Geum.ru

Четверта сесія школи професійної журналістики "нова україна"

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
  1   2






ЧЕТВЕРТА СЕСІЯ ШКОЛИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ "НОВА УКРАЇНА"

18-21 листопада 2010 року, м. Львів


Володимир СЕРГІЙЧУК

Професор,

Київський національний університет ім. Т. Шевченка


СТОРІНКИ  ІСТОРІЇ ОУН-УПА

    Готуючись до відбудови Української держави  на всіх теренах нашого народу, ОУН  задовго до гітлерівського нападу на СРСР розробляла плани щодо підготовки всенаціонального здвигу, особливо ретельно продумуючи майбутні акції на Наддніпрянщині. Тож одразу ж після включення Галичини й Волині до складу УРСР частину оунівців перекинули на схід, аби там налагоджувати підпільну мережу. Ці емісари ОУН зуміли пробратися аж до найвіддаленіших районів УРСР. Деякі з таких націоналістів були викриті каральними органами більшовицької влади. Скажімо, Ілля Голотяка("Дніпро"), 1919 року народження, з Жукотина Турківського району Львівської області, був  заарештований 1940 року на шосткинських торфорозробках Сумщини. Його спільниками в Шостці були Семен Дністрян і Олександр Дякович(Державний архів Сумської області - ДАСО: Ф. Р-7641. — Оп.1. — Спр. 399).

      Але багато залишилися в підпіллі, чекаючи приходу основних сил із-за Збруча й водночас приглядаючись до місцевого населення, спираючись на сили якого і можна було по-справжньому відроджувати Українську державу.

      Те, про що мріяли десятки українських  поколінь; за що український народ  боровся протягом багатьох років; те, за що каралися й терпіли пекельні терпіння мільйони народних мучеників; те, за що й в ім"я чого пролилося стільки найкращої української крові - сталося!  30 червня 1941 року з Льва-города на весь світ рознеслися слова з Акта відновлення Української держави і створення її Крайового уряду, який передасть свої повноваження законним представникам народу в Золотоверхому Києві. Як повне відшкодування, як найбільша заплата, як найвища нагорода за всі злочини століть того, хто "море сліз у край приніс...": українська нація зброєю і кров"ю здобуває загарбувану впродовж століть ворогом свою волю. І будувати її хоче не тільки над Дністром чи над Дніпром, але на всіх теренах, які нашому народу відміряно Творцем, а нашими предками освоєно потом і кров"ю. 

      Двадцять  років більшовицька влада не дозволяла  виконувати національний гімн, і лише тепер він зазвучав вільно, відтепер його могли співати всі, хто відчував себе українцем. Більшовицькій владі  так і не вдалося витравила  жорстокими голодоморами та репресіями волелюбний дух українства на Наддніпрянщині: якщо не зовні, то підсвідомо населення на схід від Збруча залишалося з українською душею і тими традиціями, які плекалися предками з незапам"ятних часів.

      Один  з провідників похідних відділів ОУН свідчив у липні 1941, що на Київщині "у тій хатині, у кожній без виїмку, святі образи й вишивані рушники, переважно дуже довгі. У селян ще є і видно часто вишивані сорочки давнішого походження... На загал село київське - прекрасний елемент, здорова душа", а люди "так само, як і всюди інде, відносяться до нас незвичайно прихильно, просто одягають нас, допитуються, помагають, харчують чим можуть(самі ледве животіють, бо нема ніяких запасів й нема млина). Свідомість доволі висока, хоча ще є помітний страх перед поворотом більшовиків..."(Збірка документів ОУН у Нью-Йорку).

      Саме  відкриті тепер таємні архівні матеріали  з багатьох східних областей, зокрема  Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Полтавської, Житомирської, Сумської, Харківської, не кажучи вже про документи колишніх каральних органів, засвідчують однозначно про те, що національна свідомість українського населення Наддніпрянщини залишалася на досить високому рівні. Народні маси тут треба було тільки підтримати, взяти під захист і вказати правильний шлях для розв"язання проблем через серйозну працю, а не авантюризм, бо там "назагал усі приходять до переконання, що українцям буде добре тоді, коли Україна буде Самостійною Державою"(Державний архів Волинської області - ДАВО: Ф. Р-1021.- Оп. 1.- Спр. 4.- Арк. 6).

      Тож перед тими, хто взяв на себе відповідальність очолити новий Український здвиг, стояло завдання одразу ж після звільнення Наддніпрянщини від більшовицької  влади допомогти місцевому населенню  власними силами організувати свою владу. Отже, в кожне село, в кожне місто мали прийти посланці української державності, котрі змогли б негайно організувати місцеве населення на творення українського державного життя. Відтак необхідно було підібрати таких людей, вишколити їх пропагандивно. Це мали бути справді були одержимі люди, бо обставини, які їх чекали на сході, були зовсім не такими, як на теренах Галичини і Волині.

      Похідні групи ОУН були організовані головним чином в еміграції і посилались нелегально чи напівлегально, використовуючи справжні чи фальшиві німецькі документи. До кожної області наперед були визначено конкретні відділи, які, просуваючись за лінією фронту  пішком, велосипедом, кіно, підводами, машинами, поїздами, вели по селах і містах широку самостійницьку пропаганду, підшукуючи організаційні кадри. Прибувши на призначені місця займались творенням адміністрації, а найперше - побудовою організаційної мережі з місцевого елементу.

      Коли, наприклад, похідна група націоналістів  на чолі з Гонтою прийшла до Вчорайшого на Житомирщині 26 липня 1941 року, то на зборах селян, де прогошувалася самостійність України, одночасно обиралося і керівництво районної управи, яке потім формувало й місцеве націоналістичне підпілля(Державний архів Житомирської області — ДАЖО: Ф. 1151.—Оп.1.—Спр.2.—Арк. 47 зв.).

      Подібна ситуація з проголошенням української  влади відбувалася й в інших  областях, звільнених гітлерівською  армією від більшовиків. Так, командир більшовицького партизанського загону на Уманщині Кузьма Гриб засвідчував, що з серпня до середини вересня 1941 року українським націоналістам вдалося взяти владу в свої руки в цьому регіоні. Саме вони створили в Умані міжрайонну раду на чолі з Квятковським, а в районах - виборні ради.

      Одним з важливих інструментів підтримання  української влади й забезпечення правопорядку передбачалася власна поліція. Але українська поліція - це не той міліціонер чи енкаведист, який усюди шукав зачіпки, щоб оскаржити свідоміших українців у "контрреволюції", забрати їх у свої криваві пазурі й знищити відомими варварськими способами. Ні, український поліцейський наставлявся не для того, щоб дошкуляти народові - він мав стояти "на варті національного добробуту. Він - охоронник, доглядач права і порадник"(Українське слово(Золотоноша).- 1942.- 11 січня).

      Коли  ж гітлерівці розігнали створені за допомогою оунівців органи української влади, не розпустивши поліцію, яку підпорядкували окупаційній адміністрації, Провід ОУН дав таємну директиву своїм членам вступати до поліції, де створювати свої підпільні осередки. Так, житель Михайлівки Запорізької області Олександр Фесенко одержав завдання від місцевого провідника ОУН Івана Гребенюка "пробратися на роботу в поліцію з метою створення там низової ланки ОУН і пропагувати ідеї ОУН"(ДАЗО: Ф. Р-5747.- Оп. 3.- Спр. 7560.- Арк. 87).

      А член ОУН Григорій Соловей з Осипенкового цієї ж області, працюючи санітарним інспектором міської поліції, мав завдання готувати її "для повстанського руху"(там само.- Спр. 7689.- Арк. 38).

      Скрізь  на Наддніпрянщині члени ОУН розгорнули активну пропаганду за відродження Української держави. Так, Житомирська обласна управа через свій відділ пропаганди вважала найближчим завданням поборювати словом, письмом і мистецтвом на терені свого краю залишки комуністичної ідеї. Під увагу, зокрема, бралися ряд статтей про марксизм, ленінізм і сталінізм, які мали бути планово поміщені в українській пресі.

      Крім  цього, намічалося підготовляти популярні  і наукові реферати, в яких у  найгостріших формах критикувати безглуздя  комуністичної ідеї і більшовицького руху. Популярні протикомуністичні реферати мали друкувати у більшій кількості, поширювати по всіх містах і селах.

      Націоналісти  готові були користуватися кожною найменшою  нагодою, щоб виступати перед  народом з живим словом, пропагуючи нове українське національне життя. Живе слово в пропаганді є, вважали вони, найкращим засобом.

      А щоб належно скористатися з можливості усної пропаганди, треба було вишколити  певну кількість пропагандистів, які по районах і селах змогли б переводити розпорядження обласного  пропагандивного відділу. Тому мали бути зорганізовані двотижневі або одномісячні курси пропагандистів, які б розширили можливості в цій праці.

Наші  видання, планували оунівці Житомира, будуть мати своїм завданням повалити комунізм на всіх ділянках українського національного життя. Наукові, публіцистичні, письменницькі сили мусять з’єднатися для цієї праці.

     З цією метою обласний відділ пропаганди мав зорганізувати наукове товариство, що мало взяти на себе завдання перевести  наступ на комунізм як ідеологію, протиставляючись їй усіма найможливішими способами. Нова доба, яка щойно відчиняла свої двері, підкреслювалося в документі, кладе перед цілим українським народом нові вимоги (ЦДАВОВУ: Ф. 2959.—Оп.2.—Спр.50.—Арк. 51).

        Усюди, де тільки трапиться  можливість, необхідно було пропагувати  віру в Бога, в Українську Автокефальну Церкву, яка мусить відіграти величезну роль у релігійному і національному відродженні. Всякі культурно-виховні видання мали спричинитися до піднесення культурного рівня народу (там само.—Арк. 52).

        А наприкінці цього документа, підписаного керівником відділу пропаганди Маслієм, стверджувалося: «Український Націоналізм, що виплинув з нутра нашої Нації і зріс на її лоні, несе за собою нове світовідчування; пояснює, інакше, як дотепер це всі робили, історичні, релігійні і культурні процеси. Нова доба кидає на нас своє велике світло. Нова доба в Українській історії кладе перед нами нові завдання; переродити українця-раба на національного свідомого українця-державника (там само.—Арк. 53).

      Значною мірою це завдання націоналістам вдавалося виконувати, що змушені були визнавати й відверті вороги українського самостійництва. Необхідно відзначити, підкреслювали більшовицькі підпільники, що бандерівська пропаганда «була найактивнішою, і в Житомирі панувала серед націоналістичних напрямків.

      До  речі, аналізуючи комуністичну антигітлерівську пропаганду в Київському генеральному окрузі з початку 1942 року, гестапо  зробило для себе висновок, що більшовицькі листівки, які поширювалися зимою, "впливали набагато менше, ніж чутки".  Це тому, наголошувалося в спеціальному огляді, що радянська людина з часом звикла, що саме через чутки можна швидше всього добратися до істини; адже радянська пропаганда брехала обов"язково й майстерно чи, в крайньому разі, викривляла факти"(ЦДАВОВУ: Ф. 3676.- Оп. 4.- Спр. 475.- Арк. 230).

        Як свідчать документи таємних  архівів, у багатьох районах  УРСР у 1941-1942 роках дійового  більшовицького підпілля не було  організовано, оскільки відповідальні  за цю справу дезертирували.  Так, перші секретарі  Лубенського,  Зіньківського і Хорольського райкомів КП(б)У Полтавської області Цима І. С., Сороковий П. Т. і Ковальов Г. Я. замість того, щоб створювати партизанські загони для боротьби з гітлерівцями, як це вони зобов"язалися, кинули їх напризволяще, в результаті чого ті розбіглися, а самі просто дезертирували(Державний архів Полтавської області - ДАПО: Ф. 15.- Оп. 1.- Спр. 198.- Арк. 60-62).

      Подібне було й в інших областях. Наприклад, зі створених підпільних райкомів КП(б)У  у Миколаївській області троє секретарів втекло: з Варварівського - Левченко, Березанського - Лук"янець, Херсонського сільського - Анісімов(Державний архів Миколаївської області - ДАМО: Ф. 10.- Оп. 1.- Спр. 15.- Арк. 160).

      А ще троє секретарів відмовилися залишитися для підпільної роботи в тилу гітлерівців: Баштанського - Романов, Березнегуватського - Баклан, Миколаївського сільського - Корольов(там само.- Арк. 161).

      Але, наголошувалося далі, "ще більш шкідливішими, в порівнянні з більшовицькими листівками, виявилися прокламації Бандери, які сприймалися населенням як офіційна точка зору німецького уряду. В нинішній час така пропаганда є найбільш страшною, яка маскується, нібито, германофільськими почуттями, або наслідує форми і стиль німецьких постанов"(там само.- Арк. 230, 231).

        Організовано, обминаючи великі міста і німецькі поліційні центри, похідні групи ОУН дійшли до Дніпра.

На початку  листопада 1941 року одна група, до якої входили Любар, Бардахівський і  Ванкович, повідомила Провід ОУН про  свій успішний прихід у Крим, де з  міста Джанкой розпочала формувати підпільну мережу під проводом Івана Осадчука на всьому півострові. Цього ж місяця інша група оунівців дійшла до Сімферополя і почала там діяти

        Гітлерівці, які спочатку не звертали  уваги на похідні групи, по  суті не знаючи про їхнє  існування і справжню мету, коли ж усвідомили вже здійснену ними роботу, розпочали арешти, розстріли, а в пресі — пропаганду проти самостійності. Але започаткована похідними групами акція вже мала успіх на всіх українських етнографічних теренах, де вони розгорнули свою діяльність. Появившись на Наддніпрянщині як протибільшовицька сила, ОУН звернула на себе увагу широкого загалу громадянства. До неї горнулися члени всіх заборонених політугруповань (петлюрівці, СВУ, гетьманці), церкви, переслідувані більшовиками і репресовані, широкі селянські маси. До ОУН хотіли і приставали всі шкурницькі елементи, думаючи, що її поява дозволена німцями і що зв’язок і співпраця з нею дасть матеріальні користі. Окремо зацікавились ОУН як ворожою до себе силою комуністи. На думку ідеологів ОУН, тоді вона в очах громадянства Наддніпрянщини і навіть в уяві низового членства виступала як українсько-самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. У ті перші дні мало хто на східноукраїнських землях знав про дійсне самостійницьке революційне наставлення ОУН і неминучість її зудару з гітлерівською Німеччиною.

      Але несподівана поява ОУН та праця  її членів в новій адміністрації, господарських органах, поліції  витворювала на Наддніпрянщині враження її легальності, тим паче, що цьому сприяла дозволяла незорієнтованість і недооцінювання намірів ОУН. Професор Іван Левадний згадував, що зі вступом гітлерівців до Києва його мешканцям спочатку "було неясно, яка буде доля України, як виглядатиме для неї той "новий справедливий порядок"... Раптом на стінах і парканах, не раз поруч із німецьким зверненням, з"явилося інше, ще більшого формату і лише українською мовою. Це було звернення Організації Українських Націоналістів до українського населення. В ньому повідомлялось, що український народ переживає переломовий етап своєї історії і повинен напружити всі свої сили в боротьбі за свою волю і своє вільне, державне існування... У зверненні було сказано, що боротьбу за принципи, проголошені в Універсалах 1918-1919 років, провадить тепер Організація Українських Націоналістів, яку очолює Степан Бандера..."(цит. за: Мазур В. Ми плекали віру у визволення України.- Львів, 2000.- С. 87).

      Ця  полум"яна відозва, йдеться далі, справила величезне враження на маси людей. Усі усвідомлювали, що це єдино правильний шлях, яким треба йти. Особливо глибоке враження справляли оунівські звернення на українську молодь. Вона із захопленням читала націоналістичну літературу, йшла в поліцію, "Просвіту", в адміністративні й господарські органи влади. Але гітлерівські окупанти мали на меті інше: вони, виявляється, й гадки не мали дозволяти українцям господарювати на власній землі. Виявилося, що для німців збіжжя з України має багато більше значення, ніж політична проблема України. Тож спеціальну похідну групу, яка йшла до Києва для проголошення Акта відновлення Української держави, Президентом якої, згідно з планами Революційної ОУН, мав стати  наддніпрянець Дмитро Донцов, німці заарештували під Васильковом і відправили на захід.

      У документах українського націоналістичного підпілля, виявлених гітлерівцями в заарештованих оунівців у Житомирі, серед ймовірних кандидатів на цю посаду називається також академік Олександр Богомолець.

      Гітлерівці  не тільки не дозволили проголосити  в Києві відновлення Української Держави, вони навіть позривали українські національні прапори, які 19 вересня 1941 року вже замайоріли на дзвіниці Святої Софії.**

      Промовистим свідченням політичної сліпоти нацистів щодо відродження української державності  є визнання одного з німецьких генералів, який після війни заявив американському журналістові, що Гітлер програв війну не в Сталінграді, а ще у вересні 1941 року в Києві, коли там було зірвано синьо-жовті прапори й вивішено свастику.

      Видатний  американський дослідник Другої світової війни Юджин Лайонс також повторює цю думку: "Німці програли війну не в Сталінграді, а в Києві, бо вони вивісили свастику, а не український національний прапор"(цит. за: Мазур В. Ми плекали віру у визволення України.- Львів, 2000.- С. 86).

      Засліплені своїми першими перемогами, гітлерівці не бачили, що своєю безглуздою політикою пригноблення українського народу вони прийдуть до власної катастрофи. Відтак у серпні-вересні 1941 року на Наддніпрянщині розпочалась дуже інтенсивна кампанія проти українського самостійницького руху, жертвою якої насамперед впали похідні групи і «західняки» взагалі.  7 вересня 1941 року Ґестапо схопило в Житомирі Миколу Климишина("Недобитий"), провідника Північної похідної групи, та кількох членів ОУН. Але місце Климишина одразу ж зайняв Дмитро Мирон("Орлик"), на чолі якої він таки пізніше увійде до Києва. Заарештували тоді також найбільш непримиренних активістів — Орищенка, Яценюка Олександра, Козловського та інших. Націоналісти Житомирщини змушені були після цього переходити у підпілля. У вересні 1941 року після повного перебрання гітлерівцями органів місцевої влади гестапо, як свідчили активісти більшовицького підпілля, «відкриває справжнє полювання на українських націоналістів, і це відволікає на час їх увагу від комуністів» (ДАЖО: Ф. 1376.—Оп.1.—Спр.30.—Арк. 47).

      Однак передові групи ОУН таки добралися  до Києва і розпочали тут націоналістичну  роботу. Зокрема, сюди прибув Дмитро Мирон,* призначений ще Степаном Бандерою на Крайового провідника Осередньо-східних  земель (ОСУЗ). Його заступником став Панько Сак-Могила. Для розгортання підпільної діяльності до Києва прибули також члени Проводу Дмитро Маївський, якому доручилося вести референтуру пропаганди, Іван Климів та інші чільні націоналісти.

        Інші похідні групи перейшли  Дніпро й почали таємно опановувати Лівобережну Україну. Крайовий Провід почав видавати часопис «За Самостійну Україну», редаговану Дмитром Маївським. У Кривому Розі почав періодично виходити часопис «Дзвін» за редакцією члена ОУН Михайла Пронченка. На Лівобережній Україні група членів ОУН розгорнула діяльність у Маріуполі, співпрацю з якою пов’язав колишній міністр УНР доби Центральної Ради Микола Стасюк. Він редагував часопис «Маріупільська газета».

      З вересня в Дніпропетровську почав  діяти Крайовий Провід ОУН південно-українських земель (ПУЗ) на чолі із Зеновієм Матлою("Святослав Вовк"), Тимошем Семчишином("М. Річка") — організаційний референт, Микола Мушак - СБ,  Василем Регеєм, Галиною Бійовською і Галамаєм — члени. Провідником Маріупільського округу був призначений Степан Держко, обласним провідником Одещини - З. Литвиненко, Кіровоградщини - Мар’ян Мартинець, Дніпропетровщини — Василь Регей (Шанковський Л. Похідні групи.— С. 33).

      Маючи спочатку реальний вплив на формування на формування органів місцевого  самоврядування, оунівці намагалися українізовувати адміністративний апарат. Так, уже на одному з перших засідань президії Харківської міської управи 22 листопада 1941 року було ухвалено постанову "Про надання українського лиця Міській Управі", якою, зокрема, передбачалося: "а) Офіційна мова в Управі - українська. Всі розмови та листування проводяться лише українською мовою. б) Приймати на роботу лише осіб, що досконально знають українську мову. в)Весь наявний апарат перевірити щодо знання української мови"(Скоробогатов А. Харківське міське самоврядування в 1941-1943 роках//Березіль.- 1996.- Ч. 7-8.- С. 153).

      Оскільки  українізація апарату харківської  влади, як і інших сфер життя наштовхувалася на значні перешкоди, а іноді й  бойкот, 9 березня 1942 року керівники управи підписали спеціальне звернення до працівників установ міста: "З великим соромом для всіх та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть в районних управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови... Це неприпустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити надалі будь-кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі"(там само.- С. 154).

      Очевидно, такі заходи мали позитивні наслідки, оскільки в Харкові, ділився селянин з округи в 1943 році, "зовсім інші порядки, як були при комуністах: куди я не ходив, скрізь говорять по-нашому, по конторах привітно мене зустрічали, сиділи без шапок за столами, не відчувалося презирства до мене, селянина. Там, де я ночував, мені сказали, що всім керує якийсь юрист із наших - Доленко"(Семенко Ю. Пам"яті В. А. Доленка.- Мюнхен, 1975.- С. 7).

      Німецький терор і поборювання ОУН на сході посилилися після розгрому активістів на заході України, який набув там масових форм з середини вересня й негайно перекинувся на Наддніпрянщину. У Миргороді Полтавської області агенти гестапо наскочили на провідника Середньої похідної групи і члена Проводу ОУН Миколу Лемика ("Сенишина"), який був призначений на провідника Крайового Проводу східноукраїнських земель (СУЗ) — у перестрілці його вбили. Місце Лемика одразу ж зайняв його заступник Іван Клим("Митар"), і бандерівська похідна група продовжувала реалізацію намічених планів. Одна з підгруп вирушила до Сум, інша дійшла до Харкова.

      Великої втрати зазнала група ОУН, яка  закріплювалася в Миколаївській  області — там гестапо в  середині жовтня 1941 року зловило 16 активістів на чолі з обласним провідником Володимиром  Мартинцем, який попередньо входив до Теренового Проводу ОУН у Чехії.  Тоді ж гітлерівці організували в Терновій Балці, на півночі Кривого Рогу, концентраційний табір, у якому утримували сотні зловлених націоналістів, а також узагалі патріотів-самостійників, багато з яких там розстріляно або закатовано на смерть під час переслухувань (Літопис УПА. —Т. 21.—С. 89-90, 94).

        Незважаючи на цей терор, українські  патріоти організували 21 листопада  в Базарі Житомирської області  свято для відзначення поляглих  вояків Армії УНР у 1921 році, розстріляних більшовиками. На місце урочин наскочили гітлерівці, заарештували 721 особу і майже всіх їх постріляли. Проте поголоски про розправу над учасниками урочистотей у Базарі не залякали патріотичну громадськість Наддніпрянщини: 23 листопада 1941 року в Спаській церкві Полтави "відбулася небувала досі врочиста панахида за душі 359 старшин і козаків української армії"(Голос Полтавщини.- 1941.- 30 листопада).

      Масове  відзначення в Україні пам’яті  героїв Базару за участю церкви справді  налякало своїм розмахом окупаційну владу, котра 25 листопада видала наказ, у якому було записано: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери підготовляє повстання в Райсхкомісаріаті з метою побудови незалежної України. Треба негайно схопити всіх діячів руху Бандери і після основного переслухання розсстріляти як грабіжників у повній таємниці» (Літопис УПА.—Т.21.—С. 100). 

      Відтепер  на Наддніпрянщині ОУН змушена була переходити до нового етапу своєї  діяльності під гітлерівською окупацією - підпільно-революційного.  Якщо основна  робота підготовчого етапу спиралась на кадри, що прийшли із-за Збруча, то тепер підпільників необхідно було готувати з місцевого елементу, що виросли в радянській дійсності, тверді, відважні. І такі знаходилися скрізь. Наприклад, Онисим Ломейко, закінчивши курси пропагандистів ОУН, повернувся в своє рідне село Орлянське Василівського району Запорізької області, де налагодив зв"язок з місцевими оунівцями Кабаченком і Чабаном. Одержавши від них націоналістичні листівки, поширював їх серед населення й зачитував на сільських зборах(Державний архів Запорізької області - ДАЗО: Ф. Р-5747.- Оп. 3.- Спр. 4692.- Арк. 1).

      Крім  чоловіків, до речі, до підпільної роботи прилучаються і жінки. Організація  поступово охоплює села, міста, заводи, адміністрацію. Зростання революційної сили націоналістичного підпілля засвідчувала діяльність УПА, СБ-боївок, поява масової підпільної літератури, розширення мережі низових клітин. Але, найголовніше, з місцевих кадрів виростає революціонер-професіонал, якого не можна охопити органами безпеки окупанта, добре зорієнтована в обставинах людина. Уродженець Дніпропетровщини Петро Корж притягнув до лав ОУН у Чернігівському районі Запорізької області 36 осіб, які об"єднувалися в 7 низових організаціях(ДАЗО: Ф. Р-5747.- Оп. 3.- Спр. 9365.- Арк. 5).

      Ще  ширшими були масштаби націоналістичної діяльності на Дніпропетровщині, які, треба сказати, довгий час переховувалися в таємних архівах більшовицької влади. Наприклад, ще навесні 1944 року начальник обласного управління НКВС полковник держбезпеки Сєдов доповідав секретарю обкому КП(б)У Найдьонову про діяльність у Дніпропетровську Південного Крайового Проводу ОУН, котрий координував діяльність оунівського підпілля в Дніпропетровській, Сталінській, Ворошиловградській, Запорізькій, Миколаївській, Кіровоградській, Одеській, Вінницькій і Кам'янець-Подільській областях, а також у Криму, на Дону та Кубані. Радянським органам безпеки тоді вже було відомо, що Провідником ОУН Південного краю під час гітлерівської окупації був "Леміш" (Василь Кук), а його заступником — "Арсен", шефом служби безпеки — "Юра". Енкаведистам також стало відоме прізвище керівника Дніпропетровського обласного Проводу Дудки ("Лемко"), котрий при німцях обіймав посаду голови облспоживспілки, а також псевдоніми окремих окружних провідників: у Кривому Розі — "Олесь", Дніпродзержинську — "Кобзар", Новомосковську — "Дубовий", Петриківці — "Мороз".

      Членами ОУН на Дніпропетровщині, визнавали  тамтешні чекісти, було широко поставлено видання та поширення нелегальної  програмної літератури, журналів, листівок. Органи цивільного управління оунівці використали як привідний механізм для своєї підпільної роботи. Зокрема, шкільні відділи районних управ "були перетворені в резиденції ОУН, через які велась орг. робота серед учителів і батьків учнів. Пропагандистська й агітаційна робота велася через просвітні будинки "Просвіти". Сільгосп. відділи Райуправ були використані для розстановки оунівських кадрів на посади старост колгоспів і радгоспів, бригадирів і завгоспів".

      Важливим  свідченням про організацію збройної боротьби проти гітлерівців є той факт, що оунівці (і це змушені визнавати енкаведисти Дніпропетровщини) здійснювали ве-лику роботу в області щодо "вербування й відправлення в УПА призивних контингентів. Кожний район періодично направляв за явочними паролями до баз формування УПА озброєні групи для поповнення".

      Про розмах оунівського підпілля на Дніпропетровщині в роки гітлерівської окупації свідчить той факт, що органи НКВС вже в  ІІ кварталі 1944 року заарештували 711 активних націоналістів, а в наступному — 744(Державний архів Дніпропетровської області - ДАДО: Ф. 19.- Оп. 4.- Спр. 52.- Арк. 71-77).

      Завдяки тому, що перед приходом Червоної армії  члени більшовицького підпілля Житомирщини  систематизували свої спостереження  за оунівцями, маємо свого роду перший реєстр активних учасників українського визвольного руху під час гітлерівської окупації в області. Скажімо, в Андрушівському районі до списку внесено 34 підпільники. На спільну справу тут працювали не лише місцеві патріоти, а й вихідці з інших регіонів України. Так, Андрій Мовчан походив з Уманщини, а Іван Дацюк та Іван Котик - із Західної України(ДАЖО: Ф. 1151.- Оп. 1.- Спр. 2.- Арк. 14, 14 зв.).

      У сусідньому, Попільнянському районі активністю відзначалися інспектор  районного відділу освіти Ганзенко, агроном-садівник районного земельного відділу Прищепа та агроном насіннєвої станції Хомут. Зокрема, вони створили націоналістичну організацію в селі Килівка. На початку 1942 року всі троє гітлерівцями були заарештовані й вивезені з Попільні(ЦДАГОУ: Ф. 166.- Оп. 2.- Спр. 60.- Арк. 21).

      Детальніше  процес розгортання на Житомирщині  оунівського підпілля з уточненими поіменними списками було розкрито вже  через десять років після війни. Зокрема, в Андрушівському - 28, Бердичівському - 90, Брусилівському - 67, Вчорайшанському  - 134, Попільнянському - 72, Ружинському - 19,  Корнинському - 28, Коростишівському - 61, Потіївському - 56, Малинському - 44, Радомишльському - 22(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 320-322, 327-335, 350-357 ).

      Незважаючи  на великі втрати, ОУН продовжувала висилати свої групи на схід. Та з них, що дісталися до Керчі в першому кварталі 1942 року, потім таки дісталася на Кубань, яку більшовики навіть номінально не включили до складу УРСР, намагаючись ослабити сили українського національно-визвольного руху. Тож на цей регіон українського розселення ОУН звертала особливу увагу, насамперед на чорноморців, котрі в 1918 році першими заявили про приєднання до України. Національно сильна Кубань, вважали ідеологи ОУН, - "це найкраща охорона українського Донбасу перед зазіханням російських імперіалістів, це ревіндикатор зрусифікованої під сучасний момент Донщини, врешті це поріст України до Закавказьких і Закаспійських народів, продиктований конечністю межування з цими ж народами на те, щоб на ділі формувати спільний фронт визвольної боротьби проти всяких, а в першу чергу російських імперіалістів"(Державний архів Рівненської області - ДАРО: Ф. Р-30.- Оп. 2.- Спр. 43.- Арк. 68).

      Актуальність  кубанської проблеми в діяльності ОУН  посилювалася ще й тим, що гітлерівські окупанти, не включаючи цей регіон до складу рейхскомісаріату "Україна", дали можливість осілим у Празі білокозачим отаманам вести попаганду на кшталт "все, що від Дніпра на схід аж до Волги - це так зв. "Козація", а українці геть від цих земель". У зв"язку з цим виникала потреба вдарити  "по всяких агентурах, що намагаються відділити Кубань від України", а це міг "перевести тільки український націоналістичний рух шляхом широкого розпропагування українських визвольницьких ідей, що в свою чергу раз і назавжди виб"є зброю з рук ворогів, ідейно і політично з"єднуючи цю стару українську землю з Україно(там само.- Арк. 69).

        Рівночасно свіжі групи пішли  із Запоріжжя і Дніпропетровська  в напрямі Донецького басейну.  Дехто з них дістався навіть  до Ростова над Доном. У Донбасі було сформовано обласний провід ОУН з осідком у Горлівці на чолі з Іваном Климом("Митар").

      Велику  організаційну роботу по всій Україні  здійснював Іван Климів("Легенда"). Тодішній провідник Крайовий Провідник  на ПУЗ Зеновій Матла свідчив: «В місяці січні відвідав нас в Ново-Українці сл. п. Іван Климів-Євген Легенда. Він прибув до нас з Бесарабії, куди їздив з дорученнням Головного Прoводу ОУН. З Бесарабії Легенда поїхав до Одеси, звідси до Миколаїва, потім до Ново-Українки. Він привіз зі собою інструкції Головного Проводу ОУН, літературу тощо. Кілька днів він був гостем у нас, потім поїхав на північ, в напрямку на Київ» (Матла З. Південна Похідна Група.—С. 28).

      У цей час, коли члени революційної ОУН розпочинають підготовку збройної боротьби, гестапівці посилювали репресії проти оунівців. Так, в половині березня 1942 року нацисти вимордували в Кременчуку Полтавської області до 30 революціонерів. Велику акцію проти ОУН провело гестапо в Житомирі 10-13 березня 1942 року, під час якої схоплено 12 членів ОУН. А під кінець березня ОУН у Житомирі зазнала ще більшої втрати, коли в бою з нацистами згинув обласний провідник Роман Марчак (В. Косик. Україна під час другої світової війни. —С. 627).

      У тій акції нацисти захопили кількох  провідних членів ОУН на Житомирщині, в тому числі Василя Хому, Миколу Кравса. У записній книжці затриманого німцями керівника ОУН в Житомирській області Хоми були знайдені ще довоєнні адреси киян-письменників і громадських діячів, з якими революційне підпілля почало зав’язувати контакти через своїх довірених зв’язківців задовго до гітлерівського нападу на СРСР(ДАЖО: Ф.1151.—Оп.1.—Спр. 2.—Арк. 2).

      13 квітня 1942 року було видано наказ  керівника поліції безпеки і  СД в Житомирі заарештувати 356 активістів і членів бандерівської  ОУН. Крім того, тим же наказом передбачалося затримати ще 2000 осіб, головним чином із середовища інтелігенції (там само.—Арк. 9).

      Легальною формою існування ОУН в Маріуполі  було товариство "Просвіта", створене в липні 1942 року Миколою Стасюком. Велику допомогу йому в цій справі подавали перший окружний провідник ОУН у Маріуполі Степан Держко(родом із Стрийщини, закатований гестапо в тюремній лікарні Сталіно в грудні 1942) і Теодор Гриців(студент правничого факультету Варшавського університету, котрий за свої кошти поширював серед маріупольців українські книги, розстріляний гітлерівцями в червні 1943).

      У серпні 1942 окупаційна влада провела  численні арешти серед членів ОУН  Маріуполя. Тоді до рук ворога потрапив і Степан Держко із своєю групою молодих соратників,котрих він об"єднав навколо себе насамперед з числа місцевої інтелігенції(Зиновьева В. Мариупольское подполье.- Мариуполь, 2000.- С. 75 - 76).

      У грудні гестапо знову завдало  відчутного удару по українських  самостійниках Маріуполя, заарештувавши 50 підпільників. Зокрема, тоді в гітлерівські застінки потрапили Микола Стасюк, Андрій Ірій, Антон Болгарський, Микола Фененко(там само.- С. 76).

      Приділяючи  особливу увагу південно-східним  теренам України, Провід ОУН не випускав з поля зору і проблеми відродження українства  в Криму. Тим паче, що великої втрати зазнало націоналістичне підпілля в Південній Україні, коли окупантам вдалося вислідити в Джанкої провідника ОУН на Крим Степана Теслю. Його довго тримали в застінках й намагалися вивідати про мережу ОУН в Криму, але без результатів. На його місце Крайовий Провід ПУЗ призначив Катерину Логуш.

      У наказі крайового провідника ОУН  на східноукраїнських землях до українських  націоналістів від 31 серпня 1942 року йшлося про розгортання боротьби за незалежність, спираючись на власні сили, оскільки "наша 45 міл. нація міцна, могутня, живуча. Український нарід, озброєний новою ідеологією революційного українського націоналізму, новою ідеєю боротьби за Велику Соборну Самостійну українську державу, - непереможний. Нашу націю очолює новітній орден націоналістів-самостійників, що веде український нарід кривавим, жорстокоим, але єдино вірним шляхом до перемоги до здобуття Української незалежної держави(Державний архів Служби Безпеки України - ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 376.- Т. 32.- Арк. 56).

      У цьому ж документі виразно  звучав лейтмотив боротьби до остаточної перемоги: "Будьмо тверді і непохитні, будьмо вірні ідеї Української держави, бо без неї загинемо"(там само.- Арк. 56). 

      Цим же революційним духом був пройнятий  вересневий наказ крайового провідника ОУН на східноукраїнських землях у зв"язку із загибеллю в Києві  від гітлерівської кулі Дмитра Мирона: незважаючи на те, що "ворог вирвав з наших рядів у самий тяжкий і відповідальний перед історією час, але коли ми хочемо бути гідними його наступникамиколи хочемо найкраще вшанувати пам"ять нашого друга і Героя, то не сміємо а ні на хвилину не зупинятися, а ні трошки здригнутися під ударами ворога, а йти безстрашно, впевнено, безупинно вперед шляхом розбудови ОУН на СУЗ, шляхом боротьби за соборність українських земель, шляхом боротьби за Українську державу, яким ішов АНДРІЙ, за який боровся і за який віддав своє життя"(там само.- Арк. 57).

      У січні 1943 року Провід ОУН видав підготовлену референтом пропаганди Дмитром Маївським брошуру присвячену Дмитрові Миронові, в якій він звеличувався як національний герой. Але невдовзі після цього був вбитий агентами гестапо його наступник  Панько Сак("Могила"). Також гітлерівцям удалося розкрити сильну мережу ОУН у Кіровоградській області, де 30 січня 1943 року гестапівці знищили 120 осіб, у тому числі 85 членів ОУН, решта були патріоти-самостійники.

            Крім жорстоких  репресій з боку гітлерівців оунівське  підпілля також було під постійним  переслідуванням більшовицьких партизанів. Стримівській більшовицькій групі Олександрівського району Кіровоградської області , наприклад, конкретно доручалося виявити націоналістичну боївку в цьому населеному пункті(ЦДАГОУ: Ф. 166.- Оп. 3.- Спр. 363.- Арк. 45 зв.).

      І загони з Кам"янського й Олександрійського  районів два тижні шукали 4 націоналістів, упіймавши яких, одразу ж розстріляли(там  само.- Спр. 360.- Арк. 8).

      Але й за таких важких умов боротьба поти окупантів продовжувалася. 25 лютого 1943 року крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях Роман Бувалий вимагав від українських націоналістів насамперед зміцнювати організаційну працю, бо вважав, що "тільки залізною дисципліною, волею і характером, політично виробленого на основах українського націоналізму Ордену, залежить сьогодні доля і майбутнє Української нації". А оскільки "деякими провідниками і рядовими членами організації допущено ряд недоліків, що порушують закон життя, а саме: намагаються будувати не бойовий Орден з найкращих провідних людей, спаяних ідеєю, духом та організаційно-революційними законами, а партію з нулів, оперту на партійну програму", то ставилося питання "негайно усунути всі хиби та недомагання на СУЗ". Зокрема, цим документом передбачалася кара смерті "за зраду організаційних таємниць і всипи, за зламання організаційної дисципліни, за непідпорядкування зверхнику, за легковажну розтрату і привласнення організаційного майна, за деморалізацію  людей терену, за підрив авторитету ОУН, за діяльність на шкоду ОУН, за одночасну працю в інших революційних організаціях, за обман і введення в блуд своїх зверхників, за безпідставну і легковажну критику Проводу, за недотримання конспіративних засад, що приводить до розконспірування ОУН, за самовільну діяльність і виступи членів" (ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 376.- Т. 32.- Арк. 58-59).

      На  початку березня 1943 року Провід Революційної ОУН видав до українського народу заклик до прямої боротьби проти німецьких  окупантів.  Але та революційна  робота, яку переводили оунівці на Наддніпрянщині, вимагала реального підкріплення збройною силою. Бо скільки б не говорили підпільники про боротьбу за самостійну Україну, тамтешнє населення не мало цілковитої віри у здійснення цієї мети, якщо найпатріотичніший загал не буде озброєним. Тим паче віра у власні сили народу не зміцнювалася, оскільки місцеві оунівські організації діяли спочатку дуже мляво щодо підготовки збройної боротьби. На Наддніпрянщині спочатку діяли лише окремі збройні відділи, які вели епізодичні збройні сутички. На Кіровоградщині, наприклад, боївка "Богуна", вчителя за фахом, у 1943 році мала два успішні бої* - в Плетенему Ташлику та Попівці(Мазур В. Ми плекали віру у визволення України.- С. 89).

      І тоді, коли "державу здобуває збройна  сила, де завжди панує військовий лад, чин і військова дисципліна, для закріплення і забезпечення держави треба ладу і дисципліни вже цілого народу та його ж умілої й досвідної праці на всіх ділянках державного життя"(Українське слово(Житомир).- 1941.- 5 жовтня).

 

      На  відміну від провідників оунівського  підпілля, котрі змальовували реальну картину своєї діяльності, керівники більшовицьких партизанів Кіровоградщини, наприклад, у своїх післявоєнних звітах  показали широкомасштабну боротьбу проти гітлерівців. Однак, як тільки органи НКДБ за дорученням ЦК КПУ перевірили діяльність більшовицького підпілля цієї області, то виявилося, що  окремих партизанських загонів узагалі не існувало, бо вони лише  на папері воювали з гітлерівцями. Крім того, підпільний обком КП(б)У звітував у 1944 році про те, що радянськими партизанами було вбито 16 німецьких генералів, насправді ж - жодного. Не збили кіровоградські партизани й ні одного німецького літака, хоч прозвітували про 20 подібних успішних акцій(ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 24.- Спр.    Арк.  ).

 

      А наддніпрянці, як свідчила історична  традиція, зрештою, й участь їх у відділах УПА на теренах Волині, більше надаються якраз до збройної акції, ніж до підпільної революційної праці. Поштовхом до їх творення стали рейди відділів УПА з Волині на Наддніпрянщину, які відбулися навесні-влітку 1943 року. Для створення "Української армії Трансністрії", яка мала бути складовою УПА, в Одесі планувалося розгорнути мобілізаційний штаб цієї збройної структури з досвідчених і авторитетних офіцерів-петлюрівців і полонених Червоної армії, котрих гітлерівці відпустили з концтаборів(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 135).

      Треба наголосити, що на сході населення  дуже радо зустрічало відділи УПА, особливо старша генерація української інтелігенції й селянства, котрі "пережили невдачу  минулих визвольних змагань і  вже були зневірились, але тепер, коли вони побачили знову відділи Української Армії, повні віри в перемогу, в них появились сльози радости і віри у воскресення України. Були випадки, коли старші селяни виходили з іконами зустрічати відділи УПА і благословляли на святе діло"(ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 3а.- Арк. 14).

      Змінилася після цього й селянська молодь, яка раніше з недовір"ям ставилася  до українського визвольного руху. порівнюючи його з озброєними більшовицькими відділами, що активізувалися з наближенням фронту. Відтепер почастішали випадки, коли селянська молодь Наддніпрянщини зголошувалася до лав місцевих теренових боївок УПА.

Оунівські організації кожного району Дніпропетровщини, наприклад, періодично направляли збройні  групи на явочні паролі до баз формування УПА(ДАДО: Ф. 19.- Оп. 4.- Спр. 52.- Арк. 80).

      Подібне відбувалося й на Полтавщині. На початку 1944 року начальник облуправління  НКВС Ізмайлов повідомляв, що частина  тих підпільників, котрі відступили із Лівобережжя, зокрема із Кременчука, Золотоноші, "формуються в бригади УПА, пішли в ліси з тим, щоб переходити лінію фронту на терторію, де вже була відновлена більшовицька влада"(ДАПО: Ф. 15.- Оп. 1.- Спр. 205.- Арк. 61).

      Зрозуміло, цей процес викликав тривогу в  керівництва більшовицьких каральних органів УРСР. Тож невипадково вже 14 січня 1944 року з"являється директива НКВС УРСР про підготовку до збройних сутичок з відділами УПА, котрі дислокувалися в Чорному лісі та Холодному яру на межі Київщини й Кіровоградщини(Бібліотека Торонтського університету - БТУ: Ф. П. Потічного.- Спр. 2.- Арк. 1).

        А 9 лютого 1944 року з Києва просили  Москву сформувати посилені танками  два окремі мотострілецькі батальйони  в складі внутрішніх військ  НКВС Українського округу для  боротьби проти відділів УПА  в названих регіонах(там само.- Спр. 1.- Арк. 6).

      Східні  регіони України, не розгорнувши  широкомасштабної збройної боротьби під  час гітлерівської окупації, водночас брали активну участь у матеріальному  забезпеченні бойових дій УПА. Скажімо, з округу "Трансністрії" регулярно постачалися на Волинь медикаменти(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 141).

      Прихильне ставлення місцевого населення  до діяльності оунівського підпілля виражалося і в його матеріальній підтримці, що відбувалося добровільно. Скажімо, тих грошових засобів, які одержували крайові проводи ОУН на Наддніпрянщині, було вкрай недостатньо. Тому основні кошти вишукувалися на місці. Наприклад, в Одесі багато допомагали приватні підприємці, які були залучені до підпілля або симпатизували українському національно-визвольному рухові. Так, власник пекарні Іван Магар вносив у фонд націоналістичного підпілля кожного місяця від 20 до 100 німецьких марок. Більші суми - від 100 до 200 - жертвував ремісник Пава, який спеціалізувався на вичинці шкір. Федір Самоук, одержавши від організації для обігу 10.000 марок, повернув націоналістичному підпіллю з одержаним прибутком 14.000. Знаходили можливості для підтримки українського націоналістичного підпілля й керівники одеських підприємств: заступник директора колишнього заводу "Більшовик" Іван Ткач щомісячно передавав для ОУН 100-300 німецьких марок, заступник директора кавового заводу Петро Вітряний - від 100 до 500(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 147-151).

      Підтвердженням  прихильності населення Наддніпрянщини до українського націоналістичного підпілля є і довідка начальника Радомишльського районного відділу НКВС Виноградова, що публікується в даній книзі, де він змушений визнати, що в роки гітлерівської окупації майже всі села вороже поставилися до більшовицьких партизанів, у той час, як оунівців  підтримувало.

      Зрештою, можна стверджувати, що  концепція  Українського здвигу, поширена оунівцями  під час гітлерівської окупації на Наддніпрянщині, була зустрінути багатьма прихильно. І тільки ворожа постава  проти неї нацистів не дала можливості втягнути до визвольного руху все населення, що призвело б до широкомасштабної національної революції.

      Як  свідчать документи, оунівське підпілля готувалося до повернення більшовицької  влади. Відтак у комплексі завдань, які поставали в зв"язку з новим етапом національно-визвольного руху, особливого значення надавалося розгортанню боротьби на Наддніпрянщині. Однією з форм її на центральних і південно-східних українських землях визначалася якнайширша пропаганда "ідеї  Української Національної Революції під охороною нашої зброї". З цією метою планувалося на момент звільнення території України від гітлерівських загарбників бути готовими підпільної  діяльності в тилу радянських військ, створивши збройні загони УПА в цьому регіоні. Уже в середині травня 1943 року  Крайовий Провід ОУН "Північ" призначив командуючим групи УПА-Схід й одночасно окружним провідником ОУН на Житомирську й Київську області колишнього надрайонного провідника Олевського району Федора Воробця(Верещак"). В червні 1944 року "Верещак" був призначений командуючим генерального округа УПА, до якого входили Київська і Житомирська області. Одразу ж після її звільнення сюди було перекинуто "Ворона", "Ярого" і "Лисогора" загальною кількістю 160 бойовиків під командуванням "Павла-Миколи", колишнього керівника оунівського підпілля в Коростенському районі. В травні 1944 із західних областей прибуло до двохсот упівців на чолі з "Стальним", якому доручалося у взаємодії з іншими відділами охопити підривною діяльністю північні райони Житомирської області. А на початку вересня 1944 було створено об"єднаний Житомирський окружний провід ОУН, на котрий покладалося керівництво діяльністю підпілля ОУН-УПА на території Житомирської й Київської областей, на чолі якого було  призначено "Павла-Миколу" й виділено в його роспорядження 7 боївок.

      Подібні плани розгортання націоналістичного  підпілля на Наддніпрянщині вироблялися  й щодо інших регіонів. Практика засвідчує, визнавав начальник Полтавського облуправління НКДБ Чернецький, що "існуючі при німцях підпільні оунівські групи в Полтаві і в ряді районів області - Яготині, Золотоноші, Лохвиці, Лубнах, Кишеньках та інш. останнім часом починають оживляти свою діяльність"(ДАПО: Ф. 15.- Оп. 1.- Спр. 205.- Арк. 92).

      Як  свідчили заарештовані оунівці, вони намагалися діставати націоналістичну літературу й вести антирадянську пропаганду або ж чинити саботаж відновленню радянського життя. Так, завідуюча відділом Полтавського облсоюздруку Репанова, яка заявила енкаведистам, що "вона чекала приходу Червоної Армії з величезним болем у душі", намагалася всіляко перешкодити поширенню комуністичної пропаганди, знищуючи газети й журнали. Таку роботу здійснювали також її колеги Попонко, Бабенко. Тільки за півтора місяці 1944 року вони приховали від поширення 20 тисяч примірників центральних видань(ДАПО: Ф. 15.- Оп. 1.- Спр. 205.- Арк. 61).

      Надаючи великої уваги підтриманню національно-визвольного  руху на звільнених Червоною армією теренах  Наддніпрянщини, 12 червня 1944 року Провід ОУН видав спеціальні інструктивні вказівки для військових політвиховників та пропагандистів, які працюють в центральних і східних українських землях. Цей документ передбачав, що "політвиховна робота займає у відділах УПА перше місце поруч з військовим вишколом. Обов"язком політвиховника є виховати свідомого стрільця. Політично вироблений стрілець навіть у найважчих моментах боротьби не захитається, а переносячи всякі труднощі, буде прямувати раз наміченим шляхом"(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 376.- Т. 32.- Арк. 155).

      Розгортанню підпільної роботи на теренах Наддніпрянщини значною мірою сприяло те, що визвольний рух продовжував мати народну підтримку. У багатьох випадках місцеве населення на сході шукало зустрічі з бандерівцями, бо хотіло знати їхню програму боротьби, за що воюють. Такі, як робітник Коростенського депо, запрошувало після розмови на вечерю, давали харчів на дорогу, а по відході наказували: "Тримайтеся, хлопці, добре, бо як по тому всьому видно, зміна в нас мусить бути"(ЦДАВОВУ: Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 158.- Арк. 204).

      А одна жінка з села Боднарівка, котра хотіла допомогти повстанцям і мати водночас алібі на випадок доносу свого сусіда до НКВС, просила: "Вибийте мені вікно, я вам дам їсти, хліба і буду мати виправдання, чого я вас впустила до хати"(БТУ: Ф. П. Потічного.- Спр. 482/7.- Арк. 322). 

      Процес  розгортання оунівського підпілля в повоєнний час на Надніпрянщині  каральні органи спочатку не завважили, оскільки, мовляв, "у нас звикли дивитися, що там, на заході, контрреволюція кваліфікована і з нею ведеться серйозна боротьба, а от на сході - ручна, і вона не веде з нами сильної боротьби. Тому й трапилося так, що в ряді областей, наприклад, у Житомирській, Київській, Харківській, Сталінській та інших апарат ББ(підрозділи по боротьбі з українським національно-визвольним рухом.- В. С.) виявився атрофованим"(ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 23.- Спр. 4248.- Арк. 69).

      Виступаючи  наприкінці 1946 року на ІІІ партійній  конференції МВС УРСР Т. Строкач  наголошував, що багато працівників  міністерства і в управліннях  східних областей "вважають, що оунівські банди можуть і повинні бути тільки на території західних областей України. Це цілком неправильно, і ця заспокоєність, треба прямо сказати, небезпечна" (ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 23.- Спр. 4248.- Арк. 58). 

      Після звільнення східних областей УРСР каральними органами більшовицької влади було ліквідовано, зокрема, 12 обласних і окружних оунівських проводів - на Київщині, Дніпропетровщині, Сумщині, в Сталіно, Одесі, Запоріжжі(ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 23.- Спр. 4248.- Арк. 59).  

      Але завдавши відчутного удару обласним і окружним проводам, каральні органи не змогли ліквідувати низові структури й численні боївки. Так, сумська міліція ще протягом кількох років залучалася до ліквідації боївок УПА, очолюваних Цупом у Роменському й Недригайлівському районах, братами Лузанами - в Конотопському й Кролевецькому, Лазаренком - у Краснопільському, братами Семенцовими - в Шалигінському й Глухівському(Максименко В. Милиция Сумщины в послевоеные годы//Служение народу(Сумы).- 1967.- Ноябрь.- С. 17). 

      Там, де не було можливості розгортати збройне підпілля, ставилося завдання вести націоналістичну пропаганду. Особливо це стосувалося промислових центрів Наддніпрянщини, де також проявлялося приховане зацікавлення діяльністю оунівців. У звіті підпільника ОУН щодо ставлення до бандерівського руху в Донбасі, датованому 20 грудня 1949 року, зокрема, зазначалося: "Про бандерівців знають, що вони борються за Самостійну Україну. Дуже багато довідалися від робітників, яких є тут досить велика кількість. Вони розпитують нас про життя, про підпілля, про боротьбу людей проти колгоспу. Між робітниками немає дня, щоб не говорили про "бандерів"... Найбільше про наш рух довідалися вони від голодуючих східних українців, які в 1947 р. були в Західній Україні. Деякі з них говорили, що "бандери" їх ограбили з грошей і майна.

      Коли 1947 р. приїхали сюди перші робітники  з ЗУЗ, місцеві робітники ставилися  до них дуже погано, їх прозивали "бандитами"("бандерами"). Ці поняття вони утотожнювали. Зараз  положення докорінно змінилося(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 376.- Т. 32.- Арк. 320).

            Велике значення для усвідомлення необхідності посилення  підпільної роботи на Наддніпрянщині була поїздка в червні 1949 року  за  завданням Львівського крайового  провода ОУН в Чернігівську й  Київську області Галини Голояд("Марта"), зв"язкової й дружини члена Центрального Проводу ОУН "СЕВЕРА". За 16 днів вона зуміла  Городнянському районі Чернігівської області створити оунівську організацію, зібрала дані про місцеві колгоспи, настрої селян, здійснила поїздку з Києва до  Канева по Дніпру і в столиці розкидала націоналістичні листівки. Повернувшись,  "Марта" написала доповідну  про можливості підпільної праці на сході. Ця доповідна обговорювалася в усіх організаційних оунівських клітинах Львівського краю.

      Очевидно, доповідна Галини Голояд загострила увагу щодо активізації діяльності націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині, і їй вирішили надати новий імпульс. В інструкціях 1949 року Центральний Провід ОУН давав вказівки щодо другого етапу діяльності на сході, якими передбачалося висилати досвідчених оунівців на Наддніпрянщину для підготовки там відповідної бази, на основі якої стане можливим перекидання туди керівних кадрів для розгортання легалізованого підпілля(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 220).

      Провід  воюючої України наприкінці 40-х  років остаточно переконався в тому, що майбутнє відродження України може відбутися лише за умови опанування центаральним, східним і південним регіонами. Зокрема, це чітко простежується в інструктивних вказівках керівника українського націоналістичного підпілля Романа Шухевича зв"язковій Центрального Проводу ОУН Ользі Ільків щодо її діяльності на Наддніпрянщині: "Від СУЗ буде залежати чи буде Україна чи й далі буде Росія"(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 35).

      І додавав: "...На сьогоднішний день нам  необхідно зосередити увагу на двох проблемах: молодь, схід. Все інше на другому плані, в противному разі может наступити катастрофа..."(там само.- Арк. 35).

      І хоч серед керівництва Проводу  ОУН ще жевріли надії на війну  між великими державами й СРСР, Роман Шухевич однозначно розумів, що ставку треба робити на власні сили. а тому він особливо наголошував: "Наші надії мають бути на наші ж власнні сили. Якщо