Geum.ru

Науковий вісник Одеського державного економічного університету. Науки: економіка, політологія, історія. 2006. №10 (30). С. 143-149

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Концептуальна основа спроби об'єднання арабських держав (1945-1979 рр.) // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2006.- №10 (30). - С. 143-149.


УДК 327 (53)

Глєбов В.В.

Ігошина Ж.Б.

КОНЦЕПТУАЛЬНА ОСНОВА СПРОБИ ОБ’ЄДНАННЯ

АРАБСЬКИХ ДЕРЖАВ (1945-1979 рр.)


Стаття присвячена дослідженню концептуальних основ спроб об’єднання арабських держав в період, починаючи з розпаду колоніальної системи на Близькому Сході до підписання Кемп-Девідських угод 1979 року. Виявлені внутрішні і зовнішні чинники виникнення планів об’єднання арабських держав, показані форми цих об’єднань та виявлені основні об’єктивні та суб’єктивні чинники, що сприяли або перешкоджали цьому процесу.


Друга світова війна внесла значні корективи у розташування політичних сил на міжнародній арені, а також сприяла підйому національно-визвольних рухів, які призвели до падіння колоніальних імперій – англійської, французької, бельгійської, голландської. На місці колишніх колоній і полу колоній виникли десятки нових суверенних держав.

Поразка Франції у 1940 році, відступ Великої Британії та США вплинули на всю систему колоніальних володінь. Падінню колоніальної системи сприяло також про-голошення учасниками антигітлерівської коаліції права народів на самовизначення, на свободу та незалежність. На арабському сході крах панування метрополій розпо-чався з 1945 року [2, с.420, 3, с. 105-106]. Мандатні режими були ліквідовані у Лівані, Сирії, Палестині, Трансйорданії та інших арабських країнах.

Після отримання незалежності для арабських країн одним з найголовніших питань стало бажання відігравати вагому роль у міжнародних відносинах, стати фактором сили не тільки серед країн, що розвиваються, але й у цілому на світовій арені. Воно сформувалось в юніоністських прагненнях деяких арабських лідерів, що знайшли своє відображення в ідеї панарабізму – ідеї об’єднання арабських країн руху за єдність та незалежність арабської нації на базі відокремлення ісламу від держави, яка виникла як природний наслідок боротьби арабських народів за звіль-нення від колоніального панування метрополій [7, р.27].

Як уже зазначалося вище, на протязі останніх етапів Другої світової війни французькі правлячі кола неодноразово використовували військову силу для того, щоб відновити довоєнне становище, однак вони змушені були поступово відступити під тиском інших учасників антигітлерівської коаліції, й перш за все, Великої Британії, яка послідовно проводила курс на ліквідацію французької присутності на Близькому Сході. І як це не здається парадоксальним на перший погляд, але для реалізації цієї мети британські правлячі кола вирішили використати панарабізм.

Саме тому міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Іден заявив про те, що арабський світ дозрів для єднання, і що “будь-який його проект, що отримає загальне схвалення”, може розраховувати на британську підтримку. У лютому 1943 року Іден знову повернувся до цієї ідеї, і вже у квітні з’явилося одразу два проекти утворення об’єднаної арабської держави. Один із них належав королю Трансйорда-нії Абдаллаху й отримав назву плану “Великої Сирії”. Згідно з ним утворювалась федеративна або конфедеративна держава, до складу якої мали увійти Сирія, Ліван, Трансйорданія та Палестина, яка укладала з Великою Британією союзний договір за зразком британсько-єгипетського 1936 року або британсько-іракського 1930 року. Проект також передбачав утворення автономних областей для маронітів у Лівані

та євреїв у Палестині, але декларація Бальфура відмінялась й еміграція євреїв припинялась. 8 квітня 1943 року Абдаллах звернувся з відповідним посланням до сирійського народу [8, р.29-34; 9, р.36].

Другий план належав молодшому братові короля Абдаллаха Фейсалу, який був королем Іраку. Цей план отримав назву  плану “Родючого півмісяця”. Після неспо-діваної смерті Фейсала у вересні 1933 року впровадження цього плану в життя було продовжено прем'єр-міністром Іраку Нурі Саїдом. План “Родючого півмісяця” був

у деякій мірі модифікацією першого, тому що “Велика Сирія” створювалась під егідою ООН, а потім до неї приєднався Ірак [1, с.74-83].

Амбіції представників династії Хашимітів по об’єднанню арабського світу під своїм контролем звелися нанівець після вбивства Абдаллаха у 1951 році та скинення монархії в Іраку. Лідерство у панарабістському русі перейшло до Єгипту. Ідея пана-рабізму у її єгипетському розумінні досягла свого розквіту під час правління Гамаля Абдель Насера. Але й він не спромігся об’єднати арабський світ на тривалий час.

Ідея Великої Сирії стала головним питанням у політиці сирійських лідерів, особливо Хафіза аль-Асада. Він бачив Ліван, Палестину та Йорданію невід’ємними внутрішніми частинами Сирії, які не заслуговують на право самостійного само-визначення [5, с.189].

Безперечно, що протягом десятиліть намагання перетворити у життя у різних інтерпретаціях плану велика Сирія та плану Родючого півмісяця займали провідне місце у політиці арабських лідерів. І як наслідок цих спроб у різні роки виникали різноманітні моделі об’єднання арабських країн.

Створення в березні 1945 року Ліги арабських держав, яка стала найбільшим міжарабським об’єднанням , лиш визначило спільні цілі арабського співтовариства. Вирішення ж стратегічних задач потребувало створення інших, більш глибинних за цілями та задачами інтеграційних об’єднань. Як уже відмічалося, концепція панара-бізму була дуже популярна в той період. Тому харизматичні лідери деяких арабсь-ких країн, які користувалися широкою народною підтримкою, зробили спробу ство-рити союзні держави. У різні роки Єгипет, Сирія, Лівія, Судан, Туніс намагалися об’єднатися на двосторонній або багатосторонній основі.

Так, збереження роз'єднаності арабських країн після Другої світової війни, що суперечило намаганням сирійських буржуазних націоналістів відродити “єдину арабську вітчизну” призвело до посилення арабського аспекту зовнішньополітичної діяльності урядів Сирії. Неспроможність Ліги арабських країн виступити в якості ефективної міжарабської організації у справі захисту прав палестинського народу сприяло відновленню пропаганди за створення регіональних союзів між арабськими країнами, а також об’єднання арабських країн у єдину державу.

Велика Британія, яка підтримувала плани об’єднання, займала у цей період провідне місце в сирійському імпорті - 19,6% в той час як доля США була 18,9%, а Франції – 11,6% [6, с. 130].

Найпоказовішим прикладом стало створення Об’єднаної Арабської Республіки (ОАР) – союзної держави у складі Сирії й Єгипту. На початку лютого 1958 року були підписані документи про створення ОАР, а через декілька днів населення двох країн висловилось на плебісциті за призначення президента Єгипту Гамаля Абдель Насера головою нової держави. Головним фактором, що сприяв об’єднанню Єгипту та Сирії була звісно ж дуже сильна на той час ідея панарабського націоналізму. Об’єднання Сирії та Єгипту було сприйнято арабськими країнами як подія, що від-повідала національним інтересам та прагненням усіх арабських країн. У Лівані, Іраку, Ємені, Омані, Кувейті та інших арабських країнах виник широкий рух за приєднання до ОАР. Так, після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.

Створення ОАР було також підтримано Лігою арабських держав, Генеральний секретар якої наголосив що, ця подія ознаменувала початок “союзу всіх арабських держав” [5, с.130]. Передбачалось, що ОАР стане ядром майбутньої єдиної арабсь-кої держави. До об’єднання Дамаск і Каїр також підштовхнули як троїста агресія проти Єгипту 1956 року, так і тиск, якому підвергалась Сирія з боку сусідніх Ізраїля, Іраку та Туреччини.

Однак ОАР проіснувала лише до вересня 1961 року, після чого розпалась на дві країни. Країна на Нілі ще 10 років – до 1971 року - офіційно йменувалась ОАР, коли на зміну цій назві прийшла нинішня – Арабська республіка Єгипет. А Сирія стала Сирійською арабською республікою. Розпад ОАР стався, перш за все, через непідго-товленість масштабного політичного експерименту та велику різницю в політичних системах двох частин ОАР [2, с. 431; 4, с.420-423].

Були й інші спроби об’єднання арабських країн. Наприклад, 14 лютого 1958 р. було проголошено створення Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії. При цьому Великобританія виявила неабияку активність у створенні об’єднання монархічних режимів, де при владі перебували б представники династії Хашимітів. За допомогою Лондона головою федерації став король Іраку Фейсал ІІ, прем’єр-міністром – Нурі Саїд. Таким чином, головна роль у цьому союзі відводи-лася Іраку. Саудівській Аравії також було запропоновано вступити у федерацію. Вона відмовилася із заявою про нейтралітет щодо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася не життєстійкою. Військово-політична інтеграція, корди-нація зовнішньополітичної діяльності просувалися дуже мляво. Іракський режим бачив у федерації засіб поглинення Йорданії, що загострювало ірако-йорданські суперечності. Тому Арабська Федерація проіснувала недовго. 14 липня 1958 року в Іраку сталася революція, що призвела до скинення монархії. Король Фейсал ІІ та всі члени королівської родини загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем’єр-міністра Нурі Саїда. Крім Хашимітської Арабської Федерації існувала також ідея створення Федерації Арабських республік (ФАР) у складі Лівії, Єгипту та Судану. Основні положення якої були викладені в Бенгазійській декларації від

17 квітня 1971 року. Інший план – злиття Лівії та Тунісу в 1974 році в Арабську Ісламську Республіку (АІР). Однак, незважаючи на підтримку з боку населення юніоністських прагнень урядів цих країн, дані проекти залишилися на папері [2, с. 431-432; 4, с. 152-153].

Середина 70-х років підвела риску під намаганнями об’єднати арабські країни на основі панарабської доктрини. Серйозним ударом по ідеї створення спільної арабської єдності стало підписання Єгиптом сепаратного миру з Ізраїлем у 1978 році. За угоду з “ ворогом номер один” Єгипет майже на десять років був вигнаний з арабського співтовариства. Країну пірамід виключили з ЛАД та ОІК. А столиця Ліги арабських держав була переведена з Каїру до Тунісу. Більшість арабських країн розірвало з Єгиптом дипломатичні відносини. Лідер міжарабської інтеграції 50-60-х років – Єгипет – за президента Анвара Садата зробив крутий відхід у бік Заходу, обравши шлях лібералізації економіки, та приступив до здійснення політики ”інфітаха” (відкритих дверей). І хоча до кінця 80-х років президенту Мубараку вдалося повернути країну до числа лідерів арабського світу, у ще не збудованій споруді під назвою “арабська єдність” з’явилася тріщина.

Однак, необхідність об’єднання та інтеграції в арабському світі не послабшала, але серйозним чином була переглянута база цього об’єднання. Від ідеології панара-бізму ніхто відхрещуватися не став, але стало зрозуміло, що більш реальною є ін-теграція на основі однакового бачення країнами своїх довгострокових політичних і економічних цілей, їх можливостей та ресурсів. Арабський світ к 70-м рокам вже доволі чітко розділився на країни з соціалістичною та капіталістичною орієнтацією, що, безумовно, виключало консолідацію на одній лиш ідеї спільного арабського об’єднання.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

- По-перше, Друга світова війна та крах колоніальної системи призвели до небаченого підйому національно-визвольного руху на Близькому Сході. Природним наслідком чого стало поширення ідеї панарабізму та утворення Ліги арабських держав, як інструмента, що сприятиме консолідації та об’єднанню арабського світу.

- По-друге, на хвилі національно-визвольного руху, що охопив усі арабські країни, відроджуються проекти можливого об’єднання арабських країн, такі як план “Велика Сирія” та план “Родючого півмісяця”. При цьому не обійшлося без утру-чання колишніх країн-метрополій, а саме Великої Британії та Франції, за участю також США, які намагалися впливати на розвиток подій на Близькому Сході. У той же час відбувається боротьба між арабськими країнами за право бути лідером у регіоні. На цю роль активно претендували представники династії Хашимітів, тобто Трансйорданія та Ірак, а також Єгипет, Сирія та Саудівська Аравія. Це призвело до розколу в середині Ліги арабських держав та виникненню двох конфронтуючих блоків – ірако-трансйорданського та єгипетсько-саудівського. Що стосується Сирії, то вона не могла остаточно визначитись, до якого блоку пристати.

- По-третє, прагнення лідерів цих країн до домінування в регіоні призвели до спроб об’єднати слабші арабські країни під своїм началом. Найбільш вагомим об’єднанням арабських країн стала Об’єднана Арабська Республіка, проте вона виявилася недовговічною.

Отже, єдиним удалим експериментом арабських країн, що спромігся витримати випробування часом стала Ліга арабських держав, до якої з кожним роком приєдну-валось все більше й більше арабських країн.


ЛІТЕРАТУРА


1. Мджавлих М.С.: Исторические и политические условия в период процесса создания Лиги арабских государств.// Ближний Восток: История и современность. – М., 1997. – с.71-89.

2. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки): Підручник/ В.А. Мандола, М.М.Білоусов, Л.Ф.Гайдуков та інш. – К.: Либідь, 1999. – 558 с.

3. Наринский М.М. История международных отношений, 1945-1975: Учебное пособие. – М.-:РОССПЭН, 2004. – 264 с.

4. Новейшая история арабских стран (1917-1966)/ ответственный редактор Д.Р. Вобликов. – М., Главная редакция восточной литературы издательства «Наука». – 1967. – 657 с.

5. Пир – Будагова Э.П..: Сирия в борьбе за упрочнение национальной независи-мости (1945-1966 гг.). – М.: Издательство Наука. – 1978. – 235 с.

6. Румянцев В.П.: Сирия и Ливан. – политика Англии на Ближнем и Среднем Востоке. – М., 1966. – 240 c.

7. Dr. Aley Eddine Helal & Dr. Nivine Mosaed. Arab political systems: causes of continuation and change. – Beirut: The Arab unity studies center, 2000. – pp.26-28.

8. Mr. Gamil Matar and others. League of Arab states: the historic experience and development projects. – Cairo: The Arab center for development & future studies -& - The researches & political studies center, 1993, 485 p.

9. Hisham Sharabi, Nationalism and Revolution in the Arab World (New York: Van Nostrand Reinhold Company, 1966), 320 p.

10. The Sessions of the League of Arab States/www.haynese. withrop. edu/m1as/ ALSessions.htm/.


Статья посвящена исследованию концептуальных основ попыток объединения арабских государств, начиная с момента краха колониальной системы на Ближнем Востоке и заканчивая подписанием Кемп-Девидских соглашений 1979 года. Выявлены внутренние и внешние факторы возникновения планов объединения арабских государств, показаны формы и виды этих объединений и основные объективные и субъективные факторы, которые способствовали или препятствовали этому процессу.

Рецензент: кандидат політ. наук, доц. В.А. Дубовик