Geum.ru

Сухоніс Н. С., асп., Кнутш

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Сухоніс Н.С., асп., КНУТШ

Мішель Фуко та його ідея дискретності історії



Термін “структуралізм” об’єднує ряд направлень в соціогуманітарному пізнанні ХХ ст., пов’язаних з виявленням структури як сукупності відношень між елементами цілого. Але становлення методу відбувається в основному в структурній лінгвістиці Ф. Соссюра ( 20-50-і роки). Для нього характерен протест проти психологізму, інтростекціоналізма, а також прагнення визначити структуру мову у відокремленні від її розвитку ( синхронія важливіше діахронії ), географічних, соціальних, історичних та інших умов. Все це є несистемоутворюючим, а тому не дуже важливим, необхідно ж виходити з внутрішньої системи мови.

Пошук структур відбувався в різних галузях культури, і в 50-60-і роки був поширений перш за все у Франції. Мішель Фуко намагався побудувати особливу дисципліну, “археологію знання”, яка б вивчала історичні зміни системи мисленевих передумов пізнання, гуманітарного знання, культури. Він вважав, що все це визначається пануючим в культурі того чи іного періоду типом семіотичного відношення, чи співвідношенням “слів” та “речей”.

Які ж головні установки роботи Фуко “Слова та речі”.Друга назва якої – “Археологія гуманітарних наук”. Фуко досліджує тут ті історично змінювані структури ( за його висловом, ”історичні апріорі” ), які визначають умови можливості суджень, теорій чи навіть наук в кожний історичний період, і називає їх “етістемами”. Фуко протиставляє “археологію”, яка вичленовує ці структури, ці епістеми, історичному знанню кумулятивістського типу, яке описує ті чи інші судження, не з’ясовуючи умов їх можливості. Головний підпорядковуючий принцип всередині кожної епістеми – це співвідношення “слів” та “речей”. Відповідно розбіжності в цьому відношенні Фуко виокремлює в європейській культурі нового часу три “епістеми”: ренесансную ( XVI століття ), класичну ( раціоналізм XVII – XVIII століть ) та сучасну ( з кінця XVIII – початку XIX століття та до початку теперішнього часу ).

Відмінною ознакою цієї трьохрівневої епістеми виявляється проблема людини як біологічно смертної істоти, змушеної на труд під страхом голодної смерті та пронизаної структурами мови, створеної не нею, що винекла раніше неї. Ці теми антропології виявляються, за Фуко, тісно пов’язаними в сучасній епістемі з темою історії. Історія реалізує прагнення смертної людини позбутись висхідної кінечності свого буття, знищіти її чи принайні дещо зменшити її роль.

Для того щоб навчитись діяти в теперішньому та осмислено будувати майбутне, людина повинна навчитися розуміти своє власне минуле – час культури, що пронизую та у більшості визначає її. Дії в теперішньому і тим більше направленість в майбутне припускає вихід за межі того, що належно дано людині, виявлення в неї ще не розкритих можливостей.Для сучасної людини своєрідною рекогносцировкою такої здібності виходити за власні межі виявляється пізнання історії. Історія не може у власному сенсі слова бути переосмислена. Для сучасної людини історія – це не об’єкт музейного інтересу і не підручник з готовими рецептами дії на всі випадки життя. Історія не дає загальних рекомендацій, але вона приховує в собі множинність смислів, набагато більше того, що черпає з неї кожна конкретна епоха, що вибирає і розвиває лише одні та опускає інші можливості гуманістичного осмислення минулого. Саме тому в наші дні трактовка історії культури – предмет гарячих дискусій та ідеологічних зіткнень.


Список використаної літератури
  1. Габермас Юрген Філософський дискурс Модерну/ Пер. з нім. комент. В.М. Купліна. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424с.
  2. Колізії антропологічного розмислу// В.Г. Табачковський, Г.І. Шапашенко, А.М. Дондюк, Н.В. Хамітов, Г.П. Ковадло, Є.І. Андрос. – К.: Видавець Парапан. 2002. – 156с.
  3. Нижников С.А. История философии: Курс лекций/С.А. Нижников. – М.: Издательство “Экзамен»,2004. – 256с.
  4. Фуко Мишель слова и вещи/ пер. с французского Н.С. автономовой. – М.: Издательство «Прогрес», 1977. – 488с.