Geum.ru

Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”

Вид материалаДокументы

Содержание


Абсолютні монархи в країнах західної європи
Передумови абсолютизму
Абсолютна монархія у Франції
Паризький парламент
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 8


АБСОЛЮТНІ МОНАРХИ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку - етап абсолютної монархії. Недаремно кажуть: «Один випадок - випадок, два -збіг, три система». Що, власне, сприяло колосальному зосередженню державної влади в одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших - дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 p.), у Франції - Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії -Катерину II (померла у 1796 p.). Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав - так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією. Нарешті, держав­ний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (тут досить порівняти Англію та Францію).Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: «Держава - це я». Цікаво побачити, чим обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти ви­конавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово могутньою, але й багатою та процві­таючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і наро­дів про те, що: «Король не зраджує»?

Як зміни у державному устрої впливали на право цих країн?


Передумови абсолютизму

Абсолютизмом (від латинського absolut - необмежений, безумов­ний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю нале­жить одній особі - монархові. В країнах Західної Європи абсолютні монархії складаються в XV-XVI ст., вони приходять на зміну стано­во-представницької монархії. Абсолютна монархія постає як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддаються і феодальній, і капіталістичній експлуатації. Буржуазія стає усе могут­нішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо міцним, щоб ставити питання про захоплення одноосібної влади. Посилення позицій буржуазії пояснюється стрімким економічним прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття в металурги, удосконалення ткацького верстата ведуть до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників. Міцна коро­лівська влада стимулює економічний прогрес, що проходить в умовах активного і пасивного опору трудового люду. Капіталізм в його ран­ніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворюється на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів іс­нування. Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю ма­су безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової робо­ти, а без неї - займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм. Наприклад, в Англії за законом короля Едуарда VI, виданому в 1547 p., кожний, хто ухилявся від роботи, віддавався у рабство тій особі, яка доносила на нього. То­го, хто ухилявся від роботи на умовах працедавця, могли закувати в кайдани і тим змушувати до праці. Якщо робітник самовільно відлу­чався на два тижні, його засуджували на пожиттєве рабство і ставили клеймо «S» (slave, тобто раб) на лоб чи щоку. Якщо такий раб утікав утретє, його страчували. Буржуазія не тільки користувалася репресив­ними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в уря­дах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану стають радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція).

Падає значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отри­мувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження ґрунту. В тому випадку корис­тувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а нама­гався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натураль­ному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується незалежно від результату господарської діяльності. Од­нак з відкриттям колоній та розвитком промисловості відбувається т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет. По-друге, ринок пропонує усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження. Мо­да, яка століттями стояла на місці, починає щороку змінюватися, з'являється багато товарів - зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видається дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачає, а збільшувати чинш не дозволяє конкуренція - особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХП-ХШ ст.) негайно переходив туди, де чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто до­бре оплачуваних посад на королівській службі, які б не вимагали над­то копіткої щоденної праці. Управління, законодавство, суд зосе­реджується в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випускає їх з власних рук, оскільки воно не заінте­ресоване в конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем. До того ж монарх отримує змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які бажають служити на королівській службі (пригадайте літературного д'Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з духовен­ством складають менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становлять Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король може лише за рахунок податків, основ­ним платником яких виступає третій стан, буржуазія. Монархія не може обійтися без грошей, які вносить буржуазія в державну скарб­ницю у виді податків.

Економічна політика такої держави намагається заохочувати вітчиз­няну промисловість і торгівлю. На якийсь момент складається хитка рівновага. Дворянство, яке зневажає і ненавидить «підлу буржуазію», уже не має змоги обійтися без неї і змушене потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушена підтримувати абсолютну монархію в її протистоянні при­гнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої фео­дальної верхівки, перів. Державна влада отримує певну самостійність щодо обох класів - дворянства та буржуазії, вона намагається закрі­пити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона намагається ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їх впливи, як це було з бри­танським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 pp.).


Абсолютна монархія у Франції

Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст. (Людовік XII, Генріх II). Велике зна­чення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися наданими можливостями для встановлення повного контролю над усі­ма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини XVI ст. майже уся територія країни перебувала піт владою короля. Нова динас­тія Бурбонів (з другої пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвер­дження абсолютизму супроводилося війнами між католиками і гугено­тами, монархія зуміла використати і цю обставину для свого зміцнення.

Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Рішельє, який служив у слабовольного Людовіка XIII. Рішельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,-стверджував Рішельє,- є найвище благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства».

Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їх наступників - прево і бальї були поставлені нові королівські чино­вники - «інтенданти поліції, юстиції і фінансів». В їхню компетен­цію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого похо­дження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші.

Натомість для поповнення казни вводиться широкий продаж дво­рянських титулів. Дворянам заборонялося битися на дуелях - фор­мально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, при­боркання потенційних бунтарів. Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину перероста­ла у відкриту опозицію королю.

Що ж стосується третього стану, то Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянст­во і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та се­лян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особ­ливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекці­онізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових кон­курентів.

Вище управління державою здійснювалося королівською радою. її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише пе­ред королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради повинні були затверджувати­ся королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою прийняття рішень, які б могли становити небезпеку для режиму абсо­лютизму.

Бюрократичний апарат був громіздким. Чиновники не мали нале­жної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з ви­користанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфіка­цію податкової системи. В різних провінціях зберігалися власні оди­ниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійс­нювати різноманітні зловживання.

Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця», який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську, ма­тір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий на­ступник Рішельє кардинал Мазаріні. Дворянство спробувало скорис­татися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, од­нак «змова поважних» на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 pp. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. «фронду» (тобто «пращу», носіння котрої каралося в'язницею. Бунтівні пери демонст­рували тим самим свою зневагу до королівської поліції). Після по­встання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був зму­шений вести боротьбу проти «фронди принців» (принц Конде, карди­нал Ретц та герцог Бофор). Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людо-вік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661-1715). Двір короля з «кубла заколотів» Па­рижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV ко­ролівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури.

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери. Відни­ні виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати на­маганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Що­правда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада макси­мально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід».

Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів в про­вінціях. У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них запе­речення (ремонтранси). Розправа з парламентом на перших порах по­силила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які раніше вва­жалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, ко­ли в 1663-1664 pp. були анульовані усі випадки возведения у дворян­ство після 1631 р. та проведено звірку на місцях законності викорис­тання усіх феодальних титулів їх носіями (буржуазія та інші представ­ники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав). Разом з тим, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосаіьні кошти на роз­виток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн лів­рів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій. За 23 ро­ки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Ін­дії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала коло­нізацію Канади та Вест-Індських островів. Якщо коротко охарактери­зувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих. що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право пере­бирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з су­дів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника). Гу­бернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентраліза­ції, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці. У Франції уперше в світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцер­ські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок пол­кових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у роз­витку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роз­дробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню бу­ли піддані й інші ланки державного апарату - органи суду, репресій, адміністрації і т. д. У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних су­дів) була представлена президіальними судами та провінційними пар­ламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтен­дантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад -верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії дер­жавних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,-зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звела­ся до координації діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуаль­ному законодавстві. Ордонанс 1498 р. ЛюдовікаХП та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовувати змагальний процес. Його місце за­йняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординар­ний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюро­кратизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить зга­дати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріп­лювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці.

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимча­совим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефі­цит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно. Абсолютизм у Франції протримався ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р. переважна більшість членів паризького парламенту була заа­рештована і вигнана, паризький і руанський парламенти замінені про­стими судовими камерами, члени яких призначалися королем. Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані. В руках у коро­лівської влади практично повністю зосередилися усі три владні гілки -законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас - хоч потоп» виявився пророчим.