Geum.ru

Актуальність теми дослідження. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що партійна система має велике значення для функціонування демократії

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4


2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу


Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.

Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн

Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США – республіканська і демократична партії, в Англії – спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [16, № 13, 32-34].

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО - 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво може виникати і справді виникає в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей – пошуками протекцій у тих, хто володіє владою, партійна боротьба – особистими чварами тощо.

Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія — Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.

Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.

Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7 [1, 28-29].

І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.

Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства


3.1 Становлення партійної системи в Україні


Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111].


3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності


Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [5, c. 56].

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96].

Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115].

Висновок

Взагалі у становищі українських партій чимало спільного:

у багатьох з них відсутній свій електорат;

спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

вкрай слабкі ідеологічні засади;

переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

відсутність сталого співробітництва партій в головному – побудові незалежної процвітаючої України [11, c. 182].

Висновки


Отже здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69].

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Додатки


Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії.


№ Дата реєстрації Назва партії

1 5 листопада 1990 Українська республіканська партія «Собор»

2 15 січня 1991 Українська селянська демократична партія

3 24 травня 1991 Партія зелених України

4 28 червня 1991 Демократична партія України

5 10 жовтня 1991 Ліберальна партія України

6 25 листопада 1991 Соціалістична партія України

7 3 березня 1992 Селянська партія України

8 17 липня 1992 Ліберально-демократична партія України

9 30 жовтня 1992 Українська національна консервативна партія

10 23 листопада 1992 Християнсько-демократична партія України

11 26 січня 1993 Конґрес українських націоналістів

12 1 лютого 1993 Народний рух України

13 4 березня 1993 Соціал-демократична партія України

14 14 травня 1993 Партія «Віче»

15 21 травня 1993 Партія відродження села

16 10 червня 1993 Слов'янська партія

17 5 жовтня 1993 Комуністична партія України

18 17 листопада 1993 Політична партія «Орґанізація українських націоналістів»

19 22 березня 1994 Політична партія «Всеукраїнське об'єднання "Громада"»

20 22 грудня 1994 Народно-демократична партія патріотів України

21 2 серпня 1995 Християнсько-ліберальна партія України

22 16 жовтня 1995 Всеукраїнське об'єднання «Свобода»

23 25 січня 1996 Партія національно-економічного розвитку України

24 30 травня 1996 Народно-демократична партія

25 1 липня 1996 Соціал-демократична партія України (об'єднана)

26 9 липня 1996 Прогресивна соціалістична партія України

27 30 грудня 1996 Народна партія

28 21 березня 1997 Партія «Жінки України»

29 27 березня 1997 Партія «Християнсько-демократичний союз»

30 11 червня 1997 Партія «Союз»

31 11 червня 1997 Всеукраїнська партія трудящих

32 7 липня 1997 Партія захисників вітчизни

33 24 липня 1997 Республіканська християнська партія

34 29 вересня 1997 Українська національна асамблея

35 24 жовтня 1997 Партія «Реформи і порядок»

36 6 листопада 1997 Партія регіонів

37 25 листопада 1997 Партія мусульман України

38 16 січня 1998 Партія радикального прориву

39 19 січня 1998 Партія захисту пенсіонерів України

40 20 січня 1998 Партія «За права людини»

41 30 вересня 1998 Партія «Русько-український союз»

42 20 жовтня 1998 Всеукраїнська чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу»

43 26 жовтня 1998 Партія «Єдина Україна»

44 12 грудня 1998 Українська соціал-демократична партія

45 31 грудня 1998 Патріотична партія України

46 4 січня 1999 Політична партія малого і середнього бізнесу України

47 11 січня 1999 Політична партія «Держава»

48 26 січня 1999 Комуністична партія трудячих

49 30 березня 1999 Партія «Соціал-демократичний союз»

50 30 квітня 1999 Всеукраїнське політичне об'єднання «Єдина родина»

51 13 травня 1999 Політична партія «Вперед, Україно!»

52 20 травня 1999 Політична партія «Ліберальна Україна»

53 11 червня 1999 Партія «Демократичний союз»

54 9 липня 1999 Політична партія «Молода Україна»

55 30 серпня 1999 Трудова партія України

56 3 вересня 1999 Молодіжна партія України

57 16 вересня 1999 Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»

58 24 вересня 1999 Партія приватної власності

59 2 листопада 1999 Партія вільних демократів

60 11 листопада 1999 Партія пенсіонерів України

61 3 грудня 1999 Політична партія «Всеукраїнське об'єднання "Центр"»

62 13 грудня 1999 Прогресивно-демократична партія України

63 16 грудня 1999 Всеукраїнська партія «Нова сила»

64 23 грудня 1999 Партія «Солідарність жінок України»

65 31 грудня 1999 Українська народна партія

66 1 лютого 2000 Народна партія вкладників та соціального захисту

67 4 лютого 2000 Українська партія «Єдність»

68 14 березня 2000 Зелена партія України

69 20 квітня 2000 Партія промисловців та підприємців України

70 4 травня 2000 Партія соціального захисту

71 5 травня 2000 Всеукраїнська партія миру і єдності

72 18 травня 2000 Партія «Справедливість»

73 21 червня 2000 Політична партія «Трудова Україна»

74 6 липня 2000 Партія «Прагматичний вибір»

75 23 серпня 2000 Всеукраїнська партія народної довіри

76 1 вересня 2000 Партія «Націонал-демократичне об'єднання "Україна"»

77 9 листопада 2000 Комуністична партія України (оновлена)

78 22 грудня 2000 Народний рух України за єдність

79 29 грудня 2000 Українська політична партія «Християнський рух»

80 14 лютого 2001 Політична партія «Нова політика»

81 20 березня 2001 Зелена екологічна партія України «Райдуга»

82 22 березня 2001 Партія «Солідарність»

83 27 березня 2001 Українська морська партія

84 30 березня 2001 Всеукраїнська партія духовності і патріотизму

85 30 березня 2001 Всеукраїнське політичне об'єднання «Жінки за майбутнє»

86 30 березня 2001 Комуністична партія робітників і селян

87 30 березня 2001 Партія «Руський блок»

88 8 червня 2001 Партія розбудови, правозахисту недержавних організацій України — «Партія правозахисту»

89 1 серпня 2001 Політична партія «Вітчизна»

90 29 листопада 2001 Політична партія «Партія екологічного порятунку "ЕКО 25%"»