Children Fund).

UNICEF-UK, 55 Lincoln’s Field, London WC2A 3NB, UK


Українські організації:

Українська асоціація “Міжнародна Амністія”

293720, м. Дрогобич, майдан Ринок, 6, офіс УАМА

Тел: (03244) 3-83-29;


Представництво ООН в Україні

252015, Київ, вул. Січневого Повстання,6

Тел.: (044) 293-93-63


Міжнародний фонд “Відродження”

254053, Київ – 53, вул. Артема, 46

Тел.: 216-25-96


Всеукраїнський комітет захисту прав людини

Київ, вул. Косіора, 10

Тел: 216-73-10


Міжнародне Товариство з прав людини

Київ, площа Лесі Українки, 1/214

Тел.: 296-82-95


Центр інформації і документації Ради Європи

Київ, вул.. Сакса ганського, 41

Тел.: 228-77-79


Українська Правнича Фундація (Український центр з прав людини)

250005, Київ, вул. Червоноармійська, 64

Тел.: 227-3518, 224-35-18


Афоризми та вислови, народні прислів’я про права дитини


Світ не загрієш,

Світ не одягнеш,

Світ не нагодуєш,

Але не відпускай голодну дитину,

Не подавши їй шматка.

Не залишай голодну дитину –

Хоч рукою її прикрий,

Не кидай змерзлу дитину, не зігрівши її.

(Грузинська народна пісня)


Хто не поважає молодшого – той і старшого не буде поважати.

(Туркменське народне прислів’я)


Українські народні приказки:


Нащо ліпший клад, коли в дітках лад.

Не доспи, не доїш, я дитину потіш.

Умієш дітей родити – умій же їх навчити.

Любо й ненці, як дитина в честі.

Як не навчиш дитину в пелюшках, то й не навчиш і в подушках.

Учи дітей не страшкою, а ласкою.

Ніхто не бачить і не чує, як сирота плаче й горює.

З хати по нитці – сироті свитина.

Сирітська сльоза не капає дарма.

Як батька покинеш, то й сам загинеш.

Потурай малому, то як виросте – буде тебе на старості бити.

Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів.

Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько.

Вислови видатних людей про дітей

Майбутнє нації в руках матерів. (О. Бальзак)

Життя коротке, але людина знов і знов переживає його у своїх дітях. (В.Сухомлинський).

Сім’я – це первинне середовище, де дитина повинна вчитися робити добро (В. Сухомлинський)

Ставлення до дітей – міра духовної гідності людини. (Я. Бриль)

Немає на землі більш урочистого, ніж дитяче лопотання. (В. Гюго)

З усіх аморальних стосунків – ставлення до дітей, як до рабів, є найаморальнішим. (Гегель)

Старих шануй як батька, а молодших – як братів своїх. (В. Мономах)

Давайте менше говорити про обов’язки дітей, а більше про їхні права. (Ж.-Ж. Руссо).

Ми не повинні підноситися над дітьми, ми гірші за них. І якщо ми навчаємо їх будь-чому, щоб зробити кращими, то й вони роблять нас кращими, спілкуючись з нами. (Ф. Достоєвський)

Багато діточок саме тому потрапляють до державних установ, бо вдома їх б’ють, мучать, морять голодом й принижують. (Д. Варга)

Ласкою завжди досягнеш більшого, ніж грубою силою. (Езоп)

Найгірше, чого може навчитись молодь – це легковажність. Бо остання породжую ті задоволення, з яких виростають вади. (Демокріт)

Дайте дитинству дозріти в дітях. (Д. Дідро)


Мовою документів


Конвенція про права дитини


Набула чинності для України з 27 вересня 1991 року


Стаття 16

1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.


Стаття 18

1. Держави-сторони докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

2. З метою гарантування та сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-сторони надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.

3. Держави-сторони вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми.


Стаття 19

1. Держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

2. Такі заходи захисту у випадку необхідності включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхідності початку судової процедури.


Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою.

2. Держави-сторони відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання ("кафала", за ісламським правом), усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну та культурну належність і рідну мову.


Стаття 21

Держави-сторони, які визнають і/чи дозволяють існування системи всиновлення, забезпечують, щоб, найкращі інтереси дитини були враховані в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно із застосовуваним законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що всиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, заінтересовані особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

б) визначають, що всиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або всиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

в) забезпечують, щоб у випадку всиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо всиновлення в межах країни;

г) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку всиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

д) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи.


Стаття 27

1. Держави-сторони визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

2. Батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

3. Держави-сторони відповідно до національних умов в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права та у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-сторони вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину, як всередині держави-сторони, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають у різних державах, держави-сторони сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

Автор:


Корчева Людмила Миколаївна, вчитель української мови та літератури Запорізької ЗОШ № 75

Класи: 10 клас


ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871 — 1936)


Людський біль цідиться крізь серце

моє, як крізь сито, і ранить до крові.

Василь Стефаник


Дух Стефаникового бунтарства, а в


ньому й весь гуманізм його треба


шукати не тільки в сценах, де


ллється кров, але й у малюнках


тріщин селянської душі, в невидимій,


але животворній, як повітря, любові письменника


до тої душі.

Дмитро Павличко

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві.


Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Коетащука, який добре знав Стефа-ника: «Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати наитаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ».


Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом — літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя XX ст.


«ЦЕЙ ХЛОПЕЦЬ БУДЕ СОНЕЧКОМ СЕЛА ГРІТИ І ЗЕМЛЮ ДОЩИКОМ РОСИТИ»


Так образно схарактеризував долю Стефаника його побратим Марко Черемшина у ліричному нарисі «Добрий вечір, пане-брате!» (1927), підкреслюючи значення його творчості, відданої повністю темі селянської долі.


Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Франківської області. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців Покуття. Як підріс, пас овець, їздив з батьком у поле.


Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничиків. Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883 р. вступив до Коломийської гімназії. Ховаючись від учителів-шовіністів, разом з Лесем Мартовичем організував вшанування пам'яті Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, де знайомилися з українськими книжками, обговорювали факти селянської недолі.


Уже в ці роки Стефаник брав діяльну участь у громадському радикальному русі, публікував статті у львівському журналі «Народ». Це привело до виключення з гімназії, і юнак змушений був закінчувати гімназію в Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком.


З 1892 р. навчався на медичному факультеті Краківського університету. У Кракові почав писати, з 1897 р. його новели з'являються у чернівецькій газеті «Праця», львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Одна за одною виходять збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). Його твори були прихильно зустрінуті українським читачем, позитивно оцінені критикою, їх перекладають іншими мовами — німецькою, польською, російською. Ці роки життя Стефаника позначені щирою дружбою з родиною польського лікаря Вацлава Морачевського та його дружини Софії з українського роду Окуневських, польським поетом Станіславом Пшибишевським, листуванням з Ольгою Кобилянською, зустрічами з Іваном Франком, Осипом Маковеєм.


Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 р. в Чернівцях, відзначала хворобливий настрій новеліста, «так наче що згубив і думає, де б його шукати».


У 1903 р. Стефаник побував на Наддніпрянщині. Оглянув Київ, милувався Дніпром і задніпрянськими даля-ми. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві познайомився з Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Гнатом Хоткевичем, Володимиром Самійленком, Христею Алчевською, Миколою Вороним. Виступаючи на урочистостях від імені західноукраїнської делегації, відзначив, що автор «Енеїди» поєднав прогресивні західноєвропейські ідеї з національними українськими традиціями. Повертаючись додому, відвідав Канів, де вклонився могилі Шевченка.


Одружившись у 1904 р., Стефаник шість років провів у с. Стецевій, поблизу Русова, займався хліборобством. У 1908 р. селяни обрали його депутатом віденського парламенту, і він захищав їхні інтереси аж до розвалу Австро-Угорщини. З 1910 р. разом з дружиною й трьома синами переїхав до рідного села.


Важким для нього був 1914 р., коли померла дружина, а потім вибухнула війна. Всенародна трагедія стала новим імпульсом у творчій діяльності: він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців.


Ці твори склали збірку «Земля» (1926).


Фронти кілька разів перекочувалися через Снятинщину.


Гинули люди, дощенту руйнувалося їхнє господарство. Померли Михайло Павлик, Лесь Мартович, Іван Франко. Письменник у роки війни жив і в селі, і якийсь час — у Відні. Уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Він входив до складу урядової делегації Західно-Української Народної Республіки, яка приїжджала в січні 1919 р. до Києва в зв'язку з об'єднанням ЗУНР й УНР. На жаль, ідея соборності України не могла втілитися в життя через іноземні вторгнення на нашу землю, які спровокували руїнницьку громадянську війну. Письменник з болем переживав крах своїх сподівань.


Східна Галичина була окупована Польщею, Буковина — Румунією, Закарпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини. Шовіністична політика окупантів, утиски української культури, освіти, науки пригнічують письменника, порушують душевну рівновагу. Скаржився, що його мало читають, що «нікому з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розривається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку». Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Громадськість Львова, Києва у 1926 — 1927 рр. відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника.


Виступаючи 26 грудня 1926 р. у Львові на ювілейному вечорі, Стефаник сказав, що в своїх новелах показав безрадісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, писав, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Якщо при цьому знайшов такі слова, що «можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі», то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль. У своєму привітанні Станіслав Пши-бишевський назвав Стефаника «великим, із землі зродженим творцем».


Василь Бобинський присвятив ювілярові вірш «Орач».


В українських часописах було вміщено чимало статей про письменника, в яких критика ставила Стефаника в один ряд з кращими європейськими прозаїками XX ст. Зокрема, Г. Гребенюк у харківському журналі «Червоний шлях» (1929, № 4) писав про нього: «Вирве іскорку страждань і кине в людські душі. А вона запалює там цілі стаї думок та почуттів, і вогонь дужче палахкотить, аніж од стопудових описово-сентиментальних романів».


Вдруге громадськість вшановувала Стефаника у 1931 р. з нагоди 60-річчя з дня народження. Одна з покутських сільських громад відзначала в привітанні, що письменник показав усьому світу життя хліборобів, підніс їхню душу «до таких висот, які належаться синам землі». Про «свіжий подих покутського села» в творах новеліста писав Антін Крушельницький.


Останні роки Стефаника затьмарені недугою: він, колись такий енергійний і жвавий, тепер ходить поволі, переносить серцеві приступи. А 7 грудня 1936 р. серце письменника зупинилося назавжди. В останню дорогу Стефаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снятина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вірному синові рідної землі, її великому поетові.


«Я СОТВОРИВ СОБІ СВІЙ СВІТ»


У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд «Стефаникові мужики», в якому назвав його «поетом мужицької розпуки». Такий погляд Стефаника на селян відбивав найістотніше в їхній недолі: «Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності».


Цей роздум доброго приятеля передає найістотніше в новелістиці одного з представників «покутської трійці». Якщо Лесь Мартович висміював консервативні моменти селянського побуту, а Марко Черемшина показував селянина крізь фольклорно-етнографічну призму, то Стефаник відбив трагізм щоденних буднів хлібороба.


В автобіографічній новелі «Моє слово» Стефаник зазначав, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що «снувалися за орачем, за плугом і за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані істерії, село ж обдаровувало новеліста і своїм словом, але, за образним визначенням Марка Черемшини, не тим, яке «легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «мужикові у горлі застрягає і білим каменем кам'яніє».


«НОВИНА»


Це один з найхарактерніших зразків української соціально-психологічної новели саме стефаниківського типу. Драматично-трагічна загостреність конфлікту, психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лірична схвильованість, акцентування характерної деталі, надзвичайна стислість зображення — ось її найголовніші якості.


Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником з самого життя. В сусідньому з Русовим селі сталася жахлива подія: селянин-вдівець, не маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчинив жахливий злочин, утопивши в річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість. Письменник побував у селі, розмовляв з старшою дівчинкою Ґандзею (це ім'я залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі подробиці тієї події. Стефаник у листах до Ольги Кобилянської та Вацлава Морачевського, розповідаючи про почуте, пережите, дав перші художні узагальнення жахливого вчинку селянина.


Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Стефаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, інакше кажучи, розпочав твір з розв'язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й оснований на показі тих змін, що відбуваються в психіці селянина.


Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно нестерпним, минало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, «вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися». Діти такі худі, що викликало здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них залишилися тільки очі, котрі «важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'є».


Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав'язлива думка про мертвих дітей не полишає батька. Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, «очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». Як бачимо, інша деталь — важкий камінь — стає визначальною вже в характеристиці селянина.


При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає помітною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює трагедію безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.


Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. «Довгий огневий пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди, він «скреготав зубами, аж гомін лугом розходився». Кинувши дитину в річку, він відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.


Так на площі в дві сторінки розкрито людську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.


«МАРІЯ»


Світлій пам'яті Івана Франка була присвячена ця новела, написана 1916 р. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.


Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, хвилювали Ольгу Кобилянську, Осипа Маковея, Марка Черемшину, Осипа Турянського. Не обминув цих подій і Стефаник. У його новелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів — міцних і здорових від народження, дітей, що були її невимовним щастям. Пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, «гралася ними, як дівка биндами». Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їздила до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою, що відчула себе рівною з іншими матерями, сини яких боролися проти кривди.


Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче б ширшала від молодечого гомону. «Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу», і люди до них горнулися. Марія, як і героїня новели Степана Васильовича «Чайка», разом із синами, під їхнім впливом зростає духовно.

Тяжким випробуванням для неї стала війна. Просиділа ніч у головах синів, прощаючись з ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів «спів про Україну».


Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам'ять матері. Минув час, а вона й досі карається, що в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч найменший. І відчула, образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше — про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, та Марія відчула свою провину.


Стефаник передає ті дні патріотичного піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту, створюють настрій. Гриміла над лавами стрільців «січова пісня», єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула найменшому, якого тримала біля себе: « — Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...»


У такому незвичному для нашої прози, справді новаторському аспекті розвивається в новелі патріотична тема, пов'язана із зростанням національної свідомості селянки. Спогади Марії зливаються з сприйманням сучасності, а вона невесела, бо російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з рушниками, які називали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки — українці в царській солдатській уніформі. Вони з теплотою озвалися до жінки, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і зрозуміла мати, що це ті брати з Великої України, про яких з любов'ю говорили колись її сини.


Новеліст знаходить такі яскраві образи, які, розкриваючи патріотичну тему, створюють емоційний настрій. Коли козаки заспівали, рідна пісня, отеплюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня виймала з душі матері «все чарівне і ясне», розгортала перед нею її життя, і «надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні».


Так новеліст сягає вершин художньо-філософського узагальнення.


Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед Марією постають панорамні обшири рідного краю, що піднявся проти поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми: хоче, щоби були всі вкупі».


«сини»


Тема національно-визвольних змагань не полишала письменника. У новеллі «Сини (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю, Син піднімає шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і справив шаблею у груди,— отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати».

Завжди хвилюватимуть слова батька, який, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину,— кажу,— та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у ту нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгаз у свій бік».


Громадянський подвиг саможертовності батька (втратив і дружину, втратив і обох синів) має бути виписаний золотом на скрижалях нашої історії. Безсмертний той народ, який ще може народжувати таких людей — у цьому пафос твору Стефаника. Словами болю героя закінчується новела. Змучений і морально, і душевно, вклякає старий Максим до землі й ревно молиться: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; Ти з своїм Сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала Сина одного, а я двох». Справді, щемкий кінцевий акорд твору.


«СЕ НАЙВИЩИЙ ТРІУМФ ПОЕТИЧНОЇ ТЕХНІКИ»


Творчість Стефаника — яскраве свідчення засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур.


За спостереженням Франка, нове літературне покоління, яке з гідністю представляв і Стефаник, намагалося «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу».


З ім'ям Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших почуттів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різких точок зору, говорив кількома голосами — і від себе, і від імені збудораженого трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум'яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.


Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, — зазначав теоретик літератури,— се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі».


Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості,— такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. їх новеліст зберіг упродовж десятиріч літературної діяльності. В цьому зв'язку промовистим є спостереження Вацлава Морачевського, висловлене у 1926 р. після ознайомлення з книжкою «Земля»: «Те, що говорите в «Землі»,— писав він авторові,— є знову та ясна, чиста правда і та одинока краса, що родиться на світанку, коли «червоне сонце кидає довгі тіні по землі». Як той кінцевий образ, так і Ваша думка доступна тільки для тих, що оглядають світ не з одного року або одного місяця, але зі становища непроминаючої й незмінної вічності».


Завдяки такому підходові до змалювання життя, такому світовідчуттю і світосприйманню новели Стефаника зберігають свою новизну й донині. Не помилимося, коли скажемо, що до них звертатимуться читачі й наступних поколінь, адже краса не старіє.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ


Що ви знаєте про Стефаника, його громадську діяльність і художню творчість? Назвіть тих культурних діячів, письменників, з якими перебував Стефаник у творчих взаєминах.

Розкрийте сенс думки письменника, висловленої такою фразою: «Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить. Сто раз спадати з неба у сором людський — болюче».

Чи можна говорити про художній світ Стефаника? Якщо так, то що ви розумієте за цією естетичною категорією? Чим відрізняється художній світ Стефаника від аналогічних світів інших письменників його часу?

З'ясуйте сутність конфліктів творів Стефаника. Чи правомірно твердити про песимізм його новел?

Чому письменник назвав «Камінний хрест» студією? Що ви вкладаєте в зміст цього терміна?

Розкрийте патріотичний пафос новел «Марія», «Сини».

Визначте місце творчості Стефаника в історії української літератури. Хто з українських письменників XX ст. зазнав впливу його манери?


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Василь Стефаник: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях.— К., 1987.

Василь Стефаник у критиці та спогадах.— К., 1970.

Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість.— К., 1991.

Грицюта М. Художній світ В. Стефаника.— К., 1982.

Жук Н. Василь Стефаник: Літ. портрет.— К., 1960.

Костащук В. Володар дум селянських.— Львів, 1959.

Лепкий Б. Присвяти Василеві Стефаникові: Збірник.— Тернопіль, 1997.

Лесин В. Василь Стефаник — майстер новели.— К., 1970.

Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника.— К., 1980.

Рудницький М. Письменники зблизька: Спогади.— Львів, 1958.

Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження Василя Стефаника.— К., 1974.