Подобный материал:
- Реферат на тему, 103.99kb.
- «Про автомобільний транспорт», 14.63kb.
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Українська література в питання І відповідях Білет, 1340.99kb.
- План облік товаро-матеріальних цінностей. Облік товарів за групами, 30.29kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
чреволюції хто робив? хто чекістив недавно в підвалах, заляпаних мозком по стінах, бо стріляли впритул, в потилицю? якої віри безвірці бузувірились стільки літ? Ви загалом то правильно їх оббісили в своїх «Бісах», але поіменно, повіросповідно— хто вони? чому грішні й праведні збилися в одне нерозлучне стадо, як худоба на бойні, і ревуть заголоджено, а їх тримають впроголодь, щоб зміряти справжню, очищену вагу, прикинути на рахівниці: чого вони варті скопом? і знов роздрібнити, пустити тим вузьким, незворотнім коридором, що веде до убою; а хіба це гуманно, Федоре Михайловичу? щоб ви порадили: як перевіяти від полови зерно, все чисте й чорнозгорьоване, мов сльоза живцем прикопаної дитини? як перевіяти від остюків і пилюки чорні ріжки, бо доброго давно не родить, і молотарка чмихає, кашляє з сухотним болем, засіваючи вітчизну чорноріжковою мукою— і в наступному поколінні тут зродиться новорабська, чорніша від африканосів, опраховіла, земним осліплена, раса! Федоре Михайловичу, скажіть по вічному: де підступники? де ці варавині дочки й сини, від першого до останнього секретарі й секретутки, а нині ударники на біржах? де ненаситці? і хто їм скаже словами пракниг: а тому, кому б закортіло вашої землі, киньте йому в ротяку вповні, хай покладе до пащі своєї і заціпиться змовклий; ти немало землі накидав, затовкаючи пельки вражидлам, та щось пороблено було співвітчизникам, щось таке, про що оповідав, здається, Гомер у своїй «Одісеї», коли «ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши, з світлим прампейським вином подала їм, підсипавши в келих зілля лихого, щоб зовсім вітчизну забули; щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом кия їх загнала в свинарню і там зачинила; голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкати всі по свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився»; вона, тобто Кіркея, невипадково лишила одісеївцям розум, щоб вони все розуміли, все своє свиньство і непотребство, коли чавкали жолуддям і буряками з дертю, і зарозумлювались ще дужче, аж поки вона не зволила їх намастити вигойною маззю, і вони вернулися в людську подобу: навіть вищими на зріст і молодшими на вигляд; а ми хіба не шукали, Федоре Михайловичу, таємниць древнього рецепту?— бо що таке література як не мазь від всесвиньства?— хіба не дерзали ми, щоб зцілити своїх земляків, але, на противагу древньому, виходило все гірше й гірше! дерзали, дерзали, а крик стоїть, мов у пологовому домі, де зроджується новорабська раса; і молотарка чмихає, і ударне плем’я ставить рекорди надоїв і бере соцзобов’язання на біржах; а якщо по серйозному:
три речі здійснилися нерозривно: видебілення, радіація і непокараність совдепу— вся інша сподієність, лихоманство історії, лише обрамлення цього; все інше цікаве як анекдот, як випадок, як туриське враження; проклятість краю— і метафора світової проклятості— захована у вищезгаданому перетворенні, але його, як сказав би колега Августин, його неможливо охопити грішно-допитливим розумом; і щоб Ви порадили, Федоре Михайловичу, в такому випадку? Ваш маніфест про красу, як я казав, здається, тут переінакшили і напнули гаслом над сценами, де тривають конкурси і розпродажі дівочого тіла; пророцтвам ніхто не вірить— вірять дівахам у купальниках— і хто що хоче, те і пророчить; от щоб Ви порадили за променистих обставин у цій драглистій, мов скопитнена бойня,
зникраїні? де всі шляхи тупикові на манір коридору, що веде до убою— і задкувати зась, бо ззаду напирають інші; ви правду кажете, юначе— спохмурнів старий каторжанин— і про дівах, і про проклятість, все гола, голіша нікуди, сказати б, блудницьки заголена до пупа, правда; але така, напевне мода— і я вас дуже і дуже розумію,— такий стиль доби, який ви намагаєтесь передати щонайправдивіше і неповерхово; а що порадити? ви й самі знаєте, і не раз про це писали; вам недаремно підсовують мавпувату маскультуру, первісні звичаї; вас, справді, зігнали на спільне тирло, вас зважують і переважуть, і підморюють голодом, щоб звідати: чого ви варті в живій вазі, без гімна і тельбухів,— щоб продати оптом; а де ж вихід? богвість, шукайте. Ти подякував— добре, хоч не відрадили від дослідницьких вправ; либонь, ти на правильній дорозі, з велосипедом і невтомним собакою— ти сьогодні побудеш вдома, а коли гості підуть до сну, ввімкнеш нічника над узголів'ям і на збитому з грубих дощок ложі впірнеш під ковдру, зігрієшся, а потім, обпершись на лікоть, перечитаєш Августинове сповідання, немов підеш слідом за гостем, чий обрис вже й на дорозі щезнув, лише далекий шелест туману, мов шельпіт перегорнутих сторінок і запитань безголосих, виказує його присутність: «яке мені діло до людей? чи потрібно мені, щоб вони слухали мою сповідь, начебто вони мали вилікувати «всі наші недуги»? людський рід цікавий пізнавати чужі гріхи, але лінивий свої виправляти! чому вони хочуть почути від мене, хто я, вони, які не хочуть почути від Тебе, хто самі вони? і звідки вони, почувши про мене від мене самого, знають, чи я кажу правду, якщо «жодна людина не знає того, що діється в людині, тільки дух людини, захований всередині»? та, оскільки «любов вірить у все», а тим більше між тими, що тісно з'єднані одні з одними, то і я, Господи, сповідаюсь тобі, щоб почули інші; я не можу сказати їм, що говорю правду, але мені повірять ті, хто вислухає мене з любові; однак Ти, Лікарю моєї душі, поясни мені велике значення моїх починань; моя сповідь стосується моїх давніх гріхів, які відпустив мені і покрив їх Ти, що хотів, аби я знайшов моє блаженство в Тобі, коли Ти зміцниш мою душу Своєю вірою і Своєю таїною— оживи серця тих, хто читає їх або слухає, нехай вони не засинають між сумнівів і не кричать «я не можу»,— а нехай прокинуться для любові милосердя Твого, для тієї сили безсильних, яким дана свідомість їх безсилля. І любо слухати добрим про давні провини тих, що давно вже вилікувалися, і не тому радіють вони, що це провини, а тому, що вони були, а тепер їх немає вже»
*; відклавши книгу, вслухаючись у нічний скигліт вітру, що б’ється на безвіконній веранді, мов птах, котрий, вернувшись додоми, застав гніздо порожнім, ти подумки бачив занесений снігом степ і думав про неможливість виповісти всю правду, бо жодній земній істоті, через обмеженість її чуттів, не відкриється всеохопна, всезагальна правда, правдиві відповіді, правдиві вирішення, правдиві овиди за безмежжям блюзнірства; все настає якось саме собою; вір і сподівайся: вірним відкриється радість як дітям; оце і все, до чого ти домислювався; а розум прагнув глибшого, розум, цей залишок людського в зачаклованому освинячені, прагнув розгадати щось більше; подібного ти, пригадується, прагнув, їдучи у метро через річку, день був передвесняний, сірий і крізь продухи у вагон насівало легкого снігу і чистої височини з навколиць, ти прагнув довідатись про сотні й тисячі земних речей, що скуті в’єдино вони вслугували переходом через річку і крижаною міццю заперечили давнє, мовляв-то: в одну і ту ж воду не вступають двічі; ти прагнув перейти і провести інших над нею, над непогребним часом, що десь там, внизу, ізсукується вішальницьким мотуззям течій, глибин, стрімнин і втягує з собою не так підгризені судомою, випадкові жертви, як саме бажання зміряти безмірне,— щоб приховати дикий нурт углибин, захованого на дні ямер, під корчами, крижаного праісторичного часу, подібного на літні стійбища древньої риби, миньків, зовнішньо схожих на вужа й сома водночасне, древньої праістоти, яка ще боїться розніжувального тепла і зачаєним серцем відраховує мільйоноліття, запліднюється від тих пратовщ, праглибин тільки для неї пам’ятного чекання, дикого і щасливого безлюддя морів, переповнених небезпеками, і наливається жагучою ікрою, і жде зими, найлютіших морозів січня, жде однаково, як інші риби чекають травня, пори ікромету; ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але, якщо нейтрино, звільнене із магматичних товщ, із райських небес, із продимлених сіркою рудників пекла, якщо воно летіло радісно й звільнено в нескінченні, сповнені нових захоплень, міжкосмічні мандри, то ти, в силу якогось незрозумілого приречення і невідкритого ще тяжіння, вертав назад і знову перепірнав земну кулю з невтомністю піщаного годинника, перепірнав як засіяну ряскою неглибоку копанку,— малим ти стільки вимріював подібне щастя; в селі вашому ставка не було і ви ходили в сільце сусіднє, і там до блювачки накупувалися в мілкій кольобанці біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх, а на горбі напівсонна, голодна лисиця в лопушинні біля нори перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь геть, і їй вдасться підкрастися до каченят на березі; а тепер ти лежиш вночі, маліший себе малого, і пробуєш наново перепірнути час, іще й іще, іноді тобі вдається, вітер стабунено топчеться по веранді, а, коли втихає, ти запитуєш у безмов'я і сонних почмихів молотарки: може в стирлованому загоні, в злуці грішних і праведних, в приблизності всього і криється винятковість вирішення? тобто, в наперед заданій несправедливості, в притерпілості до неї, заховано вищий знак справедливого? знак непізнаного, неприступного для людського розуму й розмислів; і, поки ти думатимеш про часоплинність, час збігатиме ще стрімкіше, немов потрапивши в тіснину і вириваючись на звичну волю, і навздогін йому вигукнеш, «горе мені, що не знає навіть того, чого не знає!»
*; ти здогадувався: час, над яким ти бився, не міг бути мірою на манір ліктя, котрим вимірюють довжину колоди; нема ні майбутнього часу, ні минулого, ні теперішнього, ні проминального нині, а, однак, ми вимірюєм час— і ти перемірюєш безмір променистих обставин, нерозкритих злочинств, розбрукованих на зерні доріг; ти обмірюєш усе це уявою, як одну об’ємність часу; слідом за попередниками обмірюєш мовчанку й стогін, рух і тривання, і з «грішною цікавістю хочеш пити більше, ніж можеш випити», і хоч, не хоч, а змушений будеш визнати приблизність своїх вимірів, досліджень, поглядів, кинутих навздогінці, бо лікті, на яких ти повз уперед, замірюючи дорогу до обрію, були всього лиш людськими ліктями, які наближають до ворога, щоб поквитатись— і тоді ніколи мріяти; в почмихів молотарки, що на току день і ніч пересівала чорноріжкові купи, ти запитував як у живої істоти: може в стирлованому загоні, звідки один коридор до убою, може в злученні грішних з праведними, в приблизності, й криється виняткове вирішення? вищий знак справедливого, непізнанного, неприступного для людського розуму? і нічого перемірювати ліктями тимчасові виднокола? ще кілька почмихів молотарки— і все поглине темінь; у чому ж безсилість догнати час і безпосередньо в нього взнати причини проклятості краю? вся біда в тому, що наше серце дає притулок усяким речам і вміщає забагато дурниць, які спотворюють і силу прагнень, і силу молитви; тепер від істинного тебе відриває все менше вражень; театри й співи, гоцкання й заливання до поросячого виску алкоголем тебе не захоплювали ніколи; не шукав ти і віщих відповідей у тіней небіжчиків, цураючись святотатських обрядів; не звертавсь до ворожок, астрологів, дельфійських оракулів, але серце й без того наловило дурниць, як кожух арештанта тюремних вошей, і тепер сиди й думай, куди з ними рипнутись, бо все таки вони, наситілі, частка твоєї крові і найближчі ближні? куди їх витрусити, щоб податись слідом за Святим Августином? є над чим подумати. Збігай назад, роззирнися: десь тут ти згубив слід відвертості; так, так, так, ти знов забув, що хотів сказати своїм вірним, своїм обраних і всім тим, що шукають обранство, як ти по зернині шукаєш сліду; і завжди знаходиш там, де не передбачаєш— радість була потверджена телеграмою від безіменного адресата; ти знайшов її в щілині між одвериною, повернувшись із полювання— поставив рушницю прикладом на поріг, розгорнув проштемпельовану сотнями тюрем, божевілень, концентраків телеграму, чималенького аркуша, що шукав тебе безвість літ, шукав усюди, по всих застінках митарств, по всіх пристанищах твоїх літгероїв, ототожнених із тобою, споріднених настільки, що годі було розрізнити: де ти? де вони? і ось вона, аркушина, затягана, буцім нею начищала до блиску наваксовані чоботиська ціла армія вертухаїв, санітарів, наглядачів, чергових по райвідділу, препараторів моргу, начищала, аби ти на халявах міг угледіти віддзеркалення кожного, кого човпли носачищами ялових з рипом чобіт— от вона, папірчина, мов затягана суконка, знайшла тебе, і, розгорнута, зігріває душу; зігріває подвійно: тим, що тебе, слава Богу, не затовкли, начищаючи тобою чоботи, що досі ти пересуваєшся звичним способом, а не плазуючи в корчах від стіни до закутка, що ти— аж не віриться досі!— живий, а не вириганий з кров’ю в тазик, як одна з туберкульозних паличок; що ти в зневірі, в знесиллі, в знехоті, й просто в безвиході й усепогибелі, знову пишеш! з висоти земнолюбної, чорнопопельної епохи ти волаєш: народ виздихує від беззаконь, а вони чешуть себелюбства похоті! ти пишеш мечем хребта, присвічуючи ним польові дороги й обікранства, пишеш, присвічуючи в смертоночах, пишеш, вимріюючи колись просвітлених, пишеш, а глистохребетні на жирних пузяках повзають перед славолюбством і успіхом, обжираючись прахом і сухим кизяччям, немов розверзті могилогорби, сама земля поглинає свою землистість; якби не ти, і вони б самі, і їхня дітва, і прапраправнуки бігали б ,ощасливлені, за татаро-московсько-польською кіннотою, бігали б із совками й торбами, щоб пальцями й усієєю долонею жадібно нагребти паруючих кизяків і з них надлубати вівса на кашу; а так повлягалися, незалежні вже; а друга радість, мов чорний шарфище, зігріває душу одою, змістом телеграми, з якої дозволиш собі деякі рядки, щоб ознайомити зі стилем послання: уява письменника віддаровує нам пронизливий, чистий ліризм і ожорсточення доби, які, мов просвітлена киснем і тьмяновенозна кров, з’єднані в одному ударі серця; і це про тебе! як ти міг після цього відкласти перо, мов змащеного плуга під повітку, звідки витягнуть його на весну! ти, хто об'їздив, обвелосипедив далеч і всиновив поля, мов згущені чорнила реальності, прози, мов чорний піт застраханої людви з навколиць, мов чорнонічну тривогу за рідніх, улюблених, близьких, дорогих, своїх, прикипілих до серця, як шрам інфартника,— як ти міг не писати? як ти міг невіритись, гніватись? гнівитись так, що біліла кров під нігтями і біліло чорнило в авторучці; як ти міг, стільки навчений, обпікатися на дурному, немов новобранець, якому за дві затяжки недокурком запропонували лизнути залізну, лютоморозну клямку— і він, заплющений, рве прилиплого язика із м’ясом; від безсилості описати правдиво всі омерзіння й зуроченість ти гнівився ще дужче; описати й добити їх пером, немов позбавити жито чорноріжкового урожаю— ось завдання не з останніх; земля наокіл, мов надреальна проза, мов саме чорнослів’я, лютий підтекст, який протік крізь папір, ніби кров з конаючого, пополотнілого, в пісок і відчай, і од знекровленого світу відступилися всі, а ти стоїш і розглядаєш сліди розбою, насильства; ти бачиш ці величезні, засохлі, криваві плямища у вигляді чорноземів і чорного поту лихоліть, лиховість, чорної безнадії, що, немов розіллята нафта, зібрана зайдами, послугує для двигунів їхнього машинного оптимізму; ти мусив писати негайно! рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків'я— і було б прикро, якщо б твій передчасний відхід асоціювався з вириганою, викашляною згустками кров’ю в тазику; ти намагався! ти прагнув! щоб з цеї чорноземної, чорнокривавої нафти, шляхом перегонки, з’явилося щось енергійне, щось здатне відкрити нову сторінку, новітню еру, — і самому перегорнутися з сторінками в добріші, немов життя своїх літгероїв після епілогу, в здоровіші часи й закинути цю писанину, звільнившись для полювання, рибалки й тисячі радісних і азартних, справ, а то сиди, сліпай над долею чорнознеможеної вітчизни, аж паморочиться в очах, немов на скелі над штормовим морем; сиди, сліпай, а тобі за це легіон заздрісників вручить орден, дірку в грудях, три на п’ять сантиметрів; ти писав, а чорна, застрахана людва з околиць, її чорнослів’я, її замазученість на тракторних станах, її непохмелена, чорна, безпросвітна туга, мов хвилі на беріг, накочувались на поріг твоєї хати; ти впускав їх одразу: з мареннями й зітханням; вони стояли призігнуто, насторожено, всим виглядом звернені туди, на двір, готові бігти, ховатись, мов щойно утеклі з тюрми і впевнені, що їх вже шукають з вівчарками; вони сідали на лавку, курили в рукав, просили завісити вікна ряднинами, відхекувались і простягали ноги під грубу, а якщо траплялося їм заночувати, то спали одягнені, на підлозі, покотом— і вві сні марили, оповідали моторош; а ти мусив записувати кожен їх сон, кожну садистичну лютощ їх володарів, кожен прощальний вигук над чорноболотяним полем, де все блукає, провалюється і гине, засмоктане в драглисту жижу; де навіть привиди не знаходять дороги назад, як трапилося, наприклад, з возами, що курличуть в нікуди й підманюють душі прощанням, і підбивають прощати; ти описував ніч за ніччю, борозну за борозною, кожну найменшу, вивергнуту з комина, сніжину радіоактивної сажі, що перетворена в літери мріяла стати сагою; ти описував кожне багряне згасання коногонки в мороці шахти і в кожному з мільйонів людських організмів кожен тромб, що от-от обірветься й рине вперед, мов скажений шершень; ти писав, а тебе винуватили в душевному популізмі— і хто питається? рогата худобень, ссавці бездарні, недописьменники, недокритики, хитра й пронирлива посередність, яку ти, на клопіт собі, не раз рятував, витягував за чуби з тарілок з холодцем і смальцем, куди вони падали п’янезними рилами і заливались ригачкою; але от, відмившись і посвятеннівши, вони разом з запоями покинули й писання, ринулися в продюсерства, менеджерства, в новочасну паразитарність, де знову, як і раніше, втілювали головне покликання: змішувати святі дари з яєшнею— і плодити блюзнірства; вони жалісно, щоб не образити, замовчували тебе як останнього дикуна в бойовому розфарбленні— і сміялись до впаду кругом поза очі; тупі, підлуваті, хитромстиві, як всяка бездар, вони організовували всякі тупі й бездарні проектики, і плювали в руку, що взявши за вуха, витріпувала з них пилюку, як з плюшевих зашмарканих цуциків— і підгилювала в люди; невдячність і підлість, здобрена приамериканеним сюди пронирництвом— вони навчалися в них всьому уніфікованому і викастрованому до плюгавства— невдячність і підлість, як два наглі роги безкарності, були їх визначальними рисами; витріпані, вони вже за дверима сміялись голосно, сміялись як з лоха, котрого так облапошили— тобі ж болів тільки час, так здармований марно, інфікований невдяками; богвість як, через силу, ти продовжував репортажити— з гільйотиною на шиї— та іноді виїздив на велосипеді в сутінь і ніч, щоб пригадати азарт, з яким гасав по дорогах, розбризкуюсчи мілкі калюжі, відданий твій собака; скільки раз ти кидав писати, полишивши це зайняття своїм епігонам, звихнутим на словоблудді, як жебрак на новій торбі; вимріюючи торбеху, він мислить, що з нею і сам вилюдніє, і стане князем; печальнезна помилка! а скільки підманюється даремно і йде по твоїх стежках, по закоулках митарств, марновірст, марнотратств і, протокольно кажучи бомжівств! скільки їх? вже не кажучи про читачів, змушених, мов риба в ятері, битися в чорних сітях побаченого тобою скрізь і сплетеного в рядки уявою! ти казав їм, що вичерпавсь, виписавсь, надірвав свій мізерний талант, аж серце виперло грижею поміж ребер і вісить там, мов порожня кобура арештованого генерала; ти казав заздрісним, жадним до корчів, як шибениця до прокльонів,— он стоїть собі дерев’яна, не добра й не зла, ніяка, байдужа, проста, стоїть і пантрує юрбу чекальним, незмигно-хитрим оком зашморга— ти казав те, чого від тебе ждали стільки збидлюжених літ, по електричках, по вокзалах, по всіх кутках безпритульності: ти таке ж бидло, як і вони; ти збидлярнів, просмердівшись злодухом, як їздовий силосом; вони добилися свого; стільки вганяли в помийниці, в ніщо, в нікчемство, переконуючи,— раз ти нікчема, то повинен мовчати й ховатися як обісраний,— стільки примушували знімати шапку, зрікатись князівства, постригатися в смерди, стільки дерли шкуру, мов вітер рубероїдні клапті з повітки, що тобі просто обридніла ця живодерня;
чорнобалюйте!!!— віднині ти думатимеш про нетлінну душу; але тут то й глибиннів смуток: там, глибше всякої прірви, безодні, гніздовища проклять, далі дикого скрику, там, де не тісно небу, в тій долоні, простертій у ніч, в тому гнізді відлітання, де мала б тепліти душа, лежали два знепотрібнілі крила— час і спогади— і те безсиле крилля нагадувало геть обсажену і надсмалену підмітачку, зроблену з гусячих крил: такими бабця підмітала припік печі; а де ж душа? оце так влипнув! де ж душа? де вона?! кричав і пінився ти сам до себе, як розгніваний батюшка до святотатця, що вкрав і десь заникав чудотворний образ— де душа моя?! виявляється: ти її пролихварив! ти вклав її в свої романи, як гіркий скнара вкладає все зароблене в чисті перли й золото; і вкупі з тими рукописами заніс нетлінну душу в руки редакторів, видавців, цієї лихварної банди, залюбленої в свої посади і в твої письмена як жирні плями в сторінку; вони на них ставили закусь: дешеву тушонку, шпроти; надто це стосувалось тих галімарів, тих букерів, що твоїм відчаєм, твоїм стилем застеляли блискучі столи і на вирватих главах чистили оселедці, і всідались обідати лицем до безсмертя! і обсмоктували пальці, запиваючи пивом; а ти, дурний, сподівався, ти вірив, ти так хотів— з їхньою допомогою докричатись до неба; і пролихварив душу; тепір хоч пиши, хоч мовчи: час і спогади лежать обсмалені, в сажі, і ятрать порожнечу, звідки їх виламали, викрутили в суглобах; хоч пиши, хоч мовчи, голос осінніх полів, пострижених каторжно під нулівку, голос кожної стернини, всепам’ятної тобі, мов кожен незронений без ліку волос малих рабів вітчизни, саме голосіння безмежності тобі не дасть заснути; хоч пропадай пропадом, нарікай на лихварів-видавців, які за всі твої рукописи дали півдулі ще й змусили довго кланятись, хоч плач, хоч скач, ти не зміниш дитинного голосу, викликаного з пітьми для любові й уславлення животворності Слова; ти думав так: коли Бог покидає народи й краї, обригані злодійством, заздрістю, ненависництвом одне до одного, коли тьмяніє розум в полудня і всякий добрий замисел уражує цвіль невдачі, ніби залишки доброти тільки й покинуті для процвітання цвілі, і треба зрікатись доброго, як гріховних помислів, коли ти сам, геть покинутий, без смиренності голуба, без мудрості вужа, геть ніякий, сам між безчестя й пристрастей, марноти і втоми, твій писемний обов’язок є вдячним синівством, розшифровуванням, розкодуванням генів, що ріднять кожного з образом Божим; ти доказував це в підтекстах, в надтекстах, авторською прямою мовою, доказував, де тільки міг, щоб припинити розлад, розпад, розщеплення, смертюнатхненність, вияскравлені в порошинах і дрібках сажі з реактора, мов новорічна радість з хлопушки; ти доводив очевиднісне,
