Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи

Вид материала

Документы

Содержание 5.3. Особливості динаміки показників промисловості на сучасному етапі Капіталізація ринку Рівень віддачі, % від ринкової капіталізації 5.6. Розподіл обсягу фінансування наукових та нау­ково-технічних робіт за джерелами фінансування Види об'єктів промислової власності Отримано охоронних документів Держ. департа­менту інтелек­туальної власності в Україні Корисні моделі Промислові зразки Таблиця свідчить Основні напрями та проблеми розвитку новітніх економічних теорій Закінчення табл. 6.1 Теорія трансформації економіки і суспільства

Подобный материал:

• Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи, 1190.82kb.
• Вступ, 779.69kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.
• Досліджено роль інтелектуального капіталу у формуванні інноваційної економічної системи, 189.14kb.
• «Податки та оподаткування», 195.78kb.
• Зпроголошенням політичної І економічної незалежності України встало питання про створення, 428.11kb.
• Тема макроекономіка як наука, 540.79kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 333.88kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 321.94kb.
• 14. Операційні системи Тема 14. Операційні системи, 170.27kb.

Розділ 5

МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ І РОЗВИТКУ ЕВОЛЮЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Дослідники економічного чи господарського механізму зав­жди приділяли значну увагу механізму функціонування і роз­витку¹ економіки, оскільки це найбільш рухлива і гнучка скла­дова економічної системи. Змінюючи та вдосконалюючи госпо­дарський механізм держава порівняно швидко реалізує назрілі потреби розвитку господарства, підвищення його ефективності, а отже, розв'язання складних соціально-економічних проблем. Ось чому в еволюційній економічній теорії вчення про госпо­дарський механізм посідає одне з ключових місць.

¹ Останніми роками категорію "господарський механізм" повністю витіснила категорія "ринковий механізм". Досвід показав, що це є дещо однобічним трактуванням механізму господарювання, оскільки все зводиться саме до механізму ринку, а економічна роль держави недооцінюється і навіть іноді ігнорується, що неминуче негативно по­значається на ефективності господарювання. Все це, на нашу думку, потребує "відновлення в правах" категорії "господарський механізм", яка набагато точніше відображає реалії життя і не допускає однобічно­го перебільшення якогось з аспектів, орієнтує теорію і практику на вияв і послідовну реалізацію науково обґрунтованого, змінного спів­відношення ринкового і державного регулювання економіки.


5.1. Теоретико-методологічні основи механізму функціонування і розвитку економіки

Господарський механізм — це не щось штучне, випадкове, це органічна складова економічної системи. Іноді його зводять до сукупності організаційно-економічних відносин. Справді вони становлять важливий елемент змісту цієї категорії, проте не ви­черпують її. Адже за такого підходу осторонь системи господа­рювання залишаються такі корінні відносини і категорії, як власність, відносини розподілу, взаємного обміну діяльністю, які в сукупності становлять соціально-економічні відносини, без яких не можна зрозуміти ні природи господарського механізму, ні тенденцій його розвитку. Господарський механізм — це функ­ціональний аспект виробничих відносин. Оскільки розрізняють капітал-власність і капітал-функцію, ми не тільки можемо, а й маємо розрізняти змістовний і функціональний аспекти вироб­ничих відносин. Саме функціональний аспект виробничих відно­син є об'єктивною основою, а отже, і визначає природу госпо­дарського механізму, характер його функціонування і розвитку.

Цей висновок знаходить історичне підтвердження у взаємо­залежності розвитку суспільного виробництва і притаманних йому виробничих відносин, з одного боку, і господарського ме­ханізму — з другого. Так, в епоху вільної конкуренції механізм функціонування і розвитку економіки виступав у формі ринко­вого механізму, коли попит і пропозиція, ринкове ціноутворен­ня і конкуренція у своїй взаємодії забезпечували саморегулю­вання економіки та її зростання.

Сутність ринку полягає в нічим не обмеженій свободі при­ватної ініціативи та ділових відносин у що зумовлює форму­вання механізму вільної конкуренції, який регулює ринок. Саме це мав на увазі А. Сміт, коли говорив про "невидиму руку"» яка управляє ринком. "Дбаючи про свої власні інтереси, він (індивід) часто більш дійово служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається зробити це"². Розумінню ринку

А. Смітом властиві: вільний вхід у ринок продавців і покупців і такий самий вільний вихід із нього, конкурентна участь на рин­ку багатьох фірм, продавців і покупців, неможливість нав'язу­вання цін, які складаються на ринку під впливом попиту і про­позиції. Все це визначає можливість ринку до саморегулюван­ня економіки. За таких умов вважалося, що будь-яке втручан­ня у природне протікання економічних процесів не лише не потрібне, а й навіть шкідливе.

Ситуація докорінно змінилася, коли наприкінці XIX ст. ка­піталізм вільної конкуренції перетворився на корпоративний, монополістичний, що змінило структуру власності та її роль в економіці. Дрібні й середні підприємства, що перебувають, як правило, в індивідуальній власності або партнерській власності двох і більше осіб, становлять у США 80 % кількості всіх підприємств, але на їхню частку припадає 13 % ділового оборо­ту. Водночас на частку 20 % потужних корпорацій припадає 88 % ділового обороту³. Як видно, за величезного поширення ма­лого і середнього бізнесу визначальна роль у розвитку економі­ки належить великому бізнесу. Нова структура суб'єктів ринку зумовлює істотні зміни й у ринковому механізмі. Замість доско­налої конкуренції, яка панувала на попередніх етапах, великі монополії, які панують на ринку, визначають умови його функ­ціонування у власних інтересах. Обмежена кількість їх дає змо­гу ділити сфери впливу і диктувати ціни на свою продукцію, тобто відбувається монополізація ринку. Відповідно, конкуренція пе­рестає бути досконалою і загальною. Ціни істотною мірою ви­значаються не попитом і пропозицією, а силою панівних корпо­рацій. За механізмами ціноутворення ринок поділяється на два сектори. Основним сектором стає монополізований ринок, де ціни визначаються витратами виробництва і необхідною рентабель­ністю. "Зміни цін готових товарів визначаються витратами, — пише М. Калецький, — водночас ціни на сировину, включаючи основні продукти харчування, визначаються попитом"⁴. Другий сектор ринку відносно обмежений і представлений такими галу­зями, як сільське господарство та добувна промисловість, де збе­рігається вільне ціноутворення.

"Велика депресія" 1929—1933 рр. докорінно змінила ситуа­цію. Вона показала, що постулат економічної теорії про невтру­чання держави в економіку, який панував більше століття, не відповідає новим умовам економічного і соціального розвитку. Дж.М. Кейнс обґрунтував необхідність державного регулюван­ня економіки. Він показав, що саме держава має забезпечити зростання сукупного попиту, повну зайнятість і стабільність капіталу, умови конкуренції, але не шляхом зниження заро­бітної плати, як вважалося раніше, а навпаки, її підвищенням, збільшенням інвестицій, установленням низького відсотка на довгострокову перспективу та збільшенням бюджетних витрат. Отже, ринковий механізм, який забезпечував саморегулюван­ня економіки, було доповнено механізмом державного регулю­вання, яке, за визначенням П. Самуельсона, забезпечує стабіль­ність, справедливість та ефективність.

Першою спробою державного регулювання економічного і со­ціального розвитку був "новий курс" Ф. Рузвельта, побудова­ний на використанні ролі держави для істотної зміни станови­ща людини на виробництві й у суспільстві. З цією метою було встановлено мінімальну заробітну плату та максимальний ро­бочий тиждень, право робітників на колективний договір та організацію профспілок. Свавілля підприємців в оплаті праці поступово переходило на сталі умови відтворення робочої сили, які поєднували справедливу оплату праці з широким соціаль­ним забезпеченням (допомога у зв'язку з безробіттям, забезпе­чення непрацездатних і т. ін.).

Протягом кількох післявоєнних десятиліть кейнсіанська концепція поєднання ринкового механізму із системою держав­ного регулювання відіграла велику роль у піднесенні економі­ки і добробуту населення розвинутих країн. Але нарощування державної власності, присутності держави в економіці, перехід нею певних меж призвели до посилення негативних процесів, що набуло втілення у підриві конкуренції, обмеженні підпри­ємницької діяльності, зростанні бюрократизму, надмірних ви­тратах бюджету на утримання державного апарату, збільшенні

податків і державного боргу. Все це призвело до стримування розвитку виробництва, збільшення безробіття, погіршення соці­альної ситуації.

Монетаристи піддали гострій критиці кейнсіанство, обґрун­тували нову "неоконсервативну" доктрину, яка була спрямова­на на зменшення державної власності шляхом приватизації дер­жавного майна, на швидке зростання малого і середнього бізне­су, обмеження державного регулювання економіки і т. ін. Це забезпечило розширення ринково-конкурентного середовища, піднесення ролі ринку і конкуренції в розвитку економіки. Отже, було покладено край однобічному збільшенню економіч­ної ролі держави, сама практика допомогла встановленню оп­тимального співвідношення між ринковим і державним регу­люванням економіки, які доповнюють одне одного і створюють сприятливі умови для економічного і соціального зростання. Таким чином, історичний розвиток привів до переростання рин­кової економіки у змішану, де замість однієї індивідуальної приватної власності утверджується плюралізм форм власності. Відповідно, ринковий механізм переріс у складнішу форму, адекватну змішаній економіці: єдність ринкового механізму і державного регулювання. Ринок і держава стали його суттє­вими складовими, а вдосконалення такого механізму стало здійснюватися встановленням об'єктивно обумовленого спів­відношення між ринковим механізмом і державним регулюван­ням.

Отже, господарський механізм — це спосіб організації й управ­ління виробництвом із властивими йому формами, методами і засобами, які реалізують соціально-економічні, організаційно- економічні та науково-технологічні принципи і відносини в інтересах задоволення потреб як кожного суб'єкта господарю­вання, так і суспільства в цілому. Вибір форм, методів і засобів організації, функціонування та управління виробництвом здій­снюється не свавільно, а відповідно до потреб економіки і су­спільства, об'єктивних тенденцій розвитку виробництва.

Якість механізму господарювання та управління, зокрема ступінь його досконалості та дійовості, залежить не тільки від об'єктивних факторів (ступінь зрілості соціально-економічних відносин), а й значною мірою від наукової обґрунтованості економічної політики держави, рівня професійної підготовки гос­подарських, науково-технічних і управлінських кадрів, від їхньої здатності виявляти й об'єктивно оцінювати найбільш істотні зв'язки і тенденції розвитку економіки, спрямовувати і стимулювати працівників до оволодіння досягненнями науки і техніки, вдосконалення організації виробництва і праці, під­вищення ефективності виробництва і продуктивності праці. Механізм господарювання та управління має реалізувати інди­відуальні й колективні інтереси, забезпечити виробництво про­дукції, що відповідає суспільному попиту, досягти збільшен­ня кількості і поліпшення якості продукції за мінімальних за­трат ресурсів. Реалізації цього завдання слугує великий арсе­нал методів управління, за допомогою яких здійснюється вплив на суб'єктів господарювання. Як показує досвід, ці ме­тоди можуть мати формальний або неформальний, тобто ре­альний, вплив. Уся складність управління і господарювання полягає в тому, щоб утверджувався неформальний, реальний стиль управління, спрямований на досягнення реальних еко­номічних результатів і кількісних, і якісних, щоб у процесі управління використовувалися насамперед економічні, тобто ринкові, методи. Але разом із тим важливо застосовувати організаційні, в тому числі адміністративні методи. З розвит­ком людини і суспільства підвищується роль соціально-пси- хологічних методів управління. Глибокий аналіз методів управ­ління, їхньої відповідності змінам в економіці, й удоско­налення на цій основі системи господарювання та управління є необхідною умовою ефективності господарської діяльності, досягнення високих результатів.

Цілком зрозуміло, що в умовах ринкової економіки провідна роль належить економічним методам управління, оскільки саме вони реалізують економічні (матеріальні) інтереси. Комер­ційний розрахунок, інвестиції, їх утворення і використання, інновації та їхнє впровадження у виробництво, регулювання системи амортизаційних відрахувань, система матеріального стимулювання, розподілу і використання прибутку, ціноутво­рення, кредитування, матеріальні санкції — весь цей широкий комплекс економічних методів дає можливість створити гнуч­ку й ефективну систему господарювання та управління.

Соціально-психологічні методи управління через соціальні й психологічні відносини між людьми впливають на формування трудових колективів, з урахуванням здібностей людей, темпе­раменту, рис характеру, і тим самим сприяють створенню спри­ятливих умов для успішної спільної діяльності, встановлення і розвитку норм соціальної поведінки. Це зміцнює трудовий ко­лектив, розвиває почуття відповідальності. Соціальне регулюван­ня і стимулювання спрямовані на реалізацію взаємопов'язаних соціальних інтересів, створення стану соціально-психологічної зацікавленості у виконанні певних робіт чи в досягненні певної мети, результатів. Особливо важливим є стимулювання підви­щення загальноосвітнього рівня культурного зростання, підви­щення кваліфікації, розвиток творчої праці, морального та есте­тичного зростання людини. Все це створює сприятливу соціаль- но-психологічну атмосферу, активно впливає на підвищення про­дуктивності праці та ефективності виробництва.

Здавалося, що всі ці процеси відомі і перехід від командної до змішаної економіки, яка давно утвердилася в розвинутих країнах, мав би відбутися більш-менш нормально. Труднощі були пов'язані з тим, що історія знала перехід країн від аграр­ної до індустріальної, від натуральної до ринкової економіки. Постсоціалістичні країни йшли навпаки — від центрально- планової економіки із загальнодержавним рівнем усуспільнен­ня до ринкової, що базується головним чином на приватній формі власності. Теорії ринкової трансформації стосовно цих специфічних умов не було, що також ускладнювало здійснен­ня цих перетворень. У результаті ця трансформація набула на­стільки руйнівного характеру, що Україна, яка мала значний науково-технічний, виробничий та інтелектуальний потенціал, опинилася фактично серед відсталих країн із переважно сиро­винною економікою. Однією з головних причин цих негатив­них наслідків є неправильне розуміння ролі держави та логіки її змін. Перш за все в основу радикальних економічних реформ було покладено ринковий фундаменталізм, перехід до ринко­вої економіки, тоді коли у світовій економічній теорії сучасна економіка трактувалась як змішана, тобто поряд із ринком в економіці велику роль відігравала держава. Чомусь цей аспект сучасної економіки було проігноровано, і все звелося до ринко­вих перетворень, до утвердження ринкової економіки. Це не відповідало реальному стану сучасної економіки, механізм фун­кціонування якої органічно поєднує ринкове і державне регу­лювання. Неправильне, однобічне розуміння сучасної економі­ки зумовило другу помилку в політиці ринкових перетворень, а саме: виведення держави з економіки, відмова або невиправ­дане приниження ролі держави в сучасній економіці. Логіка тут, очевидно, була така: оскільки загальнодержавна власність становила 92 % засобів виробництва, то, мовляв, чим скоріше державу звільнити від такої грандіозної власності, тим ближче буде країна до ринкової економіки. Досвід незаперечно довів, що зменшення державної власності не можна ототожнювати зі зменшенням її економічної ролі. Справа в тому, що зменшення ролі держави в економіці за умови, коли ще не створено ринку і не працює ринковий механізм, могло тільки погіршити ситуа­цію. Саме так трапилося в Україні. Нерегульованість посилила руйнівні процеси, швидке розгортання і поглиблення кризи. Якби реформатори виходили з того, що сучасна економіка — змішана, базується на взаємодії ринкового і державного регу­лювання, якби ставилося завдання побудови саме такої еконо­міки, то тоді був би неминучим підхід, породжений сучасною змішаною економікою: оптимальне поєднання становлення рин­кової економіки і відповідного державного регулювання. З од­ного боку, це зменшення державної власності, з іншого — збе­реження високої регулюючої ролі держави. А в міру того, як ринкова економіка набирала б силу, ринковий механізм міг би посилювати свій регулюючий вплив, а держава — зменшувати свою регулюючу роль, усе ширше впроваджуючи ринкові, тоб­то економічні, а не адміністративні методи. На превеликий жаль, не вистачило розуміння цих складних, діалектичних про­цесів, що разом із загальним низьким рівнем управління еко­номікою призвело до тієї страшної ціни, яку заплатив народ за недостатню компетентність і непрофесіоналізм влади.

Як уже було показано, для сучасної економіки характерні істотні зміни у структурі суб'єктів ринку, що зумовлює поєднан­ня ринкового механізму з державним і корпоративним регулюван­ням. Необхідність доповнення ринкового механізму зумовлена двома обставинами. По-перше, "є такі важливі для сучасного суспільства сфери, як освіта, фундаментальна наука, захист навко­лишнього середовища та інші, до яких значною мірою неприйнят­не вимірювання ефективності прибутком. "Невидима" рука вияв­ляється безсильною у визначенні їхньої значущості для суспіль­ства"ⁱ. По-друге, оскільки сучасна економіка "виступає як зміша­на — і за формою власності, і за організацією підприємницької діяльності — "її слід доповнити положенням про те, що відповід­ний механізм господарювання є не суто ринковим, суто конкурен­тним, а змішаним. Адже коли ринок не є універсальним, то ма­ють бути й інші засоби впливу на економіку, які долають обме­женість ринкового механізму"⁶. Тут постає роль держави у ринковій економіці. Довгий час вважалось, що державне регулювання, як висловився один із вчених, "органічно вписується у ринкові прин­ципи поведінки"ⁱⁱ. Інші науковці бачать у державному регулюванні й неринкові форми, відносини і методи. Вони виступають проти зведення всієї економіки до ринку, ринкових відносин, оскільки держава виконує ті функції, які ринок виконати не може, і, до речі, у тих галузях, які найважливіші для переходу людства до нової якості розвитку (освіта, фундаментальна наука, екологія, глобальні проблеми, розвиток людських якостей), які становлять постринкові відносини, а економічна діяльність держави є "однією з перехідних форм, яка включає зародки постринкових відносин, а саме — свідомого, безпосередньо суспільного... способу коорди­нації, регулювання пропорцій, розподілу (алокації) ресурсів"ⁱⁱⁱ. Інакше кажучи, підкреслюють деякі вчені, економічна діяльність держави — це не втручання зовнішніх політичних сил в економі­ку, а народження нового суб'єкта нових (неринкових за своєю при­родою, постринкових, які компенсують "провали" ринку) еконо­мічних відносин. Це набуває втілення у регулюванні державою пропорцій відтворення: прямими методами (державне замовлен­ня, інвестиції, закупівлі, розвиток ВПК, фундаментальної науки, аерокосмічних досліджень) й опосередкованими методами (по­даткові, митні, кредитні відносини і нормативи і т. ін.). Держа­ва регулює і контролює якість продукції харчування, безпеку побутової техніки, реалізує антимонопольне законодавство. Особливу сферу відносин у ринковій економіці становлять дер­жавна власність і державний сектор економіки. Інакше кажу­чи, держава може і виступати в ролі самостійного підприємця, і здійснювати в ролі представника нації неринкові функції свідо­мого регулювання економічних відносин, у тому числі охорони інтелектуальної власності й прав власності взагалі, зокрема культурних цінностей, регулювання прав власності на землю, надра, підтримки малого бізнесу. Величезна роль держави у свідомому регулювання трудових відносин, в тому числі відно­син праці і капіталу, зайнятості та боротьби з безробіттям через інвестиції, структурні зміни і стимулювання зайнятості. Дер­жава використовує неринкові механізми розподілу і перероз­поділу для соціального забезпечення населення, починаючи від безплатної середньої освіти і закінчуючи різного роду допомо­гами і виплатами. Держава здійснює й економічну, і фінансово- бюджетну, і грошово-кредитну політику, які забезпечують мак- роекономічну динаміку, розширене відтворення суспільного виробництва. Отже, сучасна держава порівняно з традиційни­ми ЇЇ функціями із захисту прав власності та підтримання умов функціонування ринку виходить далеко за межі ринкових відносин, її діяльність пов'язана з цілим комплексом неринко- вих відносин, які реалізуються через її економічні функції. Одночасно швидко розвиваються і неринкові відносини, які не пов'язані з економічною діяльністю держави. Це — розвиток творчої праці та зростання вільного часу, який заповнюється позитивним змістом, що розвиває людину, забезпечує її все­бічний розвиток. А. Бузгалін та А. Колганов бачать багато в чому "паростки саме постринкових і посткапіталістичних відносин"⁹, їм належить майбутнє.

Інші науковці бачать інші форми неринкових відносин. Це перш за все внутрішньофірмовий обіг капіталу і продукції» які "хоч і спираються на стан ринку і конкуренції в країні і світі, все ж мають "індивідуалізований" характер"^iv. Це обме­жує сферу ринкового і конкурентного середовища на рівні ве­ликих корпорацій, призводить до того, що діяльність великих компаній визначається як законами ринку, так і системою дер­жавного і внутрішньофірмового індикативного планування і ре­гулювання. Як відомо, у цілому ряді розвинутих країн (Японія, Австрія, Франція) уже тривалий час діє система індикативного планування як на рівні корпорацій, так і держави. Дж. Гелбрейт говорив навіть про "плановий капіталізм", за якого "ринкові відносини модифікуються шляхом певного планування"^v. Адже саме планування дає змогу зменшити невизначеність майбут­нього, передбачення ризиків та методів їх подолання. Замість ринку і цін, які визначають виробництво і реалізацію продукції, планування прямо визначає ці параметри економіки корпорацій.

На державному рівні планування, тобто свідоме регулюван­ня економіки, може доповнювати або й замінювати ринковий механізм. "Щоб вивести країну з жорсткої економічної кризи, — пише А. Пороховський, — президент Рузвельт у 1933 р. пе­рестав сподіватися на гру ринкових сил і застосував державну владу в ключових сферах господарського життя"^vi. Після цьо­го в розвитку багатьох країн використовувався вплив держав­ної влади, щоб шляхом свідомого регулювання розв'язувати складні проблеми соціально-економічного розвитку.

Сучасна економіка — це змішана економіка, де ринкові відно­сини існують у взаємодії з неринковими, які пов'язані перш за все з економічною діяльністю держави. Тому й економічна політика, і механізм господарювання мають органічно поєднувати ринкові і неринкові відносини, ринковий механізм та державно-економіч­не регулювання. Не однобічне зосередження на ринку і ринкових відносинах, а змішана економіка як поєднання ринкових і нерин- кових відносин, ринкового механізму і державного регулювання є методологічною основою розроблення науково обґрунтованої економічної політики і формування господарського механізму.

Разом із тим і економічна політика, і господарський механізм мають конкретно-історичний характер, тобто повинні врахову­вати і реалізовувати закономірності й тенденції, властиві су­часній епосі. Так, перехід до змішаної (ринкової) економіки збігся з переходом людства від індустріальної до інформацій­ної (постіндустріальної) стадії цивілізаційного прогресу. Перед Україною, яка залишалася на індустріальній стадії, а тривала і важка криза відкинула її на десятиліття назад, постала пробле­ма: який стосунок мають процеси становлення інформаційного суспільства до реалій нашої економіки? На превеликий жаль, керівництво держави виявилося настільки пов'язаним із рин­ковим фундаменталізмом, що категорично відкинуло мож­ливість і необхідність урахування глобальних світових тен­денцій. Тому для України перехід до інформаційної (постіндус­тріальної) економіки — справа майбутнього і, очевидно, не­близького. Але це зовсім не означає, що ми не можемо якнай­ширше використовувати інформацію та знання як якісно но­вий виробничий ресурс, комп'ютерну техніку і технологію, Інтернет, мобільний зв'язок і т. ін. Більше того, це гостра по­треба, без чого просто неможливо рухатись уперед^vii.

Отже, й економічна політика, і механізм господарювання мають базуватися на взаємодії не лише ринку і держави, а й індус­тріального та інформаційного (постіндустріального) типів роз­витку. Історичний досвід показує, що однобічність у підході до розв'язання цього комплексу проблем неминуче призводить до низької ефективності економіки. У колишньому СРСР система господарювання базувалася на державному плануванні й регу­люванні та ігноруванні ролі ринку, що зумовило низьку ефек­тивність економіки. В роки незалежності все було зведено до ринку, ринкового регулювання за недооцінки економічної ролі держави, що призвело до утвердження системи господарюван­ня, яка неспроможна не тільки збільшити, а й навіть викорис­тати наявний виробничий, науково-технічний та інтелектуаль­ний потенціал. Економічна політика будувалася на сліпому сприйнятті принципів Вашингтонського консенсусу. Сьогодні вже провідні західні вчені негативно оцінюють ці "поради". М. Блауг, розкриваючи неспроможність сучасної економічної науки розв'язувати складні проблеми господарської практики, зазна­чає: "Не дивно, що ми як професійне співтовариство виявились гірше ніж некорисними, коли почали давати поради урядам Східної Європи, як їм переходити від командної економіки до ринкової. Це дивовижний спадок теорії загальної рівноваги — того значення, яке почали надавати аналізу кінцевого стану системи в умовах конкуренції. Воістину багато чого в сучасній мікроекономіці можна уподібнити географії, яка складається виключно зі схем міських вулиць, але без будь-яких карт про те, як потрапити в це місто з інших міст і сіл"^viii. Щодо макро- економіки, то, на думку М. Блауга, "в останні роки навіть мак- роекономіка впала жертвою пустого формалізму"^ix.

Водночас, економічна політика, яка, по суті, ігнорувала ста­новлення нового інформаційного (постіндустріального) способу виробництва, призвела до падіння науково-технічного рівня ви­робництва, систематичного погіршення структури економіки, втрати високотехнологічних галузей, які існували, і зростання ролі та значення добувних і сировинних галузей. Саме життя, його жорстокі уроки доводять, що господарський механізм не одновимірна, а багатопланова категорія, яка поєднує в просторі ринкове і державне регулювання, а в часі — індустріальний роз­виток з інформаційним (постіндустріальним) типом розвитку. Перша складова означає охоплення всієї системи відносин, і рин­кових, і неринкових, а друга — історичну спрямованість систе­ми господарювання, перш за все становлення нового інформа­ційного (постіндустріального) способу виробництва.

Створення господарського механізму, який би втілював і реа­лізував увесь комплекс проблем і залежностей, — справа надзви­чайно складна. Вирішувати її можна двома шляхами. Перший — спробувати за допомогою різних форм і методів відобразити у механізмі весь комплекс проблем. Неважко побачити, що кон­струкція може виявитися громіздкою й еклектичною, що навряд чи зумовить потрібний ефект. Є і другий шлях, реалістичніший, який базується на виділенні пріоритетів суспільно-економічного розвитку. Оскільки еволюційна економіка побудована на двох головних підвалинах — людині і технології, які визначають саму природу еволюційного розвитку та є провідними факторами цього розвитку, то і господарський механізм насамперед має повною мірою забезпечити сприятливі умови і стимули для життєдіяль­ності людини, її виробничої, підприємницької, науково-техніч­ної, громадської діяльності, тобто повною мірою реалізувати той незаперечний факт, що людина в новій економіці і суспільстві стала головною метою, мірою і критерієм, головним фактором суспільно-економічного прогресу, що нарощування людського капіталу та його раціональне й ефективне використання визна­чають розвиток економіки і суспільства.

Ще однією важливою складовою господарського механізму є створення й удосконалення національної системи інновацій­ного розвитку, тобто системи, в якій органічно поєднуються наука і виробництво, наукові розробки втілюються у нову тех­ніку і технологію, проходять випробування і реалізуються у господарській практиці, забезпечують підвищення науково-тех­нологічного рівня економіки та її ефективності.

Основні терміни і поняття

Господарський механізм, ринковий механізм, попит і про­позиція, ринкове ціноутворення, монополістичний капіталізм, корпоративний капіталізм, неокейнсіанство, державне регулю­вання, монетаризм, прибуток, кредит.

Подумай і дай відповідь

1. У чому полягає сутність ринку?
   
2. Як вплинув на структуру власності та її роль в економіці корпоративний, монополістичний капіталізм?
   
3. Які фактори впливають на якість механізму господарю* вання й управління?
   
4. Розкрийте основні проблеми трансформаційного періоду економіки України.
   
5. Поясніть, яка роль держави у ринковій економіці.
   

5.2. Основні напрями формування еволюційного господарського механізму

Еволюційна теорія виходить із того, що господарський ме­ханізм має повною мірою реалізувати природно-історичний ха­рактер розвитку і діяльності людини, створювати умови для прояву трудової активності в єдності з перспективами зростан­ня людини як виробника, громадянина. Ось чому еволюційна економічна теорія зосереджується на реальних механізмах, які втілюють у життя інтереси людини. Вона ґрунтується на поши­реному стереотипі коли людина щоденно працює заради забез­печення сім'ї, виховання дітей, не ставлячи якихось особливих цілей. Тому і в еволюційній економіці немає особливих цілей і мотивів, а є одна мета — виживання і зростання, яка реалізуєть­ся в процесі виробничої діяльності, "природного відбору" у взає­модії з економічним середовищем. Тим самим створюються умови життєдіяльності, внутрішньо притаманні людині, її віко­вим традиціям.

Еволюційна економічна теорія розкриває рушійні сили транс­формаційних процесів у рутинних процесах поведінки суб'єктів господарювання, яка виявляється у виробничих операціях і технологічних процесах, у взаємодії всередині виробничих фак­торів та економічного оточення. Стереотипи поведінки праців­ників є головним предметом дослідження еволюційної економіч­ної теорії, оскільки саме вони визначають економічну динамі­ку. Вони постійно відтворюються, повторюються і водночас змінюються під впливом економічного оточення, яке змінюєть­ся. Під час "природного відбору" з усіх рутинних процесів по­ведінки зберігаються ті, які довели свою життєздатність, спри­яють виживанню і зростанню економічних суб'єктів у певних економічних умовах. Вони контрастують з аморальною поведін­кою багатьох людей, породженою масовою приватизацією дер­жавного майна. В умовах утрати державою регулюючої ролі в економіці масова приватизація відкрила нечувані можливості для легкого і швидкого збагачення. Люди, позбавлені твердих моральних устоїв, зловживаючи службовим становищем, вико­ристовуючи зв'язки і підкуп високих посадових осіб, заволоді­ли прибутковими державними підприємствами і швидко пере­творилися на олігархів. У країні склалася ситуація, коли не чесна праця, не добросовісне підприємництво, а грабіжницьке привласнення державного майна стало найкоротшим і найви- гіднішим шляхом до успіху. І, навпаки, переважна більшість людей, яка звикла своєю чесною працею забезпечувати нор­мальне життя собі та своїй сім'ї, була пограбована, позбавлена можливості працювати, кинута у прірву зубожіння. Навіть ті підприємці, які чесно займалися бізнесом, не змогли протисто­яти шаленому збагаченню небагатьох, нормально хазяйнувати, вони розорилися, втратили те, що нажили своєю працею, своїм розумом.

Атмосфера "прихватизації" — це не лише деформація про­цесів "природного відбору", такого важливого для становлення підприємництва, коли в рівних умовах конкурентної боротьби перемагає кращий, талановитий, вона спотворює і сам процес господарювання, коли не пошук і впровадження нових методів організації виробництва і праці, а пристосування до державно­го бюджету, державної власності й незаконне їх використання у власних корисливих інтересах стають найпрямішою і най­простішою дорогою примноження свого багатства.

Негативний вплив " прихватизації" на економіку полягає в тому, що незаконне привласнення державного майна одними неминуче породжує боротьбу за и перерозподіл. Справа виходить далеко за межі пристойності й законності. Як під час привати­зації нехтували елементарними нормами права і моралі, так іще нахабніше здійснюють перерозподіл цієї власності. Підкупом судів отримують незаконні рішення і на цій основі насильно за­хоплюють приватне майно, підприємства, фірми. Розуміючи хиткість своєї позиції, незаконності привласнення новоявлені бізнесмени роблять усе, аби максимально "вижати" захоплену власність у своїх інтересах, домогтись якомога більших доходів. Такі реалії економічного життя неминуче заперечують пошуки високоефективних форм господарювання, оскільки відразу після помітних результатів у прибутковості бізнесу здійснюються спро­би його захоплення будь-яким способом. Усе це неминуче при­мушує бізнесменів зосереджувати увагу на короткочасних ре­зультатах господарювання й ігнорувати його довгострокові ре­зультати. Хоча добре відомо, що добросовісне і високоефективне підприємництво пов'язане з великими інвестиціями у розвиток виробництва, з широкими заходами, спрямованими на його мо­дернізацію, підвищення науково-технологічного рівня. Інакше кажучи, ефективне підприємництво нерозривно пов'язане з дов­гостроковою перспективою. На жаль, і самі методи присвоєння державного майна, і створена на їхній основі система господарю­вання не забезпечують елементарних умов для повсякденної, дов­гострокової, такої, що побудована на використанні науково-тех­нічного прогресу, господарської діяльності, розрахованої на пер­спективу і досягнення високого економічного ефекту.

Еволюційний підхід розкриває погрішність "шокової терапії" як методу ринкових реформ, який із самого початку запрогра­мував наслідки, отримані в результаті його використання. Саме він породив викривлені форми підприємницької діяльності й усунув від ефективної діяльності великі маси людей, орієнто­ваних на чесну працю, ініціативну діяльність. Усе це не могло дати позитивних результатів, а навпаки, зумовило наслідки, які суперечать цілям і завданням, які ставилися до початку реформ. Нові власники, як правило, стали поганими господарями, вони не змогли забезпечити розвиток ефективного виробництва, не просунули економіку країни вперед. Це набуло втілення у ха­рактері ринкових відносин, у формуванні та дії ринкового ме­ханізму, коли на кожному кроці ринковій конкуренції проти­стоять монопольні тенденції, є величезна кількість монопо­лістів, які послаблюють і загострюють суперечності в економіці (досить назвати "нафтову", "цукрову" кризи 2005 р.). Разом із тим незаконне привласнення небагатьма особами багатств, ство­рених працею народу, зруйнувало механізм відтворення робо­чої сили, нарощування людського капіталу, відкинуло країну та и економіку на десятиліття назад.

Недооцінка державою їі регулюючої ролі в економіці зумови­ла посилення стихії та хаосу в економіці, глибоку і тривалу кризу. Відбулися демонетизація економіки, різке зниження об­сягів інвестиційного процесу, надзвичайне ускладнення і зву­ження кредитних відносин, зменшення обсягів кредитування як виробництва, так і споживання громадян, перш за все кре­дитування будівництва житла.

Життя ще раз продемонструвало, що здійснення радикаль­них реформ без підготовки суспільної свідомості, без розумін­ня форм і методів їх здійснення, без здобуття людьми знань про шляхи і способи їх проведення неминуче пов'язане з великими порушеннями, зі значними і небезпечними викривленнями і втратами, які дуже дорого коштують народу. Тому еволюційна економічна теорія виходить із того, що людина є головною дійо­вою особою й економічні та політичні реформи будуть ефектив­ними тоді, коли їхні ідеї будуть усвідомлені широкими верства­ми населення, які оволодівають новими формами економічної діяльності та поступово, послідовно, але неухильно просувають­ся на шляху їх здійснення, а перетворення за їхньою безпосе­редньою участю приносять їм певні плоди. Ці висновки підтвер­джуються досвідом Китаю, який на відміну від країн СНД з їхньою "шоковою терапією" здійснює ринкову трансформацію еволюційно, тісно поєднуючи становлення ринкових відносин зі зростанням творчих зусиль широких верств населення, роз­ширенням підприємницького руху, з активним державним управ­лінням і регулюванням соціально-економічних процесів.

Досвід Китаю, який здійснює глибокі перетворення еволю­ційним шляхом, який віднайшов багато форм і методів створен­ня й успішного функціонування еволюційної економіки, заслу­говує на особливу увагу. Перш за все слід відзначити деідеоло- гізацію державних рішень. Були створені умови для розвитку різних шкіл і напрямів економічної науки, які отримали повне право на різні методологічні підходи і вирішення актуальних проблем. Держава повністю відкинула практику минулого, коли якісь школи чи напрями науки оголошувалися науково неспроможними і заборонялися. Все це відкрило простір для висловлювання думок, їх зіставлення і вироблення обґрунто­ваних висновків і рекомендацій.

Нові умови розвитку економічних досліджень дали змогу подолати скутість економічної думки, боязнь висловити нову ідею чи положення, порівняно швидко позбутися панування до* гматизму, розвінчати цілу низку догматичних положень, абсо­лютизації тих чи інших процесів і явищ. Реалістичність, об'єк­тивність наукових підходів у Китаї особливо яскраво виявляєть­ся порівняно з іншими країнами перехідної економіки. Так, У

дореформені часи панувала догма про високі переваги дирек­тивного планового управління економікою. З початком перехо­ду до ринкової економіки настійливо проводиться думка про неефективність. Ці протилежні судження однобічні, догма­тичні, тоді як істина потребує всебічного аналізу відповідно до конкретної ситуації.

Досвід Китаю показує, що одним із головних факторів успіш­ного еволюційного розвитку є економічна роль держави, и управ­ління, контроль і регулювання соціально-економічних про­цесів, що визначає керований характер ринкових перетворень. Китайцям удалося уникнути протиставлення адміністративних та економічних, тобто ринкових, методів управління економі­кою. Якщо в інших державах у процесі боротьби за поширення ринкових методів нерідко відбувалось обмеження економічної ролі держави або навіть її усунення з економіки, то китайський підхід із позицій потреб господарської практики сприяв повно­му використанню можливостей держави.

Творчий підхід виявився у здійсненні Китаєм ринкових ре­форм. Розпочинаючи їх, керівництво країни не мало чіткого уявлення про систему господарювання, до якої мала рухатися країна. Тому було застосовано метод експериментування, коли важливі рішення про перебудову господарської системи спочат­ку проходили апробацію в окремих регіонах чи на обмеженій кількості господарств, ґрунтовно аналізувалися наслідки і на цій основі приймалося рішення стосовно майбутнього цих форм і методів господарювання: доопрацювання, відмова від них чи поширення їх. Багатоваріантність підходів з урахуванням ре­гіональних і місцевих особливостей, багатоманітність форм ре­алізації єдиних принципів дають змогу суб'єктам господарю­вання широко виявляти ініціативу і творчість у здійсненні еко­номічних перетворень.

Показово і те, що метою реформ проголошувалося не зрос­тання добробуту населення, а піднесення виробництва і розви­ток продуктивних сил. Тим самим держава звільняла себе від обіцянок народу, які в багатьох випадках не виконуються і при­зводять до зворотного, негативного впливу на соціально-еконо­мічну ситуацію. До того ж вони обмежують простір для манев­ру держави, не дають змоги здійснювати заходи вимушені обставинами, але втілюють інтереси населення, що в кінцевому підсумку гальмує економічні процеси. Інша справа, коли ме­тою є зростання виробництва, що дає необмежені можливості для діяльності держави, для вжиття заходів, які диктуються потребами розвитку виробництва. А чим більші успіхи у вироб­ництві, тим ширші можливості для поліпшення умов життя і праці. Китайське керівництво не відкинуло соціалістичних принципів, як сталося в інших країнах, а широко використо­вує їх у практиці реформування. Колективізм, гуманізм, соці­альна відповідальність близькі та привабливі для людини. Вони сприяють утвердженню людяності у відносинах, вимагають якнайповнішого врахування інтересів і потреб людей, соціаль­них груп. Для цього використовують і соціологічні досліджен­ня, які дають чітке уявлення про ставлення населення до ре­форм, і державні органи враховують це у своїй діяльності. Ра­зом з тим усе це дає змогу виховувати у населення розуміння реформ, усвідомлювати їхню відповідність інтересам народу, перетворює маси людей на свідомих учасників історичних про­цесів, розширює і змінює соціальну базу реформ.

Відмітною рисою китайських реформ є те, що вони відкида­ють дуже поширену в інших країнах думку, що начебто рефор­ми вимагають жертв від народу. До речі, цю ідею проповідують західні економісти і соціологи. Китайське керівництво із само­го початку визнало ці "проповіді" неприйнятними і навіть шкід­ливими. Воно виходить із того, що реформи проводяться для людини і люди мають це не лише знати, а й відчувати. Проте робиться це не шляхом обіцянок, а через усвідомлення люди­ною, що чим більші досягнення у праці, тим швидше зростання виробництва, а отже, і кращі умови забезпечення потреб пра­цюючих і всього населення.

Дуже показовою в цьому плані є реформа цін, чутливого еле­менту господарського механізму, пов'язаного з реалізацією еко­номічних інтересів як трудових колективів, так і кожного тру* дівника, всього населення країни. Як відомо, "шокова терапія передбачає рішучу лібералізацію цін. В європейських країнах та країнах СНД замість державного планового регулювання цін» без особливої підготовки суб'єктів господарювання і населен­ня, було, по суті, одномоментно і широко введено вільне, тобто ринкове, ціноутворення. Як наслідок, в європейських країнах перехідної економіки від 70 до 90 % товарообороту реалізову­валось за вільними, ринковими цінами. При цьому слід мати на увазі, що часткова лібералізація цін у цих країнах розпоча­лася значно раніше, що певною мірою підготувало суспільну думку до масової лібералізації. Також важливо, що державне регулювання і контроль за цінами зберігалися на частину то­варів, які становили від 5 до ЗО % внутрішнього товарообороту. Безперечно, це дало змогу пом'якшити "ціновий шок" для під­приємств і населення, прискорити фінансову стабілізацію. Як видно, ціновий механізм настільки складний і чутливий, що і в умовах так званої "шокової терапії" треба було дотримуватись обережності і виваженості. Китайські економісти розуміли, що "шокова" лібералізація цін суперечить інтересам суб'єктів гос­подарювання, оскільки вони зацікавлені у низьких і стабіль­них цінах на сировину та інші засоби виробництва. Значне зрос­тання цін підірве умови розширеного відтворення, а отже, ви­кличе невдоволення реформами і протидію їм. Тому єдиним при­йнятним шляхом реформування цін було його поступове і вива­жене здійснення. Воно пройшло певні етапи, застосувались різні форми і методи його реалізації. На попередньому етапі (1978— 1984) зберігався старий механізм ціноутворення, за яким ди­рективно підвищувалися ціни на дефіцитні товари і знижува­лися на ті товари, яких вироблялося більш ніж достатньо. Тим самим планові ціни на товари, яких вироблялось більше ніж достатньо, наближалися до рівноважних цін. На другому етапі, починаючи з 1985 р., ціни поступово "відпускались", формува­лася нова система цін, за якої ціни на планову продукцію ви­значалися урядом, а на позапланову — ринком. Станом на 1996 р. товари, ціни на які визначалися ринком, становили 93 % за­гального обсягу продажу, 79 % загального обсягу закупівель сільськогосподарської продукції, 81 % загального обсягу реалі­зації засобів виробництва. Оскільки ціни на позапланову про­дукцію були вільними, то це відкрило можливість для під­приємств використати їх для свого розвитку. До того ж це поси­лювало заінтересованість підприємств у збільшенні поза­планового виробництва продукції, водночас сприяючи врегулю­ванню планових цін відповідно до вимог ринку. Щоб підприємства могли витримати перехід на ринкові ціни, використовува­лась державна субсидія.

Оскільки китайці не руйнували державний сектор прива­тизацією, а зосередили увагу на швидкому зростанні недержав­ного сектору, то це зумовило розширення сфери дії ринкових цін. У результаті, хоча межі й обсяги дії планових цін зали­шалися незмінними, але відносно, внаслідок зростання ролі недержавного сектору і розширення сфери дії ринкових цін частка планового ціноутворення та його вплив на економіку зменшувалися. Водночас держава вдосконалювала планове ціноутворення, регулювала рух планових цін у такий спосіб, щоб планові ціни все більше зближувалися з ринковими, щоб умови господарювання у державному і недержавному секто­рах вирівнювалися. Цей методологічний підхід до реформу­вання цін увійшов в історію як "двоколійна" система. І хоча на початку реформ між плановими і ринковими цінами, за ви­значенням китайських економістів, була прірва, Китаю вда­лося "перестрибнути прірву за два стрибки"¹⁶. Отже, посту­повість і виваженість реформи ціноутворення в Китаї дали змогу забезпечити стабільність умов для економічного зростан­ня, збільшення обсягів виробництва, уникнути того руйнуван­ня продуктивних сил, яке відбувалося в країнах СНД. Інакше кажучи, якщо для народів наших країн перехід до ринкової економіки обійшовся неймовірними втратами (нечуваний спад виробництва, безробіття, зубожіння народу і т. ін.), то еволю­ційний поступ дав змогу Китаю невпинно і високими темпами просуватися шляхом прогресу, набуваючи статусу однієї з най­потужніших держав світу.

Було б неправильно зображати справу так, начебто в Китаї відбувалося пряме і висхідне зростання. Навпаки, експеримен­тальний, пошуковий характер реформ передбачає і повернення назад, і перероблення чи вдосконалення вже зробленого. Тим більше, що розвиток економіки Китаю, як і всіх країн, має цик­лічний характер, коли економічне зростання посилюється чи дещо гальмується, виникають сировинні та інші кризи. Китайські економісти по-своєму оцінюють різні етапи в економіч­ному розвитку. Це може бути "хаос", "усунення, що настає за хаосом", "нежиттєвість", тобто затухання ділової активності, потім "пожвавлення", які повторюються у вигляді циклів три­валістю 4—5 років.

У цій ситуації керівна економічна роль держави, яка спи­рається на такий надійний критерій, як зростання ВВП, забез­печує розв'язання складних суперечностей, подолання негатив­них тенденцій. Для цього використовуються різноманітні засо­би: стабілізація цін на засоби виробництва і предмети спожи­вання, відсоткової ставки та валютного курсу, регулювання гос­подарських прав суб'єктів господарювання, кредитних відно­син, розвитку недержавного сектору економіки, особливо в час­тині його сировинного забезпечення.

Отже, китайські економічні реформи, за всієї своєрідності, мають велике міжнародне значення¹⁷, що виявляється у таких їх рисах:

• активна регулююча роль держави, яка спрямовує еко­номічні перетворення і визначає правила поведінки суб'єктів господарювання;
  
• всебічне врахування економічних інтересів різних соціаль­них прошарків і груп, соціальна орієнтованість реформ;
  
• формування сприятливого інвестиційного клімату, системи правових і фінансових гарантій для вітчизняних та іноземних ін­весторів, інституційних форм захисту внутрішнього ринку;
  
• розвиток багатоукладної економіки, форм налагодження співробітництва між державою і бізнесом, між великим і дріб­ним бізнесом, між суб'єктами господарювання різних форм власності;
  
• створення вільних економічних зон, зон інтенсивного роз­витку, технополісів, наукових інкубаторів та інших регіональ­них полюсів зростання;
  
• різноманітні форми залучення заощаджень населення для внутрішнього кредитування розвитку економіки та забезпечен­ня гарантій збереження цих заощаджень з боку держави;
  
• широке співробітництво держави із зарубіжною китайсь­кою діаспорою;
  
• досвід багатосторонніх політичних консультацій, створен­ня структур широкого патріотичного фронту всіх прошарків на­селення в інтересах забезпечення внутрішньої політичної стабіль­ності та зміцнення міжнародних зв'язків і авторитету країни.
  

Цей комплекс заходів забезпечив безперервне зростання мак- роекономічних показників — середнього рівня ВВП на душу на­селення, обсягу промислового виробництва, середнього спожи­вання та грошового доходу на душу населення. Досвід Китаю і В'єтнаму, який теж іде шляхом послідовних та впорядкованих реформ, довів, що становлення ринкової економіки в цих краї­нах відбувається без так званого трансформаційного спаду. Цей досвід заперечує твердження західних учених-економістів про начебто невідворотність цього спаду, що він начебто є обов'язко­вою умовою переходу до ринкової економіки. Китайський досвід заперечує розроблену західними вченими так звану "шокову те­рапію" і невтручання держави в економіку, що начебто є най­кращим способом реформування економіки. Справді, лібералі­зація економіки — необхідна умова ринкової трансформації, але досвід показав, що головним є те, як вона проводиться. Або це одночасне відпускання цін і відкриття ринку, що неминуче ви­кликає дестабілізацію економіки, інфляцію, пограбування на­селення та інші негативні процеси. Або це послідовність і вива­женість у реформі цін, розширенні прав суб'єктів господарюван­ня, які здійснюються під контролем держави і регулюються нею, що дає змогу стримувати інфляцію, забезпечувати стабільні умо­ви господарювання, а отже, дозволяє уникнути спаду виробниц­тва, руйнації економіки і зубожіння народу, що має місце в краї­нах, які застосували "шокову терапію".

Основні терміни і поняття

Стереотипи поведінки, високоефективне підприємство, при­ватизація, демонетизація економіки, соціалістичні принципи, лібералізація економіки, "ціновий шок", продуктивні сили, регульовані ціни, інвестиційний клімат.



Подумай і дай відповідь

1. Розкрийте рушійні сили трансформаційних процесів.
   
2. У чому негативний вплив приватизаційної політики в Україні? Доведіть свою думку.
   
3. Яка роль держави в трансформаційній економіці?
   
4. Які наслідки мав еволюційний підхід до реформування економіки в Китаї?
   
5. Що означає в економіці "шокова терапія"? Як її оціню­ють еволюціоністи?
   

5.3. Формування національної інноваційної системи

Відкриття та обґрунтування Й. Шумпетером інновацій та інноваційного розвитку ще на початку XX ст. було геніальним передбаченням, яке реалізувалося спочатку в перетворенні на­уково-технічного прогресу на вирішальний фактор економічно­го розвитку, потім у становленні якісно нового інноваційного типу економічного зростання, що у свою чергу зумовило ста­новлення і розвиток національних інноваційних систем, тобто загальнодержавного науково-виробничого комплексу, який поєднує наукові дослідження, створення нової техніки і техно­логії та їх упровадження у виробництво, переозброєння і зрос­тання науково-технологічного рівня економіки, її ефективності та конкурентоспроможності на світовому ринку. Всі елементи цього комплексу взаємопов'язані, а їх функціонування відбу­вається на основі поєднання правових норм та фінансово-еко­номічних механізмів.

Формування і розвиток національних інноваційних систем потребували їх наукового дослідження, виявлення сутності, структури, взаємодії їхніх елементів і функціонування цієї сис­теми. Не менш важливо розкрити її місце в економічній сис­темі. Ця об'єктивна потреба набула втілення у низці робіт захід­них економістів у 90-х роках XX ст., а в Україні ця проблема стала актуальною після закінчення спаду виробництва і почат­ку економічного зростання.

Аналіз опублікованих праць свідчить, що є два підходи до пізнання національної інноваційної системи. Один із них^x по­лягає в тому, щоб дати досить повне уявлення про цю систему. Для цього окремо характеризуються інституціональний устрій інноваційної економіки, технологічні пріоритети інноваційно­го розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науко­во-технічної та інноваційної діяльності, розвиток інноваційно­го підприємництва, ринок об'єктів права промислової власності, трансфер технологій і державна політика в національній інно­ваційній системі. Як видно, розглядаються актуальні пробле­ми інноваційної діяльності. Насправді, не ринку, не ринковому механізму, а саме державі, державному регулюванню, у тісній взаємодії з ринком, ринковим механізмом, належить провідне місце у становленні інноваційного типу розвитку. Державна політика відіграє особливу роль. "Вона формує інституціональ­ний профіль системи... режим діяльності підприємницького середовища, рівень і міру орієнтації фундаментальних дослі­джень на ринок, систему мотивації науково-дослідної актив­ності, її спрямованість у бік виробництва, організацію сектору вищої освіти"^xi. Отже, роль держави величезна. Автори визна­ють: "В Україні і на цей час не сформовано науково обґрунтова­ну інноваційну політику" і не сформовано господарський ме­ханізм інноваційного розвитку. "В інституціональному плані перед державою постає завдання сформувати такий господарсь­кий механізм..."^xii.

Методологічний підхід, згідно з яким система як цілісність розглядається через відокремлення багатьох її складових, дає змогу краще проаналізувати ці елементи, але Національна інно­ваційна система (НІС) — це складна система з великими відмін­ностями між її суб'єктами, тому, на нашу думку, на перший план виступає потреба розкрити і налагодити взаємодію елементів системи. Без цього вона не зможе функціонувати як слід. Тому невипадково другий підхід полягає у різкому обмеженні питань із тим, щоб глибше розкрити взаємодію елементів системи та здійснити комплексний аналіз. Як пише один із авторів, "щоб сформувати ключові напрями розв'язання цього завдання, ми використовуємо досить апробовану (підкреслено нами. —Авт.) схему розгляду макроекономічних блоків — виробництво товарів і послуг та виробництво знань з урахуванням можливостей та інтересів держави як важливої дійової особи в національній інно­ваційній системі"^xiii. Такий підхід не лише плідний, а й "досить апробований" і з самого початку враховує роль держави в інно­ваційному процесі. Разом із тим держава діє у ринково-конку­рентному середовищі, що зумовлює глибоке поєднання держав­ного регулювання з ринковим механізмом. Отже, національна інноваційна система не тільки генетично пов'язана зі змішаною економікою, а є и складовою частиною. Головне завдання і при­значення НІС полягає в тому, щоб якнайтісніше пов'язати на­уку і техніку з виробництвом, забезпечити взаємодію наукових досліджень, дослідно-конструкторських розробок та їх упрова­дження у виробництво, зростання науково-технічного рівня всієї економіки. Справа в тому, що в Україні, як і в інших країнах, є розрив між науковими дослідженнями, розвитком науки і вироб­ництвом, його науково-технологічним рівнем. І, що дуже важ­ливо, за колишнього СРСР причину цього розриву вбачали у відсутності ринку, але Україна вже 15 років іде шляхом створен­ня ринкової економіки, а ця проблема залишається досить гос­трою. Очевидно, справа не просто в ринку, а в ступені його роз­витку, в досконалості ринкового механізму. Формування НІС передбачає вдосконалення як діяльності держави у цій сфері, так і ринкового механізму.

Ідею національної інноваційної системи висунув і дав її перше обґрунтування К. Фрімен ще у 1987 р. Національна інноваційна система (НІС) — це "сукупність різних інститутів, які спільно і кожний окремо роблять свій внесок у створення і поширення но­вих технологій, утворюючи основу, яка слугує урядам для формування і реалізації політики, що впливає на інноващинии процес. Система взаємопов'язаних інститутів, призначена для того, щоб створювати, зберігати і передавати знання, навички й артефакти, які визначають нові технології"²². Неважко побачити, що у цьому визначенні хоч і згадується комерціалізація, головний акцент ро­биться на інститутах. Але на відміну від попереднього визначен­ня тут є спроби, хоч і не зовсім вдалі відокремити національні особливості. Наприклад, зазначення "у межах національних кор­донів", хоч і певною мірою, але ізолює НІС від світових процесів. Насправді ЩС в умовах глобалізації нерозривно пов'язана зі світо­вим ринком функціонувати і без нього, тим більш ефективно, не може. Так, нині Україна успішно експортує металопродукцію, яка користується попитом. Успішно працює на зовнішній ринок ти­танова галузь. Практично на всіх світових ринках гідно представ­лені товари важкого машинобудування. Водночас Україні конче потрібні новітні інноваційні розробки і технологи для відновлен­ня електро- і радіотехнічної промисловості. Тому, на нашу думку, має йтися не про "національні кордони", а про взаємодію націо­нальних інноваційних систем зі світовою глобалізованою еконо­мікою. І, нарешті, обидва визначення НІС обходять економічний механізм взаємодії інститутів, що не можна нічим виправдати, адже для органічного поєднання науки і виробництва та впрова­дження наукових результатів у практику не лише потрібні від­повідні інститути, а й економічні стимули цих процесів. Відо­мо, що й у колишньому СРСР, й у незалежній Україні неоднора­зово створювалися державні комітети чи міністерства з проблем науки і техніки з певними структурами на місцях, але це, на жаль, не розв'язувало проблеми. І сьогодні вона залишається нерозв'я­заною, оскільки немає економічної заінтересованості виробництв і наукових установ у впровадженні надбань науки і техніки у ви­робництво. Саме це стало основою для висновку про те, що для розвитку інноваційної системи в Росії "головне — механізми, які дають змогу здійснювати діяльність зі створення, зберігання і по­ширення нових знань і технологій"^xiv. Отже, за всієї важливості

інституцій, які забезпечують функціонування НІС, основна увага має приділятися винайденню і відпрацюванню механіз­мів, які забезпечать глибокий взаємозв'язок та взаємодію на­уки та виробництва, створення дійової системи економічної мотивації суб'єктів господарювання до інновацій та втілення їх у виробництво, а суб'єктів науково-дослідної сфери — до до­ведення наукових розробок до нових зразків техніки і техно­логії, готових для впровадження у виробництво.

Все це дає підставу зробити висновки, що національна інно­ваційна система за своїми устоями (багатоманітністю форм влас­ності та поєднанням державного регулювання з ринковим ме­ханізмом) є породженням не суто ринкової, а змішаної еконо­міки, що вона за своїми функціями становить складову механіз­му функціонування та розвитку економіки і суспільства.

Нарешті, НІС має конкретно-історичний характер. Як ста­новлення інноваційного типу розвитку, так і формування НІС нерозривно пов'язані з виникненням і становленням нового інформаційного (постіндустріального) способу виробництва. Україна, як і інші країни СНД, зокрема Росія, перебуває на інду­стріальній стадії цивілізації, тому для них важливим є поєднан­ня високих індустріальних технологій з інформаційно-комуні­каційними. Але попри важливість індустріальних технологій визначальну роль відіграють технології, що реалізують інфор­мацію і знання як якісно новий виробничий ресурс. Про це до­сить переконливо свідчить те, що цитований вище автор вбачає головне в розвитку НІС у Росії у механізмі "створення і поши­рення нових знань і технології", тобто в становленні економіки знань та інформаційного способу виробництва.

НІС — це система, яка створюється державою з урахуван­ням ринку, ринкового механізму. Концепція інноваційного роз­витку України розроблена і затверджена Верховною Радою ще у 1999 р. Нині Міністерство освіти і науки розробило її нову ре­дакцію і розпочало громадське обговорення. До кінця 2005 р. ця робота мала бути завершена²⁴. Для реалізації цього типу розвитку багато зроблено в галузі законодавчого забезпечення²⁵. Проте треба мати на увазі, оскільки наука і техніка швидко роз­виваються, а на сучасному етапі відбуваються якісні зрушення в організації науково-технічної діяльності, у технологіях вироб­ництва, потрібні наукові узагальнення, розкриття нових про­цесів і тенденцій та їх законодавче оформлення.

А. Виробництво товарів і послуг

Кінцевою метою національної інноваційної системи є підне­сення науково-технологічного рівня виробництва. Можна дося­гати великих успіхів у наукових пошуках, але якщо вони не втілюються у виробництві, якщо не зростає його техніко-техно- логічний рівень, то можливості, які відкриває наука, не реалізу­ються. Розвинуті країни, забезпечивши швидке становлення і розвиток НІС, домоглися успішного використання здобутків на­уково-технічної революції, значного піднесення науково-техно- логічного рівня економіки та її ефективності, переходу на нову стадію цивілізаційного прогресу. Вони визначили шляхи і мето­ди техніко-економічного вдосконалення виробництва. Тому їхній досвід лежить в основі становлення технологічних пріоритетів інноваційного розвитку економіки України. Але це не може бути механічним перенесенням їхнього досвіду на наші умови. Рівень розвитку та структура економіки України вимагають органічно­го поєднання високих індустріальних технологій із широким, і справді пріоритетним, використанням інформаційно-комуніка­ційних технологій. Як раніше було показано, в Україні панівни­ми є ПІ і IV технологічні уклади. На підприємства цих укладів припадає до 95 % промислової продукції, що виробляється, вод­ночас на V технологічний уклад припадає приблизно 4,5%. Така технологічна структура нашої економіки не відповідає потребам зростання економіки України. Технологічна відсталість зумов­лює її низьку ефективність, а отже, різко обмежує можливості і нагромадження, і споживання. У структурі експорту України частка інноваційної, високотехнологічної, наукомісткої про-

Ситуація ускладнюється й тим, що за роки тривалої і тяжкої економічної кризи такі передові галузі економіки, як електрон­на та радіопромисловість, були зруйновані, що призвело до різко­го погіршення структури економіки. В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8 %, інвестиційну — 12,9, товари широ­кого вжитку — 18, товари тривалого користування — 1,3 %^xv. Нераціональна структура економіки набуває втілення й у недо­статньому розвитку машинобудування, яке є джерелом нової тех­ніки і технології, основою технічного переозброєння економіки, зростання її ефективності. Досвід розвинутих країн показує, що розвинуте машинобудування істотно впливає на структуру еко­номіки і визначає її сучасний рівень. Так, у структурі обробної промисловості частка машинобудування становить: у Швеції — 39 %, Італії — 26, Нідерландах — 25, Фінляндії — 24, Угорщині

• 26, а в Україні лише 13,6 %^xvi.
  

Глибокий спад виробництва у машинобудуванні зумовив те, що основні фонди фактично не оновлювалися, виробничий апа­рат зношувався і застарівав. Середній фактичний строк служ­би активної частини фондів ще на початок 2001 р. дорівнював 18,7 року²⁰, що значно перевищує економічно доцільні строки експлуатації. В такому становищі тільки завдяки інноваціям можна здійснити технологічну і структурну модернізацію еко­номіки, забезпечити зростання її ефективності й тим самим ство­рити незмірно кращі умови життя і праці людей.

Аналіз показує, що в нашій економіці відбувається іннова­ційна діяльність (табл. 5.1)⁸⁰.


Таблиця 6.1. Впровадження прогресивних технологічних процесів та освоєння виробництва нових видів продукції в промисловості

Показник	1901 р.	1996 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.xvii
Впровадження нових прогресивних технологічних процесів	7 303	2 936	1 403	1421	1 142	1 482
3 нихі маловідходних, ресурсо­зберігаючих і безвідходних	1 826	1 044	430	469	430	606
Освоєння виробництва продукції	13 790	11 472	16 323	19 481	22 847	7 416
3 них: нових видів техніки	11482	9 398	631	610	620	710