Geum.ru

План виступу Український націоналізм. Витоки. Поява українського націоналізму як політичної течії. Третя сила української революції 1917 1921 рр.

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Кость Бондаренко. Український націоналізм.


План виступу

  1. Український націоналізм. Витоки. Поява українського націоналізму як політичної течії. Третя сила української революції 1917 – 1921 рр. Характер українського націоналізму.
  2. Український націоналізм. Теорія. Донцов, Ленкавський, Вассиян, Сціборський, Липа.
  3. Український націоналізм. Дієва політична течія міжвоєнного періоду. Теоретичні і практичні напрацювання. УВО та сателіти. ОУН.
  4. Друга світова війна і український націоналізм. Поширення та регіональна специфіка сприйняття.
  5. Повоєнний стан націоналізму.
  6. Націоналізм в ході революції 1989 – 1991 років.
  7. Націоналізм в сучасній Україні.


Після Першої світової війни в Європі почали поширюватися реваншистські настрої, викликані несправедливістю Версальсько—Вашингтонської системи. Особливо гостро відчували цю несправедливість народи, які так і не змогли відстояти свою незалежність. Українці, переживши революцію та жорстоку боротьбу проти цілої низки агресорів, втратили всі революційні завоювання, зокрема й декларацію про об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки — Акт Соборності. Більша частина України відійшла до Української Соціалістичної Радянської Республіки. Рішенням Ради послів у березні 1923 року Західна Україна відійшла до Польщі. Закарпаття опинилося під владою Чехословаччини. Буковину окупувала Румунія. Природно, що українські патріоти — особливо молодше покоління — не могли змиритися з таким станом справ. Починаються дискусії щодо причин поразки. Не без впливу популярного тоді публіциста й філософа Дмитра Донцова, в середовищі ветеранів (особливо ветеранів Української галицької армії та Корпусу Січових Стрільців) і студентства поширюється думка, що в усьому винні соціалістичні ідеї та демократичний стиль керівництва лідерів УНР. Тож усю подальшу роботу слід побудувати на антитезі до демократії. Крім того, в умовах конспірації напіввійськовий стиль керівництва був просто необхідний для функціонування організації.

1921-го виникає Українська військова організація (УВО), яка до 1925 року перейшла на позиції ідеологічного усвідомлення націоналізму, а 1927 року разом з іншими організаціями (Легією українських націоналістів, Групою української націоналістичної молоді, Спілкою української національної молоді) створює єдиний координуючий орган — Провід українських націоналістів, на чолі якого став лідер УВО Євген Коновалець. У січні 1929 року у Відні пройшов установчий конгрес Організації українських націоналістів, у який влилися всі вище зазначені організації.

ОУН стала класичною праворадикальною, терористичною організацією, що ідеологічно орієнтувалася на італійську модель фашизму — на той час найпередовішу європейську ідеологію. Наголосимо: фашистську модель, але не нацистську! ОУН були чужі расові принципи, для ОУН не був визначальним чинник антисемітизму. Лідери ОУН Ріко Ярий, генерал Микола Капустянський, Микола Сциборський мали дружин єврейок. Але в радянські часи настирливо мусувалася теза, буцімто ОУН перебувала на повному утриманні Німеччини. Слід зазначити, що протягом 20-х років Євген Коновалець справді користувався коштами зі спеціального німецького фонду, створеного для підтримки недержавних народів Європи урядом Веймарської республіки. Але до кінця 20-х німці чомусь вирішили, що їм вигідніше фінансувати екзильного гетьмана Павла Скоропадського і зменшили фінансування ОУН. А Гітлер, прийшовши до влади, взагалі припинив фінансування, що чітко простежується за документами. Коновалець намагався налагодити зв’язки з різними державами, прагнучи знайти фінанси. Найбільшу допомогу ОУН надавали Литва (громадянином якої був Коновалець до кінця життя), Італія, Японія, а також українські емігранти зі США й Канади. Були спроби налагодити зв’язки навіть із СРСР — Кремль був зацікавлений у дестабілізації становища на території Польщі. Проте ці контакти не вийшли за межі епізодичних.

1934 року бойовики ОУН скоїли найгучніший терористичний акт — убивство міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Перацького. Терорист Григорій Мацейко, який безпосередньо виконав вирок, зміг емігрувати в Латинську Америку. Частина організаторів акту намагалася сховатися на території Німеччини. А Німеччина на той час мала з Польщею договір про мир і добросусідські відносини від того ж таки 1934 року. Тож німецька влада заарештувала резидента ОУН у Берліні Ріко Ярого, помістивши його на певний час у в’язницю, а бойовика Миколу Лебедя видали польській владі. Тоді ж у в’язницю, а згодом до концтабору потрапили інші діячі націоналістичного підпілля — Дарія Гнатківська (майбутня дружина Лебедя), Степан Бандера, Роман Шухевич та інші. Варшавський і Львівський процеси над бойовиками ОУН, сама поведінка бойовиків на процесі створили неймовірну рекламу організації, що нараховувала реально трохи більше тисячі чоловік. У містах і селах Галичини починається справжній ОУНівський бум. ОУН перетворюється на найавторитетнішу політичну силу серед українського населення. Навіть помірковані ліберали з УНДО визнають необхідність співпраці з націоналістами, а в тюрмах націоналісти й комуністи влаштовують спільні акції, спрямовані проти Польщі.

Напередодні Другої світової війни в Німеччині знову згадали про існування ОУН. На той час в організації сталася низка істотних змін. У травні 1938 року від рук радянського агента в Роттердамі гине Євген Коновалець. Тривалі суперечки про наступника між трьома найближчими соратниками Коновальця — Ріко Ярим, Ярославом Барановським та Омеляном Сеником — завершилися компромісним рішенням: лідером ОУН і главою Проводу українських націоналістів обрано бойового соратника (за революційними подіями й за підпіллям УВО), а також родича Коновальця Андрія Мельника, який на той час відійшов від політики і керував величезним господарством Галицької митрополії Української греко-католицької церкви. Митрополит Андрій Шептицький, який перебував у перманентному конфлікті з ОУН і з Коновальцем, схвалив цей вибір — відтоді пішло тісне співробітництво ОУН та УГКЦ. Мельник налагодив тісні зв’язки з Німеччиною, при цьому він намагався діяти без посередників типу Ріко Ярого, якого усунули від активної діяльності.

Німеччина починає активно загравати з ОУН, обіцяючи їй у разі переможного завершення Другої світової війни створити незалежну Українську державу. Лідери ОУН намагалися не помічати деяких суперечностей між словами та дійсністю. Наприклад, Німеччина після розвалу Чехословаччини визнала Закарпаття (Карпатську Україну) зоною впливу Угорщини, хоча на цій території вже починалося активне самостійне політичне життя й навіть було проголошено державність. У серпні 1939 року шеф абверу адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілись у Відні з А.Мельником. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Західно-Українську державу» і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду. Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник, за задумом ОУН, мав обійняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сциборським, першою ж статтею затверджувала в Україні «авторитарний, тоталітарний, професійно-становий» режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати й розпускати парламент і уряд, обирався довічно й був відповідальним перед Богом, історією та власною совістю. Німці ставили тільки одну умову — Мельник мав проголосити повстання ОУН проти польської влади в той момент, коли німецькі війська ввійдуть у Польщу. Це було потрібно не так німцям, як СРСР — щоб аргументувати своє вторгнення в Польщу необхідністю допомоги повсталому українському народові. До честі Мельника, ОУН дипломатично відмовилася від повстання, хоча це питання серед націоналістів активно дискутувалося, а в окремих місцевостях пройшли локальні антипольські виступи, ініційовані ОУН.

З розвалом Польщі й початком Другої світової війни перед ОУН постали складні випробування. Радянський тоталітаризм був жорстокішим і нещаднішим, ніж польський. Якщо поляки за причетність до ОУН садили у в’язницю, то представники радянської влади репресували цілі сім’ї націоналістів або запідозрених у симпатіях до націоналістів. Відповідно, якщо раніше в очах українця з Галичини було два вороги — Польща й Радянський Союз, то тепер залишився один — СРСР. І боротися з ним можна було тільки одним шляхом — заручившись підтримкою Німеччини.

Ситуація в ОУН ускладнювалася конфліктом поколінь та доктрин. Після поділу Польщі чимало націоналістичних діячів із середовища так званих «крайовиків» вийшли з в’язниць і таборів. Вони були овіяні ореолом слави. Про Бандеру, Шухевича, Лебедя в галицьких селах складалися пісні й легенди. Проте в ситуації, що склалася, вони виявилися осторонь справ. Еміграційний Провід часто ігнорував думки Крайового проводу та молодих бойовиків. Лідери ОУН виявилися відірваними від реалій політичного життя безпосередньо в Україні, будуючи плани, які часто не відповідали духові часу. Серед крайовиків почав назрівати бунт, лідером якого став Степан Бандера. Зустріч Мельника і Бандери на самому початку 1940 року ні до чого не привела. 10 лютого 1940 року в окупованому німцями Кракові відбулося засідання націоналістичного активу, який проголосив створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Віддаючи належне Андрію Мельнику й не висуваючи проти нього ніяких звинувачень, прибічники Бандери (14 чоловік, зокрема двоє членів Проводу) звинуватили найближчих соратників вождя у співпраці з польською поліцією. Як результат — протистояння, яке завершилося розколом ОУН на два табори — мельниківців і бандерівців.

Обидві фракції раніше єдиної ОУН однаковою мірою бажали перемоги німецької зброї. Але ставку в своїх планах вони зробили на різні структури всередині німецької урядової верхівки. Мельниківці більше контактували з вермахтом і частково з гестапо. Бандерівці перехопили зв’язки з абвером. Оскільки німецька державна машина не була чимось монолітним і злагодженим, цілком допускалася така самодіяльність різних структур усередині рейху.

1939 року один із найближчих соратників Мельника Роман Сушко створює першу українську бойову одиницю у складі вермахту — Bergsbauernhillfe. Формально це був допоміжний загін для того, щоб допомогти селянам у гірських районах зібрати осінній врожай. Такий собі німецький будбат. Але ця частина дійшла до міста Стрий і у вересні 1939 року мала підкоритися наказам згори й залишити завойовану територію.

1941 року бандерівці створюють при німецьких військах два батальйони — «Нахтигаль» і «Роланд». 30 червня 1941 року ці батальйони першими ввійшли у Львів. Згодом радянська й польська історіографії приписували бійцям із батальйонів низку злочинів — зокрема розстріл польських професорів (екс-прем’єр-міністра Бартеля Тадеуша Бой-Желенського й ін.) у липні 1941 року, репресії серед єврейського населення, проте жодне з обвинувачень не було документально підтверджене, а самі учасники, природно, відхрещуються від них. 1942 року батальйони було розформовано й кинуто в Білорусію, проте більшість бійців дорогою просто дезертирували й поповнили сформовану на той час Українську повстанську армію.

30 червня 1941 року у Львові бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком проголосили незалежність України. У цьому теж полягала специфіка тактики мельниківців і бандерівців. Бандерівці вибрали тактику проголошення незалежності в першому великому місті України, аби далі, у міру просування німецьких військ, проголошувати незалежність в інших містах і селищах. Заради справедливості слід сказати, що останнє за часом проголошення незалежності відбулось у вересні 1941 року у Василькові під Києвом. Мельниківці вважали, що проголошення незалежності має відбутися в Києві. Німці відкрито заявляли націоналістам: «Можливо, ви вважаєте нас своїми союзниками, але, за військовою термінологією, ми — загарбники колишніх радянських територій, і ніяких українських союзників не потребуємо». Ці слова не витвережували.

На самому початку липня німецьке командування заарештувало Я.Стецька й кількох міністрів його уряду, а сам уряд оголосили розпущеним. Німецька пропаганда ретельно приховувала сам факт проголошення України, хоча в третьому пункті Акта про проголошення відкритим текстом заявлялося: «Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великонімеччиною, яка під проводом свого фірера Адолфа Гітлера творить новий лад в Европі і допомагає Україні». Дехто з оточення Гітлера (приміром Альфред Розенберг) виношували плани створення Великої України (куди входили б Кубань і навіть Тамбов). Українці, за підрахунками Розенберга, могли б дати німецькій армії близько 4 мільйонів багнетів. Проте в цьому випадку для Гітлера на перший план вийшло поняття чистоти раси — «унтерменшен», до яких він зараховував усіх без винятку слов’ян, зокрема й українців, які не мали права носити зброю.

Далі був план «Ост», створення рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом Кохом, справді деспотичний окупаційний режим в Україні, який посилився після просування регулярних частин і заміни військової адміністрації цивільною. До речі, ситуація в сусідній Білорусії, що відійшла до рейхскомісаріату «Остланд», була незрівнянно м’якшою і толерантнішою до місцевого населення. Рейхскомісар Вільгельм Кубе забезпечив білорусам національну мову, розвиток культури, школи, національну атрибутику. Це привело до того, що народ не дуже охоче рушав на «священну війну». Тож 1943 року радянські підпільники спровокували каральні акції німців у Білорусії, убивши Кубе. За це німці знищили частину мирного населення, після чого Білорусія стала прославленим партизанським краєм.

Мельниківці в Києві намагалися створити місцеву українську адміністрацію. Було відновлено роботу навчальних закладів, в Україні почали відкриватися університети — зокрема були спроби відкрити університети у Вінниці й Умані. Почала виходити газета «Українське слово». У Києві навіть відкрили Спілку письменників. Була спроба навіть зібрати своєрідний передпарламент України — Українську Національну Раду, яку очолив професор Київської політехніки Микола Величковський.

Німці розправилися з більш лояльними мельниківцями більш жорстоко — кількох діячів мельниківської ОУН (О.Теліга, М.Теліга, І.Ірлявський, М.Чемеринський та інші) у лютому 1942 року було страчено в Бабиному Яру в Києві. І бандерівці, і мельниківці перейшли в підпілля, воюючи проти німців. Степан Бандера та Ярослав Стецько потрапили в концтабір. Андрій Мельник певний час перебував під домашнім арештом, а потім його також перевели в концтабір Саксенгаузен.

У вересні 1941 року конфренія бандерівської ОУН приймає рішення про перехід до опору німецьким окупаційним військам. У травні 1942 року аналогічне рішення приймає і мельниківська ОУН. Уже в червні-липні 1942 року загони мельниківців починають діяти в околицях Луцька, Почаєва, Кременця, Лановців. Свої дії вони координували з загонами «Поліської Січі» (згодом перейменованої в Українську повстанську армію) отамана Тараса Боровця-«Бульби», який діяв від імені й за дорученням еміграційного уряду Української Народної Республіки та президента Андрія Левицького. Представник мельниківців Олег Штуль (майбутній наступник А.Мельника на посаді лідера ОУН) перебував при штабі Боровця.

Влітку 1942 року на Житомирщині й Рівненщині починає формуватися група під кодовою назвою «Озеро», яка до осені переросла в бойові відділи ОУН самостійників-державників (так іменували себе бандерівці). Біля джерел групи стояли Д.Клячківський і В.Стельмащук. Загальне керівництво ОУН (бандерівської) на той час здійснював Микола Лебедь. Офіційно датою створення бандерівських бойових підрозділів вважається 14 жовтня 1942 року — дата дуже умовна, оскільки прив’язана до конкретного свята — Покрови Пресвятої Богородиці, традиційної покровительки українського воїнства.

Переговори між Боровцем і бандерівцями привели до певного компромісу, який через диктаторську логіку бандерівців було порушено: 7 липня 1943 року, як стверджує в мемуарах сам Боровець, бандерівці наказали роззброїти формування Боровця й мельниківців. При цьому частину польових командирів розстріляли. Сам Боровець утік у Варшаву, де його заарештували німці й кинули в концтабір. Відтоді бандерівці почали використовувати назву «Українська повстанська армія». Треба врахувати, що ОУН і УПА — це різні речі. УПА — військова організація, зі своїм статутом, зі своїми тактикою і стратегією, зі своїм командуванням. В УПА було чимало членів інших партій та організацій, а також безпартійних, тож вживання абревіатури ОУН—УПА як чогось монолітного, єдиного — неправомірне.

Основні дії УПА до середини 1944 року зосередилися на Волині й Поліссі. У Галичині — хоч як дивно — УПА майже не діяла. Це має кілька пояснень. По-перше, нацистський режим у дистрикті «Галичина» був м’якшим, ніж у рейхскомісаріаті «Україна». По-друге, у Галичині діяла мережа української адміністрації (Український центральний комітет і «Українські допомогові комітети»), які не можна було підставляти під удар. По-третє, існувала серйозна конкуренція з Армією Крайовою, яка мала значно більшу підтримку з-за кордону і бої з якою могли знекровити УПА.

У Галичині в цей час німецькі війська оголосили набір до регулярної бойової одиниці — в дивізію СС «Галичина». Слід враховувати, що це була дивізія Ваффен-СС, яка призначалася не для каральних акцій, а лише для бойових дій. Набір у дивізію вівся по лінії УЦК. Бандерівська ОУН поставилася до факту створення дивізії вороже. А мельниківці вважали її серйозною школою для майбутньої армії. Вище керівництво дивізії було німецьким. Солдати носили німецьке обмундирування з синьо-жовтими знаками розрізнення й галицьким левом у петлицях. Присягали на вірність Україні, що згодом урятувало офіцерів і солдатів дивізії від покарання — по війні їх визнали невинними у скоєнні злочинів. 1944 року дивізія була майже вщент розбита й перекинута спочатку на південь Польщі, далі — у Словаччину і Югославію, де в березні 1945 року вона об’єдналася з 34 батальйоном СД («Волинським легіоном») і через місяць здалася на милість переможцям — американцям і англійцям. Як колишні громадяни Польщі, дивізійники не підлягали репатріації в СРСР.

Цікавий момент: коли німці давали добро на створення дивізії, у них був аргумент расового плану. Галичани й українці — дві різні нації. При цьому галичани — майже арійці. Ця легенда дозволила функціонувати дивізії. Не відповідає історичній правді інформація про те, що Гітлер не знав про існування дивізії СС «Галичина», — насправді він неодноразово згадує про неї у своїх «застільних розмовах».

Слід також взяти до уваги, що спроби сформувати українські дивізії були і раніше, і пізніше. 1941 року німці завяили про намір створити дивізію СС «Суми» з полонених українських солдатів. 1944 року була спроба створення дивізії СС «Карпати» — знов-таки, невдала. 1945 року було створено Другу дивізію Української національної армії, проте вона так і не брала серйозної участі в бойових операціях. Згадаємо також підрозділи СС «Юнаки», куди записували дітей 14—17 років для обслуговування техніки тощо.

Частина розгромлених під Бродами дивізійників влилася в УПА. А в самій повстанській армії частина командування розглядала можливість переговорів із радянськими військами про нейтралітет. Раніше такі переговори вели з партизанським загоном С.Ковпака. Переговори обіцяли бути успішними, проте на початку 1944 року на Рівненщині повстанці обстріляли автомобіль, у якому їхав генерал армії Ватутін. Генерала смертельно поранили. Після цього починається операція з ліквідації «бандформувань», схожа на операції зачищення чеченських бойовиків російськими федеральними військами. Жорстокість породжувала жорстокість. У деяких місцях страждало мирне населення — причому як від НКВС, так і від рук УПА. Тих, хто давав повстанцям хліб і притулок, оголошували спільниками бандитів і разом із сім’ями відправляли в Сибір. Хто відмовлявся нагодувати й дати притулок повстанцям, міг стати жертвою бойовиків УПА.

Після війни польові командири з середовища УПА намагалися налагодити контакти з представниками радянської влади. Відомий лист одного з таких командирів на ім’я першого секретаря Львівського обкому партії І.Грушецького (згодом — голови Президії Верховної Ради УРСР). У листі, зокрема, йшлося про необхідність пошуку компромісу між УПА та радянською владою. Мовляв, незабаром почнеться третя світова війна, американці й англійці прийдуть в Україну як загарбники, а комуністи й націоналісти стануть союзниками. Чи не варто зараз налагоджувати зв’язки на випадок майбутньої війни?

Слід вказати на той факт, що досвід ведення партизанських операцій УПА активно вивчався й вивчається за кордоном. У США досвід УПА вивчають курсанти військової академії. Ернесто Че Гевара в одному з інтерв’ю заявив, що навчався ведення партизанської війни на прикладі українських повстанців. В Україні цей досвід переважно ігнорується. Повстанців досі вважають бандитами — відповідно до офіційної термінології. А тим часом, яка армія може похвалитися тим, що протягом десяти років після закінчення Другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. АК й ВіН у Польщі — також два роки. УПА виявилася найстійкішою. І навіть загибель 5 березня 1950 року головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича не привела до повного знищення УПА — вона на той час уже діяла окремими групами. Останній бій УПА з органами радянської міліції зафіксовано 1961 року! За різними оцінками, чисельність бійців УПА становила від 30 до 100 тисяч чоловік. Більшість їх загинула в боях або стала жертвами сталінських репресій, одержавши від 15 до 25 років таборів.

На завершення відзначимо кілька важливих моментів, які слід врахувати при підході до вивчення складного періоду нашої історії — Другої світової війни.

По-перше, на нашу вітчизняну історію треба дивитися очима громадянина України, а не очима громадян Польщі, Росії, США чи будь-якої іншої країни. І давати оцінку тим чи іншим подіям слід виходячи з інтересів виключно України, її історії та її незалежності.

По-друге, історія повинна вивчатися в усій багатогранності, на основі архівів, а не тільки мемуарів і «Стислого курсу історії ВКП(б)».

По-третє, слід розрізняти колабораціонізм націй, які мають державність, і колабораціонізм націй, які її не мають. Українці не мали державності, і для них німецька окупація була так само огидною, як і радянська. У цьому випадку народ опинився між двома вогнями, вибираючи з двох зол менше.

По-четверте, взагалі час навчитися розрізняти дивізію СС «Галичина», Українську повстанську армію, Організацію українських націоналістів — щоб не припускатися помилок і ляпсусів. Більше того — розрізняти дивізії СС і дивізії Ваффен СС (щоб не уподібнитися народному депутату Андрію Деркачу, який продемонстрував у своєму листі на ім’я генерального прокурора України вражаючу історичну неграмотність).

По-п’яте, залишімо історію історикам, а політику політикам. Нехай старі люди одержать свої пенсії. Можливо, вони помилялися в молодості. Але вони хотіли незалежності для держави. Цієї держави, яка зараз намагається воювати з ними. Ідеологічно. Інформаційно — але воювати.

Тим часом існувала ще одна небезпека, яку таїло в собі магічне слово «націоналізм». Річ у тому, що в повоєнний період у середовищі української еміграції поступово практично припинилися дискусії на тему українського націоналізму. «Героїчна боротьба» минула. Услід за нею розпочинається процес «канонізації», «догматизації» українського націоналізму зразка 30 — 40-х років. Окремі автори намагаються нав’язати дискусію щодо ідеологічних орієнтирів. Як результат — другий розкол ОУН, 1954 рік...

Після смерті Степана Бандери (1959) і Андрія Мельника (1964), відходу від активної діяльності Степана Ленкавського (1968) ідеологічні дискусії в середовищі націоналістів припинилися. Тому й український націоналізм до 70-х років перетворився з живої ідеології на щось догматичне. Націоналісти визнавали примат нації й закликали боротися за незалежну Українську державу. При цьому незалежна держава настільки перетворилася на самоціль, що практично другорядним здавалося запитання: якою ж має бути ця сама держава? Але відхреститися від спадщини «героїчної епохи» жодна з націоналістичних груп не змогла. Стратегічна мета була спільна — Незалежна й соборна Україна. Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння мельниківців та бандерівців в умовах діаспори: інколи правовірний мельниківець не бажав перебувати в одному приміщенні з бандерівцями. Відірваність від батьківщини посприяла консервації давніх розбіжностей і відриву від повсякденних реалій. Енергія націоналістів була спрямована на підтримку ОУН (у різних її формах) як самодостатньої сили. Націоналізм став вироджуватися з ідеології у щось дивне, архаїчне, що живиться виключно давнім політичним капіталом...

…Саме таким прийшов націоналізм у перебудовані часи в Україну. Наприкінці 80-х років представники націоналістичних сил діаспори зав’язали тісні контакти з представниками українського дисидентського руху. У націоналістів були досвід праці та гроші. У дисидентів — імена, популярність в Україні й енергія боротьби. Зіткнення дисидентів та націоналістів визначило кілька моментів. По-перше, дисиденти висунули умову: взаємні злість і ненависть, які накопичилися за десятиліття в різних таборах націоналістів, мають залишитися за океаном. Ідеологічні розбіжності не повинні хвилювати громадськість України. Нехай історією займаються історики, а не політики. По-друге, дисиденти через націоналістів отримали доступ до закордонних аудиторій, який мали раніше одиниці. По-третє, поступово розпочинається процес перетворення дисидентів-правозахисників на політиків, які замість визнання примату загальнолюдських прав і свобод починають визнавати примат національної державності. Таким чином, націоналісти дали поштовх розвитку правих сил в Україні. І на першому етапі навіть намагалися контролювати ситуацію у правому (антикомуністичному й антирадянському) таборі.

Проте вони не виконали своєї головної обіцянки: не переносити в Україну своїх ідеологічних та історичних розбіжностей, не акцентувати на них увагу громадськості. 1990 року до України переїжджає один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’являється лідер бандерівців Слава Стецько. З циклом лекцій виступають в українських вищих навчальних закладах лідери «двійкарів» — Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. У середовищі політиків починає гуляти розхожий міф, буцімто мельниківці відрізняються від бандерівців тим, що співпрацювали з німцями, тоді як Бандера і його соратники вели непримиренну боротьбу з окупантами. І хоча історики доводили, що не все так однозначно (не всі мельниківці були колабораціоністами і не всі бандерівці були героями), у політичних колах стала поширюватися саме ця версія. Це призвело у перші роки становлення українських політичних структур до поділу правих сил на прибічників бандерівців і прихильників мельниківців. Осібно стояв Рух (більше того, В’ячеслав Чорновіл критикував націоналістів за їхнє небажання досягти компромісного рішення), але й із нього раз у раз висмикувалися кадри для
ОУНівських структур. Лебединою піснею ОУН став тиск на Рух із метою обрання «триглавого керівництва» 1993 року і тиск на Українську республіканську партію з метою вироблення специфічних механізмів взаємодії (1992-го Левко Лук’яненко заявив, що ідеологією УРП стане демократичний націоналізм — офіційна ідеологія мельниківців; водночас кілька членів УРП були кооптовані у провід ОУН).

Націоналістичні організації розпочинали свою діяльність не лише з симбіозу з іншими політичними структурами, хоча насправді симбіоз ОУНм і УРП та симбіоз т.зв. «двійкарів» і ДемПУ було помітно неозброєним оком. Бандерівська ОУН вирішила піти цікавішим шляхом, залишивши незареєстровану й не легалізовану структуру ОУН і заснувавши легальну, яка б діяла за всіма законами України, партійну надбудову — Конгрес українських націоналістів. Створюється ще одна партія, що, протестуючи проти засилля представників діаспори, проголошує себе «ОУН в Україні», але невдовзі починає ділитися на безліч дрібних угруповань.

Цікаву концепцію своєї поведінки виробили мельниківці. Розуміючи безперспективність створення загальноукраїнської партії на базі ОУНм, вони оголосили себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань громадян. У Мін’юсті, вручаючи свідоцтво про реєстрацію, лідерам ОУН сказали: «Ми вас зареєстрували як громадську організацію, і нам байдуже, як ви себе відрекомендовуватимете. По суті ви — громадська організація». А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Але відомо, що 1994 року зусиллями діаспори (зокрема й націоналістів) був зібраний 1 мільйон доларів на підтримку на парламентських виборах Демократичного об’єднання «Україна». Злі язики говорили, що гроші витрачалися безконтрольно — адже на добру справу... Приблизно половина їх поділася невідомо куди... У представників діаспори, котрі мріяли за океаном про українську незалежну державу, така фінансова розхлябаність плюс відчуття особистої непотрібності, незатребуваності породили комплекс розчарування в Україні й поступового згортання політичної активності.

Міркуйте самі: після проголошення незалежності й урочистої передачі регалій президента УНР у екзилі (М.Плав’юк) президентові України (Л.Кравчук) представники націоналістичних кіл (до речі, Плав’юк за сумісництвом очолював мельниківську ОУН) почали втрачати свій вплив на політичні процеси в Україні. Нова українська влада відмовилася визнати Українську повстанську армію воюючою стороною під час Другої світової війни і провести історичну реабілітацію ОУН. Завершальним ударом для націоналістів стали слова Леоніда Кучми, буцімто «національна ідея в Україні не спрацювала». І це тоді, коли під «національною ідеєю» — повторимо — у нашій державі розуміють те, що в інших країнах іменують «націоналізмом».

Що ж було потім? Націоналісти перейшли в опозицію? Аж ніяк. Вони вирішили, що переходити в опозицію до своєї держави — не з руки. Тому почали простежуватися компроміси з владою. Тобто: націоналісти неначебто й були в управлінських структурах, але закликали до процесу «розбудови держави», який гострослови перекладали російською мовою не інакше як «расстройство государства». Діюча влада була освячена націоналістами й легітимізована ними. При цьому в новій державі націоналізм не заборонявся, але й не підтримувався — майже як християнство при дворі князя Святослава: «не возбраняшеся, но велми ругашеся».

Націоналісти, розчарувавшись у незалежній Україні, дуже швидко зійшли «на маргінес» політичного життя. І ця маргіналізація була закономірною.

По-перше, націоналісти практично не знали реалій життя в СРСР. Виховані на традиціях галицького лібералізму й на європейських цінностях, вони уявляли Україну лише з розповідей батьків або з художніх творів. Але річ у тому, що в українській літературі немає жодного персонажа, рівного за виразністю Остапу Бендеру, який міг би передати душу та спосіб мислення найнаполегливіших і найздібніших «великих комбінаторів» — тих, хто в перехідний від соціалізму до капіталізму момент і став справжнім господарем становища. Представники націоналістичного табору так і не зрозуміли, коли їх попросту «кинули».

По-друге, націоналісти приїхали в Україну з готовою ідеологією, анітрохи не замислюючись над тим, наскільки ця ідеологія пасує сьогоденню й наскільки до неї сприйнятливі громадяни України. Ефемерний світ, вибудуваний поколіннями націоналістів, відірваних від батьківщини, виявився паралельним світом щодо української дійсності. Більшість українців звикла жити в складі СРСР, у державі, де приватна ініціатива не заохочувалася. Тому сприйняти нові, запропоновані націоналістами ідеї було складно.

По-третє, пропаговані протягом багатьох десятиліть інтернаціоналізм, чуття «єдиної радянської спільноти», а також тотальна русифікація призвели до того, що націоналізм у суспільстві не сприймався.

По-четверте, націоналісти так і не спромоглися створити ефективні структури громадського контролю над діями влади. Вони не розробили жодної програми виходу України з економічної, культурної й духовної кризи. Вони не змогли використати своїх (або проведених з їхньою допомогою) депутатів для лобіювання своїх інтересів. Узагалі — вони не вміли лобіювати інтереси й віддавали перевагу не кулуарній політиці, а політиці мітингів та декоративних з’їздів.

По-п’яте, націоналісти не були готові взяти у свої руки відповідальність за діяльність у структурах виконавчої влади, що таки спричинило поступову втрату їхнього авторитету: говорити, мовляв, кожен мастак, а от спробуй зробити!

По-шосте, часті розколи націоналістичного табору також не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям.

По-сьоме, націоналісти, випускаючи безліч видань, не подбали про масового читача й не зрозуміли кон’юнктуру ринку. Я не кажу про електронні ЗМІ, важливості яких націоналісти просто не усвідомлювали (відомі випадки, коли лідери націоналістів відмовлялися від пропозицій узяти під свій контроль телеканали й радіостудії, мотивуючи це браком грошей, тоді як великих капіталовкладень, по суті, не було потрібно).

По-восьме, націоналістичні організації не знайшли можливості зацікавити молодь і тому поступово перетворилися на своєрідні «клуби для тих, кому за 60».

По-дев’яте, націоналісти зосередилися на роботі в середовищі інтелігенції, переважно гуманітарної, і практично й гадки не мали, як слід діяти в робітничих, сільських, студентських колективах, не кажучи вже про сферу бізнесу.

По-десяте, нерівномірно було розподілено роботу в регіонах. Якщо Донбас не сприймав націоналізму на масовому рівні — то тут і обмежилися випуском російськомовної газети «Бандеровец» та кількома агітаційними виступами, а основну роботу зосередили в Галичині, де агітувати було простіше, та й працювати легше. Небажання взяти на власні плечі воістину місіонерські труднощі на Сході і Півдні зумовило втрату позицій у загальноукраїнському політикумі й — відповідно — втрату позицій навіть у Західній Україні.

У підсумку все це обернулося маргіналізацією націоналістичного табору. У Верховній Раді України 13-го скликання ОУН представляли дев’ять депутатів (плюс три депутати від УНА-УНСО, яких із великими застереженнями можна зарахувати до націоналістичного табору). У 14-му скликанні націоналісти були репрезентовані чотирма КУНівцями та одним соціал-націоналістом. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998-го року. Павло Лазаренко, приміром, приїхав до Чернівців із М.Плав’юком і заявив, що в душі він, по суті, націоналіст-мельниківець, бо всі його родичі були членами ОУН. Місцева газета пустила шпильку з цього приводу: «Ще один націоналіст вийшов із підпілля». Крім того, Конгрес українських націоналістів спільно з Українською республіканською партією (на той час вона вийшла з-під впливу мельниківців) і Українською консервативно-республіканською партією створили блок «Національний Фронт», який у парламент не пройшов, поховавши ще одну надію націоналістів на повернення у велику політику. Але найбільшим ударом для націоналістів стали довибори у червні 2000 року, коли в Тернопільській області Сергій Жижко, один із лідерів Конгресу українських націоналістів, якого підтримували Рух та ПРП, програв молодому банкірові, члену СДПУ (о) Ростиславу Шиллеру...

Після цього настав період з’ясування стосунків і пошуку відповідей на одвічне запитання «Хто винен?». У середовищі бандерівців давні вузли протиріч, які виливалися чи то в демарші ОУНвУ, чи то в розмежування ОУН і КУН (двох бандерівських структур, які торік у листопаді розділили сферу повноважень і обрали двох різних лідерів — Андрія Гайдамаху та Славу Стецько), то у внутрішньоКУНівську війну всіх проти Сергія Жижка спричинили поступове зниження рейтингу партії й організації у всеукраїнському масштабі. 1999 року КУН намагалися використовувати (правда, безуспішно) для агітації за Леоніда Кучму в західних областях України. Але більшість націоналістів тоді підтримала кандидатуру Євгена Марчука — як «останньої надії української нації». Це стало ще одним програшем націоналістів, напевно, найбільшим в історії ОУН після розколу 1940 року. Після цього КУН переходить у фарватер націонал-демократичного табору і блокується з Народним рухом України та партією «Реформи і порядок». Наступним ударом для націоналістів із бандерівського середовища стає формування блоку Ющенка, де їх відсунули на треті-четверті ролі.

Про мельниківців і говорити не варто. Вони майже повністю зійшли з політичної арени і, можна сказати, не нагадують про своє існування. Статус громадської організації зробив їх малопривабливими для тих, хто створює блоки політичних партій, — користі практично ніякої, а місця у списках доведеться давати союзничкам...

Час диктував свої умови. Націоналісти перетворилися на політичну силу дня вчорашнього. Щоб повернутися до політичного життя, потрібні були нові програми. А про які програми можна говорити, коли вся діяльність націоналістичних організацій зводилася до відкриття пам’ятників і меморіальних дощок, до піснеспівів та моралізування? Але при цьому націоналісти не давали рецептів, як протистояти згубному впливу глобалізаційних процесів, як вивести з кризи економіку України, які перетворення провести в культурній сфері, щоб українська культура розвивалася синхронно з часом, а українська мова — вільно конкурувала з російською та англійською. Жодної програми, жодної реальної, слушної поради, втіленої у життя... Чи можна серйозно говорити про «Україну в Європейському співтоваристві зі своїм національним обличчям», якщо націоналізм не підготував Україну до цього життя в Європі? Де новітні технології — зокрема комп’ютерні, — принести які з собою просто були зобов’язані представники української діаспори, зокрема й націоналісти? Певна річ, ушанування пам’яті героїв — свята справа, але ж не тільки в минуле має бути спрямований потік свідомості українців! Націоналісти так і не змогли обжитися в Інтернеті і не змогли знайти себе в нових умовах.

Тож на нинішньому етапі реально припустити, що ті, хто іменує себе українськими націоналістами, по суті, такими не є. Вони не впливають на політичну ситуацію в державі — тобто не можуть претендувати на те, щоб виступати від імені української нації (за Вассіяном — усіх мертвих, живих і ненароджених українців, а за Донцовим — «спільноти людей, об’єднаних спільним майбутнім»). У саме слово «націоналізм» тепер вкладається цілком інший зміст.

Покійний нині політолог Олег Невелюк, з яким ми сперечалися про ідеології в сучасному суспільстві, сказав: «Будь-яка центристська партія в Україні може сьогодні заявити, що її ідеологія — український буржуазний націоналізм, і вона не покривить душею. Хоч би там як, а всі центристські партії — бодай на словах — виступають від імені й на благо української нації, при цьому всі ці партії мають буржуазний характер». Справді — це те, чого не було в українських націоналістів 30-х років, які базувалися на сільській, аграрній, рустикальній основі.

Що ж заважає відродженню нормального, сучасного, дійового українського націоналізму? Точніше, що заважає назвати речі своїми іменами?

Передусім підміна понять і негативний смисл, який більшість наших співвітчизників вкладають у слово «націоналізм». Те, що в нас іменується націоналізмом, насправді має цілком іншу назву — ксенофобія. Тобто в Україні немає нормальної, спокійної, здорової пропаганди націоналізму як конструктивної, абсолютно природної політичної доктрини. Немає розуміння того, що націоналізм — це не вузькоетнічна ідеологія войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець, поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом — націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Або коли, знов-таки, росіянин Микола Фітільов ставав шанованим у націоналістичних колах українським письменником Миколою Хвильовим. Український націоналізм не повинен заважати розвитку культури й самобутності національних меншин. Він не повинен суперечити принципам етнічного розвитку. Націоналізм — це політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців.

Держава — хоч як дивно — не зацікавлена в розвитку націоналізму у державі, оскільки керівництво України, виховане в дусі радянських ідеологічних штампів і на основі космополітичної ідеї «єдиної спільноти людей нового типу», не може почати мислити категоріями політичної нації. Звідси й знаменита фраза Президента Леоніда Кучми, що «національна ідея в Україні не спрацювала». Звідси й постійне скиглення: мовляв, бракує нашій молоді патріотичного виховання. Звідси й геополітична невизначеність, яку в нас маскують словом «багатовекторність».

На сьогоднішньому етапі націоналізм — якщо він справді потрібен нашій політичній еліті, тобто якщо еліта справді розглядає проект «Україна» як далекосяжний проект, а не як інструмент для моментальної наживи, — слід відібрати в тих, хто невміло ним розпоряджається і цим дискредитує саме поняття «націоналізм», і передати в руки новому поколінню політиків, які змогли б спокійно та планомірно вивести цю течію зі стихії мітингових гасел і наповнити реальним змістом. Нинішні націоналісти в політичному плані приречені на маргінальне існування. Чому ж вони мають тягнути за собою ідею, яка в максимально модернізованому вигляді повинна служити суспільству і стати одним із головних чинників політичного життя держави? Націоналізм у нинішньому вигляді, так, як його подають сьогодні його «адепти», не може стати дійовим політичним інструментом. Він апріорі не може привернути до себе маси (якби міг — то за останні десять років довів би це). Тож мельниківці, бандерівці, двійкарі та інші ОУНвУ повинні мирно зійти на маргінес і відійти від активної діяльності — або прийняти нові, продиктовані життям правила політичної гри. І тим паче нинішні «націоналісти» не повинні прагнути спокійно котитися в обозі сильніших, мобільніших і багатших партій. Набагато чесніше буде відмовитися від брендів і монополії на ідеологію, передавши їх молодому, новому поколінню політиків.

У перспективі український націоналізм має шанс перетворитися на ідеологію, що стане інструментом антиглобалістських сил у країні. Тобто вектор націоналізму буде розгорнуто зсередини (вся історія націоналізму — це переважно боротьба за Українську незалежну державу і побудову державних інституцій) назовні, і завдання прибічників цієї ідеї зосередиться на перетворенні України на чинник європейської політики, на утвердження України в світі — у тому числі на економічних ринках. Адже захист українського виробника та українських товарів — хіба це не елемент націоналізму? Захист українських громадян, їхньої честі й гідності у будь-якому куточку світу — чи не націоналізм це? Іміджева кампанія для України, її культури (справжньої культури, а не «шароварщини» у стилі «oseledets & gopak») — хіба це не націоналізм? А протистояння наступу транснаціональних корпорацій на український ринок? А розвиток українського Інтернету? А залучення і розробка нових — українських — технологій? А сприяння майбутній еліті? Хіба це не націоналізм?

Глобально — на сьогодні націоналізм має передбачати комплекс заходів, спрямованих на захист і зміцнення України, її модернізацію, просування на світові ринки й у світове співтовариство, на розвиток відчуття гордості пересічних громадян за свою країну, свою державу. Чи можуть сьогодні виконати завдання націоналізму ті, хто самоіменується «націоналістами»? Ні, не можуть. Для цього, по-перше, треба, щоб націоналізм став частиною політики держави (а реального впливу на державу і її структури націоналісти не мають), а по-друге — він має виробити певну надідею, якою півстоліття тому було здобуття Україною незалежності та єдності.

Якби націоналізм отримав в Україні свого Бенджамена Дізраелі, який воскресив би ідеологію націоналізму на новому грунті і влив би в неї нові сили — тоді до наступних виборів ми б мали потужний чинник, що ліг би в основу програм значної кількості політичних сил. А сьогодні — на жаль...

Націоналістам уготовано трояку роль у нашому суспільстві:

— демократичний націоналізм формуватиме певний позитивний імідж блоку «Наша Україна» серед старшого покоління борців за незалежність;

— інтегральний націоналізм живитиме ідейно і кадрове середовище «блоку Юлії Тимошенко»;

— загалом націоналізм стане певним жупелом, яким ліві та центристські політики залякуватимуть електорат на Сході України.

Невесела, але закономірна картина. Зумівши зберегти свою ідеологію в умовах діаспори, націоналісти не змогли знайти себе в тій Україні, за незалежність якої вони боролися. Але водночас націоналізм втратив внутрішній динамізм, а це неминуче призводить до деградації та спаду. Багато в чому енергія різних груп у середовищі націоналістів в останні півстоліття пішла на взаємну ворожнечу, що породжувало величезний негатив. З негативною енергією будувати нове суспільство неможливо. Отже, у підсумку маємо 50 років ворожнечі і 10 років бездіяльності. Боюся, що націоналісти майбутнього починатимуть свою діяльність практично з чистого аркуша. Але вони муситимуть зробити це — якщо Україні судилося розвиватися і далі як незалежній державі.