Geum.ru

Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати"

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Дмитро Буравченко


"КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ЗА ДИРЕКТОРІЇ УНР: ЗДОБУТКИ ТА ВТРАТИ"


Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Досліджуване в статті національно-культурне життя в ці часи обмежується територією впливу центральної влади у першій половині 1919 р. (до Кам'янецької доби Директорії). Загальна нестабільність, невизначеність політичної лінії, перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білих російських сил – всі ці фактори мало сприяли державній підтримці культурних процесів. Але розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами. Як і раніше, провід Української революції складався переважно з інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.

Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну оазу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли.

Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.

За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Про розвиненість театральної справи може свідчити той факт, що урочистий вступ Директорії до Києва 15 грудня 1918 р. був ознаменований рядом вистав у київських театрах. За день до цього, 14 грудня, було утворено Комітет для зустрічі Директорії, при якому одразу ж засновано театральну комісію, що взялася організувати благодійні спектаклі для представників республіканського війська. [1] Те, що театральні трупи так швидко організували сценічні виступи, свідчило про їх високий професійний рівень. Постановки були переважно патріотичного характеру: п'єса "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого в театрі Миколи Садовського, "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської в Державному народному театрі. В Державному драматичному театрі ішла драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня", в новаторському "Молодому театрі" Леся Курбаса - "Горе брехунові" європейського драматурга Франца Грільпарцера. Вистави мали величезний успіх, зали були переповнені. [2]

21 грудня 1918 р. відбувся вечір, що являв собою компіляцію фрагментів спектаклів за участю видатних акторів: Миколи Садовського, Панаса Сак-саганського, Марії Заньковецької. Вечір вела знана громадська діячка і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. На вечорі були присутні лідери Директорії В.Винниченко та С.Петлюра, яким влаштували 10-хвилинну овацію. [3]

Однак, після того, як перша хвиля ентузіазму спала, виявилося, що загальне становище театральних колективів було далеким від ідеального. Катастрофічно бракувало коштів, театри були неоднаково забезпечені декораціями, костюмами, гримом тощо. Це змусило владні структури ретельніше зайнятися проблемою оптимізації українського театру. Театральні діячі покладали надії на керівництво Директорії, зокрема на В.Винниченка, чиї п'єси з успіхом йшли на українській сцені. Вже 30 грудня 1918 р. відбулося засідання Директорії, на якому було постановлено вивчити стан театральної справи в Україні, чим зайнялася Театральна рада при Міністерстві освіти. Згідно її рекомендацій Рада Народних Міністрів виділила певні суми професійним українським театрам. Так, Державний драматичний театр отримав від уряду 1,074 млн. грн., Київський міський театр - 413 тис. грн., "Молодий театр" -100 тис. грн. [4]

Визнаючи велику естетичну і виховну роль театру в суспільному житті, Директорія надавала заохочувальну підтримку не лише професійним, а й аматорським театрам, що мали донести до широкої аудиторії здобутки сценічного мистецтва. Для цього створювалися мандрівні театри. Театральна рада розробила програму організації мандрівних театрів, профінансовану урядом. Програма визначала маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. Процеси організації та функціонування мандрівних театрів координував на державному рівні М.Садовський. На мандрівні трупи покладалося особливе завдання - виховання у мас не лише естетичного смаку і любові до мистецтва, а також і національної свідомості та почуття громадянського обов'язку. Перед глядачами демонструвалися переважно п'єси українських класиків: Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, М.Старицького. При низькому життєвому рівні та відсутності розгалуженої інформаційної мережі, а також частковій неграмотності населення мандрівний театр був не лише єдиною культурною розвагою, а й своєрідною школою патріотизму, яка формувала в політично нерозвиненого селянства почуття приналежності до української нації, стимулювала громадську активність.

Мало тенденцію також зростання аматорських театрів на громадських засадах з україномовними виставами. Ці починання активно заохочувалися урядом, що виділяв значні кошти на театральний реманент. Як професійні так і аматорські театри були звільнені від податків. Однак фінансова допомога була недостатньою, через що відповідно відбувалося звуження репертуару.

Українізація театрального життя тривала - на початку 1919 р. почався перехід на український репертуар Київського міського оперного театру. Протягом січня-лютого 1919 р. україномовний репертуар було запроваджено в окремих театрах Полтави, Житомира, Бердичева, Вінниці, Одеси та інших міст [5]. 11 січня 1919 р. Директорією було ухвалено рішення про заснування у Києві національного державного оперного театру. Міністерству освіти доручалася підготовка відповідного законопроекту [6]. Закономірним наслідком розвитку театрального життя стало заснування в Києві Всеукраїнської спілки діячів театрального мистецтва в січні 1919 р. Одночасно почав виходити журнал "Театр", який редагував відомий молодий драматург Спиридон Черкасенко [7]. Всі ці факти свідчили про подальший розвиток національної театральної традиції.

Однією з найпомітніших подій в театральному житті періоду Директорії була постановка п'єси "Між двох сил" В.Винниченка 30 грудня 1918 р. Постановку здійснив режисер-дебютант О.Загаров. П'єса Винниченка, написана "по гарячих слідах", відображала недавні події в Україні (Винниченко писав цю п'єсу після того, як залишив у 1918 р. посаду голови Генерального Секретаріату та виїхав з Києва). В її основі - панорама української революції, переплетення доль та роздвоєння українського революціонера поміж національним та соціальним ідеалами. Життєвість та актуальність п'єси забезпечили їй гучний успіх, багато мандрівних театрів включили її до свого репертуару.

Новий 1919 рік розпочався з оновлення репертуару в усіх театрах Києва: в "Молодому театрі" ішла п'єса Винниченка "Чорна пантера і Білий ведмідь", в Державному драматичному театрі - "Між двох сил", в Державному народному та Другому міському театрах - "Наталка Полтавка" [9].

Новаторський "Молодий театр" Леся Курбаса, якому було виділено чи не найменше коштів, також відзначився яскравими постановками. На Різдво (8 січня 1919 р.) у ньому відбулася вистава "Різдвяний вертеп", у якій Л.Курбас оригінально поєднав традиції українського народного вертепу із модерними сценічними прийомами. Дмитро Антонович у відгуку, опублікованому в "Робітничій газеті", описував даний виступ як дійство, просякнуте "чистою ідеальною театральністю лялькового театру: ... "Молодий театр" іде шляхом чистої театральності" [10]. Втім, сам лідер "Молодого театру" зарекомендував себе поборником не чистої театральності, а швидше активного оновлення та європеїзації українського театру, про що свідчить його стаття "На грані", опублікована в журналі "Мистецтво". В цій статті Курбас піддав різкій критиці своїх колег за народницький консерватизм, тяжіння до етнографії та хуторянського провінціалізму. Фактично Курбас висловив чисто революційне твердження про загибель старого сценічного мистецтва і народження нового: "Сучасне мистецтво має на собі всі ознаки старіння, смерті... "Молодий театр" на Україні з'явився першим протестом проти такого стану і носить в собі всі симптоми нового, самостійного шукання, нової волі. Його викинуло на поверхню саме життя, момент перестрою світогляду нашого громадянства" [11]. На зміну старому театру, на думку Курбаса, мав прийти новий український театр, побудований на національних засадах, високоінтелектуальний і громадянський. Саме такий театр зможе ввести українську сценічну культуру до загальноєвропейської культури, підняти її до взірців світового рівня. Однак обмежені матеріальні можливості не дозволили Курбасу повною мірою реалізувати свої новаторські задуми.

Відомі актори, режисери, театральні діячі активно долучалися до створення нових театрів. Так, Лесь Курбас брав активну участь у створенні драматичного театру в Могилеві-Подільському, відбирав акторів до трупи, створював її репертуар. Микола Садовський згуртував акторів, що виїхали зі східних районів України, де була встановлена радянська влада, та заснував кілька нових театрів, зокрема Головний державний народний театр у Кам'янці-Подільському [12].

Нормальному функціонуванню театрів перешкоджав перманентний стан війни, в якому знаходилася Україна після повалення гетьманського режиму. І денікінці, і більшовики однаково зневажливо ставилися до української культури, трактуючи її як "націоналістичну", "петлюрівську". Відтак, ставити спектаклі українською мовою в тих місцях, де закріпилася радянська влада або денікінський режим, було практично неможливо. Акторські трупи змушені були постійно переїжджати з місця на місце, не завжди спроможні захопити з собою весь театральний реманент, а також отримати приміщення зі сценою на новому місці. До того ж окупаційна влада нерідко вилучала майно театрів та мобілізовувала акторів до своїх збройних сил.

Державний драматичний театр припинив свою роботу через те, що частина трупи разом із Б.Кржевецьким залишила Київ. Другий міський театр М.Садовського також виїхав з Києва та облаштувався у Кам'янці-Подільському, який з літа 1919 р. перетворився на столицю УНР. До останнього моменту перебування української влади в Києві не припинялися вистави у Державному народному театрі [13]. Тим не менше Директорія, не зважаючи на складну внутрішню ситуацію - збройна боротьба, територіальна невизначеність української держави - продовжувала опікуватися театром (принаймні на тій території, яка перебувала під контролем уряду). Навіть у 1920 р., коли державні структури УНР ненадовго повернулися на власну територію, протягом травня-червня 1920 р. Директорія виділила загальну суму в 8,14 млн. грн. на розвиток театральної справи на Київщині, Волині та Поділлі, а також підтримувала фінансово численні аматорські колективи [14].

Успіхами в сфері театрального мистецтва слід завдячувати найперше працелюбству і винахідливості українських акторів та режисерів, які, працюючи у надзвичайно складних умовах, високо тримали марку українського театру. Однак успіхів було досягнуто також і через активну урядову підтримку. З усіх видів мистецтва уряд зробив ставку на театр. Театральні постановки часто мали політичний підтекст, були націленими у сьогодення, як-от згадувана Винниченкова п'єса "Між двох сил". Це до деякої міри знижувало художню цінність вистав, стиль яких подекуди зводився до грубого реалізму. Але саме такі вистави були найбільш затребувані в той період, саме їхня гострота і актуальність збирали многолюдні аудиторії (і це в часи загальної економічної розрухи!). Отже, український театр періоду Директорії був значною мірою політизований, поставлений на службу існуючому режиму.

Поруч з театральним, продовжувало розвиватись музичне та хорове мистецтво. За підрахунками дослідника українського культурного відродження Д.Розовика, на початок 1919 р. в Україні нараховувалося 45 хорових колективів, що називали себе національними [15]. Уряд уважно стежив за всіма культурними подіями, допомагаючи в аматорських починаннях молодим мистецьким колективам. Так, фінансову допомогу від уряду отримали Народний хор Кам'янець-Подільська (300 тис. грн.), національні хори Вінниці, Житомира та інших міст.

Одним з найбільших і найдієвіших музичних колективів був Державний симфонічний оркестр імені М.В.Лисенка. 30 грудня 1918 р. він дав свій перший концерт, під час якого були виконані Друга симфонія П.Чайковського та уривки з опери М.Лисенка "Тарас Бульба" [16]. Виступ отримав значний розголос, привернувши увагу урядових кіл. Це було дуже актуально, адже оркестр гостро потребував фінансової підтримки, без якої подальше його існування було б сумнівним. Урядовці без зволікання відгукнулися, проте реакція була своєрідною. Справа в тому, що Державний симфонічний оркестр був створений за постановою Ради міністрів Української Держави від 15 листопада 1918 р., на що були видані відповідні кошти [17]. Щоби відмежуватися від попередньої влади 13 січня 1919 р. постановою Директорії УНР було змінено назву оркестру імені М.В.Лисенка з "Державний" на "Республіканський", а на його розвиток виділено 66 300 грн. [18]. Вже 19 січня оркестр дав концерт з новою програмою у Купецькому зібранні, а наступного дня - у Міському оперному театрі. Програму першого концерту складали твори И.С.Баха, другого - твори П.Чайковського [19].

Активно заявляли про себе й хорові колективи, часто в досить несподіваний спосіб. Так, зведений хор Київського хорового товариства під керівництвом О.Кошиця 8 січня 1919 р., на Різдво, виступив у приміщенні Купецького зібрання з концертною програмою, що складалася з українських народних колядок [20]. Цей народнопісенний жанр, маловідомий міським жителям, спровокував масовий інтерес і схвальні відгуки.

Влада дбала також про забезпечення культурного дозвілля армії. 24 січня 1919 р. в залі Купецького зібрання відбувся концерт для вояків армії УНР. Виступали Український національний хор О.Кошиця та Кобзарська хорова капела В.Ємця. Вступне слово перед концертом виголосила відома тогочасна громадська діячка Л.Старицька-Черняхівська [21].

Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Після повернення до Києва С.Петлюра виношував план створення великого республіканського хору, який міг би гідно представляти українське пісенне мистецтво. 4 січня 1919 р. він зустрівся з видатним диригентом і композитором, керівником Державної капели О. Кошицем та головою музичного відділу при Головному управлінні мистецтв і національної культури композитором К. Стеценком. Петлюра звернувся до них із закликом сформувати професійний український хор, надаючи цьому завданню офіційного тону: хор мав здійснити концертне турне по Франції під час роботи Паризької мирної конференції, на якій мала бути присутня також делегація УНР [22]. 24 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Української республіканської капели [23], згідно якого головним диригентом призначався О.Кошиць. Уряд виділив 2,3 млн. грн. на розвиток новоствореного музичного об'єднання. Перед капелою було поставлено завдання державної ваги - популяризувати українське національне мистецтво на високому професійному рівні як в Україні, так і за кордоном. Для укомплектування капели досвідченими співаками та музикантами було проведено конкурс, на основі якого відібрано 113 чоловік, що сформували персональний склад капели. Умовами конкурсу були: визначні голосові дані, знання нот, національна свідомість та громадська активність. Свою діяльність капела розпочала низкою концертів по містах України, згодом вирушила у велике турне по Європі. 1919 р. були дані концерти у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії. Виступи капели супроводжувалися незмінним успіхом [24]. В результаті гастролей по Європі українське музичне мистецтво вперше явило себе світові, здобувши популярність в європейських країнах.

Активно налагоджувалися культурні зв'язки між Наддніпрянською Україною та Галичиною. Так, навесні 1919 р. ряд наддніпрянських музичних колективів та виконавців, зокрема Республіканська капела О.Кошиця, співачка М.Шекун-Коломийченко, бандурист В.Ємець вперше відвідали Західну Україну. В березні  1919 р. на західноукраїнських землях відбулося урочисте відзначення дня народження Тараса Шевченка, що супроводжувалося також виконанням музичних творів на слова поета. Це свято було кульмінаційним моментом у національному єднанні двох гілок українського народу [25].

Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. Щоправда, розвиток його був досить однобічний, всі основні досягнення того часу були в царині документалістики. Так, товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії"[26]. Це дало поштовх до активного документального фільмування. Знімалися на плівку майже всі вагомі події того часу: військові паради, зустрічі іноземних делегацій, виступи видатних державних та громадських діячів, святкування річниці Т.Г. Шевченка, акт Злуки УHP і ЗУНР тощо. У вищезгаданому кінотеатрі Шанцера були відкриті кінокурси з метою підготовки кваліфікованих кадрів: акторів, режисерів, операторів, художників тощо. Ініціатором заснування курсів був московський режисер Г.Азагаров [27]. Дбаючи про урізноманітнення української кінопродукції, Міністерство народної освіти ще на початку 1919 р. розробило програму розвитку кінематографу в республіці, яка передбачала гармонійний розвиток всіх галузей кіномистецтва, для чого мали бути залучені актори українських театрів. Однак в складних політичних перипетіях 1919 року ця програма виявилася нездійсненою, і досягнення молодого українського кінематографу відбулися переважно в документальному жанрі.

В інших культурних галузях - літературі, образотворчому мистецтві – позитивні зміни здебільшого втратили той масштабний характер, що спостерігався за Гетьманату. Так, Д.Розовик стверджує, що розвиток образотворчого мистецтва в часи Директорії був спрямований не на досягнення нових, а на збереження вже існуючих надбань, а також на охорону культурних пам'яток [28]. Хоча на шпальтах тодішніх газет періодично з'являлися відомості про певні мистецькі акції, приміром, урочисте відзначення 25-річного ювілею творчості Миколи Вороного та заснування премії його імені [29], розвиток літератури і образотворчого мистецтва загальмувався. Безумовно прогресивною подією було створення Спілки видавництв України, яке відбулося 3 січня 1919 р. на з'їзді представників українських видавництв [30], однак в умовах політичного безладу подібні акції були поодинокими явищами.

Причина такого розвитку подій, очевидно, полягала в тому, що за Директорії найперше розвивалися ті галузі мистецтва, які мали просвітницько-пропагандистське значення. Театр, музика, кіно широко використовувалися для виховання в населення національної свідомості та підтримки революційного духу. Саме тому відбувалася переорієнтація на видовищність та посилювалася національна складова і політичний компонент в театрально-музичній сфері. Репертуар театрів стає майже виключно українським. Перед мандрівними театрами та музичними колективами ставилося завдання: пропагувати національну ідею по всій території України, особливо в місцях, віддалених від культурних центрів. З цієї ж причини в молодому українському кінематографі домінують документальні фільми - хронікальні зображення останніх подій. В буремній політичній ситуації факти й гасла мали більшу вагу, аніж естетичні критерії. Фактично театр, музика і кіно служили найперше інтересам революції, а не естетики, ніби втілюючи сентенцію "Іnter arma silent muse" ("Коли говорять гармати, музи мовчать"). Навіть українські художники були більш затребувані, як пропагандисти, що малюють плакати. Зокрема Товариство діячів українського пластичного мистецтва 12 січня 1919 р. оголосило конкурс на кращий плакат із закликом збереження старовинних мистецьких пам'яток [31]. В складні часи революції та війни на два фронти витончене мистецтво мусило поступитися місцем мистецтву пропагандистському.

Підсумовуючи, можна зазначити, що розвиток української культури за часів Директорії не переривався, але процес цей відбувався вже за інерцією. Отримавши певні культурні напрацювання "в спадок" від гетьманського режиму, Директорія використала їх найперше для самоствердження молодої української держави як в культурному плані, так і в плані національної свідомості. Однак складна військово-політична ситуація не дозволила створити ефективного механізму керування культурними процесами, а також унеможливила стабільний творчий розвиток. І все ж були зроблені нові кроки в галузі театрального та музичного мистецтва, що виступало опорою національного відродження та громадянської свідомості. Політична нестабільність часів Директорії, відсутність сталої території та державних структур врешті-решт призвели до втрати урядом контролю над мистецькими процесами, через що культурні можливості у цей період залишилися значною мірою нереалізованими.


Дмитро Буравченко,

аспірант історичного факультету

КНУ імені Тараса Шевченка

____________________________________

1. Відродження. – 1918. – 28 грудня.

2. Там само.

3. Відродження. – 1918. – 22 грудня.

4. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі - ЦДАВО) України, Ф. 1429, - Оп. 2, - Спр. 7, -  Арк. 106.

5. Вістник Української Народної Республіки.- 1919.- 22 січня; Робітнича газета. –1919. - 26 січня.

6. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУВ), Ф. 62, Спр. 193,- Арк. 3.

7. Нова Рада. – 1919. – 26 січня.

8. Лохіна Є. "Між двох сил": утопічний простір Володимира Винниченка // МАГІСТЕРІУМ НаУКМА, 2000, випуск четвертий.

9. Нова Рада. – 1919. – 2 січня.

10. Робітнича газета. - 1918 - 12 січня

11. Курбас Лесь. На грані (Про "Молодий театр") // Мистецтво, 1919, №1.

12. Дністрянська хвиля, 1919, 14 вересня; Життя Поділля, 1919, 2 квітня.

13. Там само, 30 січня, 1 лютого; Последние новости, 1919, 31 січня.

14. ЦДАВО України, Ф. 2582, Оп. 2, спр. 181, Арк. 21.

15. Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920). К.,2002, с. 149.

16. Последние новости, 1919, 2 січня; Вечерняя жизнь, 1919, 1 січня.

17. Державний вістник. - 1918. - № 76. - 28 листопада. - С. 3.

18. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918-1920. Док. і мат. У 2 томах.- T. 2. - К., 2006, С. 433-444.

19. Нова Рада, 1919, 26 січня.

20. Там само, 11 січня.

21. Там само, 29 січня.

22. Українська Ставка, 1919, 4 січня.

23. Вісник державних законів для всіх земель УНР, 1919, 29 січня.

24. ЦДАВО України, ф. 1113, оп. 2, спр. 82, арк. 66; ф. 1429, оп. 2, спр. 76, арк. 51.

25. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів, 1995, с. 101-102.

26. Українська Ставка, 1919, 3 січня.

27. Рибаков М.О. Хрещатик відомий і невідомий. - К., 2003, с. 186.

28. Розовик Д.Ф. Вказ. праця, с. 187.

29. Народня воля, 1919, 1 січня ; Последние новости, 1919, 3 января.

30. Трудова республіка, 1919, 7 січня.

31. Нова Рада, 1919, 12 січня.