Geum.ru

Верховної Ради України з прав людини називається в Україні омбудсменом. Омбудсмен, рідко Омбудсман (від швед ombudsman «представник») - посадова особа, на яку покладаються функції контролю за дотриманням закон

Вид материалаЗакон
Подобный материал:



Ніна Корпачова (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини)

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини називається в Україні омбудсменом.

Омбудсмен, рідко Омбудсман (від швед. ombudsman «представник») — посадова особа, на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян в діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб. Офіційні назви посади в різних країнах розрізняються. На сучасному етапі посада омбудсмена існує в понад 100 країнах світу.

Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснував риксдаг Швеції 1809 року, відповідно до прийнятої того року конституції.

Довгий час посада омбудсмена не була поширена в інших правових системах, окрім шведської. Проте з часом такий пост за шведським зразком запровадили в інших країнах Північної Європи: в Фінляндії (1919), Норвегії (1952), Данії (1953). Першою неєвропейською державою, яка запровадила посаду Омбудсмена, стала Нова Зеландія (1962), першою соціалістичною — Польща (1987) .

В Україні посада Омбудсмена існує з 1998 року і називається «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини». Її з 1998 року й до тепер обіймає Ніна Карпачова




В Конституції України зазначено, що:

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

(Конституція України, ст. 55)

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

(Конституція України, ст. 101 )

Труднощі становлення інституції омбудсмена в Україні

Діяльність інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відбувається згідно із Конституцією України та Законами України. Зокрема в статті 101 Основного Закону України передбачається, що "парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини". У ст. 55 вказується, що "кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". Отже, "інституція Уповноваженого є незалежним конституційним контрольним субсидіарним органом позасудового захисту, який сприяє поновленню прав людини, порушених органами державної влади чи органами місцевого самоврядування".
        Загалом уперше проект закону про омбудсмена було винесено на розгляд парламенту ще в серпні 1995 року, тобто ще до ухвалення Основного Закону України. Проте основні дискусії щодо інституту Уповноваженого з прав людини розпочалися в Україні в 1997 році. У травні 1997 року було ухвалено відповідний закон у першому читанні. Але справа просувалася досить повільно, що не могло не непокоїти громадськість.
        Та позитивні рішення відносно розбудови інституту Уповноваженого давалися українським політикам досить болюче, що в першу чергу пояснювалося наближенням чергової парламентської виборчої кампанії, а отже, й зростанням політичної конкуренції та напруги, природної для України в подібні періоди. Ще в червні 1997 року тодішній голова Комітету ВР з питань правової політики та судово-правової реформи Володимир Стретович заявляв, що восени 1997 року "парламент втратить керованість у зв'язку із підготовкою до виборів", що ускладнить прийняття в остаточній редакції законів "Про уповноваженого з прав людини". Можна побачити, що за цієї ситуації значно підвищувалася політична привабливість як посади Уповноваженого, так і можливість використати проблему відсутності правового регулювання в цій сфері в політичних або піарних цілях.
        Затвердженню закону про Уповноваженого та становленню цієї інституції на шостому році незалежності не сприяли також традиційні проблеми фінансового змісту. Отож тодішній спікер ВР О. Мороз у цьому зв’язку зазначав, що закон, ухвалений у першому читанні, набере чинності з 1 січня 1998 року, оскільки в держбюджеті на 1997 рік не передбачено фінансування для нього.
        Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” було ухвалено 23 грудня 1997 року 234 голосами "за". Та самого уповноваженого було обрано ВР другого скликання лише після парламентських виборів у березні 1998 року. Цьому передували відчайдушні спроби кандидатів здолати парламентську висоту, але в розпал виборчої кампанії до ВР це було зробити практично неможливо. Достатньо пригадати, що в лютому 1998 року Верховна Рада України під час таємного голосування не змогла обрати жодну з кандидатур на посаду Уповноваженого ВР з прав людини. Тоді претендентами виступали Сергій Головатий, Ніна Карпачова, Сергій Кияшко. У березні чергове голосування теж не увінчалося успіхом. І лише 14 квітня за кандидатуру Ніни Карпачової проголосували 276 депутатів із 340, які взяли участь у голосуванні.
        Ніна Карпачова розпочинала розбудову інституції фактично з нульової позначки. За відсутності службового приміщення діяльність нового конституційного органу розпочалася в двох невеличких кімнатах у приміщенні Верховної Ради України, одна з яких – площею 12 квадратних метрів була виділена для опрацювання звернень. Над їх розглядом щодня до пізньої ночі, практично без вихідних працювали по 7–8 осіб. Всі, хто працював у Секретаріаті Уповноваженого протягом 1998 р., з огляду на відсутність будь-якого фінансування (крім листопада та грудня), виконували свої функції фактично на громадських засадах. За таких же умов працювала і Уповноважений з прав людини.
        Відсутність фінансування позбавляла Уповноваженого і можливості залучити до роботи із зверненнями необхідних фахівців, насамперед юристів, забезпечити працівників комп’ютерами, оргтехнікою, папером, конвертами, канцелярськими приладдями. Постійною проблемою було відправлення кореспонденції, що також вимагало певних коштів.
        Поряд з цим тривав процес організаційного становлення нового конституційного органу, в рамках якого потрібно було вирішувати також питання створення нормативної бази діяльності Секретаріату: визначення статусу, умов та оплати праці, порядку підбору кадрів, матеріально-технічного забезпечення тощо.
        Попри всі перелічені чинники, які подекуди створювали серйозні труднощі у діяльності інституції, в тому числі призводили до затримок у розгляді звернень громадян, інституція Уповноваженого почала працювати, намагаючись забезпечити належний рівень виконання функцій, покладених на Уповноваженого Конституцією України.
        Зважаючи на такий великий потік звернень, що почав надходити до Уповноваженого з прав людини, вже з перших днів роботи виникла нагальна необхідність відповідного кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності інституції, без чого виконання Уповноваженим своїх конституційних обов’язків, зокрема по розгляду звернень громадян, ставилось під реальну загрозу.
        На жаль, органи центральної виконавчої влади, на яких відповідно до Закону України було покладено обов’язок щодо забезпечення належних умов діяльності новоствореної інституції, не надали передбаченої законом необхідної підтримки, особливо в найбільш складний початковий період роботи. Це передусім стосується відкриття фінансування та виділення приміщення.
        Законом України передбачається розгляд виключно письмових звернень. Проте, виходячи з конкретних обставин, Ніною Карпачовою (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) було прийняте рішення надавати також відповіді й на усні звернення. З цією метою у відділі звернень громадян було встановлено, за яким кожен потребуючий мав змогу отримати пораду, необхідну консультацію чи роз’яснення з приводу порушення своїх конституційних прав та свобод.


Шотова Володимира група 11-1