Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   47
§ 3.2.23. Ісус Христос - Цар. Поняття про духовне царство Його. Дії, у яких виразилося царське служіння Ісуса Христа.

Господь Ісус Христос, Який є істинним Богом, за Своєю Божою при­родою є й царем всього світу, всього творіння видимого і невидимого, котре Ним створене. У цьому всезагальному значенні Йому належить царство, як одній із осіб Св. Трійці разом із Богом Отцем і Духом Свя­тим. Але Він є царем і як Викупитель грішної людини. Він і за людською природою сприйняв від Бога владу царя над усім, для здійснення нашо-

го спасіння, придбаного для нас Його стражданнями та смертю, і для перемоги над ворогами нашого спасіння.

На це піднесене служіння Викупителя було вказано ще в Старому Завіті, де Месія зображується царем Сіонським, який отримує у спадок народи і який буде пасти їх жезлом залізним (Пс. 2, 6-8), славним на­щадком Давида, який сяде на престолі його і царство Його буде трива­ти вічно (2 Цар. 7, 12-19; пор.: Дан. 2, 44; 7, 13-14; Мих. 5, 2 та ін.). Згідно з цими пророцтвами, ангел, сповіщаючи Діві Марії про зачаття Ісуса, говорить: "І Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида, і повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця" (Лук. 2, 32-33). І Сам Ісус Христос говорить, що Він цар, коли, напри­клад, приймає і схвалює сповідь Нафанаїла: "Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлю" (Ін. 1, 49), і народні вигуки під час урочистого Його вхо­ду в Єрусалим: "Осанна! Благословенний, Хто йде в імя Господнє, Цар Ізраїлю" (Мф. 21, 9; Ін. 12, 13). На запитання Пилата "Так Ти Цар?" Він відповідав ствердно: "Сам ти кажеш, що Цар Я"(Ін. 18, 37).

Царство Ісуса Христа є царством не земним, а духовним. "Царство Моє не є від світу цього", - говорив Він Пілату. Сучасники Спасителя іудеї уявляли царство Месії в значенні зовнішнього політичного царст­ва, і були навіть випадки, коли народ збирався оголосити Його царем у цьому значенні (Ін. 6, 15). І ось, коли фарисеї, саме так розуміючи цар­ство Месії, запитали одного разу Спасителя: "Коли прийде Царство Бо­же?", то Він відповів: "Царство Боже не прийде помітно [тобто помітним чином, у вигляді зовнішнього мирського царства, з зовнішнім блиском і славою], і не скажуть: "Ось тут", або "Там". Бо Боже Царство в середині вас" (Лук. 17, 20-21), тобто в душі людини, у таких її проявах, які пока­зують, що вона пройнята пориванням до Бога, у благодогоджанні Йому і покірності Його волі знаходить собі мир і радість.

Царство Боже, за словами апостола, - праведність, мир і радість в Духові Святому (Рим. 14, 17). Основним законом життя та діяльності членів царства служить заповідь: "Господеві Богові Своєму вклоняйся і служи Одному Йому" (Мф. 4, 10), як Своєму цареві. Окремі моральні якості членів Царства Божого вказані Спасителем в нагірній бесіді, особливо у висловах про блаженства (Мф. 5-7 гл.). Для вступу в це цар­ство необхідні моральні покаяння та віра: "Покайтеся і віруйте в Єван­геліє" (Марк. 1, 15). Як царство духовне, царство правди, істини й лю­бові, Царство Боже не пов'язане ні з окремим місцем, ні з окремою на­родністю, ні з окремою формою державного та суспільного устрою. Усі люди можуть бути й закликаються бути членами цього царства.

У Царстві Божому нема ні елліна, ні юдея, обрізання та необрізан­ня, варвара, скіфа, раба, вільного, але все та в усьому Христос! (Кол. З, 11). Воно обіймає собою небо і землю (Еф. 1, 10), тобто сукупність усіх

розумно-вільних істот, котрі визнають Бога своїм верховним Царем і Владикою, і служать, і благодогоджають Йому, як своєму Цареві.

Відповідають природі Царства Божого і дії Ісуса Христа, які є про­явами Його царської влади. Усі вони спрямовуються на приведення людства через моральне відродження й освячення в Царство Боже, на поширення й утвердження цього царства і перемоги над ворогами, гріхом, дияволом і смертю. Свою царствену владу для досягнення цих цілей Ісус Христос знаходив і в дні Свого земного життя, але переваж­но відкрилася вона в стані уславлення Ісуса Христа після хресної Його смерті. У земному житті Його царствена велич і служіння, що відкрива­лися переважно в чудесних діях, а після хресної смерті виявилися в пе­ремозі над пеклом і смертю через сходження в пекло і воскресіння із мертвих, і в прийнятті влади над усім світом небесним і земним через вознесіння на небо і посідання місця праворуч Бога Отця. Досконаліше ж і повніше одкровення царственої величі і влади Боголюдини настане тоді, коли закінчиться розвиток Царства Божого на землі, Євангеліє Царства Божого буде проповідане по цілому світові (Мф. 24, 14), і бу­дуть переможені всі вороги царства, з другим пришестям Христа. Тоді Царство Боже відкриється в повній силі та славі [73, С. 126; 47, С. 125-128].

§ 3.2.24. Виявлення Ісусом Христом царської Своєї влади в дні приниження. Його чудеса

Ісус Христос виявляв Свою царську владу з метою насадження і ут­вердження в душах людей Свого царства і в дні Свого приниження. Так, уже саме вчення Своє Він сповіщав, як цар правди: з владою було сло­во Його. Але особливо відкрилася Його царська влада під час земного Його життя в чудесах, у яких Він виявив Себе Владикою над силами ви­димої природи, над силами пекла і над самою смертю з її предтечами - хворобами.

Характеризуємо значення чудес у загальній справі викуплення і для утвердження Царства Божого серед людей.

Чудеса найпереконливіше свідчили про божественне послання і достоїнство Ісуса Христа. Велич чудес Ісуса Христа (наприклад, вос­кресіння мертвих, примноження хлібів, зцілення сліпих), численність їх, здійснення їх єдиним словом, нерідко одним порухом Його волі, без уся­кого слова, в усякому місці, поодаль і зблизька, завжди і в усякий час, відкрито і всенародно, без яких-небудь приготувань, усе це чітко пока­зувало, що творити чудеса - це властивість Його природи. Таке переко­нання повинно було оволодівати очевидцями та свідками Його чудес, а

це у свою чергу - сприяти вірі в Нього, як в істинного Месію. Однією із цілей здійснення Ним чудес саме і було відкриття світові, що Він є Бо­гом посланий Месія, Викупитель світу, Боголюдина. "Коли Я не чиню справ Свого Отця, то не вірте Мені. А коли Я чиню, то хоч ви Мені віри і не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я ув Отцю!" (Ін. 10, 37-38). "Ті справи, що Я їх чиню, самі свідчать про Мене, що Отець Мене послав!" (Ін. 5, 36; пор.: 14, 11).

Чудеса служили найбільшим наочним поясненням і утвердженням Його вчення. Він називав Себе Сином Божим і рівним Богові, і тому завжди творив справи власним іменем: "Отець Мій дотепер робить і Я роблю!" Він є Світлом світу і тому повертав зір сліпим і слух глухим; Він є Лікарем світу, і тому зціляв хворих і розслаблених; Він є Воскресіння і Життя і тому повертав життя мертвим; Він є Владика всесвіту і людина безгрішна, і тому сили природи підкоряються Його волі і вона віддає Йо­му свої багатства; Він є Спаситель світу, і тому всі дії Його в світі ряту­ють від гріха і від влади спокусника до гріха.

Чудеса Ісуса Христа, нарешті, є передзнаменуваннями чи пе­редвказівками того майбутнього стану світу і роду людського, який на­стане після кінця цього світу. Після закінчення його буття і після суду над усіма людьми з'являться нове небо і нова земля (2 Петр. З, 13), у яких не буде вже ні хвороб, ні печалей, ні суму. Чудеса Христові, хоча окремі, розрізнені, але тим не менш є початками й знаменнями знищен­ня в майбутньому всіх бід і лих, під гнітом яких страждає людина в те­перішньому світі. Разом з тим вони служать свідченням чи запорукою того, що Звершитель цих чудес силою Своєї всемогутності в змозі здійснити і майбутні великі чудеса оновлення всієї природи, воскресіння всіх умерлих, перемогти всіх ворогів Свого царства й знищити всілякі біди, лиха, хвороби й нещастя в майбутньому житті усіх людей [73, С. 128-190].

§ 3.2.25. Зішестя Ісуса Христа в пекло і перемога над ним

Першим виявленням царської могутності Ісуса Христа після хрес­них страждань і смерті було скасування влади диявола над умерлими від віку в самому царстві його, у пеклі, куди Господь зійшов після смерті душею Своєю. Зцілення біснуватих були тільки початком цієї перемоги Викупителя над дияволом і знищення його влади над людьми. Завдяки цій перемозі Він залучив до викуплення весь дохристиянський по­тойбічний світ, усім відкрив шлях до неба, вхід у Своє власне всеобійма­юче царство.

Учення про те, що Ісус Христос дійсно сходив у пекло після хрес-

ної смерті Своєї, найповніше виражене в наступних словах ап. Петра: "Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений, Яким Він і духам, що у в'язниці були, зійшовши, звіщав; во­ни колись непокірливі були, як їх Боже довготерпіння чекало за днів Ноя, коли будувався ковчег, що в ньому мало, цебто вісім душ, спаслось від води" (1 Петр. З, 18-20; пор.: свідчення того ж апостола про цю подію в 4, 6 і Діян. 2, 27-30). З усіх апостолів говорить про цю подію тільки апо­стол Павло.

Навівши слова Псалмоспівця "Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!", апостол пояснює їх так: "А те, що піднявся був", що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі? Хто здійснив був, той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб на­повнити все" (Еф. 4, 8-Ю; Пс. 68, 19).

У наведених словах ап. Павла чітко вказується, що Ісус Христос сходив у пекло не в одухотвореному і прославленому тілі Своєму, а тільки людською душею Своєю, тоді, коли Він був мертвим плоттю, але живим духом чи душею, тобто коли тіло Його почивало у гробі. Що саме тоді Своєю людською душею сходив Він у пітьму, у темницю духів, підтверджують і слова ап. Петра у промові, висловленій ним у день П'ятдесятниці, що пророк Давид не про себе, а про Христа сказав: "Не позоставиш Ти [тобто Ієгова] в аду моєї душі і не даси Ти Своєму Свя­тому побачити тління!" (Діян. 2, 27, 31). Церквою таке вчення увінчано у відомій церковній пісні "у гробі плоттю, в пеклі ж душею".

Зволивши зійти в пекло великою Своєю душею людською, як схо­дили туди всі старозавітні люди, - сходженням у вигляді раба доб­ровільно покарати Себе до найостаннішого ступеня, Ісус Христос зійшов проповідувати, тобто благовістити про Царство Боже закутим у тюрмі духам. Ап. Петро так визначає мету проповіді Ісуса Христа в пеклі: "На те й мертвим звіщувано Євангелію, щоб вони прийняли суд по-людському, тілом, але жили б no-Божому душею" (1 Петр. 4, 6). Отці й учителі Східної Церкви, починаючи з найдревніших, говорять прямо, що Він благовістив, тобто сповіщав Євангеліє в пеклі [139, С 269].

Таким чином, Ісус Христос сходив у пекло для проповіді Євангелія і Його проповідь була такою ж, як і на землі, тобто мала за мету навер­нення і спасіння, хоча, звичайно, ми не знаємо способу спілкування чи мови душ. У богослужбових книгах Православної Церкви трапляється думка, що до сприйняття його проповіді душі померлих були підготов­лені проповіддю тих померлих людей, що раніше за Викупителя зійшли в пекло, котрі, ще живучи на землі, вірували в майбутнє Його пришестя, наприклад, пророки, або ті, що уже бачили Його пришестя, як Іоан

Предтеча. У тропарі Іоану Предтечі Церква сповідує, що він не тільки свідчив про Христа на землі, але "благовістив і тим, що були в пеклі, про Бога, Який з'явився в плоті, взяв на Себе гріхи світу і подав цим нам ве­лику милість".

Проповідь Ісуса Христа в пеклі була звернена, за словами ап. Пе­тра, навіть до впертих колись у невірі й безчесті сучасників Ноя. Отже, Ісус Христос сходив у найтемніші місця пекла, найпохмуріші, де перебу­вали найбільш нечестиві з людей, щоб їм проповідувати Євангеліє, щоб і вони покаялись, навернулись і спаслися. Отже, слово про спасіння за­пропоновано було душам усіх померлих людей, що були в пеклі, тобто, не тільки сучасникам Ноя, а й усім взагалі грішникам, навіть язичникам. Але перш за все, звичайно, Спаситель сповістив про спасіння благоче­стивим синам Ізраїля, котрі перебували в пеклі, і котрі перші впізнали у Ньому Христа Спасителя, Який зійшов у пекло.

Якими були плоди проповіді в пеклі і взагалі зішестя Ісуса Христа в пекло? На підставі свідчення ап. Павла, що Він, зійшовши у найдальші країни землі, полонив полон, та інших свідчень, подібних до цих (напр. Іс. 45, 2; Мф. 12, 29; Кол. 2, 15), де мовиться, що Господь Своїм хрес­том забрав силу у начальств і влад, і Своєю владою піддав їх ганьбі, зв'язав сильного і зруйнував його дім, древні учителі виражали переко­нання у тому, що Христос, який зійшов у пекло, зруйнував царство дия­вола і звільнив від пут полонених пекла.

Так, св. Іоан Златоуст (у Слові на Св. Пасху) говорить: "пекло за­хоплене в полон Господом, Який зійшов у нього, скасоване, понівечене, умертвлене, скинуте, зв'язане" [119, С 24], а, за словами пасхальної пісні, "зійшовши в пекло, Він зруйнував кайдани вічні, що тримали зв'я­заних". Зруйнування пекла виявилося у звільненні полонених від кай­данів пекла, у зведенні їх на небеса. Чи всіх полонених вивів Господь із пекла? Прямої відповіді на це запитання в Писанні немає. Церква з часів глибокої давнини визнавала, що звільнені були всі благочестиві старозавітні полонені пекла й виведені звідти у святі помешкання Отця небесного, або, як навчає Катехізис [77, С 17], врятовані "душі, котрі з вірою чекали Його пришестя". Із сонмом звільнених полонених пекла Господь, за древнім віруванням Церкви, піднявся, зійшов на небеса, і вони перші утворили небесне тіло Церкви, під керівництвом Христа. Та деякі з древніх учителів прямо висловлювали думку, що Спаситель вивів з пекла не тільки старозавітних праведників, а й багатьох інших, чи, навіть, усіх тих, котрі тільки повірили Його проповіді, всіх і кожного, хто забажав іти за Ним як за Визволителем (напр., Климент Олек­сандрійський, Оріген, Григорій Нісський, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський, блаж. Ієронім та ін.).


У пасхальній пісні мовиться, що як тільки у темній області пекла за­сяяло світло, "утримувані в пекельних путах з радістю пішли до Світла" і, звичайно, якщо увірували, то були звільнені від пут пекельних [73, С 130-134].

§ 3.2.26. Воскресіння Ісуса Христа і значення цієї події в справі викуплення

Після зруйнування Ісусом Христом пекла настало Його воскресіння з мертвих, тобто возз'єднання Його людської душі з пречистим тілом, яке лежало в гробі, але постало прославленим, світлоносним і без­смертним. Воскресіння Ісуса Христа - істина, на якій, як на найглибшій основі, будуються всі наші християнські вірування й сподівання. "Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!" (1 Кор. 15, 14), - говорить апостол.

У події тілесного воскресіння Ісуса Христа подається тверде запев­нення, перш за все, в тому, що Ісус Христос є дійсно обітованим Месією, Боголюдиною. На таке значення Свого воскресіння вказував і Сам Ісус Христос, коли, наприклад, говорив іудеям, що в Нього не віри­ли: "Зруйнуйте цей храм [маючи на увазі Своє тіло], і за три дні Я по­ставлю його" (Ін. 2, 18-19), тобто, воскресну на третій день. "Ознаки не дадуть, крім ознаки пророка Йони" (Мф. 12, 39).

Таке значення воскресіння Ісуса Христа пояснюється величчю і не­звичайністю цієї події, бо вона є безприкладним чудом, що виходить із ряду інших чудес, які коли-небудь бачив і чув світ. Звичайно, великі чу­деса здійснені Ісусом Христом в Його земному житті, всі ці чудеса, навіть і найдивніше з них, воскресіння мертвих (до тимчасового життя), творили й пророки (Ілля, Єлисей, деякі з апостолів), хоча не з такими повноваженнями, як Він. Але ніколи не можна було й уявити, щоб хтось воскресив самого себе. Воскреснути самому, своєю власною силою, як воскрес Христос (внаслідок нерозривного поєднання в Ньому божества і людини) не на життя тимчасове, а вічне, це можливе тільки для Того, Хто, будучи людиною, у той же час є Богом, Владикою життя і смерті: "Через воскресіння з мертвих Він об'явився Сином Божим" (Рим. 1, 4), говорить апостол.

Разом з тим воскресіння Ісуса Христа служить найсильнішим дока­зом реальності здійсненої Ним справи викуплення. Якщо б Ісус Христос залишився в гробі, тоді смерть Христова могла б уявлятися в людській свідомості високим, навіть безприкладним мучеництвом за ідею, могла б викликати сльози співчуття і тільки, але не вважалася б викупною жертвою: "Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна, ви в своїх ще гріхах", - говорить ап. Павло (1 Кор. 15, 17). Тоді хрест у наших

очах уявлявся б тільки зброєю знеславленої кари та смерті. Але коли Бог воскресив Його із мертвих, то цим засвідчив, що прийняв Його смерть як угодну Йому жертву за спасіння світу, що гріх і пов'язане із ним засудження на смерть втратили свою силу над людиною, що "не­має тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом" (Рим. 8, 1).

Але як не для Себе страждав і вмер Господь Ісус Христос, так не для Себе і воскрес із мертвих, а для виправдання нашого (Рим. 4, 25), щоб панувати над мертвими і над живими (Рим. 14, 9). Його перемога над смертю стосовно до Своєї людськості полягає в тому, що, воскрес­нувши з мертвих, Сам Він до того ж більше не вмирає, смерть над Ним вже більше не панує! (Рим. 6, 9). Тобто, те, що знову вмерти Він вже не зможе, є початком перемоги над смертю і для всього викупленого Ним людства. "Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних", - го­ворить апостол (1 Кор. 15, 20). "Як у Старому Завіті, - пояснює єп. Фе-офан (на 1 Кор. 15 гл.), - коли приносили в храм Богові первістки, на­приклад, перші снопи від жнив, тим самим посвячували всі снопи і весь урожай, так Ісус Господь, воскреснувши, освятив, благословив й утвер­див воскресіння всіх, котрі встануть із землі, як колосся із насіння" [119, С 26].

Апостол з'ясовує і те, чому воскреслий Христос є таким первістком померлих, у якому покладена основа воскресіння всіх: "Смерть бо че­рез людину і через людину воскресіння мертвих. Бо так як в Адамі вми­рають усі, так само в Христі всі оживуть" (1 Кор. 15, 21-22), тобто, як ста­лося ураження гріхом природи першого Адама, так була уражена гріхом загальна природа людей, і як через уражену в Адамі загальну природу людей запанувала запорука смерті, так через відновлене у Христі до­стоїнство загальної природи людей і воскресіння цієї природи ввійшов закон всезагального воскресіння, а саме Його воскресіння є образом нашого майбутнього воскресіння (1 Кор. 15, 47-49; Филип. З, 21).

Промислом Божим всезагальне воскресіння людей відкладене до кінця світу. А воскресіння Ісуса Христа служить запорукою й свідченням того, що воно здійсниться. Якщо Він після смерті міг виконати обітницю про Своє воскресіння, то тепер, будучи живим (Об. 1, 8), коли Йому да­на всяка влада на небі і на землі, може виконати обітницю про всеза­гальне воскресіння і неодмінно виконає. Він і Сам промовляв: "Живу Я - і ви будете жити!" (Ін. 14, 19) [73, С 134-135].

§ 3.2.27. Вознесіння Ісуса Христа на небо і відкриття для всіх, хто вірить у Нього, царства небесного

За воскресінням Ісуса Христа настав повний і вищий прояв Його

царственої слави й могутності - вознесіння на небо в прославленому тілі. Вознесіння було подією видимою (Лук. 24, 50-51; Діян. 1, 9-11). Ви­димість події, без сумніву, мала за мету переконати учнів у тому, що во­ни бачать не привид, не дух, а саме воскреслого з мертвих свого Учи­теля і Господа, що з прославленою плоттю сходить до Отця Свого.

Ісус Христос, як Бог, не мав потреби в славному вознесінні: живучи на землі в образі раба, Він не розлучався з лоном Отцівським, був на престолі з Отцем і Духом Святим. Слава вознесіння Христового є сла­вою сприйнятого Ним людського єства; людське тіло, прославлене і вшановане, зійшло на небо й стало причетним до вічної слави, величі й влади Сина Божого. Таке завершення видимого перебування на землі Господа Ісуса Христа є зрозумілим і природно необхідним за умовою віри в Ісуса Христа як Боголюдину й Викупителя світу. Після здійснення на землі викупної справи в образі раба природно було Тому, Хто зійшов з неба, знову повернутися туди, де був (Ін. 6, 62; пор.: З, 13), до Отця (Ін. 14, 28; 16, 5, 16; 20, 17) і повернутися у сприйнятій на вічні часи плоті.

Наша непрославлена земля, що підлягає гріхові й смерті, не могла бути відповідним місцем перебування Боголюдини з прославленою людською природою. З іншого боку, тільки з таким закінченням земного життя Ісуса Христа мириться і наше моральне почуття. Усе земне жит­тя Ісуса Христа, усі діла Його були прославленням Його Отця (Ін. 14, 13; 15, 8). Він прославляв Бога Своїм життям і діяльністю, особливо в хресній смерті, і Сам заслуговував бути уславленим Богом Отцем, бо ж ця слава знову вела до уславлення й Бога. Вознесіння Спасителя на не­бо в тілі і було продовженням того заслуженого Ним уславлення Його як людини, котре почалося у воскресінні. Особливо чітко висловлює цю істину апостол Павло. Ісус Христос, навчає він, будучи Богом, умалив Себе й прийняв, тобто, взяв образ раба, а "тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім'я, що вище над кожне ім'я, щоб перед Ісусовим Ім'ям вкло­нялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних", тобто за смирен­ня й покору, з якими Він прийшов і здійснив доручене Йому служіння (Филип. 2, 6-10). "Бачимо Ісуса мало чим уменшеним від Ангелів, що за перетерплення смерті Він увінчаний честю й величністю, щоб за благо­даттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр. 2, 9).

Вознесіння Ісуса Христа на небо, будучи уславленням Його Само­го як людини, є разом із тим відкриттям для всіх, хто вірить у Нього вільного шляху на небо, подібно до того, як воскресіння Його є перемо­гою над смертю для всього людства. До вознесіння на небо Господа, не­бо, цей храм блаженства, ще не був відкритим для грішних нащадків Адамових тому, що всі старозавітні люди після смерті сходили душами

своїми в шеол. А Ісус Христос, примиривши людей з Богом, небо із зем­лею, усунув перешкоду до сходження на небо людей. "Я іду приготува­ти місце для вас, щоб де Я - були й ви", - говорив Він Своїм учням (Ін. 14, 2-3). І Він вознісся на небо як первісток наш, Який повинен у всьому першенствувати (Кол. 1, 18), об'явився на небі як наш предтеча (Євр. 6, 20) і показав Своєю особою початок викупленої і відновленої Ним при­роди людської, вознесінням Своїм відкрив до того закритий для людей вхід у царство небесне. "Як буду піднесений з землі, - говорив Він, - то до Себе Я всіх притягну (Ін. 12, 32), і де Я, там буде й слуга Мій" (Ін. 12, 26) [73, С 135-136].